Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Коні завжди передчувала, що її роман з Майком — так його називали — безперспективний. Однак інші чоловіки, здавалось, нічого для неї не означали. Вона ставилася до Кліфорда з відданістю. Він вимагав великої частини її життя, й вона віддавала йому цю частину. Та вона багато чого хотіла від чоловіка, а цього Кліфорд їй не давав, не міг дати. Ривками вони зустрічалися з Майкалісом. Та передчуття підказувало, що цьому настане кінець. Майк нічого не здатний зберегти надовго. Його власна суть примушувала його розривати всякий зв'язок і знову залишатися вільним, ні з ким не зв'язаним, абсолютно самотнім псом. У цьому полягала його головна потреба, хоча в таких випадках він говорив: «Вона мене покинула!»

Здавалося, світ таїть у собі багато можливостей, але в особистому досвіді вони зводилися до незначної кількості. У морі плаває багато доброї риби… можливо, й так… та у великих косяках виявляється макрель та оселедці, а якщо ти сама не макрель і не оселедець, то доброї риби тобі попадеться зовсім мало.

Кліфорд завойовував славу, навіть гроші. До нього приїжджали люди. Коні майже весь час когось приймала у Реґбі. Та якщо це була не макрель, то оселедець, лиш часом попадався сом чи вугор.

Наїжджали деякі постійні відвідувачі, завсідники — ті, що вчилися разом з Кліфордом у Кембриджі. Це був Томі Дюкс, який зостався в армії й дослужив до бригадного генерала. «Армія залишає мені час подумати й рятує від необхідності встрявати в битву життя», — говорив він.

Це був Чарлз Мей, ірландець, який писав наукові праці про зірки. Це був Гамонд, ще один письменник. Всі були приблизно такого ж віку, як і Кліфорд, молоді інтелектуали тих днів. Всі вони вірили в життя розуму. Все, що робиться поза ним, — ваша особиста справа й надто не важить. Ніхто й на думці не мав питати іншого, о котрій годині той замикається у вбиральні. Нікого, крім тебе самого, це не цікавило.

І так щодо більшості справ звичайного життя: яким чином ти заробляєш гроші, чи любиш свою дружину або чи заводиш «романи». Всі справи стосуються тільки того, кого стосуються, і так, як і відвідини вбиральні, ні для кого не становлять жодного інтересу.

— Вся суть сексуальної проблеми, — говорив Гамонд, високий, худий чоловік, який мав дружину і двох дітей, хоча значно тісніше спілкувався з друкаркою, — полягає в тому, що в ній немає суті. Якщо точно, проблема взагалі відсутня. Ми не хочемо йти за чоловіком у туалетну кімнату, то чому ж нам іти за ним, коли він лягає в ліжко з жінкою. А саме тут корінь проблеми. Якщо ми не будемо зважати на друге, як не зважаємо на перше, то не залишиться й проблеми. Усе це безглузде й беззмістовне. Питання недоречної цікавості.

— Тихше, Гамонде, тихше! Якщо хтось полюбить Джулію, ти запалишся, а якщо він піде далі — закипиш… — Джулія була дружиною Гамонда.

— Звичайно! Так буде й тоді, коли цей хтось помочиться в кутку моєї вітальні. Усьому своє місце.

— Ти хочеш сказати, що не зважатимеш, якщо він займатиметься любов'ю з Джулією в якомусь потайному алькові?

Чарлі Мей трохи глузував, колись він тільки спробував пофліртувати з Джулією, як Гамонд грубо обірвав їх.

— Звичайно, зважатиму. Секс — це моя з Джулією особиста справа, і, звичайно, я буду проти, коли ще хтось спробує сюди влізти.

— Річ у тім, — сказав сухорлявий і веснянкуватий Томі Дюкс, який скидався на ірландця значно більше за Мея, блідого й досить дебелого, — річ у тім, Гамонде, що у тебе надто могутній власницький інстинкт, крім того, сильне бажання самоствердитися, і, крім того, ти прагнеш успіху. Я цілком належу армії, відтак зійшов з дистанції у вашому світі й добре бачу тепер, як надзвичайно чоловіки прагнуть самоствердження й успіху. Це прагнення розвинулося до неймовірних масштабів. На це йдуть усі сили особистості. І, звичайно, такі чоловіки, як ти, думають, що коли в тилу є жінка, то наступ буде успішніший. Тому ти такий ревнивий. Ось що для тебе секс — маленька жива динамо-машина між тобою й Джулією, яка має забезпечити успіх. Якщо раптом тебе зрадить успіх, ти почнеш фліртувати, як Чарлі, що успіху не знає. Люди одружені, такі, як ви з Джулією, носять на собі ярлики, як дорожні валізки. На ярлику Джулії написано: «Місіс Арнолд Б. Гамонд», — прямо як на багажі, що його хтось посилає залізницею. А твій ярлик — «Містер Арнолд Б. Гамонд — для передачі особисто місіс Арнолд Б. Гамонд». О, ви маєте цілковиту рацію, цілковиту рацію! Життя розуму вимагає зручного дому й пристойної кухні. Ви маєте цілковиту рацію. Воно навіть потребує нащадків. Та все обертається навколо інстинктивного прагнення успіху. Ось вісь, навколо якої крутиться все інше.

Здавалося, самолюбство Гамонда вражено. Він пишався гостротою свого розуму й тим, що не потурає вимогам часу. Однак і він прагнув успіху.

— Цілком вірно, без готівки не проживеш, — сказав Мей. — Треба мати якусь суму для того, щоб жити й справлятися… навіть щоб вільно мислити, потрібна певна сума грошей, інакше твій шлунок тебе спинить. Та мені здається, пора зняти з сексу всі заборони. Нам вільно розмовляти з ким завгодно, то чому ж нам не вільно займатися коханням з кожною жінкою, що нас до цього заохочує?

— От слова хтивого кельта, — сказав Кліфорд.

— Хтивого? А чому б і ні? Не думаю, що завдам жінці більшої шкоди, переспавши з нею, ніж тоді, коли потанцюю з нею… чи навіть поговорю з нею про погоду. Це просто обмін відчуттями замість обміну ідеями, чому ж його уникати?

— Ми станемо такими ж нерозбірливими, як кролі! — сказав Гамонд.

— Чому ні? Що поганого роблять кролі? Хіба вони гірші за невротичну революційну людську породу, сповнену нервової ненависті?

— Але ж ми не кролі, — сказав Гамонд.

— Саме так! Я маю розум, мені треба зробити деякі астрономічні підрахунки, які хвилюють мене не менше за питання життя й смерті. Часом мій шлунок страждає нетравленням. Я дуже страждаю від голоду. І так само страждаю від сексуального голоду. Що ж діяти?

— Я думаю, сексуальне нетравлення від надмірності позначиться на тобі ще сильніше, — насмішкувато сказав Гамонд.

— Нічого подібного! Я не переїдаюсь і не пересичуюся жінками. Кожен може вибрати, скільки йому їсти. Але ти мене цілком замордуєш.

— Зовсім ні. Ти можеш одружитися.

— Звідки ти взяв, що я можу? Може, це не узгоджується з тими процесами, які відбуваються в моєму розумі. Одруження має… і повинно… звести нанівець мої розумові процеси. Я до цього не схильний, то що ж мені залишається — зачинитися в келії, як чернець? Усе це, хлопче, дурість і нісенітниця. Я живу й займаюся своїми розрахунками. Часом мені потрібні жінки. Не хочу робити з цього проблему й не хочу, щоб будь-хто піддавав мене моральному осуду чи забороні. Я б посоромився бачити біля себе жінку з ярликом, на якому зазначено ім'я й залізнична станція, ніби на валізці з одягом.

Два чоловіки не забули один одному фліртування Джулії.

— Цікава думка, Чарлі, — сказав Дюкс, — ніби секс — це просто інша форма розмови, де ти виконуєш слова, замість того, щоб говорити їх. Думаю, так воно і є. Думаю, треба обмінюватися з жінками відчуттями та емоціями так само, як ідеями про погоду чи щось інше. Секс має стати своєрідною нормальною фізіологічною розмовою між чоловіком і жінкою. Якщо у вас немає спільних ідей, ви з жінкою не розмовляєте, тобто ви розмовляєте без жодного інтересу. Так само, якщо в тебе немає з жінкою якихось спільних емоцій і відчуттів, ти з нею не будеш спати. Але якщо ти маєш…

— Якщо ти маєш потрібного роду емоції чи симпатії до жінки, ти мусиш з нею спати, — сказав Мей. — Це єдина порядна річ, яку варто робити. Так само, якщо ти зацікавлений у розмові з кимось, єдиний пристойний вихід — виговоритися. Ти ж у такому випадку не зціплюєш зуби й соромливо не закусуєш язика. А просто говориш своє слово. Так само в усьому іншому.

— Ні, — сказав Гамонд. — Це невірно. Наприклад, ти, Мею, розтринькуєш на жінок половину своїх сил з такими думками. Ти ніколи не досягнеш того, що тобі призначено. Надто багато твоїх сил піде не в той бік.

— Можливо, а от твоїх сил, Гамонде, хлопче, одружений ти чи ні, надто мало йде саме в цей бік. Ти збережеш чистоту й цілісність свого розуму, та він стане до чорта сухим. Твій чистий розум висохне, як смичок, тобто те, що від нього залишиться. Ти просто виговориш його.

Томі Дюкс розсміявся.

— Годі вам, мудрагелі! — сказав він. — Гляньте на мене… я не займаюся високою й чистою розумовою роботою, просто занотував у свій час пару ідей. Однак я не одружуюся і не швендяю за жінками. Мені здається, Чарлі має рацію — якщо йому хочеться швендяти за жінками, він має право не швендяти надто часто. Та я не можу йому заборонити швендяти взагалі. Що ж до Гамонда, то з його розвинутим власницьким інстинктом для нього, природно, відкрита як широка дорога, так і вузька хвіртка. Побачите, він ще до смерті стане Англійським Діячем Літератури, букварем з ніг до голови. Нарешті я. Я — ніщо. Просто базікало. А що ти думаєш, Кліфорде? Ти погоджуєшся, що секс — це динамо-машина, яка допомагає чоловікові досягти успіху в світі?

У ті часи Кліфорд говорив мало. Він ніколи не просторікував, справді, для цього його ідеям бракувало життя, а він сам був надто зніченим та емоційним. І зараз він почервонів і зніяковів.

— Ну! — сказав він, — оскільки сам я — hors de combat[10], не бачу, що я можу сказати з цього приводу.

— А от і ні, — сказав Дюкс, — твоя верхня частина зовсім не hors de combat. Життя твого розуму ціле й неушкоджене. Тож дозволь нам почути твої ідеї.

— Ну, — пробурмотів Кліфорд, — хоч би й так, все одно у мене цих ідей не забагато… Мабуть, я стою за те, щоб одружитися і — край. Це велика річ для чоловіка й жінки, які кохають одне одного.

— Що за велика річ? — запитав Томі.

— О… вона довершує близькість, — сказав Кліфорд, ніяковіючи, немов жінка, від такої розмови.

— Ну, ми з Чарлі вважаємо, що секс — таке ж саме спілкування, як і мова. Коли якась жінка заводить зі мною сексуальну розмову, моя природна реакція — піти з нею до ліжка там завершити її, все в свій час. На жаль, жодна жінка не дає мені жодного натяку, я лягаю в ліжко один і зовсім від цього не страждаю… Принаймні так мені здається, а то звідки б я знав? У всякому разі, у мене немає астрономічних розрахунків, яким би можна перешкодити, і не треба писати жодних безсмертних творів. Я просто сховався в армії…

Запала мовчанка. Усі четверо чоловіків курили. А Коні сиділа й робила черговий стібок у своєму шитві… Так, вона там сиділа! Їй належало сидіти, як мумії. Вона мала мовчати, як миша, і не втручатись у надзвичайно важливі міркування цих глибокодумних джентльменів. Але вона мусила тут бути. Без неї їм не було б так легко, їхні ідеї не пливли б так вільно. Без Коні Кліфорд почувався дразливішим і нервовішим, його ноги мерзли значно швидше й розмова не клеїлася. Краще почувався Томі Дюкс — її присутність його дещо надихала. Гамонда вона не любила, він здавався таким егоїстом у чисто розумовому вимірі. А Чарлз Мей, хоч щось у ньому й подобалося, незважаючи на свої погони, здавався трохи відразливим і неохайним.

Скільки вечорів Коні сиділа й слухала слововиверження чотирьох чоловіків! Цих і ще одного чи двох інших, її мало турбувало, що вони, здавалось, ніколи ні до чого не доходять, їй подобалося слухати їхні розмови, особливо, якщо між ними був Томі. От забава. Чоловіки, замість того, щоб цілувати й гладити тебе, відкривають тобі твій розум. Справжня забава? Але які ж холодні уми!

А крім того, це трохи дратувало. Вона більше поважала Майкаліса, при імені якого всі наливалися нищівною зневагою до дворняжки-кар'єриста, до неосвіченого жлоба найгіршого ґатунку. Дворняжка й жлоб чи ні, він зробив свої висновки. Він просто обігнав їх з їхніми мільйонами слів на параді розумового життя.

Коні любила життя розуму й одержувала від нього величезне задоволення. Та вона справді думала, що воно заходить задалеко, їй подобалося бути тут, у тютюновому диму славних дружніх вечорів, як вона їх сама для себе називала. Вона щиро потішалась, а також пишалася, що навіть свої розмови вони нездатні вести без її мовчазної присутності. Вона безмежно поважала думку, а ці чоловіки, принаймні, намагалися чесно мислити. Однак усе це нагадувало кішку, яка не могла стрибати. Всі вони разом про щось говорили, а що воно значило для її життя, сказати було важко. І Майк не зміг цього прояснити.

Але Майк взагалі не намагався нічого робити, просто прожити життя і допекти іншим так, як вони допікали йому. Він був по-справжньому антисуспільним, і саме це йому закидали Кліфорд та його приятелі. Кліфорд та його приятелі не були антисуспільними, усі вони більш-менш схилялися до того, щоб рятувати людство чи принаймні вчити його.

У неділю ввечері точилася високомовна розмова, коли бесіду знову занесло на любовну тему.

— Благословен зв'язок, який серця зріднив у щось таке… — сказав Томі Дюкс. — Хотів би я знати, що це за зв'язок… Зв'язок, що нас зріднив тепер, — це наші з вами інтелектуальні суперечки. І незважаючи на них, між нами існує цей чортів зв'язок. Ми розходимося нарізно й говоримо один про одного дошкульні слова, як усі інші кляті інтелектуали на світі. Кляті люди — адже у цьому всі однакові. А коли не розходимося, то ховаємо дошкульні почуття, які один проти одного носимо, за лицемірною облесністю. Дивна річ, та життя розуму, здається, розцвітає тільки, якщо його коріння лежить у злобі, невимовній і невимірній злобі. Так було завжди! Погляньте на Платона, на Сократа і його компанію! Скільки в ній злоби, скільки радості в тому, щоб роздерти ще когось на шматки… Протагора чи ще когось! І Алківіад, і всі інші — не учні, а шавки, готові втрутитися в бійку! Маю сказати, що все це примушує надати перевагу Будді, який спокійно сидить під деревом, чи Христові, який розповідає своїм учням короткі недільні історії, мирно і без жодних інтелектуальних феєрверків. Так, щось негаразд з розумовим життям, радикально. Його коріння в злобі й заздрості, заздрості й злобі. А дерево можна пізнати за його плодами.

— Не думаю, що всі ми такі злостиві, — запротестував Кліфорд.

— Дорогий мій Кліфорде, подумай про те, як усі ми обговорюємо один одного. Я значно гірший за всіх інших. Тому що я відкрито надаю перевагу спонтанній злобі над сфабрикованою облесністю, а це — отрута. Коли я починаю говорити, що за чудовий хлопець цей Кліфорд, і так далі, і так далі, тоді пора пожаліти бідного Кліфорда. Ради Бога, усі ви говоріть про мене дошкульні речі, тоді я знатиму, що для вас щось означаю. Не говоріть солодких слів, інакше мені кінець.

— Але ж я справді думаю, що ми щиро ставимося один до одного, — сказав Гамонд.

— Кажу ж вам, ми змушені… ми злословимо один про одного заочі! І в цьому я найгірший.

— А мені здається, ти плутаєш розумове життя з критичною діяльністю. Погоджуюся, Сократ дав великий імпульс критичній діяльності, та він зробив навіть більше, — сказав Чарлі Мей професорським тоном. За вдаваною скромністю приятелі були навдивовиж помпезними. Усе це було таким ех сathedra[11] і претендувало на таку простоту.

Дюкс відмовився продовжити тему Сократа.

— Ти цілком маєш рацію, критичність і знання не одне й те ж саме, — сказав Гамонд.

— Звичайно, ні, — втрутився Бері, тихий, засмаглий юнак, який заїхав до Дюкса й залишився на ніч.

Усі вони подивилися в його бік, ніби у віслюка прорізався голос.

— Я не говорив про знання… Я говорив про розумове життя, — засміявся Дюкс. — Справжнє знання породжується цілим корпусом свідомості; воно йде з живота й пеніса в тій же мірі, що з мозку чи розуму. Розум може лише аналізувати й раціоналізувати. Поставте розум і раціо над усім іншим, і все, що вони зможуть, це тільки критикувати й омертвляти. Я сказав усе, що вони можуть. Це безмежно важливо. Господи, світ смертельно потребує критичності. Тому давайте жити розумовим життям, і тішитися своєю злобою, й зривати покрови зі старого гнилого шоу. Та зауважте — поки живеш своїм життям, ти в якийсь спосіб становиш органічне ціле з усім життям. Та почавши розумове життя, ти зриваєш яблуко. Ти розрубуєш зв'язок між яблуком і деревом, органічний зв'язок. А якщо в твоєму житті немає нічого, окрім розумового життя, тоді ти сам — зірване яблуко… яке впало з дерева. І тоді з'являється логічна необхідність бути злостивим, так само як природна потреба зірваного яблука — згнити.

Кліфорд зробив круглі очі — йому все це здавалося нісенітницею. Коні подумки засміялася.

— Ну тоді всі ми зірвані яблука, — сказав Гамонд досить їдко й роздратовано.

— Тож давайте зробимо з себе сидр, — сказав Чарлі.

— А що ви думаєте про більшовизм? — вставив своє слово засмаглий Бері, так ніби вся попередня розмова вела до такого питання.

— Браво! — проревів Чарлі. — Що ви думаєте про більшовизм?

— Боюся, більшовизм — це велике питання, — сказав Гамонд, серйозно киваючи головою.

— На мою думку, — сказав Чарлі, — більшовизм — це просто надмірна ненависть до того, що вони називають буржуазним, а що означає буржуазність — до кінця неясно. Крім усього іншого, це капіталізм. Почуття й емоції так беззаперечно буржуазні, що доводиться вигадувати людину, позбавлену їх.

— Тоді індивід, кожна окрема особистість — буржуазна, отже, має бути придушеною. Ти повинен розтопитися у чомусь великому, радянсько-соціалістичному. Навіть організм буржуазний, отже, ідеал має бути механічним. Залишається єдина одиниця, неприродна, складена з багатьох різноманітних і водночас суттєвих частин — механізм. Кожна людина — частина механізму, а його рушійна сила — ненависть… ненависть до буржуазії. Це для мене більшовизм.

— Абсолютно! — сказав Томі. — Та, крім того, він здається мені досконалим зображенням індустріального ідеалу. Ідеал власника фабрики в концентрованому вигляді. Хіба він заперечить ненависть як рушійну силу. Та все ж ненависть залишиться — ненависть до самого життя. Гляньте лише на наші центральні графства, хіба не ясно… та все це частина розумового життя, його логічний розвиток.

— Я заперечую, що більшовизм має логіку, він заперечує більшу частину своїх передумов, — сказав Гамонд.

— Мій дорогий, залишається матеріальна передумова, так і з чистим розумом… виключно.

— Принаймні більшовизм здобув тверду основу, — сказав Чарлі.

— Тверду основу! Основа без основ! У найкоротший час більшовики будуть мати найкращу в світі армію з найкращим технічним оснащенням.

— Але все це… ця ненависть не може довго тривати. Має бути якась реакція… — сказав Гамонд.

— Ну, ми чекали роки… почекаємо й більше. Як і все інше, ненависть росте. Це закономірний результат нав'язування ідей до життя, насильства над нашими найглибшими інстинктами. Ми ґвалтуємо ваші найглибші почуття згідно з ревними ідеями. Ми керуємося формулою, немов механізми. Логічний розум претендує на керівництво справами ліжка, а ліжко обертається чистою ненавистю. Усі ми більшовики, тільки ми лицеміри. Росіяни — більшовики без лицемірства.

— Але ж, окрім радянського, — сказав Гамонд, — існує багато інших шляхів. Більшовики не є розумними по-справжньому.

— Звичайно, ні. Але часом розумно бути недоумкуватим, якщо хочеш досягти своєї мети. Особисто я вважаю більшовизм недоумкуватим, але таким же самим недоумкуватим я вважаю наше суспільне життя на Заході. Я навіть вважаю недоумкуватим наше славнозвісне розумове життя. Всі ми холодні, як кретини, всі позбавлені почуттів, як ідіоти. Всі ми більшовики, тільки у нас це по-іншому називається. Ми бачимо себе богами… богорівними! Це те ж саме, що й більшовизм. Треба бути гуманним і мати серце й пеніс, щоб уникнути перетворення в Бога чи більшовика… адже це одне й те саме — обидва надто добрі, щоб існувати насправді.

Несхвальну тишу перервав своїм схвильованим запитанням Бері:

— Значить, ти, Томі, справді віриш у любов, правда?

— Милий хлопче! — сказав Томі. — Ні, мій херувиме, у дев'яти випадках з десяти — ні! Сьогодні любов стала ще однією з тих недоумкуватих вистав. Хлопці, вихляючи стегнами, їбуть, як коні, маленьких джазових дівчат з худими хлоп'ячими задницями! Ти цю любов маєш на увазі? Чи любов типу спільна-власність, основа-успіху чи мій-чоловік-моя-дружина? Ні, дорогий мій в усе цея не вірю!

— Але у щось же ти віриш?

— Я? Інтелектуально я вірю в добре серце, жвавий член, швидкий розум і мужність сказати «гівно» в присутності дами.

— Ну, все це ти маєш, — сказав Бері.

Томі Дюкс заревів від сміху.

— Ти — ангел! Якби я мав! Якби я мав! Ні, моє серце задубіло, як картопля, мій член падає й ніколи не встає, і мені краще його зовсім відрізати, ніж сказати «гівно» в присутності моєї матері чи тітки, а вони справжні леді, зауваж, крім того, я насправді не розумний, просто «розумо-проживач». Як чудово бути розумним — тоді ти живеш у всіх згаданих і не згаданих частинах. Член встає й говорить «як справи?» кожній по-справжньому інтеліґентній людині. Ренуар говорив, що малював картини членом… так і було, милі картинки! Хотілося б мені зробити щось подібне. Господи! Можна тільки говорити! До численних пекельних тортур додалася ще одна. А все почав Сократ!

— На світі є гарні жінки, — сказала Коні, підвівши голову й нарешті заговоривши.

Чоловіки обурилися… Їй належало нічого не чути. Їм було нестерпно, що вона так уважно слухала їхню розмову.

— Ні, це безнадійно! Я просто не здатен вібрувати влад з жінкою. Жінки, якої б я справді хотів, опинившись з нею сам на сам, не існує, і я не можу себе примусити до цього… Ні, Господи! Залишуся таким, як є, й буду провадити розумове життя. Це єдина чесна річ, на яку я спроможний. Розмовляючи з жінками, я можу почуватися цілком щасливим, та це невинне, безнадійно невинне щастя. Безнадійно невинне! Що ти кажеш, Ґілдебранде, мій півнику?

— Залишитися невинним значно простіше, — сказав Бері.

— Так, життя все ж надто просте!