Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Місіс Болтон зупинила своє дбайливе око на Коні, вважаючи, що й на неї має поширюватися її жіноча та професійна опіка. Вона завжди переконувала її світлість прогулятися, проїхатися в Утвейт, побути на повітрі. Адже у Коні з'явилася звичка сидіти коло каміна, ніби читаючи, чи ліниво щось шити, чи взагалі без жодного заняття.

Одного вітряного дня невдовзі після від'їзду Гілди місіс Болтон сказала:

— Ну чому б вам не прогулятися до лісу й не подивитися на нарцисики коло хатини лісника? Важко побачити в березні щось гарніше. Можна поставити букетик у кімнаті, дикі нарцисики завжди виглядають так весело, правда?

Коні уважно слухала її, не звернула уваги навіть на нарцисики замість нарцисів. Дикі нарциси! Врешті не варто варитися у власному соку. Знову прийшла весна… «Вертаються пори року, та не вертається День чи солодкий дотик Вечора чи Ранку».

І лісник, його тонке біле тіло, немов самотня тичинка невидимої квітки! Вона забула його у своїй невимовній депресії. А тепер щось піднялося в ній «біліше від колон і порталів»… залишилося тільки пройти ці колони й портали.

Вона почувалася міцнішою, впевненіше ходила, до того ж у лісі вітер був не такий стомливий, як у парку, де просто сплющував її.

Вона хотіла забути, забути весь світ, усіх жахливих людей з мертвими тілами. «Ти маєш народитися знову! Я вірю у воскресіння тіла! Пшеничне зерно, яке впаде в землю й не помре, не зможе не прорости. Коли проросте крокус, я так само з'явлюся й побачу сонце!» Під березневим вітром безконечні фрази пропливали в її свідомості.

Тонкі, дивовижно яскраві сонячні промені стрибали по чистотілу на узліссі, жовті і сяйливі, вони виблискували під ліщиновими лозинами. А ліс був спокійний, спокійніший, хоча водночас поривчастий від сонячних променів. Розцвіли перші квіти, і весь ліс наче зблід від безконечної білизни крихітних анемонів, які вкрили розворушену землю. «Світ поблід від того подиху». Та цього разу це був подих Персефони, яка вийшла з пекла холодним ранком. Налітали холодні пориви вітру, і нагорі він лютував, заплутавшись у гіллі. І він також попався й намагався визволитися, цей вітер, схожий на Авесалома. Які холодні анемони похитують блідими оголеними плечима над криноліновими спідницями зелені. Та спідниці витримували. А коло стежки декілька перших побляклих кущиків первоцвіту розкривають свої жовті пуп'янки.

Угорі все гуділо й колихалося, а донизу доходили тільки холодні подихи. У лісі Коні відчула дивне збудження, її щоки палали, очі горіли голубим вогнем. Вона йшла повільно, часом зриваючи первоцвіт і перші фіалки, що пахли солодко й холодно, солодко й холодно. Так вона брела вперед, не вибираючи шляху.

Нарешті вона дійшла до просіки в дальньому кінці лісу й побачила камінний будинок з плямистою зеленою покрівлею; він здавався майже рожевим, наче свіжа ніжка під шапочкою гриба, а камінь немов потеплів від сонячної хвилі. Коло дверей іскрився жовтий жасмин, коло замкнутих дверей. Але жодного звуку, з комина не куриться, собака не гавкає.

Вона тихо зайшла за будинок, туди, де піднімався схил, маючи на те причину — побачити нарциси.

Там вони і росли — ці квіти на коротких ніжках, живі й яскраві, вони шаруділи, тріпотіли, тремтіли, не маючи куди сховати свої голівки, відвертаючись від вітру.

Вони в розпуці трясли своїми яскравими сонячними обновками. Та, можливо, їм це подобається, можливо, їм справді подобалася ця штовханина.

Констанс сіла, спершись на молоду сосну, яка гойдалася під нею, дивовижно жива, гнучка й могутня у своєму пориві вгору. Рівна жива споруда з верхівкою коло сонця! Вона спостерігала, як з сонячними припливами, що зігрівали їй руки й коліна, нарциси золотіють. Вона навіть уловила в'язкий, нечутний запах квітів. І тут, така нерухома й самотня, вона, здається, потрапила в течію своєї власної долі. Спочатку прив'язана шнурком, вона хилиталася, її кидало з боку в бік, як човен на мертвому якорі, тепер — вільна у плавбі за течією.

Сонячне світло змінилося прохолодою, нарциси опинилися в тіні й тихо дрімали. Так вони простоять цілий день і довгу холодну ніч. Такі міцні в своїй тендітності! Вона підвелася, трохи задубівши, зірвала декілька нарцисів і пішла вниз. Вона не любила зривати квіти, але хотілося взяти з собою жмутик, їй доводилося повертатися до Реґбі з його стінами, і тепер вона ненавиділа його, особливо його стіни. Стіни! Завжди стіни! Хоча на такому вітрі їх бракувало.

Коли вона прийшла додому, Кліфорд запитав:

— Ти куди ходила?

— Просто гуляла в лісі! Поглянь, що за милі крихітні нарциси! Подумати тільки — вони вийшли з землі!

— І так само з повітря й сонця, — сказав він.

— Але зачала їх земля, — вона відрубала так різко, що навіть сама трохи здивувалася.

Наступного дня вона знову пішла до лісу. Вона пішла широкою дорогою, яка, звиваючись, піднімалася між модрин до джерела, котре називалося Джонова Криниця. На цій стороні пагорба стояв холод, і жодної квіточки під темними тінями модрин. Але крижане маленьке джерельце спокійно било зі свого дна, викладеного чистими, червонясто-білими кругляками. Яке воно крижане й чисте! Як виблискує! Безсумнівно, новий лісник вимостив його новим камінням. Вона слухала тихе дзюрчання води, яка переливалася через край і маленьким струмочком бігла вниз. Навіть крізь гул модринового лісу, що огортав своєю сердитою, безлистою, вовчою темрявою підніжжя пагорба, чувся дзенькіт крихітних водяних дзвіночків.

Місце було трохи зловісним, холодним, сирим. Однак з цього джерела пили воду, мабуть, сотні років. Тепер більше не п'ють. Його крихітний острівець був темний, холодний і похмурий.

Вона підвелася й повільно пішла в напрямку дому. Праворуч почувся стукіт. Молоток чи дятел? Безперечно, молоток.

Вона йшла далі, прислухаючись. Раптом помітила вузьку стежку між молодими ялинами, стежку, яка, здається, не вела нікуди. Але відчувалося, що тут ходили. Вона відчайдушно пірнула вглиб між густі молоді ялини, які швидко змінилися старими дубами. Вона йшла цією стежкою, і в тиші вітряного лісу стук молотка наближався, адже дерева навіть у шумі вітру дотримуються тиші.

Вона побачила потаємний маленький вируб і потаємну маленьку хатинку з необтесаних дощок. Вона ніколи тут не була раніше. Вона зрозуміла, що в цій тихій місцині виводяться молоді фазани; лісник у сорочці з довгими рукавами стояв на колінах і забивав щось молотком. Собака кинувся вперед, коротко й різко гавкаючи; зненацька лісник підвів голову і побачив її. В його очах застиг переляк.

Він випростався, віддав честь і мовчки спостерігав, як вона підійшла ватяними ногами. Він не хотів цього вторгнення, він плекав свою самотність, як єдину й останню в житті свободу.

— Я здивувалася, хто це тут стукає, — сказала вона, почуваючись слабкою, задихана й трохи налякана його таким прямим поглядом.

— Ро-облю курник для курчат, — сказав він з протяглою місцевою вимовою.

Вона не знала, що говорити, відчувала слабість.

— Я б хотіла трохи посидіти, — сказала вона.

— Ідіть, сядьте тут, у хижі, — сказав він і пішов перед нею до хатини, відсуваючи вбік бруски та інший мотлох і витягнувши звідти грубий стілець, збитий з ліщинових жердок.

— Запалити вого-онь? — запитав він, у його тягучій мові звучала дивна наївність.

— О, не турбуйтеся, — відповіла вона.

І глянула на свої руки, вони були майже сині. Отож він швидко поклав декілька модринових гілок у невеликий цегляний камін у кутку, і за мить жовте полум'я рвонуло вгору до комина. Він звільнив їй місце коло цегляного каміна.

— От посидьте тут хви-илю, зігрійтеся, — сказав він.

Вона скорилася. Цей чоловік володів тією дивною владністю оборонця, якій вона зразу підкорилася. Отож вона сиділа й гріла руки до полум'я, підкидала у вогонь поліна, а надворі знову застукотів молоток, їй не дуже-то й хотілося сидіти в кутку коло вогню, краще б спостерігати за ним з дверей, та нею опікувалися, і доводилося скорятися.

Хатина була цілком затишна, оббита нелакованою сосновою деревиною: тут був невеликий грубий стіл і ослін, який стояв коло її стільця, теслярський верстат, потім великий ящик, інструменти, нові дошки, цвяхи, ще багато чого висіло на кілочках — сокира, сікач, пастки, якісь речі в мішечках, його плащ. Вікон не було, світло йшло крізь відчинені двері. Всюди панував безлад, та водночас усе нагадувало якийсь потаємний сховок.

Вона прислухалася до стуку сокири — не дуже-то радісний. Чоловік пригнічений. Пахло замахом на його самотність, причому небезпечним замахом! Жінка! Він дійшов до такої грані, коли прагнув на землі тільки самотності. Однак він не мав сили зберегти самотність, його найняли, і ці люди його господарі.

Особливо йому не хотілося знову входити в будь-який контакт з жінкою. Він боявся цього, адже старі контакти залишили велику рану. Він відчував, що помре, коли не зможе бути сам, коли йому не дадуть спокій. Він повністю відсахнувся від зовнішнього світу; цей ліс зробився його останнім притулком, тут він мав сховатися!

Коні зігрілася коло вогню, підклавши туди забагато дров: їй стало жарко. Вона підійшла й сіла на ослоні коло порога, спостерігаючи чоловіка за роботою. Здавалося, він не помічає її, та він знав, що вона тут. Однак працював собі, ніби поглинутий справою, а його рудий пес сидів коло нього, пильно вдивляючись у ненадійний світ.

Вправно, спокійно й швидко чоловік закінчив збивати кліть для пташат, перевернув її, перевірив, як зачиняються дверцята, тоді відклав її вбік. Потім підвівся, пішов за старою кліттю й поклав її на дровітню. Присівши, перевірив перекладини, деякі ламалися в його руках, потім почав висмикувати цвяхи. Тоді перевернув кліть і замислився, абсолютно ніяк не реагуючи на присутність жінки.

Коні уважно за ним спостерігала. І тепер вона помітила ту ж саму відлюдну самотність, що запам'яталась їй, коли застала його голим — самотній і зосереджений, як звір, котрий сам полює, і водночас невеселий, як душа-втікачка, втікачка від усіх контактів з людьми. Навіть тепер він мовчки, терпляче відступав від неї. Саме спокій і позачасове терпіння цього нетерплячого й пристрасного чоловіка пронизали все єство Коні. В його нахиленій голові, в швидких і спокійних руках, у вигині його тонких і чуттєвих стегон вона бачила це, бачила щось терпляче й приховане. Вона відчула, що його життєвий досвід значно глибший і ширший за її власний і, можливо, убивчіший. І це звільнило її від себе самої, вона майже позбулася відповідальності.

Так вона й сиділа на порозі хатини, як уві сні, цілком несвідома часу й особливих обставин. Її думки відлетіли так далеко, що, кинувши на неї швидкий погляд, він побачив на її обличчі цілковиту застиглість і чекання. Йому здалося, що це вираз чекання. І тоді тоненький язичок вогню раптово вдарив його в пах, у корінь спини, і він подумки застогнав. З майже смертельною відразою він боявся будь-якого дальшого зближення. Він понад усе прагнув, щоб вона пішла геть, залишила його на самоті з собою. Він боявся її бажання, її жіночого бажання і її настирності сучасної жінки. І найбільше він боявся її холодного зухвальства наполягти на своєму. Адже врешті його лише найняли. Йому була огидна її присутність у цьому місці.

Коні оговталася, відчувши несподівану ніяковість. Вона підвелася. Вже вечоріло, однак вона ніяк не могла піти. Вона підійшла до чоловіка, який стояв виструнчившись, втомлене обличчя — холодне й невиразне, очі втуплені в неї.

— Тут так гарно, так спокійно, — сказала вона. — Ніколи не була тут раніше.

— Ні?

— Думаю, часом заходити сюди посидіти.

— Гаразд.

— Ви замикаєте хатину, коли йдете звідси?

— Так, ваша світлість.

— Чи не могла б я теж мати ключ, щоб часом посидіти тут? У вас є другий ключ?

— Нє-а, мабуть, нема.

Він перейшов на місцеву говірку. Коні вагалася: він чинив опір. Врешті, хіба це його хатина?

— А можна зробити інший ключ? — вона спитала зі звичною ласкавістю в голосі, за якою дзвеніла рішучість жінки, котра вирішила домогтися свого.

— Інший! — у його погляді зблиснула лють, забарвлена насміхом.

— Так, дублікат, — сказала вона, червоніючи.

— Може, сер Кліфорд має, — він сказав, відштовхуючи її від себе.

— Так! — сказала вона. — Можливо, він має інший ключ. Інакше доведеться зробити дублікати з вашого. Думаю, це займе день чи два. Ви зможете обходитися без ключа стільки часу?

— Нічого не можу сказати, моя леді! Я знаю, тут ніхто не робе ключів.

Коні раптом спалахнула від гніву.

— Чудово! — сказала вона. — Я сама цим займуся.

— Добре, ваша світлість.

Їхні очі зустрілися. В його очах — холодна, загрозлива антипатія й зневага і байдужість до того, що має статися, її очі палали від отриманої відсічі.

Та її серце опустилося, вона побачила його страшну неприязнь, коли пішла супроти його волі. І побачила, що він майже у відчаї.

— До побачення!

— На все добре, моя леді! — він віддав честь і різко відвернувся. Вона розбудила в ньому приспаного звіра, сповненого давньої кровожерливої люті, люті проти свавільної жінки. І він безсилий, безсилий. Він знав це!

А вона розсердилася на свавільного чоловіка. До того ж слугу! І понуро пішла додому.

На пагорбі під великим буковим деревом Коні зустріла місіс Болтон, яка вже виглядала її.

— Я тут дивилася, чи ви не йдете, моя леді, — просяяла жінка.

— Я запізнилася? — запитала Коні.

— О… просто сер Кліфорд чекає на чай.

— Ну і чому ж ви не подали його?

— О, я думала, це не зовсім моє місце. Думаю, серу Кліфорду це б не зовсім сподобалося, моя леді.

— Не розумію, чому, — сказала Коні. Вона зайшла в Кліфордів кабінет, де на таці парував старий мідний чайник.

— Кліфорде, я спізнилася? — запитала вона, зупинившись перед підносом в капелюсі й шалику, відклала квіти й узяла бляшанку з чаєм. — Пробач! Чому ти не дозволив місіс Болтон заварити чай?

— Я про це не подумав, — він відповів іронічно. — Щось погано уявляю собі її на чолі чайного столу.

— О срібний чайник не така вже святиня, — сказала Коні.

Він здивовано глянув на неї.

— Чим займалася весь полудень? — запитав він.

— Гуляла й сиділа в одному потаємному місці. Ти знаєш, на старому падубі дотепер залишилися ягоди.

Вона скинула шалик, але залишилася в капелюсі, й сіла заварювати чай. Грінки, звичайно, вийшли пересмаженими. Вона накрила чайник для заварки полотняним рушничком і підвелася за невеликою склянкою для фіалок. Бідолашні квіточки обвисли, безвольні на своїх стеблинах.

— Вони оживуть! — сказала вона, поставивши перед ним склянку, щоб він відчув їх запах.

— «Солодші за повіки Юнони», — процитував він.

— Не бачу жодного зв'язку з цими фіалками, — сказала вона. — Єлизаветинці надто манірні.

Вона налила йому чаю.

— Як ти думаєш, до хатинки неподалік від Джонової Криниці, там, де висиджуються фазани, є другий ключ? — запитала вона.

— Можливо. А навіщо?

— Сьогодні я випадково забрела туди. Ніколи не була там раніше. Таке миле місце. Я могла б часом посидіти там, правда?

— Там був Мелорз?

— Так! Тому я й знайшла її, він стукав молотком. Здається, йому зовсім не сподобалося моє вторгнення. Він, по суті, став грубим, коли я спитала про інший ключ.

— Що він сказав?

— О, нічого особливого, цілком у своєму стилі, сказав, що нічого не знає про ключі.

— Можливо, в батьковому кабінеті є ще один ключ. Всі ключі знає Бетс, всі вони там. Я накажу, щоб він пошукав.

— О, будь ласка! — сказала вона.

— Отже, Мелорз був майже грубий?

— Та ні, нічого особливого. Думаю, він не хотів ділити зі мною свободу цього замку, отак.

— Мабуть, не хотів.

— Однак не бачу причин для заперечення. Врешті це не його дім! Не його особисте житло. Не розумію, чому я не можу там посидіти, коли мені хочеться.

— Саме так! — сказав Кліфорд. — Він багато на себе бере, той тип.

— Ти думаєш?

— О, безперечно! Він вважає себе чимось винятковим. Знаєш, він мав дружину, з якою у нього не склалося, отже, він записався в 1915 році до армії, здається, його послали до Індії. В усякому разі, якийсь час він працював ковалем при кінноті в Єгипті; весь час коло коней, він на них знається. Тоді якийсь індійський полковник звернув на нього увагу, і його зробили лейтенантом. Так, йому дали офіцерський чин. Здається, він поїхав з тим полковником до Індії, аж на північно-західний кордон. Захворів, одержав пенсію. Здається, до минулого року залишався в армії. Природно, що для такої людини нелегко вертатися назад до свого рівня. Він приречений борсатися. Та, мені здається, він добре виконує свої обов'язки. Тільки жодних справ з лейтенантом Мелорзом я не маю.

— Як він став офіцером, коли говорить з таким тягучим дербіширським акцентом?

— Говорить так він тільки інколи, під настрій. Він може говорити бездоганно, як на нього. Думаю, він вважає, що, повернувшись знову в лави рядових, краще говорити, як рядові.

— Чому ти раніше мені про нього не розповідав?

— О, я не маю смаку до цих романтичних історій. Такі бідолахи трапляються у всіх верствах. Таких бід трапляється тисячі.

Коні схилялася до такої ж думки. Що доброго від невдоволених людей, які ніде не знаходять собі місця?

Зачарований гарною погодою, Кліфорд так само вирішив вибратися до лісу. Дув холодний, але не такий втомлений вітер, і сонце, тепле й повне, нагадувало саме життя.

— Надзвичайно, — сказала Коні, — як по-іншому почуваєшся у справді свіжий гарний день. У інші дні саме повітря здається напівмертвим. Люди вбивають саме повітря.

— Ти думаєш, це роблять люди? — запитав він.

— Так. З людей випаровується стільки нудьги, й невдоволення, й злостивості, що вони просто вбивають життєві сили повітря. Я певна.

— Можливо, якісь атмосферні умови знижують життєві сили людей? — запитав він.

— Ні, саме людина отруює всесвіт, — наполягала вона.

— Засмічує власне гніздо, — зазначив Кліфорд.

Крісло пихкало далі. У ліщиновому підліску висіли блідо-золоті котики, а на сонячних галявинах широко розкрилися квіточки лісових анемонів, немов вигукуючи від радості життя, такі ж красиві, як у ті минулі часи, коли люди могли вигукувати разом з ними. Від них ішов слабкий запах яблуневого цвіту. Коні зірвала для Кліфорда пару квіток.

Він узяв їх і розглядав з інтересом.

— «Ти — незаймана наречена тиші»[15], — процитував він. — Здається — ці слова краще пасують до квітів, ніж до грецьких ваз.

— Займати — яке страшне слово! — сказала вона. — Тільки люди займають.

— О, не знаю… слимаки і все таке, — сказав він.

— Навіть слимаки просто їдять їх, і бджоли не займають. — Її дратувало, як він усе перетворює в слова. Фіалки — «повіки Юнони», анемони — «незаймані наречені». Як вона ненавиділа слова, що завжди стояли між нею й життям — саме вони все займали, якщо щось взагалі відбувалося, заготовлені слова й фрази висмоктували всі життєві соки з живих предметів.

Прогулянка з Кліфордом виявилася не дуже вдалою. Між ним і Коні встановилося напруження, якого кожен ніби й не помічав, хоча воно існувало. Зненацька з усією силою жіночого інстинкту вона відштовхнула його від себе. Вона хотіла звільнитися від нього й особливо від його свідомості, його слів, його самозакоханості, його безкінечної одноманітної закоханості в себе і в свої власні слова.

Знову задощило. Але через день чи два вона вийшла під дощ і пішла до лісу. А опинившись там, попрямувала до хатини. Ішов дощ, але не дуже холодний, і ліс здавався таким тихим, відстороненим, недосяжним у присмерку дощу. Вона прийшла до вирубу. Нікого! Хатина замкнута. Та вона сіла на тесаний поріг під грубим дашком і грілася власним теплом. Так вона сиділа, дивилася на дощ, прислухалася до безлічі його безшумних звуків, до дивного шелесту вітру у верховітті, хоч, здавалося, вітру й не було. Навколо стояли старі дуби, сірі, могутні стовбури, чорні від дощу, живі й круглі, вони розкидали навколо свої відважні кінцівки. По доволі чистій від підліску землі розсипалися анемони; далі — пара кущів — бузини чи калини й червонясте плетиво ожини; стара коричнева трава майже зникла під зеленим анемоновим пір'ям. Мабуть, це одне з незайманих місць. Незайманих! Весь світ був займаним.

Не все можна зайняти. Ти не займеш банку сардин. А саме на це схожі багато жінок і чоловіків. Але землю..!

Дощ ущухав. Між дубами з'явилися просвітки. Коні хотілось іти, але вона не рухалася; їй ставало холодно, однак всеохопне відчуття внутрішньої покривдженості немов спаралізувало її.

Займана! Можна почуватися займаною, навіть коли тебе ніхто не торкнувся. Спаплюжена мертвими словами, які обернулися непристойностями й мертвими ідеалами, доведеними до одержимості.

Вибіг мокрий рудий пес, та не загавкав, тільки підняв мокрого наїжаченого хвоста. За ним ішов чоловік у мокрій, чорній шкіряній куртці, немов у шофера, його обличчя спалахнуло. Вона відчула, як він, побачивши її, стишив свій швидкий крок. Вона підвелася під грубим дашком у своєму сухому сховку шириною з долоню. Він мовчки вклонився, повільно наближаючись. Вона почала відходити.

— Я вже йду! — сказала вона.

— Ви що, чекали, щоб зайти всередину? — сказав він, дивлячись не на неї, а на хатину.

— Ні, я просто на пару хвилин сховалася від дощу, — вона відповіла з спокійною гідністю.

Він глянув на неї. Здавалося, вона змерзла.

— Отже, се-ер Кліфорд не знайшов ключа-а? — запитав він.

— Ні, але це не має значення. Я можу сидіти під цим дашком, зовсім не мокнучи. До побачення! — Вона ненавиділа надмірність його тягучої місцевої вимови.

Він роздивлявся, як вона відходить. Тоді відкинув куртку, запхав руку в кишеню штанів і витяг ключ від хатини.

— Краще візьміте цей ключ, а я встрою загін для пташат в якомусь іншому місці.

— Що ви маєте на увазі? — запитала вона.

— Я гуворю, що мо' знайти друге місце для висадки фазанів. Якщо ви хочете ту бути, не тра, щоб я ту весь час крутився.

Вона поглянула на нього, второпуючи зміст через туман діалекту.

— Чому ви не розмовляєте нормально? — запитала вона холодно.

— Я? Я думав, що гуворю нормально.

Пару хвилин вона мовчала від злості.

— Значить, якщо хочете ключ, беріть. Чи завтра. Спочатку я все тута позабираю. Добре?

Вона ще більше розлютилася.

— Не хочу я вашого ключа, — сказала вона. — Не хочу, щоб ви щось тут забирали. І зовсім не хочу виганяти вас з вашої хатини, дякую! Я тільки хотіла часом посидіти тут, як от сьогодні. Та мені чудово і під дашком, тому прошу більше нічого не говорити.

Він знову подивився на неї своїми злими голубими очима.

— Отако-ої! — почав він на своєму тягучому повільному діалекті. — Ваша світлість ту так само бажана, як Різдво, во вам хатина, і ключ, і всьо таке. Тільки тапера час підкидати яйця, і тра чимало ту поробити, приглядіти за ними і всьо таке. Зимою я сюди не ходжу. Але весною, тож сер Кліфорд хоче фазанів… А ваша світлість не захоче, щоб я весь час ту крутився, поки ви ту.

Вона слухала з неясним здивуванням.

— Що мені до того, що ви тут? — запитала вона.

Він зацікавлено глянув на неї.

— Ви мені на заваді! — відрубав коротко, але твердо.

Вона почервоніла.

— Дуже добре! — сказала вона нарешті. — Я не буду вас турбувати. Хоча думаю, мені б хотілося посидіти, подивитися, як ви доглядатимете за пташенятами. Мені б це було приємно. Але якщо ви думаєте, що це вам стане на заваді, я вас не буду турбувати, не бійтеся. Ви — не мій лісник, а сера Кліфорда.

Ця фраза прозвучала дивно, вона й не знала, чому. Так вирвалося.

— Нє-а, ваша світлість. Це — власність вашої світлості. Прошу, тілько ваша світлість захоче й забажає, в будь-який час. Ви можете вигнати мене, тілько попередьте за тиждень. Тілько…

— Тільки що? — вона запитала вражено. Дивним комічним жестом він відсунув капелюха назад.

— Тільки може статися, що ви тута захочете побути самі. Щоби я тута не крутився.

— Але чому? — запитала вона розлючено. — Ви що, дикун якийсь? Чи ви думаєте, я маю вас боятися? Чому я взагалі маю зважати на вас і на те, є ви тут чи нема? Яке це має значення?

Він подивився на неї, його обличчя аж засвітилося від злого сміху.

— Ви тута ні до чого, ваша світлість. Зовсім ні до чого, — сказав він.

— Ну, тоді в чому справа? — запитала вона.

— Отже, ваша світлість хоче інший ключ?

— Ні, дякую! Не маю бажання.

— Но я зроблю його. Нам тра два ключі від цього місця.

— Я вважаю вас зухвалим, — сказала Коні, трохи почервонівши й задихавшись.

— Нє, нє! — він швидко відповів. — Не кажіть так! Нє, нє! Я нічого не мав на увазі. Я тілько подумав, коли ви прийдете сюда, мені тра вимітатися, це займе багато роботи. Та якщо ваша світлість не стане мене помічати, тоді… Це хатина сера Кліфорда, і всьо буде, як захоче ваша світлість, всьо буде, як захоче й забажає ваша світлість, тим більше, що ви не зважатимете на мене і на мою роботу, ту, що я мушу робити.

Коні пішла звідти, вкрай збентежена. Бракувало певності, чи її образили й смертельно зневажили, чи ні. Мабуть, цей чоловік справді мав на увазі тільки те, що сказав — ніби вона хоче, щоб він тримався від цього місця подалі. Так ніби вона цього так уже й хотіла! Так ніби це має якесь значення — він і його безглузда присутність. Вона йшла додому спантеличена, не знаючи, що думати, як реаґувати.