Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Вдома Коні потрапила на жахіття перехресного допиту. Під час чаю Кліфорда не було, він повернувся саме перед грозою, і де її світлість? Ніхто не знає, тільки місіс Болтон висловила припущення, що та пішла прогулятися до лісу. До лісу, в таку зливу! Кліфорд зразу дозволив собі поринути в стан нервового схиблення. Він підстрибував при кожному спалаху блискавки і полотнів при кожному ударі грому. Він споглядав холодну зливу, наче кінець світу. Він дедалі більше й більше шаленів.

Місіс Болтон пробувала втихомирити його.

— Вона заховається в хатині, доки все скінчиться. Не турбуйтеся, з її світлістю все гаразд.

— Мені не подобається, що вона у лісі в таку зливу! Мені взагалі не подобається, що вона в лісі! Вона пішла більше двох годин тому. Коли вона вийшла?

— Саме перед вашим поверненням.

— У парку я її не зустрів. Один Бог знає, де вона і що з нею сталося.

— О, нічого не сталося. Побачите, вона вернеться зразу після дощу. Її затримав дощ.

Та її світлість не повернулася додому зразу після дощу. Час минав, сонце визирнуло, щоб кинути своє останнє жовте проміння, а від неї — ні звуку. Сонце сіло, почало темніти, прозвучав перший удар ґонґа до обіду.

— Жах! — сказав Кліфорд безумно. — Я пошлю на розшуки Філда і Бетса.

— О, не робіть цього! — вигукнула місіс Болтон. — Вони подумають про самогубство чи ще щось таке. О, не давайте підстав для довгих пересудів. Дозвольте мені піти до хатини і перевірити, чи вона часом не там. Я її обов'язково розшукаю.

Отож, посперечавшись трохи, Кліфорд дозволив їй піти.

Так Коні зустріла її, самотню й бліду, коли та дибала дорогою.

— Не ображайтеся, що я шукаю вас, моя леді! Але сер Кліфорд у такому стані. Він переконав себе, що вас ударила блискавка чи привалило якесь дерево. І він хотів послати до лісу Філда й Бетса шукати ваше тіло. Тому я подумала — краще піти самій, ніж розтривожувати слуг.

Вона нервувалася. Бачила на обличчі Коні гладкість і напівдрімоту пристрасті, а також відчувала, що Коні роздратована її появою.

— О так! — сказала Коні. І вона більше нічого не могла додати. Обидві жінки мовчки брели мокрим лісом, а великі краплі розривалися, немов вибухи. Коли вони дісталися парку, Коні вирвалася вперед, а місіс Болтон трохи засапалася — адже розповніла.

— Яка дурість з боку Кліфорда зчиняти галас! — нарешті люто сказала Коні, насправді звертаючись до себе.

— О, знаєте чоловіків! Вони люблять себе накручувати. Та він утихомириться, як тільки побачить вашу світлість.

Коні дуже розгнівалася від думки, що місіс Болтон знає її таємницю, адже та, звичайно, знає. Раптом Коні спинилася на стежці.

— Те, що за мною стежать, — страхітливо! — її очі палали.

— О, ваша світлість, не кажіть такого! Він, безперечно, послав би двох чоловіків, і вони пішли б прямо до хатини. Я, сказати правду, не знаю, де вона, та хатина.

Від такого припущення Коні почервоніла від люті ще густіше. Однак, охоплена пристрастю, вона не могла брехати. Вона навіть не могла прикидатися, ніби між нею і лісником нічого немає. І вона глянула на іншу жінку, котра стояла, така облеслива й потуплена, однак певною мірою союзниця, як жінка.

— Ну, добре! — сказала вона. — Нехай. Я не проти!

— Чому, все ж гаразд, ваша світлість! Ви просто сховалися в хатині. Зовсім нічого не сталося.

Вони пішли далі до будинку. Коні влетіла в Кліфордову кімнату, люта на нього, люта на його бліде, надмірно доглянуте обличчя й випуклі очі.

— Мушу сказати, не вважаю, що була потреба посилати за мною слуг! — випалила вона.

— Боже милий! — вибухнув він. — Де ти була, жінко? Ти пішла багато, багато годин тому, та ще в таку зливу! Якого чорта ти ходиш до того осоружного лісу? Що тобі там треба? Дощ скінчився години, години тому! Ти знаєш, котра година? Ти можеш будь-кого звести з розуму. Де ти була? Якого чорта ти там робила?

— А що, коли я не збираюся відповідати? — вона здерла капелюшок і трусонула волоссям. Він вирячився на неї, його білки пожовкли. Така несамовитість дорого йому обходилася, місіс Болтон матиме чимало клопоту в наступні дні. Коні раптом заспокоїлася.

— Але справді! — сказала вона м'якше. — Можна подумати, що я чортзна-де була! А я просто пересиділа зливу в хатині, розпалила вогнище й була щасливою.

Тепер вона говорила легко. Врешті, навіщо його ще дратувати! Він подивився на неї з підозрінням.

— Але глянь на своє волосся! — сказав він. — Глянь на себе!

— Так! — спокійно відповіла вона. — Я гола бігала під дощем.

Він мовчки втупився в неї.

— Ти, мабуть, здуріла! — мовив.

— Чому? Від того, що скупалася під дощем?

— А чим ти витерлася?

— Старим рушником і обсохла коло вогню.

Він досі ошелешено витріщався на неї.

— А якби хтось прийшов? — сказав він.

— Хто міг прийти?

— Хто? Ну, будь-хто! От Мелорз. Він приходив? Вечорами він туди приходить.

— Так, пізніше він прийшов, коли вже прояснилося, щоб насипати зерна фазанам.

Вона говорила з вражаючою безтурботністю. Місіс Болтон, яка підслуховувала із своєї кімнати, завмерла від чистого захвату. Щоб жінка так природно трималася!

— А якби він прийшов, коли ти, немов маніяк, гола носилася під дощем?

— Думаю, він би перелякався на все життя і втікав би щодуху.

Кліфорд усе ще витріщався на неї, мов заворожений. Він ніколи не збагне голосу власної підсвідомості. І він надто розгубився, щоб сформулювати одну чисту думку у своїй свідомості. Він сприймав її слова, наче в якійсь прострації. І милувався нею. Не міг не милуватися. Вона була рум'яна, гарна і чиста — чиста від кохання.

— Принаймні, — підкорився він, — тобі пощастило, якщо ти не застудилася.

— О, я не застудилася, — відповіла вона.

Вона думала про слова іншого мужчини: «У тебе найкращий задок на світі!» їй хотілося, страх як хотілося сказати Кліфорду, що їй це сказали під час тієї славетної зливи. Однак! Вона трималася, наче ображена королева, і пішла нагору перевдягатися.

Того вечора Кліфорд намагався обходитися з нею люб'язно. Він читав одну з останніх науково-релігійних книжок; маючи в собі жилку фальшивої релігійності, він егоїстично турбувався майбутнім свого власного его. Він мав звичку заводити з Коні розмови про ту чи іншу книжку, відтак розмови між ними зароджувалися майже хімічним способом. Вони майже хімічним способом фабрикували їх в своїх головах.

— Між іншим, що ти про це думаєш? — запитав він, дістаючи свою книжку. — Тобі не довелося б охолоджувати своє гаряче тіло під дощем, якби за нами залишалося ще декількаер еволюції. От послухай: «Всесвіт демонструє нам дві форми: з одного боку, він розпорошується фізично, з іншого — поширюється духовно».

Коні слухала, чекаючи на продовження. І Кліфорд ждав. Вона здивовано глянула на нього.

— Але якщо він духовно підноситься, — сказала вона, — що залишається там, унизу, в тому місці, де був його хвіст?

— Ах! — сказав він. — Зважай на те, що говорить автор. На мою думку, піднесення — це протилежність розпорошуванню.

— Так би мовити, духовний вибух!

— Ні. Але серйозно, без жартів, думаєш, у цьому щось є?

Вона знову глянула на нього.

— Розпорошується фізично? — спитала вона. — Я бачу, ти товстієш, і я не марнію. Ти думаєш, сонце стало меншим, ніж раніше? Як на мене, то ні, я гадаю, що яблуко, яке Адам запропонував Єві, насправді не було набагато більшим, якщо взагалі було більшим за наші жовті пепінки. Чи ти думаєш, більше?

— Добре, послухай, що він пише далі: «Так він повільно просувається з повільністю, невловимою для наших вимірів часу до нових творчих умов, серед яких фізичний світ, як ми його на теперішній момент знаємо, буде представлений пульсацією, мало чим відмінною від небуття».

Вона слухала з якимось зачудуванням. У голові крутилися всякі дурниці. Та вона тільки сказала:

— Який кумедний фокус-покус! Так наче його нікчемна чванькувата свідомість знає, що відбуватиметься так повільно. Його слова означають усього лиш, що на Землі він є фізичною поразкою, і хоче, щоб увесь Всесвіт був фізичною поразкою. Дурне самовдоволене зухвальство!

— Але ж послухай! Не перебивай високі слова великої людини. «Теперішній тип порядку в світі піднявся з неуявного минулого і знайде могилу в неуявному майбутньому. Залишається невичерпне поле абстрактних форм, і творчість з її мінливим характером, що заново визначається власними істотами, і Бог, від мудрості якого залежать усі форми порядку». Отак він закручує.

Коні зневажливо слухала.

— Він духовний дебіл, — сказала вона. — Такого наверз! Неуявності, типи порядку в могилах, поля абстрактних форм, творчість з її мінливим характером і Бог, сплутаний з формами порядку! Це ж ідіотизм!

— Мушу сказати, все це незрозумілий набір слів, багато балачок, так би мовити, — сказав Кліфорд. — Однак думаю, все ж таки щось є в ідеї, ніби всесвіт розпорошується фізично і підноситься духовно.

— Ти думаєш? Тоді хай собі поширюється, тільки б мені надійно залишатися фізично тут, унизу.

— Тобі подобається власна фізична будова? — запитав він.

— Я люблю її! — І в її голові промайнули слова: «Це найкращий, найкращий жіночий задок!»

— Але це справді дещо екстраординарно, адже важко заперечити, що це не клопіт. Але, припускаю, жінка не отримує вищого задоволення від розумового життя.

— Вищого задоволення? — перепитала вона, дивлячись на нього. — І цей ідіотизм означає вище задоволення розумового життя? Ні, дякую. Дай мені тіло. Певна, життя тіла — більша реальність за життя розуму, коли тіло справді відкрите до життя. Та скільки людей, наче твої славні підйомні машини, мають сам тільки розум, причеплений до фізичних трупів.

Він глянув на неї здивовано.

— Життя тіла, — сказав він, — це власне життя звірів.

— І воно краще за життя професійних трупів. Але неправда! Людське тіло тільки прокидається до справжнього життя. Воно ледве спалахнуло у греків, потім Платон та Арістотель убили його, а Ісус прикінчив. Але тепер тіло справді вертається до життя, справді піднімається з гробу. І тоді почнеться чудове, чудове життя на чудовому світі, життя людського тіла.

— Мила моя, ти говориш так, ніби провіщаєш його прихід! Ти справді їдеш на вакації, але, прошу, не збуджуйся так непристойно. Повір мені, де б не був Бог, він постійно видаляє з людських істот нутрощі і харчові тракти, щоб створити вищу, духовнішу істоту.

— Як мені тобі вірити, Кліфорде, коли я відчуваю, де б не був Бог, він нарешті прокинувся в моїх нутрощах, як ти це називаєш, і так радісно дзюркотить там, наче світанок. Як я можу тобі вірити, коли відчуваю зовсім протилежне?

— О, звичайно! І що спричинило в тобі цю надзвичайну зміну? Що ти голяком бігала під дощем, наче вакханка? Справа відчуттів чи очікування поїздки до Венеції?

— І те, й друге? Ти думаєш, що жахливо з мого боку радіти цій мандрівці? — запитала вона.

— Досить жахливо показувати це так прямо.

— Тоді я буду приховувати свої почуття.

— О, не турбуйся! Твоє збентеження майже передалося мені. У мене таке відчуття, ніби я сам їду.

— То чому ж ти не їдеш?

— Ми вже це все обговорили. Річ у тім, на мою думку, тебе найбільш хвилює те, що ти можеш сказати на якийсь час прощавай цьому всьому. Ніщо так не хвилює тебе в даний час, як слова: «До по-ба-че-ння все!» Але всяке прощання означає зустріч у якомусь іншому місці. І всяка зустріч — це новий зв'язок.

— Я не збираюся вступати в якісь нові зв'язки.

— Не зарікайся, — сказав він.

Вона затнулася.

— Ні! Я не зарікаюся! — сказала. Але її бентежив від'їзд, передчуття розриву зв'язків. Вона тут нічим не могла зарадити.

Кліфордові не спалося, він цілу ніч грав на гроші з місіс Болтон, доки їй смертельно захотілося спати. І настав день приїзду Гілди. Коні домовилася з Мелорзом, що коли все складатиметься сприятливо для того, аби вони провели ніч разом, то вона вивісить у вікні зелену хустку. Якщо буде невдача — червону. Місіс Болтон допомагала Коні пакуватися.

— Зміна піде на користь вашій світлості.

— Гадаю, так. Ви не проти деякий час опікуватися Кліфордом самі, правда?

— О, ні! Я цілком упораюсь. Тобто, я можу робити все, чого він потребує. Здається, йому краще, ніж раніше?

— О, набагато. Ви робите з ним дива.

— Хіба? Але чоловіки всі однакові; вони просто діти, їх треба пестити й улещувати, і хай вони думають, що все робиться по-їхньому. Вам так не здається, моя леді?

— Боюся, мені бракує досвіду.

Коні перервала роботу.

— А як було з вашим чоловіком? І його вам доводилося улещувати й керувати ним, немов дитиною? — запитала вона, глянувши на жінку.

Місіс Болтон теж перервала роботу.

— Ну! — сказала вона. — І його я так само не раз умовляла. Та мушу визнати, він завжди знав, до чого я хилю. І, як правило, піддавався.

— Він ніколи не поводився як пан чи господар?

— Ні! Але в його очах часом з'являвся специфічний вираз. І тоді я знала, що мушу поступитися. Та загалом він поступався мені. Ні, він ніколи не був паном чи господарем. І я так само. Я знала, де треба зупинитися, тоді я поступалася, хоч іноді мені це дорого коштувало.

— А що, коли ви з ним сварилися?

— О, не знаю. Я ніколи не сварилася. Навіть коли він не мав рації, коли помилявся, поступалася. Розумієте, я ніколи не хотіла рвати те, що було між нами. І воно гине, коли спрямувати проти чоловіка свою волю. Якщо ви любите чоловіка, треба поступатися йому, коли він настроєний рішуче; незалежно від того, помиляється він чи ні, треба поступатися. Інакше можна щось розбити. Але мушу сказати, Тед часом поступався мені, коли я надто пручалася і навіть помилялася. Тому, думаю, це стосується обох.

— А з пацієнтами ви теж так само поводитесь? — запитала Коні.

— О, це зовсім інше. Я ставлюся до них зовсім по-іншому. Я знаю, що для них добре, чи намагаюся дізнатися, і тоді просто стараюся керувати ними для їхнього ж блага. Це не те, коли ви справді любите. Зовсім інше. Якщо ви хоч раз любили якогось чоловіка, ви можете приязно ставитися майже до кожного чоловіка, якщо він взагалі цього потребує. Але це не те ж саме. Все це не болить по-справжньому. Сумніваюся, чи можна любити справді, якщо вже колись любив.

Ці слова налякали Коні.

— Думаєте, любити можна тільки раз? — запитала вона.

— Я зовсім так не думаю. Більшість жінок ніколи не люблять, ніколи не починають любити. Не знають, що це означає. І чоловіки так само. Та коли я зустрічаю жінку, яка здатна, я в душі твердо за неї.

— І ви думаєте, чоловіки легко ображаються?

— Так! Якщо вразити їхню гордість. Та хіба жінки не такі самі? Просто ці дві гордості трохи відрізняються.

Коні обмірковувала ці слова. У неї знову з’явилося побоювання з приводу подорожі. Врешті, хіба вона не збирається кинути свого коханця, принаймні на короткий час? І він знав це. Тому й розмовляв з нею так химерно, з таким сарказмом.

І все ж! Людське існування великою мірою контролюється машиною зовнішніх обставин. Людина під владою цієї машини. І не здатна звільнитися за п'ять хвилин. Навіть не бажає цього.

Гілда прибула вчасно, в четвер уранці, у швидкісній двомісній машині, з валізкою, міцно прив'язаною ззаду ремінцем. Вона була така ж стримана й молода, як завжди, і така ж вольова. Як визначив її чоловік, вона була з біса вольова. Але її чоловік саме з нею розлучався. Так, вона навіть полегшила йому цю справу, хоча й не мала коханця. В цей час вона була «поза» чоловіками. Вона відчувала велике задоволення бути собі господинею, а також господинею своїм двом дітям, яких збиралася «достойно» виховати (що це мало означати, лишалося невідомим).

Коні дозволено було взяти з собою теж тільки одну валізку. Та вона відіслала велику валізу батькові, який збирався їхати поїздом. Брати до Венеції машину немає сенсу. В липні в Італії їздити в автомобілі надто душно. Він комфортабельно помандрує поїздом. Батько щойно повернувся з Шотландії.

Отож, немов суворий аркадський фельдмаршал, Гілда взяла на себе матеріальну частину подорожі. Вони сиділи з Коні в кімнаті на верхньому поверсі й балакали.

— Слухай, Гілдо! — сказала Коні трохи боязко. — Я хочу переночувати тут недалеко. Не тут, а неподалік!

Гілда пронизала сестру сірими незворушними очима. Вона здавалася такою спокійною і так часто дратувалася.

— Де неподалік? — м'яко запитала вона.

— Ну, ти ж знаєш, що я люблю одну людину?

— Я здогадалася, що в тебе хтось є.

— Так, він живе неподалік, і я хочу провести з ним цю останню ніч. Я мушу! Я пообіцяла.

Коні говорила наполегливим тоном. Гілда мовчки схилила свою голову Мінерви. Тоді підвела погляд.

— Ти не хочеш сказати мені, хто він? — спитала вона.

— Це наш єґер, — пробурмотіла Коні і густо почервоніла, немов присоромлене дитя.

— Коні! — сказала Гілда, гидливо зморщивши носа — це вона успадкувала від матері.

— Я розумію, але він такий милий. І так добре вміє виявити свою ніжність, — сказала Коні, намагаючись його виправдати.

Гілда — рум'яна, розкішна Афіна — похитала головою й замислилася. Сказати правду, вона нестямно розлютилася. Та не ризикувала це виказувати, адже Коні, вдавшись у батька, зразу б дала волю емоціям і стала б некерованою.

Правда, Гілда не любила Кліфорда, його холодну самовпевненість, підперту вірою в свою вагу! Вона вважала, що він безсоромно й нахабно експлуатує Коні. Вона сподівалася, що сестра його кине. Та, походячи з солідного шотландського середнього класу, вона не допускала, що вони можуть «понизитися»: вона сама, ані будь-хто інший з її родини. Зрештою, вона підвела голову.

— Ти пошкодуєш, — сказала.

— Ні, — вигукнула Коні, червоніючи. — Він справжній виняток. Я справді люблю його. Він чудовий коханець.

Гілда все ще міркувала.

— Ти скоро перехворієш ним, — сказала вона, — і соромитимешся, що з ним зв'язалася.

— Ні! Я сподіваюся народити від нього дитину.

— Коні! — сказала Гілда, наче молотком ударила, бліда від злості.

— Я народжу, коли зможу. І буду безмежно пишатися, якщо матиму від нього дитину.

Говорити з нею було безнадійно. Гілда роздумувала.

— А Кліфорд здогадується? — запитала вона.

— О ні! Звідки?

— Не сумніваюся, ти дала йому багато підстав для підозри, — сказала Гілда.

— Зовсім ні.

— І сьогоднішня ніч — це ґрандіозна дурість. Де живе цей чоловік?

— У будиночку по той бік лісу.

— Холостяк?

— Ні! Його кинула дружина.

— Скільки років?

— Не знаю. Старший за мене.

З кожною відповіддю Гілда лютилася дедалі дужче, так колись лютилась її мати, наче її брав пароксизм. Та вона все ще приховувала це.

— На твоєму місці я б відмовилася від цієї нічної ескапади, — порадила вона спокійно.

— Не можу! Я мушу бути з ним цієї ночі, інакше я взагалі не можу їхати до Венеції. Просто не можу.

Гілді знову вчулися батькові нотки, і вона поступилася з дипломатичних міркувань. Вона погодилася поїхати вдвох до Монсфілда, пообідати, потім привезти Коні назад до початку лісової дороги, а наступного ранку забрати її там само, самій же заночувати в Менсфілді, куди всього півгодини швидкої їзди. Та вона лютувала. І затамувала злість проти сестри за те, що вона псує їй плани.

Коні вивісила у вікні смарагдово-зелену хустку.

З великої люті Гілда стала прихильна до Кліфорда. Зрештою, він мав розум. І якщо був позбавлений статі у функціональному плані, тим краще — менше підстав для суперечок. Гілда більше не бажала тих справ сексу. В яких чоловіки ставали прикрими, егоїстичними дрібними почварами. З Коні важче змиритися, ніж з іншими жінками, хоча вона, може, про це й не відала.

А Кліфорд вирішив, що Гілда, зрештою, таки розумна жінка і може бути чудовою подругою для чоловіка, якщо, наприклад, він займається політикою. Так, їй бракувало дурощів Коні, Коні більш скидалася на дитину, її доводилося приймати з застереженнями, адже на неї не можна цілком покластися.

У залі, двері якої розчинили до сонця, подали вранішній чай. Здавалося, всі трохи засапалися.

— До побачення, Коні, моя дівчинко! Вертайся до мене без пригод.

— До побачення, Кліфорде! Так, я не затримаюся надовго. — Коні була майже ніжна.

— До побачення, Гілдо! Приглядай за нею хоч одним оком, добре?

— Я приглядатиму обома! — сказала Гілда. — Не дам надто збитися з пуття.

— Дякую за обіцянку.

— До побачення, місіс Болтон. Я знаю, ви вірно доглядатимете сера Кліфорда.

— Робитиму все, що в моїх силах, ваша світлість.

— І пишіть мені, повідомляйте про всі новини, розповідайте про сера Кліфорда, як він тут.

— Дуже добре, ваша світлість, обов'язково. Гарно відпочивайте і вертайтеся додому нам на радість.

Всі помахали руками. Машина рушила. Коні озирнулася й побачила Кліфорда, який сидів на верхній сходинці у своєму домашньому кріслі. Врешті, він — її чоловік, Реґбі — її дім, так склалися обставини.

Місіс Чемберс притримала ворота й побажала її світлості добрих вакацій. Машина вискочила з темного гайка, що оточував парк, на трасу, якою поверталися додому шахтарі. Гілда завернула на Кросхіл-роуд — дорога ця була не головна і вела тільки до Менсфілда. Коні вдягла темні окуляри. Вони їхали повз залізничну колію, що лежала нижче, на вирубці. Тоді минули вирубку, проїхавши над нею через міст.

— Це дорога до будинку! — сказала Коні. Гілда нетерпляче глипнула на неї.

— Страшенно жаль, що ми не можемо їхати зразу! — сказала вона. — До дев'ятої години ми були б на Пел Мелі.

— Мені шкода тебе, — сказала Коні, подивившись з-під окулярів.

Скоро вони були в Менсфілді, колись романтичному, а нині похмурому шахтарському містечку. Гілда під'їхала до готелю, зазначеного в автомобільному атласі, і взяла кімнату. Все це було їй зовсім нецікаво, і вона надто лютувала, щоб говорити. Однак треба, щоб Коні розповіла їй дещо з історії життя цього чоловіка.

— Він! Він! Як ти до нього звертаєшся? Ти говориш тільки «він», — сказала Гілда.

— Я ніколи не називала його жодним іменем, і він мене також, коли замислитися, це дивно. Іноді ми називаємося леді Джейн і Джон Томас. Та його ім'я — Олівер Мелорз.

— І як ти сприймаєш те, щоб бути місіс Олівер Мелорз замість леді Чатерлей?

— З великою радістю.

З Коні нічого не вдієш. Однак, якщо цей тип чотири чи п'ять років служив лейтенантом у Індії, він має бути більш-менш презентабельним. Імовірно, в нього є характер. Гілда почала трохи відходити.

— Та за якийсь час у вас з ним це закінчиться, — сказала вона, — і тоді соромитимешся, що з ним зв'язалася. З робітниками водитися не варт.

— Але ж ти така соціалістка! Ти завжди на боці робітничого класу.

— Я можу бути на його боці під час політичної кризи, та перебування на їхньому боці переконало мене, як небезпечно зв'язувати з ним своє життя. Не через снобізм, а тому, що відрізняється весь ритм.

Гілда пожила серед справжніх інтелектуальних політиків, тому говорила з цілковитою незаперечністю.

Невимовно нудний вечір у готелі закінчився, і нарешті відбувся невимовно нудний обід. Тоді Коні кинула пару речей до маленької шовкової сумочки і ще раз зачесала волосся.

— Врешті-решт, Гілдо, — сказала вона, — кохання може бути чудовим, коли відчуваєш, що живеш і перебуваєш у самому центрі буття. — З її боку це звучало майже похвальбою.

— Мабуть, те ж саме відчуває кожен комар, — сказала Гілда.

— Ти думаєш? Це ж чудово!

Як для маленького містечка, вечірні сутінки були дивовижно чисті й тривалі. Цілу ніч буде майже світло. З обличчям, наче маска, від огиди, Гілда знову завела машину, й обидві поспішили назад по власних слідах, вибравши іншу дорогу через Болсовер.

Для маскування Коні вдягла темні окуляри, капелюх і сиділа мовчки. Через опозицію з боку Гілди, вона твердо стала на бік чоловіка, піде з ним у вогонь і в воду.

Не доїжджаючи до Кросґіла, вони ввімкнули фари, а маленький освітлений поїзд, який пропихкотів повз них по вирубці, створив враження, ніби справді ніч. На кінці мосту Гілда вирахувала поворот на лісову дорогу. Вона досить різко загальмувала і з'їхала з траси, під фарами забіліла трав'яниста заросла дорога. Коні визирнула. Помітила тьмяну постать і відчинила дверцята.

— От ми й приїхали! — сказала вона лагідно.

Та Гілда вимкнула фари і дала задній хід, щоб вписатися в поворот.

— Порожньо на мосту? — різко запитала вона.

— Усе гаразд, — відповів чоловічий голос.

Заднім ходом вона проїхала до мосту, тоді декілька ярдів по дорозі, заднім ходом в'їхала на лісову дорогу і зупинилася під в'язом, придушивши колесами траву й папороть. Потім фари погасли. Коні ступила на землю. Чоловік стояв під деревами.

— Ти довго чекав? — запитала Коні.

— Не дуже, — відказав він.

Обоє ждали, поки вийде Гілда. Та Гілда зачинила дверцята машини і напружено сиділа.

— Це моя сестра Гілда. Може, ти підійдеш і поговориш з нею? Гілдо! Це містер Мелорз.

Лісник зняв капелюха, але ближче не підійшов.

— Ходімо з нами до хатини, Гілдо, — благала Коні. — Це недалеко.

— А як машина?

— Люди часом залишають їх на лісових дорогах. Замкни її.

Гілда мовчала, роздумуючи. Тоді глянула на лісову дорогу.

— Можна заїхати за той кущ? — спитала вона.

— О, так! — сказав лісник.

Повільно, заднім ходом вона в'їхала за поворот, подалі від дороги, замкнула машину і вийшла. Стояла ніч, але світло-темна. Високий і дикий живопліт піднімався навкруги забутої дороги. І тут робилося темніше. Повітря було напоєне солодкими пахощами. Лісник пішов уперед, за ним ішла Коні, потім Гілда, і всі мовчали. Ліхтариком він освітлював важкі ділянки дороги, і вони йшли далі, над дубами ухала сова, навколо тихо шастала Флосі. Ніхто не говорив. Сказати було нічого.

Нарешті Коні побачила жовте світло дому, і її серце закалатало. Вона побоювалася. Вони все ще йшли одне за одним.

Він відімкнув двері і запросив їх до теплої, хоча й голої кімнатки. У каміні червонів слабенький вогонь. На столі стояло дві тарілки і дві склянки, цього разу на чистій білій скатертині. Гілда труснула волоссям і оглянула голу непривітну кімнату. Тоді зібрала всю свою сміливість і глянула на чоловіка.

Він був досить стрункий і видався їй миловидним. Тримався він осторонь і, здавалося, зовсім не бажав говорити.

— Гілдо, прошу, сідай, — сказала Коні.

— Прошу! — сказав він. — Заварити вам чай чи щось таке, а може, вип'єте склянку пива? Воно не дуже холодне.

— Пиво! — сказала Коні.

— Мені теж пива, будь ласка! — сказала Гілда вдавано ніяково.

Він глянув на неї, примружившись. Потім узяв голубий дзбан і поспішив до кухні. Коли повернувся з пивом, його обличчя знову змінилося.

Коні сіла коло дверей, а Гілда сіла на його місце спиною до стіни напроти наріжного вікна.

— Це його стілець, — лагідно сказала Коні. І Гілда підстрибнула, немов обпечена.

— Сидіт, сидіт! То один стулець, якщо ви не проти, ми вдвох потерпим, — сказав він цілком незворушно.

І він приніс Гілді склянку і налив їй першій пива з голубого дзбана.

— Щодо сигарет, — сказав він, — то я не маю ніяких, але, мо', ви маєте свої. Сам я не курю. Щось будете їсти? — Він звертався прямо до Коні. — Ти будеш їсти, щось принести тобі? Тра тобі щось перехопити. — Він говорив місцевою говіркою з дивною спокійною впевненістю, наче господар корчми.

— Що там є? — запитала Коні, червоніючи.

— Варена шинка, сир, мариновані горіхи. Не багато. Хочете?

— Так, — сказала Коні. — Ти будеш, Гілдо?

Гілда зиркнула на нього.

— Чому ви говорите по-йоркширськи? — запитала вона лагідно.

— Це не по-йоркширськи, це на дербі.

Він глянув на неї з легкою посмішкою.

— Отже, дербі! Чому ви говорите на дербі? Ви спочатку говорили нормальною англійською мовою.

— Хіба! Можу я помінятися, коли в мене до того не лягло серце? Нє, нє, дайте мені гувурити на дербі, якщо воно мені підходит. Якщо ви не маєте нічого проти.

— Це видається дещо показним, — сказала Гілда.

— Еге, може, й так! А тама в Тевершелі ви б казалися показною. — Він знову глянув на неї скоса з розрахованою відстороненістю, так ніби хотів сказати: «А що ви за одна?»

Він знову пішов у комірчину по їжу.

Сестри сиділи мовчки. Він приніс ще одну тарілку, ніж і виделку. Тоді сказав:

— І якщо вам усе їдно, я скину плащ, я так увесь час роблю. І він скинув плаща, повісив його на кілочок, тоді сів за стіл у сорочці — в сорочці з тонкої, кремового кольору фланелі.

— Пригощайтеся! — сказав він. — Пригощайтеся! Не чекайте, щоби вас припрошували.

Він порізав хліб і завмер непорушно. Гілда відчула, як це відчувала у свій час Коні, силу його мовчанки і віддаленості. Вона подивилась на його невелику, чуттєву руку, яку він вільно поклав на стіл. Він не простий роботяга, ні! Він грає роль, прикидається!

— І все ж, — сказала вона, взявши маленький шматочок сиру, — було б природніше, якби ви розмовляли з нами не говіркою, а нормальною англійською мовою.

Він подивився на неї, усвідомлюючи, що в неї з біса сильна воля.

— Невже? — запитав він нормальною англійською мовою. — Невже? Що із сказаного нами можна вважати цілком природним, хіба те, що ви хотіли б мене послати в пекло, щоб ваша сестра більше мене не побачила, на що я міг відповісти так само брутально? Хіба щось інше можна вважати природним?

— О так! — сказала Гілда. — Цілком природними будуть звичайні добрі манери.

— Так би мовити, друга натура! — сказав він і засміявся. — Ні, я стомився від манер. Дайте мені спокій.

Гілда збентежилась і вкрай роздратувалася. Зрештою, він мав би показати, що розуміє: йому виказують честь. А натомість своїм акторством та хазяйськими манерами він, здається, показує, що саме він робить їй честь. Просто нахабство! Бідолашна, збита з пантелику Коні в лабетах цього чолов'яги!

Всі троє мовчки їли. Гілда придивлялась до його манери триматися за столом. І не могла інтуїтивно не відчувати, що він значно вишуканіший за неї. Їй шкодила певна шотландська незграбність. А в ньому була вся внутрішньо приховувана впевненість англійця, жодних гострих кутів. Буде дуже важко довести свою перевагу.

— І ви справді думаєте, — сказала вона трохи м'якше, — що все це варте ризику?

— Що варте ризику?

— Ескапада з моєю сестрою. Він роздратовано посміхнувся.

— Мо', спитайте в неї. — Тоді глянув на Коні. — Ти прийшла з власної волі, правда, любонько? Я тебе не силував?

Коні подивилась на Гілду.

— Краще б тобі не прискіпуватися, Гілдо.

— Звісно, я не хочу цього робити. Але хтось повинен усе обміркувати. В житті потрібна якась послідовність. Не можна миритися з плутаниною.

На хвилю запала мовчанка.

— А, послідовність! — сказав він. — І що воно таке? Якої послідовності ви дотримуєтеся в своєму житті? Здається, ви розлучаєтеся. Яка тут послідовність? Послідовність вашої власної впертості. Більшого я не бачу. І що доброго вона вам дає? Невдовзі ви будете ситою по горло своєю послідовністю. Вперта жінка з своєю сваволею, ото вже добра послідовність, добра. Дякувати Господові, мені не доведеться мати з вами справу!

— Яке ви маєте право говорити так зі мною? — обурилась Гілда.

— Право! Яке ви маєте право нав'язувати іншим людям свою послідовність? Дайте людям їхні власні послідовності.

— Чоловіче добрий, ви думаєте, що мене турбують ваші проблеми? — лагідно запитала Гілда.

— Еге ж! — сказав він. — Турбують. Хоч-не-хоч, вони постають перед вами. Ви, можна сказати, моя своячка.

— Запевню вас, до цього ще далеко.

— Запевняю, не так уже й далеко. У мене своя послідовність, будьте певні. І щодня не гірша за вашу. І коли ваша сестра приходить до мене, щоб я її попістонив і попестив, вона знає, чого хоче. Вона вже була в моєму ліжку, а ви, Богу дякувати, з вашою послідовністю, не були. — Перед тим, як він продовжив, — мертва пауза. — Ні, я не ношу штани задом наперед. І якщо в мене несподівана удача, то я дякую своїм зіркам. Чоловік одержує море насолоди від отієї любої жіночки, а від вас він одержить дулю з маслом. Шкода вас, адже може бути, що ви не краб, а добре яблучко. Такі жінки, як ви, потребують відповідного поводження.

Він дивився на неї з дивною мерехтливою усмішкою, трохи чуттєвою й оцінюючого.

— А таких чоловіків, як ви, — сказала вона, — треба ізолювати, зважаючи на вульгарність та егоїстичну хтивість.

— Еге ж, люба моя пані! Благо, що залишилося ще пару таких чоловіків, як я. Та ви заслужили те, що матимете, — цілковиту самотність.

Гілда підвелася й попрямувала до дверей. Він підвівся і зняв з кілочка плаща.

— Я сама цілком здатна знайти дорогу, — сказала вона.

— Не сумніваюся, — відповів він легко. Вони мовчки побрели по звивистій лісовій дорозі. Все ще ухала сова. Він думав, що треба її застрелити.

Машина стояла неторканою, лиш укрита росою. Гілда сіла всередину і завела мотор. Інші двоє чекали.

— Я маю на увазі одне, — сказала вона зі свого сховку, — сумніваюся, чи ви вірите, що в цьому є якийсь сенс, ви обоє.

— Те, що одному — мед, іншому — отрута, — сказав він з темряви. — А для мене — це хліб насущний.

Спалахнули фари.

— Коні, не примушуй мене вранці чекати.

— Не буду. На добраніч!

Машина повільно посунула до траси і помчала притьмом, залишивши по собі мовчазну ніч.

Коні ласкаво взяла його руку, і вони пішли дорогою назад. Він мовчав. Зрештою вона його спинила і тихо сказала:

— Поцілуй мене!

— Нє, нє, почекай троха! Дай остигнути, — сказав він.

Це її потішило. Вона все ще міцно тримала його руку, і вони швидко йшли лісовою дорогою у мовчанні. Вона так раділа, що була коло нього. Саме тепер. Зіщулилася від думки, що Гілда могла вихопити її звідси. Він мовчав з незворушним виглядом.

У будинку вона мало не стрибала від задоволення, що звільнилася від сестри.

— Але ж ти поводився з Гілдою жахливо, — сказала вона йому.

— Довелося їй дати вчасну відсіч.

— Але чому? Вона ж така приязна.

Він не відповів і взявся робити хатню роботу, рухаючись спокійно і звично. Він явно лютився, але не на неї. Коні це відчувала. І його розлюченість надавала йому особливої краси, духовної сили, це хвилювало, бентежило і розпалювало плоть. Та він усе ще не зважав на неї.

Нарешті сів і почав розшнуровувати черевики. Тоді поглянув угору з-під насуплених брів, в яких ще міцно закарбовувалася лють.

— Іди нагору, — сказав він. — Он — свічка!

Він рвучко повернув голову, показуючи на свічку, що горіла на столі. Вона слухняно взяла її, ступила на першу сходинку, а він у цей час споглядав повну округлість її стегон.

Це була ніч чуттєвої пристрасті; вона була дещо вражена нею і майже опиралася їй, однак її поймали пекучі позиви чуттєвості, інші, пекучіші, жахливіші за позиви ніжності і в той момент жаданіші. Хоч і трохи злякано, вона піддалася його волі, і нерозсудлива, безсоромна чуттєвість потрясла її до самих глибин, роздягла до останку і зробила з неї іншу жінку. Це, власне, не було кохання. І не любострастя. Це була чуттєвість, гостра й пекуча, немов полум'я, що спалює серце на попіл.

Спалює сором, найглибший, найдавніший сором у найпотаємніших місцях. Не без зусилля вона піддалася його волі і його бажанню, їй належалося бути пасивною, покірною істотою, наче рабиня, фізична рабиня. Однак пристрасть, пожираючи, облизувала її всю, і коли полум'я чуття пропалило їй нутрощі й груди, вона вирішила, що вмирає, але бентежною, надзвичайною смертю.

Вона часто міркувала, що мав на увазі Абеляр, коли говорив, що за роки кохання вони з Елоїзою[36] пройшли всі стадії пристрасті, пізнали всі її витонченості. Те ж саме — тисячу років тому, десять тисяч років тому! Те ж саме на грецьких вазах, всюди! Витончені пристрасті, екстраваґанція чуттєвості! І обов'язково, завжди обов'язково, спалити фальшивий сором і переплавити на чистоту найважчу руду тіла. Вогнем сущої чуттєвості.

Вона так багато навчилася за коротку літню ніч. Можна було подумати, що жінка має вмерти від сорому. Але натомість умер сором. Сором, що є глибокий природний страх, старий фізичний страх, який таїться в надрах нашого тіла і може бути вигнаний тільки чуттєвим вогнем, нарешті піднявся і загинув у час фалічного полювання мужчини, а вона підійшла до самого серця власних джунглів. Вона відчула, що тепер наблизилася до справжніх підвалин власної природи й фактично втратила сором. Вона була власним чуттєвим єством, голим і безсоромним. Вона спізнала перемогу, майже пиху. От! От яке воно! Це — життя! Така ти справді є! Нічого приховувати і нічого соромитися. Вона ділила свою вищу голизну з мужчиною, іншою істотою.

І який навіжений чортяка цей чоловік! Справді чортяка! Потрібна сила, щоб його витримувати. Та як важко дістатися до осердя фізичних джунглів, останнього і найглибшого сховку органічного сорому. Тільки фалосу під силу його дослідити. І як він на неї тиснув!

І з яким жахом вона його ненавиділа. І як вона його справді хотіла! Тепер вона знала. В глибині душі, в основі, вона потребувала цього фалічного вторгнення, таємно бажала його і думала, що ніколи вже його не зазнає. Тепер раптом це вторгнення сталося, і мужчина ділив з нею її останню й конечну голизну, її безсоромність.

Які брехуни поети та всі інші люди! Вони примушують тебе думати, ніби тобі хочеться сентиментів. А насправді тебе передовсім вабить ця всепроникна, всеохопна, страшнувата чуттєвість. Знайти чоловіка, котрий осмілиться це зробити, без гріха чи сорому, не побоюючись наслідків! Як жахливо, коли потім йому стане соромно і він змусить тебе соромитися! Як шкода, що більшість чоловіків мають в собі щось собаче, трохи сороміцьке, як-от Кліфорд! Навіть як Майкаліс! У чуттєвому відношенні щось водночас собаче і принизливе. Вища насолода розуму! А що воно означає для жінки? А що воно насправді для чоловіка? Він просто збивається з пантелику, і розум його каламутиться теж! Чуттєвість потрібна навіть для того, щоб чистити розум і прискорити його діяльність. Не безлад, а вища вогниста чуттєвість.

О Боже, що за рідкісна штука — мужчина! Всі вони — пси, що бігають, принюхуються, спаровуються. Знайти чоловіка, котрий не боїться й не соромиться! Вона дивилася в цю хвилину на нього — він спав так, як спить дикий звір, далекий, далекий у своїй самотності. Вона вмостилася поряд, щоб не бути далеко від нього.

Її розбудило його остаточне пробудження. Він сидів на ліжку й дивився на неї. Вона побачила в його очах власну голизну, її безпосереднє пізнання. І з його очей наче полинули флюїди мужського знання про неї і любострасно огорнули її. О, як чудово й любострасно відчувати напівсонні члени й тіло, тяжкі й налиті пристрастю!

— Час уставати? — запитала вона.

— Пів на сьому.

О восьмій вона має бути в кінці лісової дороги. Завжди, завжди цей примус!

— Я можу приготувати і принести сюди сніданок, добре? — запитав він.

— О, так!

Внизу тихо скімлила Флосі. Він підвівся, скинув піжаму і обтер тіло рушником. Яка прекрасна людська істота, коли сповнена мужності і сповнена життя! Так вона думала, мовчки споглядаючи його.

— Відкрий фіранки, прошу.

Сонце вже осявало ніжне зелене листя ранку, а неподалік стояв блакитно-свіжий ліс. Вона сіла в ліжку, замріяно визираючи із слухового вікна і стискаючи голими руками свої голі груди. Він одягався. Вона майже замріялася про життя, про життя з ним удвох, просто про життя.

Він відходив, тікав від її небезпечної, вкрадливої голизни.

— Невже я зовсім загубила нічну сорочку? — запитала вона.

Він запхав руку в ліжко і витяг шматок тонкого шовку.

— Я щиколотками відчув шовк, — сказав він.

Та нічна сорочка виявилася роздертою майже навпіл.

— Нічого страшного! — сказала вона. — Вона справді належить цьому домові. Я її тут залишу.

— Еге ж, лишай, для компанії я кластиму її між ноги. На ній немає імені чи позначки, правда?

Вона натягла порвану сорочку і сиділа, замріяно виглядаючи у вікно. Вікно було відчинене, всередину плинуло повітря ранку і спів пташок. Вони безперервно пурхали. Вона побачила: у дворі блукає Флосі. Був ранок.

Вона чула, як він унизу розпалює вогонь, качає воду, виходить через задні двері. З часом долинув запах шинки, і нарешті він піднявся нагору з великою чорною тацею, яка ледве влізла у двері. Він поклав тацю на ліжко й налив чаю. Коні сіла навпочіпки у своїй нічній сорочці і голодна накинулася на їжу. Він сидів на єдиному стільці з тарілкою на колінах.

— Як добре! — сказала вона. — Як приємно снідати разом.

Він їв мовчки, думаючи, як швидко збігає час. Це і їй нагадало.

— О, як хочеться залишитися з тобою тут, а Реґбі щоб відсунулося звідси на мільйони миль! Саме з Реґбі я тікаю. Ти знаєш, правда?

— Еге ж!

— І обіцяєш, що ми житимемо разом, що у нас буде спільне життя, у тебе й у мене! Обіцяєш, правда?

— Еге ж! Коли зможемо.

— Так! І ми захочемо. Ми захочемо, правда? — Вона нахилилася до нього, розхлюпуючи чай, і взяла його за зап'ястя.

— Еге ж! — сказав він, витираючи чай.

— Тепер ми не можемо жити окремо, правда? — спитала вона благально.

Він подивився на неї з мінливою посмішкою.

— Так! — відповів. — Тільки ти маєш від'їжджати за двадцять п'ять хвилин.

— Хіба? — вигукнула вона. Раптом він з пересторогою підняв палець і підвівся.

Флосі коротко загавкала, потім — тричі голосно дзявкнула, попереджаючи. Він мовчки поклав свою тарілку на тацю і пішов наниз. Констанс почула, як він ішов стежкою через сад. Десь надворі дзенькнув велосипедний дзвінок.

— Доброго ранку, містере Мелорз! Рекомендований лист!

— А, так! Маєте олівець?

— Ось!

— Канада! — сказав незнайомий голос.

— А! Це мій товариш живе у Британській Колумбії. Не знаю, що він там нарекомендував.

— Мо', заповідає спадок.

— Скоріше чогось хоче.

Пауза.

— Добре! Гарного вам дня!

— Ага!

— На все добре!

— На все добре!

За якийсь час він вернувся нагору, дещо знервований.

— Поштар, — сказав він.

— Дуже рано! — відповіла вона.

— Сільський обхід — якщо він уже приходить, то, як правило, близько сьомої.

— Твій товариш відписав тобі спадок?

— Ні! Тільки деякі фотографії і папери про тамтейші місця, у Британській Колумбії.

— Ти туди збираєшся?

— Я думав, може, ми туди поїдемо.

— О, так! Чудово!

Та прихід поштаря його роздратував.

Прокляті велосипеди, наїжджають на тебе — й оглянутися не встигнеш. Сподіваюся, він нічого не засік.

— А врешті, що він міг засікти?

— Тепер вставай і приготуйся. Піду, гляну наперед.

Вона побачила, як він пішов на розвідку лісовою дорогою з собакою та рушницею. Вона спустилася донизу, помилася і до його повернення була готова, сховавши свої речі до маленької шовкової сумочки.

Він замкнув двері, і вони рушили, але не дорогою, а лісом. Він був пильним.

— Ти не думаєш, що варто жити заради таких моментів, як минула ніч? — запитала вона.

— Еге ж! Та залишаються інші моменти для обдумування, — відповів він досить різко.

Вони мовчки йшли зарослою стежкою, він — попереду.

— І ми житимемо разом і почнем нове життя, правда? — благала вона.

— Еге ж! — відповів він, не озираючись. — Коли прийде час. А тепер ти їдеш до Венеції чи куди там.

Вона йшла слідом за ним, отупіла, з болем у серці. Тепер їй треба їхати. Нарешті він зупинився.

— Я пройду сюди, — сказав він, показуючи праворуч.

Та вона обвила руками його шию і притислася до нього.

— Але ти збережеш для мене свою ніжність, правда? — прошепотіла вона. — Мені сподобалося минулої ночі. Ти збережеш для мене свою ніжність, правда?

Він поцілував її і на хвилю міцно пригорнув до себе. Тоді зітхнув і знову поцілував.

— Піду гляну, чи приїхала машина.

Він почав продиратися через низьку ожину й кущі, притоптуючи папороть. На хвилину чи дві зник. Тоді широким кроком вернувся назад.

— Машини ще немає, — сказав він. — Але на дорозі — фургон пекаря.

Здавалося, він нервується, турбується.

— Тс!

Вони почули, як, під'їжджаючи, тихо просигналила машина. На мосту вона сповільнила швидкість.

У повній розпуці Коні пірнула по його сліду через папороть і підійшла до високого живоплоту з падуба. Він ішов позаду.

— Тут! Пробирайся тут! — показав він на прогалину. — Я не буду виходити.

Вона з відчаєм глянула на нього. Та він поцілував її і підштовхнув уперед. Охоплена розпукою, вона пролізла крізь кущі й дерев'яну огорожу, якось подолала невеликий рівчак і піднялася на лісову дорогу, де Гілда нетерпляче вийшла з машини.

— Ну, ти тут! — сказала Гілда. — А де він?

— Він не прийде.

Коли Коні сіла в машину зі своєю маленькою сумочкою, по її обличчю текли сльози. Гілда схопила автомобільний шолом з потворними темними окулярами.

— Вдягни! — сказала вона. І Коні натягла на себе маскування, тоді вдягла довгого плаща для машини і сіла — нелюдська, невпізнанна істота в темних окулярах. Діловим жестом Гілда завела мотор. Вони рушили з лісової дороги і опинилися на трасі. Коні озирнулася, та від нього й сліду не залишилося!

Геть! Геть! Вона обливалася гіркими сльозами. Розставання прийшло так зненацька, так неждано. Наче смерть.

— Слава Богу, ти хоч якийсь час будеш далеко від нього! — сказала Гілда, повертаючи, щоб обминути село Кросґіл.