Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Одного морозного ранку, осяяного блідим лютневим сонцем, Кліфорд і Коні пішли на прогулянку через парк до лісу. Тобто Кліфорд пихкав у своєму кріслі з моторчиком, а Коні йшла поряд.

Жорстке повітря зоставалося сірчистим, та до цього вони обоє вже звикли. Над низьким обрієм стелилася опалова від морозу й диму імла, а нагорі лежало маленьке голубе небо, тому здавалося, що ти всередині загорожі, завжди всередині. Життя — завжди сон чи безумство всередині загорожі.

Вівця кашлянула в жорсткій зів'ялій траві парку, жмутики якої у видолинках взялися голубою памороззю. Через парк до воріт пролягала стежка, красива рожева стрічка. Кліфорд наказав її заново засипати просіяним ґравієм з шурфу. Коли скелі й відвали підземної породи згорали й віддавали свою сірку, вони ставали яскраво-рожевими, кольору креветок у сухі дні й кольору крабів — у вогкі. Тепер ґравій мав блідий креветковий колір з блакитно-голубим інеєм морозу. Коні завжди подобалася ця доріжка з яскраво-рожевих висівок. Лихий лиш той вітер, який нікому не приносить добра.

Кліфорд обережно покотився вниз по схилу, а Коні притримувала крісло рукою. Перед ними лежав ліс — спершу густий ліщинник, за ним — червоняста темрява дубів. З узлісся застрибали-заплигали кролики. Зненацька хмарою знялися в повітря граки й перетинаючи маленький обшир неба, подалися кудись чорним потоком.

Коні відкрила хвірточку, й Кліфорд повільно проїхав крізь неї на широку лісову дорогу, яка бігла вгору, вигинаючись у голій гущавині ліщини. Це були рештки великого лісу, в якому полював Робін Ґуд, а дорога була старовинним шляхом, який пролягав через усю країну. А тепер, звичайно, зосталася тільки лісова колія через приватний ліс. Дорога з Менсфілда звертала вбік на північ.

У лісі все завмерло, сухе листя на землі обмерзло знизу. Різко скрикнула сойка, спурхнула зграйка маленьких пташок. Але жодної дичини, жодного фазана, їх вистріляли в час війни, коли ліс не охоронявся, тільки тепер Кліфорд знову найняв лісника.

Кліфорд любив ліс, любив старі дуби. Відчував, що вони дісталися йому від багатьох поколінь предків. Він хотів захистити їх. Хотів, щоб це місце залишилося незайманим, замкнутим від світу.

Крісло повільно пихкало вгору схилом, хилитаючись та підстрибуючи на замерзлих грудках. Раптом зліва з'явилася просіка, на якій не було нічого, тільки купа сухої папороті, то тут то там згиналися тонкі пагони й валялися великі зрізані пні, показуючи то свій гладкий верх, то мертві розкарячені корені. Й плями чорніли на тих місцях, де лісоруби спалювали сушняк і сміття.

Це була одна з тих частин лісу, яку сер Джефрі вирубав під час війни для окопних кріплень. Весь пагорб, який полого піднімався праворуч від лісової дороги, лежав оголений і навдивовиж покинутий. Вершина пагорба, який колись увінчували дуби, тепер оголилася, і звідти понад дерева видно було залізницю, по якій возили руду, й нові цехи в Стекс Ґейті. Коні стояла й дивилася в цей пролом у чистій самотності лісу. Вона вела в світ. Та Кліфорду вона нічого не сказала.

Ця просіка завжди надзвичайно злостила Кліфорда. Він пройшов війну, бачив, що воно таке. Та по-справжньому його розізлив цей голий пагорб. Він знову його засаджував. Та все це породжувало ненависть до сера Джефрі.

Поки крісло повільно вибиралося нагору, Кліфорд сидів з застиглим обличчям. Добравшись до вершини пагорба, він зупинився, не ризикуючи спуститися вниз довгим і дуже тряским схилом. Він сидів і дивився, як вигиналася, збігаючи вниз, у зеленкуватих берегах дорога, прокладаючи шлях між папороттю та дубами. Вона зігнулася коло підніжжя пагорба й зникла з таким милим і легким поворотом, що здавалося: зараз звідти виїдуть на конях лицарі і дами.

— Думаю, перед нами справжнє серце Англії, — звернувся Кліфорд до Коні, застигши в кріслі під тьмяним лютневим сонцем.

— Справді? — запитала вона й сіла в голубій плетеній сукні прямо на пень коло стежки.

— Звичайно! Це — стара Англія, її серце, і я прагну зберегти її недоторканою.

— Так, так! — сказала Коні. Та тільки вимовила ці слова, почула, як на копальні Стекс Ґейт просвистів гудок, відзначаючи одинадцяту годину. Кліфорд так звик до цього гудка, що навіть його не помітив.

— Я хочу, щоб цей ліс зостався цілком… недоторканим. Я хочу, щоб ніхто не полював тут, — сказав Кліфорд.

Певний пафос тут був. Ліс усе ще зберігав таємничість дикої, старої Англії, та вирубки сера Джефрі часів війни завдали йому удару. Як непорушно стояли дерева — незчисленні зморшкуваті гілки на фоні неба і сірі вперті стовбури, що піднімалися з коричневої папороті! Як безпечно тут пурхали птахи! А колись тут блукали олені й лучники, й ченці пропливали на своїх віслюках. Ці місця їх пам'ятали, все ще пам'ятали.

Кліфорд сидів у блідому сонячному промінні, на його рівне русяве волосся падало світло, його рум'яне повне обличчя залишалося незворушним.

— Коли я приходжу сюди, мені особливо жаль, що не маю сина, — сказав він.

— Але ж ліс старший за твою сім'ю, — лагідно зауважила Коні.

— Це так! — сказав Кліфорд. — Але ми зберегли його. Якби не ми, його б не стало… його б вирубали, як інші ліси. Треба зберегти якусь частину старої Англії!

— Треба? — сказала Коні. — Якщо його треба зберегти, то зберегти всупереч новій Англії? Розумію, це сумно.

— Якщо не зберегти хоча б частину старої Англії, то Англії не залишиться взагалі, — сказав Кліфорд. — І ми, ті, що володіємо такого роду власністю й маємо до неї почуття, зобов'язані зберегти її.

Запала сумна мовчанка.

— Так, на деякий час, — сказала Коні.

— На деякий час! Це все, що в наших силах. Ми можемо тільки виконати свій обов'язок. Я відчуваю, що до нас кожен член моєї сім'ї виконав тут свій обов'язок. Можна йти всупереч загальним звичаям, але треба плекати традицію.

Знову запала мовчанка.

— Яку традицію? — запитала Коні.

— Традицію Англії! Усього цього!

— Так, — повільно вимовила вона.

— Тому легше, коли маєш сина, тоді ти тільки ланка в цьому ланцюгу, — сказав він.

Коні не вельми розумілася на ланцюгах, та не сказала нічого. Вона думала про цікаву безособовість його бажання мати сина.

— Мені жаль, що в нас не може бути сина, — сказала вона.

Він прямо подивився на неї великими блідо-блакитними очима.

— Було б непогано, якби ти народила дитя від іншого чоловіка, — сказав він. — Якщо ми виховаємо його у Реґбі, воно належатиме нам і цій землі. Я не надто вірю в батьківство. Було б у нас дитя, ми б його ростили, воно було б нашим і продовжувало б наш рід. Чи не варто над цим подумати?

Нарешті Коні підвела на нього погляд. Дитина, її дитина була для нього просто «воно». Воно… воно… воно!

— Як, з іншим мужчиною? — запитала вона.

— Хіба це має велике значення? Хіба такі речі справді хвилюють нас глибоко?.. У тебе ж був якийсь коханець в Німеччині… а що він тепер? Майже нічого. Мені здається, що ці незначні акти й незначні зв'язки нашого життя не так уже й багато важать. Вони минають, і де вони? Де… де торішній сніг? Тільки те, що залишається впродовж життя, має значення; моє власне життя має для мене значення в своїй довгій протяжності й розвитку. А що означають випадкові зв'язки? І особливо випадкові сексуальні зв'язки? Якщо сміхотворно не перебільшувати їхню роль, це все одно що спаровування птахів. І так має бути. Що справді має значення? Має значення спілкування протягом цілого життя. Прожити поряд день за днем, а не переспати раз чи двічі. Ми з тобою одружені, що б там з нами не трапилося. Ми звикли одне до одного. А звичка, на мою думку, істотніша за всяку випадкову насолоду. Довге, неспішне, сповнене терпіння життя… так ми живемо… а не випадковий спазм будь-якого роду. Мало-помалу, живучи разом, двоє людей доходять до особливої злагодженості, надзвичайно тонко реаґують одне на одного. Ось — істинний секрет шлюбу, а не секс, принаймні не звичайна функція сексу. Ми з тобою сплелися в цьому шлюбі. Якщо нам триматися за це, ми зможемо організувати всі ці справи сексу, так як організовуємо вихід до дантиста, адже тут доля завдала нам фізичної поразки.

Коні слухала з якимось подивом і з якимось острахом. Вона не знала, має він рацію чи ні. Існував Майкаліс, якого вона кохала, так вона собі говорила. Та її кохання нагадувало якесь відхилення від шлюбу з Кліфордом, від їхньої довгої, повільної й звичної близькості, сформованої роками терпіння й страждань. Мабуть, людська душа потребує відхилень, і їй не можна в цьому відмовити. Але принцип відхилення полягає в тому, що ти знову повертаєшся додому.

— І тобі байдуже, від якого чоловіка я народжу дитину? — запитала вона.

— Чому ж, Коні, я довірятиму твоєму природному чуттю порядності й вибору. Ти просто не дозволиш доторкнутися до себе не тій людині.

Вона подумала про Майкаліса! Він абсолютно відповідав Кліфордовій ідеї «не тієї людини».

— Але в чоловіків і жінок можуть бути різні уявлення з приводу «не тієї людини», — сказала вона.

— Ні, — відповів він. — Ти любиш мене. Я ніколи не повірю, щоб ти могла полюбити мужчину, який би видався мені цілком антипатичним. Тобі не дозволить твоє почуття гармонії.

Вона мовчала. Ця логіка не потребувала відповіді, такою вона здавалася помилковою.

— І ти захочеш, щоб я тобі розповіла? — запитала вона, глянувши на нього майже крадькома.

— Зовсім ні. Мені краще не знати… Але ж ти погоджуєшся зі мною, правда, що випадкові сексуальні стосунки — ніщо в порівнянні з довгим життям, прожитим удвох? Хіба не можна просто підкорити сексуальні потреби необхідностям довгого життя? Просто скористатися з них, адже до цього ми вимушені? Нарешті, хіба ці скороминущі насолоди мають значення? Хіба головна проблема полягає не в тому, щоб повільно, роками вибудовувати цілісну особистість? Не в тому, щоб жити цілісним життям? Життя, розколоте на частини, не має сенсу. Якщо воно може розколотися на частини через відсутність сексу, тоді вперед — заводь любовний роман. Якщо воно може розколотися через відсутність дитини, тоді, якщо можеш, — народи дитину. Але роби усе так, щоб твоє життя було цілісним, щоб у ньому надовго встановилася гармонія. А ми з тобою можемо досягти цього вдвох… Хіба неправда?.. Якщо адаптуємося до потреб і водночас злагодимо з цієї адаптації одне ціле своїм спокійно прожитим життям. Ти погоджуєшся?

Коні приголомшили його слова. Вона знала, теоретично він має рацію. Та коли мова зайшла про її спокійно прожите з ним удвох життя, вона завагалася… Невже її справжня доля зводилася до того, щоб усю себе переливати в його життя? І нічого більше?

Хіба все саме так? Їй належалося з задоволенням снувати єдине полотно їхнього щасливого спільного життя, можливо, тільки де-не-де позначене випадковою квіткою любовної пригоди. Та звідки їй знати, що вона відчуватиме наступного року? Що можна знати заздалегідь? Як можна сказати «так»? На роки й роки вперед? Просто «так» на одному подиху? Навіщо пришпилювати те слово, немов метелика? Воно ж, звичайно, повинно випурхнути й зникнути, щоб за ним послідували інші «так» і «ні»! Як зграйки безладних метеликів.

— Думаю, Кліфорде, ти маєш рацію. Здається, я з тобою згодна. Але життя й тут може повернути все по-своєму.

— Але доки воно не повернуло, ти ж погоджуєшся?

— О, так! Думаю, що так, справді.

Вона спостерігала за коричневим спанієлем, що вибіг з бокової стежки, подивився в їхній бік, задерши носа, й м'яко, хрипко гавкнув. За собакою швидким, нечутним кроком вийшов чоловік з рушницею, повернувся до них, так ніби збирався на них напасти, натомість зупинився, привітався й почав завертати за схил пагорбам. Це був всього-на-всього новий лісник, та він налякав Коні, з'явившись, здавалося, так швидко й загрозливо! Таким вона його побачила — раптовий натиск загрози із нікуди!

Це був чоловік у темно-зеленому вельветовому плащі і краґах — старомодний, з червоним обличчям, червоними вусами й холодними очима. Він швидко рушив униз по схилу.

— Мелорзе! — гукнув Кліфорд. Чоловік ледь обернувся і віддав честь швидким непомітним жестом — солдат!

— Ви не поможете розвернути й завести крісло? Так мені буде легше, — сказав Кліфорд.

Чоловік зразу повісив рушницю через плече й підійшов тим самим дивно швидким і м'яким кроком, ніби старався не привертати до себе уваги. Він був досить високий, худий і мовчазний. На Коні він навіть не глянув, тільки на крісло.

— Коні, це новий лісник, Мелорз. Мелорз, ви ще не розмовляли з її світлістю?

— Ні, сер! — прийшли готові нейтральні слова.

Чоловік, як стояв, підняв капелюха, показуючи густе, майже біле волосся. Своїм прямим, безстрашним і безликим поглядом він втупився Коні прямо в очі, так ніби хотів побачити, що вона таке. Він примусив її зніяковіти. Вона сором'язливо кивнула йому, а він переклав капелюха в ліву руку й ледь уклонився їй, як джентльмен, та не сказав зовсім нічого. Якусь мить він стояв непорушно з капелюхом у руці.

— Але ви вже деякий час тут працюєте, правда? — звернулася до нього Коні.

— Вісім місяців, пані… ваша світлість! — він спокійно виправився.

— І вам подобається тут?

Вона подивилася йому в очі. Його очі трошки звузилися, іронічно, майже зухвало.

— Звичайно, дякую, ваша світлість! Я тут виріс… — Він знову ледь уклонився, повернувся, вдягнув капелюха й ступив крок, щоб узятися за крісло. Останні слова він вимовив по-місцевому тягуче… мабуть, теж заради глуму, тому що раніше в його мові не було й сліду місцевої говірки. Він міг навіть зійти за джентльмена. В кожному разі, він був цікавий, жвавий, своєрідний чоловік, самотній, однак упевнений у собі.

Кліфорд завів маленький моторчик, чоловік обережно повернув крісло й направив його в бік схилу, який полого спускався до темної гущавини ліщинника.

— Достатньо, сер Кліфорд? — запитав чоловік.

— Ні, краще пішли з нами, а то крісло може загрузнути. Моторчик тут надто слабкий, щоб підніматися вгору.

Чоловік озирнувся, шукаючи собаку, — дбайливий погляд. Спанієль глянув на господаря й помахав хвостом. На мить у очах чоловіка з’явилася напівусмішка, яка хоч і м'яко, але глузувала й дражнила Коні, потім враз зникла й на обличчі не залишилося жодного виразу. Вони йшли униз досить швидко, цей чоловік тримав рукою спинку крісла й спрямовував його. Він скидався більше на вільного солдата, ніж на слугу. І щось у ньому нагадувало Томі Дюкса.

Коли вони підійшли до хащів ліщини, Коні раптом побігла вперед і відкрила хвірточку до парку. Вона притримала її, в той час як обидва чоловіки, проходячи, глянули на неї. Кліфорд — критично, інший чоловік — з допитливим і холодним здивуванням, роздивляючись її безликим поглядом. І в його голубих безликих очах вона помітила відтінок страждання і відстороненості, але, крім того, й деяке тепло. Але чому він такий чужий, далекий?

Зразу за хвірткою Кліфорд зупинив крісло, і чоловік рвучко, ввічливо повернувся її закрити.

— Чого ти побігла відкривати? — запитав Кліфорд своїм спокійним, тихим голосом, в якому чулося незадоволення. — Це міг зробити Мелорз.

— Я думала, що ви підете прямо вперед, — сказала Коні.

— І залишимо тебе бігти позаду? — запитав Кліфорд.

— О, часом мені подобається побігати!

Мелорз знову взявся за крісло, так ніби нічого не помітив, але Коні відчувала, що він усе зауважив. Виштовхуючи крісло на досить стрімкий парковий схил, він мало не засапався. Мабуть, і справді був досить кволий. Ззовні повний сил, але дещо кволий і пригаслий. Вона відчувала це своїм жіночим чуттям.

Крісло зупинилося на початку рожевої стежки. Кліфорд озирнувся на Коні.

— Не втомилася? — запитав він.

— О, ні! — сказала вона.

Коні відстала, хай крісло їде собі вперед. День зовсім посірів — маленьке голубе небо, яке низько нависло над круглими обідками імли, знову затягло, віко замкнулося, стояла вогка холоднеча. Збиралося на сніг. Все сіре, все сіре! Такий зношений світ.

Та вона втомилася. В ній з'явилася дивна тужлива втома, невдоволеність. Кліфорд нічого не помітив — про такі речі він навіть не мав уявлення. А от незнайомець помітив. Коні здавалося, що все в її світі і в її житті зносилося, а її невдоволеність здавалася старшою за ці пагорби.

Вони підійшли до будинку, обійшли його з тильного боку, де не було сходів. Кліфорду вдалося пересісти у низьке домашнє крісло на колесах — він мав дуже міцні й спритні руки. Затим Коні перенесла туди його мертві ноги.

Наглядач стояв струнко, чекаючи, коли його відпустять, й уважно спостерігав за всім, нічого не пропускаючи. Він сполотнів, якось навіть злякався, побачивши, як Коні взяла в свої руки Кліфордові неживі ноги й переклала їх в інше крісло, а він сам у цей час крутнувся всім тілом. Наглядач дивився злякано.

— Ну, дякую за допомогу, Мелорзе, — сказав Кліфорд недбало й покотив себе по коридору до кімнат прислуги.

— Ще якісь розпорядження, сер? — почувся нейтральний голос, ніби уві сні.

— Ні. На все добре!

— На все добре, сер.

— На все добре! Як мило з вашого боку, що викотили крісло нагору. Сподіваюся, вам не було важко, — сказала Коні, провівши наглядача за двері.

На мить він підвів на неї погляд, немов прокинувся. Його бентежила її присутність.

— О, ні, не важко! — швидко відповів він.

І знову в його голосі почулася тягуча місцева вимова.

— На все добре, ваша світлість!

— Хто твій лісник? — запитала Коні за ланчем.

— Мелорз! Ти ж його бачила, — сказав Кліфорд.

— Так, але звідки він узявся?

— Нізвідки! Просто тевершелський хлопець… мабуть, син шахтаря.

— І сам він теж був шахтарем?

— Здається, він був ковалем у шурфі. Але до війни два роки служив у нас наглядачем, аж доки пішов в армію. Мій батько завжди був про нього високої думки, тому, коли він повернувся й прийшов у копальню найматися на коваля, я просто забрав його сюди назад лісником. Я дуже зрадів, що зміг його запопасти… в цих краях майже неможливо знайти доброго сторожа до дичини… та ще й такого, щоб знав місцевих.

— І він одружений?

— Був. Та його жінка… плуталася з різними мужчинами, нарешті знайшла собі шахтаря в Стекс Ґейті, і, здається, досі там живе.

— Отже, він живе сам.

— Майже! У селі в нього є матір… і, здається, дитина. — Кліфорд глянув на Коні своїми блідо-голубими, ледь випуклими очима, з яких сочилась відсутність. На вигляд він здавався уважним, та в глибині нагадував місцеве мідлендське повітря — туманне, задимлене, імлисте. Здавалося, цей туман шириться. І коли він якось по-своєму особливо втуплювався в Коні поглядом, коли давав їй свою особливу точну відповідь, вона відчувала, як усі глибини його мозку заповнює цей туман, заповнює ніщо. І це лякало її. Від цього він здавався безликим аж до ідіотизму.

І вона невиразно збагнула один з великих законів людської душі — чутлива душа зазнає тяжкої травми, яка, однак, не вбиває тіла, душа, здається нам, виживає тільки в тому разі, якщо виживає тіло. Та це тільки здається. Насправді це спрацьовує набута звичка. Повільно, повільно рана душі нагадує про себе, жахливий біль її йде вглиб, доки поглинає весь дух. І коли здається, що ми вже видужали й забули, саме тоді даються взнаки найгірші далекі наслідки.

Так було і з Кліфордом. Коли тільки він «видужав», коли тільки повернувся до Реґбі, почав писати свої оповідання й попри все почуватися певним у житті, він, здавалося, забув усе й відновив своє самовладання. Але тепер, з повільним, повільним плином літ, Коні відчула, як роз'ятрюється, як поглинає його рана страху й відчаю. Якийсь час вона сиділа так глибоко, ніби заніміла, ніби й не існувала насправді. І тепер вона повільно почала стверджувати себе поривами майже паралізуючого страху. Розум його досі був живий. Але параліч, наслідок надто тяжкої травми, поступово поглинав його емоційне єство.

І в міру того, як він поглинав Кліфорда, Коні відчувала, як він поглинає також її. Внутрішній жах, пустота, байдужість до всього поступово поглинали її душу. Коли Кліфорд запалювався, він ще міг чудово говорити і впливати на майбутнє, як от тоді, у лісі, він закликав її народити дитину й дати Реґбі спадкоємця. Та наступного дня всі ці чудові слова нагадували висохле листя, яке ламається й стирається на порох, втративши будь-який сенс, розлітаючись від найменшого подуву вітру. Ці слова не були листям справжнього життя, напоєним енергією і соками дерева. Вони були мотлохом опалого листя життя, позбавленого сили.

Таким опалим листям здавалося їй усе. Шахтарі в Тевершелі знову говорили про страйк, і Коні знову здавалося, що це не вияв енергії, а піднімалася на поверхню тимчасово затихла рана війни, породжуючи страшний біль неспокою, заціпеніння, невдоволеності. Така глибока рана, глибока, глибока… рана фальшивої негуманної війни. Протягом багатьох років живій крові поколінь доведеться розсмоктувати велетенську чорну гематому в глибині душ і тіл. А для цього потрібна нова надія.

Нещасна Коні! З плином років її вражав страх пустоти власного життя. Кліфордове та й власне розумове життя поволі почало здаватися пустотою. Бували дні, коли їхній шлюб, їхнє спільне життя, побудоване за звичною близькістю, про яку він говорив, робилося цілковитою пустотою, нічим. Тільки словами, просто купою слів. Пустота була єдиною реальністю, а над нею — лицемірство слів.

Кліфорда уподобала продажна богиня успіху! Він і справді став майже знаменитим, а його книжки заробили йому тисячу фунтів. Всюди з'явилися його фотографії. В одній з галерей виставлявся його бюст, у двох інших — портрети. Він здавався наймодернішим з модерних голосів. Зі своїм моторошним, кульгавим інстинктом слави за чотири чи п'ять років він став найвідомішим з молодих «інтелектуалів». Коні не зовсім збагнула, в чому полягає цей інтелект. Кліфорд справді виявляв розум у тому ледь гумористичному аналізі людей і мотивів, в результаті якого в кінці все розпадається на шматки. Та все це нагадувало забаву цуциків, які шматують диванні подушки, однак забаву не молоду й грайливу, а навдивовиж стару і досить уперто самовдоволену. Усе це було чудним і було нічим. Таке почуття знову і знову відлунювало в Коні на дні душі: усе — ніщо, чарівна виставка пустоти. Водночас ще й виставка. Виставка! Виставка! Виставка!

Майкаліс схопився за Кліфорда, як за центрального персонажа для п'єси, він уже накидав сюжет і написав першу дію! Адже Майкаліс ще краще за Кліфорда вмів робити виставку з нічого. Єдине, що лишилося від пристрасті у цих двох чоловіків — це пристрасть до показного. В сексуальному плані вони були позбавлені пристрастей, вважай, мертвими. А тепер Майкаліса приваблювали навіть не гроші. Кліфорд ніколи не прагнув грошей, хоч заробляв їх де міг, адже гроші — печать і клеймо успіху. А саме успіху вони бажали. Вони обидва хотіли показатися по-справжньому… показати самих себе і хоч на якийсь час завоювати широку публіку.

Дивне діло… проституція з продажною богинею. Коні, що зовсім не піддавалася її впливу, цілком байдужа до її зваб, у цьому бачила тільки порожнечу. Навіть проституція з продажною богинею означала порожнечу, хоча чоловіки проституювали незліченну кількість разів. Навіть це порожнеча.

Майкаліс написав Кліфордові про п’єсу. Безперечно, той давно вже чув про неї. І знову Кліфорд відчув збентеження. Він знову збирався показати себе, цього разу — зусиллями когось іншого, причому у вигідному світлі. Він запросив Майкаліса з першою дією до Реґбі.

Майкаліс приїхав у літньому костюмі, в білих замшевих рукавичках, з рожево-бузковими орхідеями, дуже вишуканими, для Коні, і перша дія сподобалася надзвичайно. Навіть Коні збентежилась… збентежилася до того живого, що в ній ще зосталося. І в очах Коні Майкаліс, збентежений своєю владою бентежити інших, здавався справді чудовим… просто прекрасним. Вона побачила в ньому стародавню незворушність раси, яку нічим уже не розчаруєш, крайній бруд, майже чистий. Якщо глянути здалека на його проституювання з продажною богинею, то він здавався чистим, чистим, немов африканська маска з слонової кості, що обертає бруд у чистоту на своїх поверхнях і кривизнах.

Момент гострого збудження, пережитий разом з обома Чатерлеями, коли він легко захопив Коні та Кліфорда, став одним з найважливіших моментів життя Майкаліса. У нього вийшло — він захопив їх. Навіть Кліфорд на якийсь час закохався в нього… якщо можна так висловитися.

Отож наступного ранку Майк почувався ніяковіше, ніж завжди, — нетерплячий, знищений, нетерплячі руки в кишенях штанів. Коні не прийшла до нього вночі… і він не знав, де її шукати. Кокетство!.. В момент його тріумфу.

Зранку він пішов до її вітальні. Вона знала, що він прийде. Його тривога впадала в очі. Він запитав про п'єсу… Чи добра вона, на її думку? Він прагнув почути похвали. Вони давали йому гостру насолоду пристрасті, більшу за будь-який сексуальний оргазм. І вона хвалила її захоплено. Однак весь час у глибині душі вона знала, що п'єса — ніщо.

— Послухай! — нарешті сказав він. — Чому б нам з тобою не внести в цю справу ясність? Чому б нам не одружитися?

— Але ж я одружена, — вона здивувалася, однак знову не відчула нічого.

— Та що ти… Певна річ, він тобі дасть розлучення… Чому б нам не одружитися? Я хочу одружитися. Я знаю, це для мене найкраще — одружитися й вести розмірене життя. Я веду чортзна-що, а не життя, просто розриваюся на шматки. Послухай, ми з тобою, ми просто створені одне для одного… як рука й рукавиця. Чому б нам не одружитися? Ти думаєш, нам щось заважає?

Коні подивилася на нього вражено, однак знову не відчула нічого. Ці чоловіки, всі вони однакові, ні на що не зважають. Вони просто загоряються з голови, як петарда, й сподіваються підняти тебе в рай на худих трісках свого полум'я.

— Але ж я одружена, — сказала вона. — Ти ж знаєш, я не можу покинути Кліфорда.

— Але чому? Чому? — закричав він. — Він і через півроку не помітить, що тебе немає. Він взагалі не знає, що, крім нього, ще хтось існує. Я ж бачу, ти йому зовсім не потрібна, він цілком заглиблений у себе.

Коні відчула правду в цих словах. Але вона також відчула, що Майк навряд чи є зразком безкорисливості.

— Хіба не всі чоловіки заглиблені в себе? — запитала вона.

— О, більш-менш так, припускаю. Чоловік потребує цього, щоб дати собі раду. Та річ не в цьому. Річ у тому, що може чоловік дати жінці? Чи може він принести їй щастя, чи не може? Якщо не може, то в нього немає права на цю жінку… — Він зупинився й подивився на неї майже гіпнотичним поглядом своїх випуклих карих очей. — А тепер я вважаю, — додав він, — що можу, чорт забирай, дати жінці все щастя, яке вона тільки захоче. Думаю, можу це ґарантувати.

— Якого роду щастя? — запитала Коні, втупившись у нього з якимось подивом, майже з захопленням, але під ним не відчуваючи зовсім нічого.

— Всіляке щастя, чорт візьми, всіляке! Одяг, коштовності вищого класу, будь-який нічний клуб на будь-який смак, знайомство з ким захочеш, життя в ногу з часом… подорожі і право бути особистістю, хоч би де ти опинилася… Чорт забирай, усіляке щастя.

Він говорив майже з переможним запалом, Коні дивилася на нього, немов зачарована, а насправді не відчувала зовсім нічого. Від запропонованих їй блискучих можливостей не здригнулася навіть найтонша поверхня її мозку. Не відгукнулося навіть найбільш зовнішнє її «я», котре трепетало б у будь-який інший раз. Усе це не справило на неї жодного враження, вона не могла «зомліти». А просто сиділа й дивилася, зачарована, не відчуваючи нічого, тільки десь близько відчувала надзвичайно неприємний запах продажної богині.

Майк сидів як на голках, витягнувшись уперед у своєму кріслі, й дивився на неї майже істеричним поглядом, і хто знає, що хвилювало його більше марнославство від того, що вона скаже «так», чи панічний страх, що вона може сказати «так»?

— Мені треба подумати, — сказала вона. — Зараз я не можу вирішити. Тобі, мабуть, здається, що Кліфорд не грає ролі, але він грає. Коли думаєш, який він покалічений…

— О, чорт з ним усім! Якщо чоловік торгує своїм каліцтвом, тоді я теж можу сказати, який я самотній, яким самотнім був завжди, і розпускати нюні в такому ж дусі. Хай усе горить, якщо чоловік має тільки самі каліцтва, щоб виправдати себе…

Він відвернувся, люто соваючи руками в кишенях. Того вечора він сказав їй:

— Ти прийдеш до мене вночі, правда? Чорт його знає, де твоя кімната.

— Добре! — сказала вона.

Тієї ночі він був особливо бурхливим коханцем із своєю дивною голизною маленького кволого хлопчика. Коні не змогла досягти свого спазму насолоди, коли він уже дійшов до свого. І своїм голим ніжним тілом маленького хлопчика він збудив у ній якесь палке жадання; після того, як він закінчив, їй довелося іти далі в дикому збудженні й конвульсії, а він героїчно тримався в ній, з усією волею й самовіддачею, доки вона не дійшла до свого власного кінця, супроводжуючи його чудними короткими схлипами.

Коли він нарешті відокремився від неї, то сказав різко, навіть глузливо:

— Ти не можеш закінчити одночасно з чоловіком, правда? Ти мусиш іти далі! Ти ламаєш цю комедію!

Ця коротка промова в такий момент стала одним з потрясінь її життя. Адже тільки на таку пасивність він і був спроможним.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Ти годинами продовжуєш, коли я закінчив… А я повинен, зціпивши зуби, чекати, доки ти викладешся.

Її вразила ця несподівана брутальність в ту хвилину, коли її переповнювала насолода, яка не піддавалася жодним словам, і навіть переповнювала любов до нього. Адже врешті, як і більшість сучасних чоловіків, він закінчував ще до того, як починав. І це штовхало жінку ставати активною.

— Але ж ти хотів, щоб я продовжувала, щоб я так само одержала насолоду? — сказала вона.

Він похмуро засміявся.

— «Я хотів»! — сказав він. — Ну й ну! Я хотів чекати, зціпивши зуби, поки ти за мене працюєш!

— Але ж ти хотів? — наполягала вона. Він ухилився від відповіді.

— Всі ви такі — кляті жінки, — сказав він. — Або заклякають, ніби там у них усе вмерло… або чекають, доки ти закінчиш, а потім починають ловити кайф, а ти жди. У мене ніколи не було жінки, з якою б ми закінчували одночасно.

Коні ніби й не почула цю нову чоловічу інформацію, її вразило його ставлення… його незбагненна брутальність. Вона ж почувалася такою невинною.

— Але ж ти хочеш, щоб і мені було приємно, правда? — повторила вона.

— О, звичайно! Дуже хочу! Але, чорт візьми, чекати, поки жінка закінчить, для чоловіка занадто…

Ця промова стала одним з фатальних ударів у житті Коні. Вона щось у ній убила. Коні не дуже-то й жадала Майкаліса, доки він сам не почав, вона його не хотіла. Здавалося, що вона ніколи по-справжньому не хотіла його. Але якщо вже так склалося, їй здавалося природним отримувати від цього насолоду. Вона навіть любила його за це… навіть цієї ночі вона любила його й хотіла вийти за нього заміж.

Інстинктивно він, мабуть, відчував це, і саме тому йому довелося розбити весь цей спектакль одним ударом, немов картковий будинок. Її ж власний сексуальний потяг до нього чи до будь-якого іншого чоловіка тієї ночі зазнав краху. Усе це настільки втратило значення для її життя, так ніби й ніколи не існувало.

І вона понуро проживала свої дні. Тепер не залишалося нічого, окрім цього пустого млина, який Кліфорд називав спільним життям, довгим існуванням двох людей, які звикли жити одне з одним у тому самому домі.

Порожнеча! Здавалося, що сенс життя зводився до того, щоб сприйняти велику порожнечу життя. Усі численні турботи й важливі дрібниці, з яких складається велика загальна сума порожнечі!