Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Коли вона підійшла до паркової хвіртки, то почула, як клацнула клямка. Він був там, у темряві лісу, і помітив її!

— Як добре, що ти рано, — він сказав з темряви. — Все гаразд?

— Без жодних труднощів.

Він тихо зачинив за нею хвіртку і спрямував на землю промінь світла, виявилося, що бліді квіти ще не закрилися на ніч. Вони пішли окремо, в мовчанні.

— Ви справді не поранилися сьогодні вранці тим кріслом? — запитала вона.

— Ні, ні!

— Ота пневмонія, як вона на вас вплинула?

— Та ніяк! Серце трохи ослабло і легені втратили пружність. Та це завжди так.

— І вам не можна перенапружуватися фізично?

— Не часто.

Вона брела далі в злому мовчанні.

— Ви ненавидите Кліфорда? — запитала нарешті.

— Ненавиджу? Ні! Надто багато я зустрічав таких, як він, щоб дратуватися ненавистю до нього. Я заздалегідь знаю, що такі, як він, мені байдужі, і край.

— Що значить такі, як він?

— Нє, ти ж знаєш краще за мене. Такі собі моложаві джентльмени, трохи схожі на жінок, і без яєць.

— Яких яєць?

— Чоловічих!

Вона обдумувала його слова.

— Але хіба ж у цьому справа? — запитала трохи збентежено.

— На дурня кажуть, що він не має мозку, на скнару — що він не має серця, на боягуза — що не має живота. Та коли чоловікові бракує того гарячого, дикого мужського шматка, кажуть — у нього немає яєць. Він ніби євнух кастрований.

Вона й це обдумала.

— І Кліфорд кастрований? — запитала вона.

— Кастрований і тому сварливий, як усі такі типи, коли наступаєш їм на мозоль.

— І ви думаєте, що ви не кастрований?

— Мабуть, не зовсім.

Нарешті вона здалеку запримітила жовте світло. І завмерла на місці.

— Там світло! — сказала вона.

— Я завжди залишаю в хаті світло, — сказав він.

Вона знову пішла поруч з ним, не торкаючись до нього і думаючи, чому взагалі вона йде з ним.

Він відчинив, вони зайшли, і він замкнув двері. Наче в тюрму, подумала вона! Коло червоного вогнища свистів чайник, на столі стояли чашки.

Вона сіла на дерев'яне крісло біля вогню. Після лісової прохолоди було тепло.

— Я скину туфлі, вони мокрі, — сказала вона.

Вона сиділа, поклавши ноги в панчохах на гарну сталеву решітку каміна. Він пішов до комірчини, приніс їжу — хліб, масло і консервований язик. Вона зігрілася, скинула плащ. Він повісив його на дверях.

— Що ти вип'єш — какао, чай чи каву? — запитав він.

— Мабуть, мені нічого не хочеться, — сказала вона, оглядаючи стіл. — Але ви поїжте.

— Нє, я цим не журюся. Просто погодую пса.

І, як завжди, спокійно, він почовгав цегляною підлогою і поклав собаці їсти в коричневу чашку. Спанієль стурбовано подивився на нього.

— Еге ж, це твоя вечеря, не тра на мене вилуплюватися, так наче я тебе не годую! — сказав він.

Він поставив чашку на підстилці, сам сів на стілець під стіною, щоб скинути черевики й краґи. А собака, замість того, щоб їсти, знову підійшла до нього, і сіла, стривожено заглядаючи йому в очі.

Він повільно розстібав краґи. Собака присунулася ближче.

— Що таке з тобою? Переживаєш, що тут є ще хтось, крім тебе? Ну й баба ти! Ану йди, жери свою вечерю.

Він поклав їй руку на голову, і собака притулилася до нього. Він повільно, ласкаво сіпнув за довге шовковисте вухо.

— Туди! — сказав він. — Туди! Йди вечеряй! Давай!

Він посунув стілець до підстилки з горшком, і собака слухняно пішла й почала їсти.

— Ви любите собак? — запитала Коні.

— Ні, не дуже. Вони надто покірні й причіпливі.

Він скинув краґи і тепер розшнуровував важкі черевики. Коні відвернулася від вогню. Яка гола ця маленька кімнатка! Однак на стіні над його головою потворна збільшена фотографія молодого подружжя — явно, він і юна жінка з нахабним обличчям, безумовно, його дружина.

— Це ви? — запитала Коні.

Він скривився і подивився на фотопортрет над головою.

— А! Це ми знялися якраз перед весіллям, коли мені було двадцять один. — Він байдуже подивився на нього.

— Вам подобається? — запитала Коні.

— Подобається? Ні! Я ніколи не любив цю фотографію. Але вона вперлася, щоб зробити її, отак. — Він знову почав стягати черевики.

— Якщо вам не подобається фотографія, то чому ж вона продовжує тут висіти? Можливо, ваша дружина хотіла б її мати, — сказала вона.

Зненацька він подивився на неї з посмішкою.

— Вона виволокла з хати всьо, що варто було брати, — сказав він. — Але це лишила!

— То чому ж ви її зберігаєте? Як пам'ять?

— Нє, ніколи і не дивлюся на неї. Я й не помічав, що вона тута. Вона висіла тута з того часу, як ми сюда прейшли.

— Чому ж ви не спалите її? — запитала вона.

Він знову повернувся і подивився на збільшене фото. Потворна коричнева рамка в позолоті. Всередині — гладко виголений, напружений, дуже молодий на вигляд чоловік з доволі високим комірцем і дещо повнувата, нахабна молода жінка з підібраним нагору й завитим волоссям, у темній атласній блузі.

— Непогана ідея, правда? — сказав він.

Він стягнув черевики і взув капці. Тоді став на стілець і зняв фотографію. На зеленуватих шпалерах відкрилася велика бліда пляма.

— Зараз немає смислу протирати її, — сказав він, поставивши фотографію під стіною.

Він пішов до кухні й повернувся з молотком і кліщами. Сівши на старе місце, він почав відривати від великої рами папір, яким ззаду закривалася фотографія, і висмикувати цвяшки, які тримали задню дошку, працюючи з цілковитою спокійною заглибленістю, притаманною для нього.

Скоро він витяг усі цвяхи, тоді висмикнув задні стінки, тоді сам портрет у товстій білій оправі. Він з усмішкою дивився на фотографію.

— Такими ми були — я наче молодий вікарій, і вона — задирака, — сказав він. — Педант і задирака!

— Дайте, я гляну! — сказала Коні.

Він справді виглядав дуже гладко виголеним і взагалі дуже охайним, такий собі охайний молодий чоловік двадцятилітньої давнини. Та навіть на фотографії його очі дивилися насторожено і безстрашно. І жінка не виглядала дуже задиристою, хоча й мала тяжку щелепу. В ній вчувався поклик.

— Такі речі не можна зберігати, — сказала Коні.

— Не можна! Такі речі ніколи не можна робити!

Він почав рвати картонну фотографію і складати клапті на коліно, а потім кинув їх у погонь.

— Однак вона зіпсує вогонь, — сказав він. Він виніс наверх скло і задню дошку. Кількома ударами молотка розбив раму, так що розлетілася ліпнина. Тоді відніс шматки до кухні.

— Спалимо завтра, — сказав він. — Тут надто багато гіпсу.

Прибравши все, він сів.

— Ви любили свою дружину? — запитала вона.

— Любив? — перепитав він. — Ви любили сера Кліфорда?

Та вона не давала себе збити з пантелику.

— Але ж вона вам подобалася? — наполягала вона.

— Подобалася? — усміхнувся він.

— Можливо, вона й тепер вам подобається, — сказала вона.

— Мені? — Його очі звузилися. — Ах ні, і думати про неї не можу, — сказав він тихо.

— Чому?

Та він похитав головою.

— Тоді чому ж ви не розлучитеся? Вона повернеться одного чудового дня, — сказала Коні.

Він зиркнув на неї.

— Вона й на милю до мене не підступить. Вона ненавидить мене значно більше, ніж я її.

— Побачите, вона повернеться до вас.

— Вона ніколи цього не зробить. З цим покінчено. Мене б знудило, якби я її побачив.

— Ви її побачите. Ви ж навіть не розлучені офіційно, правда?

— Ні.

— Ну тоді вона вернеться назад, і вам доведеться прийняти її.

Він уважно глянув на Коні. Тоді дивно затряс головою:

— Може, ти й маєш рацію. Дурницею було навіть повертатися сюди. Та я опинився в скруті і мав кудись подітися. Бідолашний невдаха той, кого викидають. Та ти маєш рацію. Я отримаю розлучення і звільнюся. До смерті ненавиджу ці речі — чиновників, суди, суддів. Та треба через це пройти. Я отримаю розлучення.

І вона помітила, що він зціпив зуби. Внутрішньо вона тріумфувала.

— Тепер я, мабуть, вип'ю чашечку чаю, — сказала вона.

Він підвівся, приготував. Та його обличчя застигло.

Коли вони сіли за стіл, Вона запитала:

— Чому ви одружилися з нею? Вона ж простіша за вас. Місіс Болтон розповідала мені про неї. Вона так і не зрозуміла, чому ви з нею одружилися.

Він пильно глянув на неї.

— Я розповім, — сказав він. — 3 першою своєю дівчиною я почав стрічатися, коли мені було шістнадцять років. Вона була дочкою шкільного вчителя з Алертона, мила, справді красива. Мене вважали розумним хлопцем з Шефілдської граматичної школи, який трохи знав французьку й німецьку мови, значно вищим за інших. Вона була з романтиків і ненавиділа простоту. Вона штовхала мене до поезії і читання, по-своєму вона зробила з мене людину. Я читав і думав, як несамовитий, заради неї. І я служив клерком у конторі Батерлі, тонкий, білолиций хлопець, який запалювався усім прочитаним. І я говорив з нею про все, майже про все. Ми переносилися розмовами у Персеполіс і Тімбукту. Ми були найбільш літературною парочкою на всі десять графств. Я ходив за нею в екстазі, у повному екстазі. Просто в тумані. І вона обожнювала мене. Гадюкою в траві виявилася стать. Але до статевих стосунків вона не мала потягу, принаймні його не було видно. Я сох і дурів. Тоді сказав — ми повинні стати коханцями. Як завжди, я вмовив її до цього. Отже, вона віддалася мені. Я був у захваті, а вона зовсім цього не хотіла. Просто не хотіла. Вона мене обожнювала, їй подобалося, щоб я говорив з нею, цілував її, в цьому плані вона мала до мене пристрасть. Та іншого вона просто не хотіла. І таких жінок, як вона, безліч. А я хотів саме того, іншого. Тут трапився розкол. Я виявився жорстоким і кинув її. Тоді я знайшов іншу дівчину, вчительку, котра потрапила в історію, зійшовшися з жонатим мужчиною, і той майже втратив голову. Така вона була лагідна, білошкіра, з лагідних жінок, старша за мене і грала першу скрипку. І це був демон. В коханні їй подобалось усе, крім сексу. Ніжності, обійми, будь-які тілесні пестощі, та спонукни її до самого сексу — вона просто зціплює зуби і дихає ненавистю. Я змусив її до сексу, і через те вона мало не заморозила мене своєю ненавистю. Отже, знову мої надії не справдилися. Я прокляв усе це. Я хотів жінки, котра б хотіла мене і хотіла отого.

Тоді з'явилася Берта Коутс. Вони жили по сусідству з нами, коли я ще був маленьким хлопчиком, тому добре їх знав. І вони були прості. Отже, Берта поїхала геть, десь працювала в Бірмінгемі, вона казала, ніби служила компаньйонкою якоїсь дами, всі інші говорили, що — офіціанткою чи щось на цей зразок у готелі. У всякому разі, тоді я вже був ситий по горло тією іншою дівчиною, мені виповнилося двадцять один, і Берта повернулася назад, зарозуміла, елеґантна, добре вдягнена й квітуча — до того ж це був такого роду чуттєвий цвіт, що часом можна помітити на жінках чи на мереживі. Ну, я був близький до самогубства. Кинув роботу в Батерлі — вважав себе пустоцвітом, працюючи в конторі, і мене взяли ковалем у Тевершел, в основному я підковував коней. Це була робота мого батька, і я завжди був біля нього. Робота коло коней мені подобалася і сприймалася мною природно. Отже, я перестав говорити «гарно», тобто розмовляти правильною англійською мовою, і знову повернувся до говірки. Я все ще читав книжки вдома, але ковалював і мав власну двоколку й коника, і сам собі був лордом Дакфутом. Батько після смерті залишив мені триста фунтів. Отже, я почав зустрічатися з Бертою і радів, що вона проста. Я хотів, щоб вона була простою. Я сам хотів бути простим. Отже, я одружився з нею, і вона була непогана. Ті інші, «чисті» жінки, з мене мало не вимотали всі жили, та в тому плані вона була саме те, що треба. Вона хотіла мене і не робила з цього проблеми. І я тішився, як дурний. Саме цього я хотів — жінки, котра хотіла, щоб я чмулив її. І я робив це з охотою. Думаю, вона трохи зневажала мене за те, що я так радів, а часом навіть приносив їй сніданок у ліжко. І вона зовсім розсобачилась і перестала годувати мене добрим обідом, коли я вертався з роботи, а коли я говорив хоч слово, накидалася на мене. І ми зчіплювалися, наче пес із кішкою. Вона жбурнула в мене чашку, я схопив її за барки і мало дух не випустив.

Отакі штуки! Та вона ставилася до мене зухвало. І дійшло до того, що вона завжди відмовляла мені, коли я хотів її, завжди. Завжди відпихала мене, брутально, якщо хочеш знати. І тоді, коли вона випихала мене остаточно і я вже не хотів її, вона поверталася, свята та божа, і брала мене. І я завжди здавався. Та коли я мав її, вона ніколи не закінчувала разом зі мною. Ніколи! Просто чекала. Я стримувався півгодини, вона — ще довше. І коли я доходив і справді кінчав, тоді вона починала свій рахунок, і мені доводилося стояти в ній до самого кінця; звиваючись і стогнучи, вона затискувала, затискувала себе там, а тоді в повному екстазі закінчувала. А потім говорила: «Чудово!» Поступово мені це набридло, а в неї виходило гірше. Їй ставало все важче й важче закінчувати, і вона почала штатувати мене там, наче якимось дзьобом. Господи, ти думаєш, жінка м'яка там, наче інжир. Та, кажу тобі, старі хвойди мають дзьоба між ногами і довбають тебе, доки ти не заслабнеш. Я сама! Сама! Сама! Усе сама! А ще й кричить і дряпається! Вони говорять про чоловічий егоїзм, та сумніваюся, чи можна його зрівняти з сліпим жіночим дзьобанням, коли жінка вже стала на цей шлях. Як стара повія! І вона не могла нічим зарадити. Я сказав їй про це, сказав, як я це ненавиджу. І вона навіть спробувала по-іншому. Вона спробувала лежати смирно і дати мені випрацюватися. Спробувала. Та нічого доброго з того не вийшло. Вона нічого не отримала від моїх зусиль. Вона сама мала це зробити, мала сама зробити свою справу. І на неї знову находило, наче її пекло зсередини, вона мусила давати собі волю і дерла, дерла, дерла мене так, ніби не мала інших відчуттів, крім тих, які були на кінчику її дзьоба, на вістрі наконечника, який шматував і дер. Кажуть, так поводяться старі повії. Їй бракувало самовладання, воно було якимось несамовитим, як у жінок — п'яниць. Ну, в кінці я не витримав. Ми спали окремо. Вона сама почала це, у своїх приступах люті, коли захотіла звільнитися від мене, і говорила, ніби я попихаю нею наче служницею. Вона перейшла спати в іншу кімнату. Але настав час, коли я не хотів, щоб вона приходила до моєї кімнати. Не хотів. Я ненавидів її. І вона ненавиділа мене. О Боже, як вона мене ненавиділа ще до народження дитини. Я часто думаю, що вона задумала її від ненависті. У всякому разі після народження дитини я дав їй спокій. Тоді почалася війна, і я пішов в армію. І не вертався, доки не дізнався, що вона живе з тим типом із Стекс Ґейта.

Він затнувся, блідий з лиця.

— А що це за чоловік зі Стекс Ґейта? — запитала Коні.

— Такий собі здоровий бевзь, лихослов. Вона ним попихає, й обоє п'ють.

— Раптом вона вернеться назад!

— О Господи! Я знову піду кудись світ за очі.

Запала мовчанка. Картонка в каміні згоріла на сірий попіл.

— Отже, коли у вас з'явилася жінка, яка вас хотіла, — сказала Коні, — ви не витримали цього добра.

— Еге ж! Ніби так! Однак навіть тоді вона була кращою за тих «ні-ні-ні» першого кохання юності і тієї другої, отруйної лілеї, та інших.

— А що інші? — сказала Коні.

— Інші? Інших немає. Та, на мій досвід, жінки загалом такі: більшість з них хочуть чоловіка, але не хочуть сексу, та примиряються з ним, як з необхідністю. Найстаромодніші з них просто лежать, як дошки, і дають, тобі волю. Потім кажуть, ніби люблять тебе. Та саме воно для них ніщо, щось відразливе. Більшості чоловіків це подобається. Я таке ненавиджу. А от облесні жінки прикидаються, що вони не такі. Вони прикидаються пристрасними і чутливими до насолоди. Та все це небилиці. Вони роблять вигляд. Далі йдуть такі, котрі люблять усе, всякі обійми, й пестощі, і пози, усі, крім природної. Вони завжди примушують тебе кінчати не в ту мить, коли треба. Далі йдуть тверді, яких дідька лисого примусиш закінчити, це — такі, як моя жінка. Ці хочуть грати активну роль. Далі є просто мертві всередині, просто мертві, і про це знають. Далі йдуть такі, що викидають тебе раніше, ніж ти справді «дійдеш», а потім корчаться, аж доки знов настромлюються на тебе. Останні найчастіше лесбіянки. Вражає, як схильні до лесбіянства жінки, свідомо чи несвідомо. Мені здається, майже всі вони лесбіянки.

— І вам це не подобається? — запитала Коні.

— Повбивав би їх. Коли я з жінкою, яка насправді лесбіянка, я мало не вию в душі, так і хочеться її вбити.

— І що ви робите?

— Просто тікаю якомога скоріше.

— І ви думаєте, лесбіянки гірші за гомосексуалістів?

— Так! Тому що натерпівся від них більше. Загалом, я не маю уявлення. Коли я заводжуся з лесбіянкою, знає вона про те, що вона лесбіянка, чи ні, у мене очі наливаються кров'ю. Ні, ні! Та я більше не хотів нічого мати з жодною жінкою. Я хотів залишитися сам, зберегти свою самотність і свою гідність. Він зблід і насупив брови.

— І ви шкодували, коли з'явилась я? — запитала вона.

— Шкодував і радів.

— А тепер?

— Я шкодую через зовнішні обставини — усі ці ускладнення, бруд, звинувачення, які прийдуть рано чи пізно. Тоді в мене холоне кров і мені стає погано. Але коли кров кипить, я радий. Я навіть тріумфую. Я справді почав впадати у відчай. Я думав, більше не залишилося справжнього сексу, нема вже жінки, яка б могла природно «дійти» разом з мужчиною, за винятком чорних жінок, але ж ми білі чоловіки, а вони якісь, наче болото.

— А тепер ви радієте мною? — запитала вона.

— Так. Коли можу забутися. Коли я не можу забутися, мені хочеться залізти під стіл і померти.

— Чому під стіл?

— Чому? — він розсміявся. — Мабуть, щоб сховатися. Як дитина!

— Здається, у вас таки жахливий досвід під спілкування з жінками, — сказала вона.

— Розумієте, я не можу себе обдурювати. А саме це робить більшість чоловіків. Вони прикидаються і приймають брехню. Я ніколи не міг себе обдурювати. Я знав, чого потребую від жінки, і ніколи не міг говорити, ніби одержав це, коли не одержав.

— А тепер ви це одержали?

— Наче так.

— Чому ж ви такі бліді й похмурі?

— Переситився спогадами і ще, мабуть, боюся себе.

Вона сиділа мовчки. Було пізно.

— І ви думаєте, це важливо — чоловік і жінка? — запитала вона.

— Для мене — так. Для мене — це осердя життя — правильні стосунки з жінкою.

— А коли їх немає?

— Тоді доводиться обходитися без них.

Знову вона замислилася, потім запитала:

— І ви думаєте, що завжди мали рацію в стосунках з жінками?

— Господи, ні! Я дозволив своїй жінці стати такою, якою вона стала, здебільшого це моя вина. Я зіпсував її. І я дуже недовірливий. Вам варто мати це на увазі. Мені багато треба, щоб повірити комусь нутром. Отже, мабуть, я теж шахрай, я не довіряю. А в ніжності не можна помилятися.

Вона поглянула на нього.

— Ви вірите своєму тілу, коли приливає кров? — сказала вона. — Тоді ж ви вірите, правда?

— Ні, на жаль! Звідси вся моя біда. І тому мій розум так тяжко сумнівається.

— Хай розум сумнівається. Яке це має значення?

Собака невдоволено позіхнула на підстилці. Вогонь згасав у купі попелу.

— Ми пара битих бійців, — сказала Коні.

— І ви також бита? — засміявся він. — Але ж ми знову вертаємося до баталії!

— Так! Справді мені боязно.

— Еге ж!

Він підвівся і поклав її туфлі сушитися, тоді витер своє взуття і поставив коло вогню. Зранку він його змастить. Попіл картонки він відсунув якомога далі від вогню.

— Навіть згорівши, смердить, — сказав. Тоді приніс дров на ранок і поскладав їх біля каміна. Потім ненадовго вийшов з собакою.

Коли він повернувся назад, Коні сказала:

— Я також хочу вийти на хвилину.

Вона сама пішла в темряву. Над головою світили зірки. В нічному повітрі пахли квіти. І вона відчула, як її туфлі знову намокають. Та її тягнуло піти геть, просто геть від нього і будь-кого.

Було прохолодно. Вона здригнулася й вернулася в дім. Він сидів навпроти маленького вогню.

— Ух! Холодно! — вона зіщулилася.

Він підкинув дров у вогонь, тоді приніс іще, аж доки весь камін затріщав від полум'я. Тріск і пульсація жовтого вогнища зробили їх щасливими, зігріли їм обличчя й душі.

— Не турбуйтеся! — сказала вона, взявши його руку, а він сидів мовчазний і далекий. — Кожен робить, що може.

— Еге ж! — він зітхнув, ледь усміхнувшися.

Вона посунулася до нього, просто в його обійми, а він так і сидів напроти вогню.

— Тепер забудь! — прошепотіла вона. — Забудь!

Він міцно пригорнув її у хвилях тепла від вогню. Сам вогонь був неначе забуття. І її м'яка, тепла, стигла вага! Повільно його кров піднялася, почала приливати, знову повертаючи силу й снагу.

— А може, жінки справді хотіли бути з тобою разом і любити тебе по-справжньому, може, вони просто не могли. Може, це зовсім не їхня вина, — сказала вона.

— Знаю. Думаєш, я не знаю, що я був гадюкою з перебитою спиною, по якій потопталися люди?

Раптом вона притислася до нього. Вона не хотіла починати все це спочатку. Але її змушувала якась упертість.

— Але ж тепер ти не такий, — сказала вона, — тепер ти не такий — ти не гадюка з переламаною спиною, по якій потопталися ногами.

— Я не знаю, хто я. Попереду чорні дні, — повторив він з пророчою похмурістю.

— Ні! Не кажи так!

Він мовчав. Та вона відчувала в ньому чорну порожнечу розпуки. То була смерть усякого жадання, смерть усякого життя; в цій розпуці, неначе в чорній печері всередині людини, губився її дух.

— І ти так холодно говорив про секс, — сказала вона. — Так ніби хочеш тільки власної насолоди й задоволення.

Вона нервово протестувала проти нього.

— Нє! — сказав він. — Я хотів мати насолоду й задоволення від жінки і ніколи їх не отримував, тому що я міг дістати свою насолоду й задоволення від неї тільки тоді, коли вона одночасно одержувала це ж саме від мене. І так не траплялося ніколи. Тут потрібні обоє.

— Але ж ти ніколи не вірив у своїх жінок. Ти навіть у мене по-справжньому не віриш, — сказала вона.

— Я не знаю, що значить вірити в жінку.

— Бачиш, у цьому й причина.

Вона досі сиділа, згорнувшись у нього на колінах. Та він поринув у сіру безнадію, для неї він був недосяжний. І кожне її слово відштовхувало його ще далі.

— Але в що ти віриш? — наполягала вона.

— Не знаю.

— Ні в що, як усі знайомі мені чоловіки, — сказала вона.

Обоє мовчали. Тоді він стрепенувся і сказав:

— Так, є таке, в що я вірю. Я вірю в добре серце. Особливо я вірю в добре серце в коханні, в те, щоб любитися з добрим серцем. Я вірю, якщо чоловіки змогли б любити з добрими серцями, а жінки добросердно приймати цю любов, усе б добре кінчалося. А безсердечні любощі — смерть, ідіотизм.

— Але ж ти не береш мене з холодним серцем, — запротестувала вона.

— Я взагалі не хочу тебе брати. В цю хвилину моє серце таке холодне, як вистигла картопля.

— О! — сказала вона, жартівливо поцілувавши його. — Давай зробимо її sautées[33].

Він засміявся і випростався.

— Це — факт! — сказав він. — Крихта сердечної теплоти варта всього іншого. Та жінкам це не подобається. Навіть тобі це не зовсім подобається. Ти любиш добре, гостре, глибоке й холодне злягання, а потім робиш вигляд, ніби все — мед. Де твоя ніжність до мене? Ти не довіряєш мені, як кішка собаці. Кажу тобі, ніжність і сердечна теплота мають бути двосторонніми. Ти любиш злягатися, але хочеш, щоб це було чимось грандіозним і таємничим, щоб воно лестило твоєму почуттю власної значимості. Твоє самовеличання значить для тебе більше, в п'ятдесят разів більше за будь-якого чоловіка або за перебування з чоловіком взагалі.

— Але ж те саме я можу сказати про тебе. Твоя власна зарозумілість — для тебе все.

— Еге ж! Тоді дуже добре! — він удав, що хоче встати. — Тоді давай розійдемося. Мені краще вмерти, ніж іще раз лягти в ліжко з холодним серцем.

Вона звільнилася з його обіймів, і він підвівся.

— І ти думаєш — я цього хочу? — запитала вона.

— Сподіваюся, ні, — відповів він. — У всякому разі йди в ліжко, а я спатиму тут, долі.

Вона глянула на нього. Блідий, з насупленими бровами, у своїй огиді він став далекий, наче Північний полюс. Усі чоловіки однакові.

— Я не можу до ранку піти додому, — сказала вона.

— Не треба! Йди спати. Чверть на першу.

— І не збираюся, — сказала вона.

Він перетнув кімнату і взяв черевики.

— Тоді я вийду! — сказав він.

Він почав взуватися. Вона втупилася в нього поглядом.

— Зачекай! — вона затнулася. — Зачекай! Що між нами сталося?

Він зігнувся, зашнуровуючи черевики, і не відповів. Секунда спливала за секундою. Темрява накотилася на неї, мов непритомність. Уся її свідомість умерла, і вона стояла, широко розплющивши очі, дивилася на нього з невідомості й більше нічого не знала.

Відчувши тишу, він підвів погляд і побачив її широко розплющені очі, її розгубленість. І його наче підкинуло, він підвівся, пошкандибав до неї, одна нога в черевику, друга — боса, охопив її руками, притиснув до свого тіла, котре відчуло її біль. І так він тримав її, а вона застигла в його обіймах.

Тоді його руки сліпо помандрували вниз, обмацуючи її, дісталися під одяг, туди, до теплого й ніжного тіла.

— Моя любка! — пробурмотів він. — Моя маленька любонька! Не тра нам сваритися! Давай ніколи не сваритися! Я люблю тебе, люблю мацати тебе. Не сперечайся зо мной! Нє! Нє! Нє! Давай будемо разом.

Вона підвела обличчя й подивилася на нього.

— Не хвилюйся, — сказала твердо. — Хвилюватися недобре. Ти справді хочеш бути зі мною?

Широким прямим поглядом вона поглянула йому в обличчя. Він зупинився і раптом закляк, відвернувши лице. Усе його тіло враз завмерло, але не відсахнулося.

Тоді він підвів голову, подивився їй в очі з своєю чудною, трохи глузливою посмішкою і сказав:

— Еге ж! Чорт забирай, давай будемо разом!

— Справді? — сказала вона, її очі наповнилися сльозами.

— Еге ж, справді! Серцем, животом і прутнем.

Він досі усміхався, в очах зблиснула іронія і майнула гіркота.

Вона тихо плакала, вони лягли, і він увійшов у неї прямо там, на килимку коло каміна, повертаючи взаємну рівновагу. І тоді вони швидко пішли в ліжко, адже ставало холодно, і вони втомили одне одного. І вона пригорнулася коло нього, почуваючись маленькою, присищеною, і обоє враз заснули, в одну мить. Так вони лежали, не поворухнувшись, доки над лісом встало сонце й почався день.

Тоді він прокинувся і глянув на світло, фіранки були закриті. Він слухав дикий гамір дроздів у лісі. Має бути чудовий ранок, пів на шосту, час прокидатися. Він так міцно спав! Починався такий новий день! Жінка все ще уві сні, ніжна і згорнута в калачик. Його рука торкнулася її, вона розплющила блакитні зачудовані очі, несвідомо усміхнулась йому в обличчя.

— Ти прокинувся? — запитала.

Він дивився їй в очі. Усміхнувся й поцілував її. Раптом вона підвелася й сіла.

— Уявити тільки — я тут! — сказала вона. Вона озирнулася на побілену маленьку спальню зі скошеною стелею і слуховим вікном, заштореним білими фіранками. Кімната була гола, за винятком пофарбованої в жовтий колір тумбочки і стільця і невеликого білого ліжка, де вони лежали.

— Уявити собі — ми тут! — сказала вона, подивившись униз на нього. Він лежав, прикипівши до неї поглядом, і пальцями пестив їй груди під тонкою нічною сорочкою. Теплий і ніжний, він виглядав таким молодим і красивим. Його очі могли дивитися так тепло. І він був свіжий і молодий, наче квітка.

— Я хочу це скинути! — сказав він і через голову стягнув з неї тонку батистову нічну сорочку. І вона ледь золотава залишилася з голими плечима і довгуватими персами. Йому подобалося легко розгойдувати їй груди, наче дзвони.

— Ти також скинь піжаму, — сказала вона.

— Ех! Ні!

— Так! Так! — командувала вона.

І він скинув стару бавовняну піжамну сорочку і стягнув штани. Окрім рук, зап'ястів, обличчя й шиї, він був білий наче молоко і мав красиве тонке мускулисте тіло. Знову він видався їй таким пронизливо красивим, як тоді, того дня, коли вона побачила, як він миється.

Золоте сонячне проміння торкнулося закритих білих фіранок. Вона відчувала, що воно прагне прорватися до середини.

— О! Встань, відкрий фіранки! Так гарно співають пташки! Впусти сонце, — сказала вона.

Повернувшись спиною, він вислизнув з ліжка, голий, білий і тонкий, трохи сутулячись, підійшов до вікна, відкрив фіранки і визирнув на мить у вікно. Його спина була біла й красива, а маленькі сідниці — прекрасними вишуканою, тонкою чоловічою красою, спина засмагла й тонка, однак сильна.

В його стрункому, однак міцному тілі, вчувалася не зовнішня, а внутрішня сила.

— Але ж ти прекрасний! — сказала вона. — Такий чистий і гарний! Іди до мене! — вона простягла руки вперед.

Він соромився повертатися до неї через свою підняту голизну. Схопив з підлоги сорочку й прикрився.

— Ні! — сказала вона, простягнувши свої прекрасні тонкі руки й відкривши дзвони грудей. — Дай мені тебе бачити!

Він випустив сорочку і тихо дивився на неї. Сонце послало промінь у низьке вікно й освітило його стегна, тонкий живіт і фалос, що тьмяно й гаряче піднімався з невеликої хмарки золотисто-червоного волосся. Вона була вражена й злякана.

— Як дивно! — повільно промовила. — Як дивно він там стоїть! Такий великий! Такий темний і впертий! Він завжди такий?

Чоловік глянув на своє струнке біле тіло і засміявся. На тонких грудях волосся було темним, майже чорним. Та в підніжжі живота, звідки піднімався товстий, вигнутий фалос, воно кучерявилося золотаво-червоною хмаркою.

— Такий гордий! — вона пробурмотіла ніяково. — І такий величний! Тепер я знаю, чому чоловіки такі зарозумілі. Та він справді милий! Наче інша істота! Трохи страшнуватий! Та справді милий! І він іде до мене! — вона закусила нижню губу від страху й збудження.

Чоловік мовчки глянув униз на свій незмінно напружений фалос.

— Еге ж, — нарешті сказав він тихо. — Ах, мій хлопчику! Тобі добре. Так, маєш підняти голову. Ти сам по собі, га? І ні на кого не зважаєш! Гордуєш ти мною, Джоне Томасе. Ти мій пан? Ах, так, ти твердіший за мене, і ти менше говориш. Джон Томас! Хочеш її?! Хочеш свою леді Джейн? Що, знову опускаєшся? Так? А — ти смієшся? Тоді штрикни її. Давай, штрикни леді Джейн! Скажи їй: підніми голову з-над воріт, щоб славний король міг увійти. Ай, ти смієшся! Поцьки — ось чого ти хочеш! Скажи леді Джейн, що ти хочеш її, Джоне Томасе, що ти хочеш поцьки леді Джейн!

— О, не насміхайся з нього, — сказала Коні і на колінах підповзла до нього по ліжку, обхопила руками його тонкі білі стегна, притягла до себе, так що її груди захиталися, загойдалися, торкаючись кінчика напруженого фалоса й відчуваючи його вологість. Вона міцно тримала чоловіка.

— Лягай! — сказав він. — Лягай! Дай мені зайти.

Тепер він поспішав.

А по тому, коли вони завмерли, жінка знову захотіла розкрити чоловіка, подивитися на таємницю фалоса.

— А тепер він крихітний і м'який, як маленький пуп'янок життя! — сказала вона, беручи його в руку. — Хіба не красивий! Такий самостійний! Такий дивний! Такий невинний! І так глибоко в мене заходить! Ніколи не ображай його, знаєш. Він і мій так само. Він не тільки твій. Він — мій! Такий милий і невинний! — вона не випускала його з рук.

Він засміявся.

— «Благословен зв'язок, що зв'язує в любові братській», — сказав він.

— Звичайно! — сказала вона. — Навіть коли він маленький і м'який, я відчуваю, як прикипіло до нього моє серце. І яке гарне тут волоссячко! Зовсім, зовсім інше!

— Це не моє волосся, а Джона Томаса! — сказав він.

— Джон Томас! Джон Томас! — і вона швидко поцілувала м'який пеніс, який знову починав надиматися.

— Ай! — сказав чоловік і майже болісно витягнув тіло. — Корінь цього джентльмена у моїй душі! І часом я не знаю, що з ним робити. У нього власна воля, і йому важко вгодити. Однак я не дам його вбити.

— Не дивно, люди завжди його боялися! — сказала вона. — Він таки страшнуватий.

Трепет пройшов тілом чоловіка, і потік свідомості знову змінив свій напрямок, повернувши наниз. І він був безсилий, а пеніс м'якими хвилями наповнювався, напинався, піднімався, ставав твердим, стояв твердий і пихатий у своєму живому зрості. Спостерігаючи за ним, жінка так само ледь тліла.

— От! Бери його! Він — твій! — сказав чоловік.

І вона затремтіла, і її власний розум розтанув. Коли він зайшов у неї, її омили гострі м'які хвилі невимовної насолоди, почалася дивна мерехтлива вібрація, яка ширилася й ширилася, доки її остаточно не відкинуло геть з останнім сліпим спалахом завершення.

Він почув далекі гудки Стекс Ґейта, що означало сьому годину. Був ранок понеділка. Він зіщулився і, щоб не чути їх, затис її грудьми обидва вуха.

Вона ж навіть не чула гудків. Лежала абсолютно непорушна, її душа розчинилася до прозорості.

— Тобі пора вставати, правда? — пробурмотів він.

— Котра година? — почувся безбарвний голос.

— О сьомій сурмачі просурмили гріх.

— Думаю, мені пора.

Як завжди, вона опиралася зовнішньому примусу.

Він сів і тупо дивився у вікно.

— Ти мене справді любиш, правда? — запитала спокійно.

Він глянув на неї вниз.

— Ти знаш, що знаш. Нашо воно тобі? — він сказав тихо, дражливо.

— Я хочу, щоб ти тримав мене, не дозволяв мені піти, — сказала вона.

Його очі, здавалося, наповнювалися теплою, м'якою темрявою, в якій не було місця думці.

— Коли? Зараз?

— Ні, у своєму серці. Тоді я захочу вернутися і жити з тобою завжди, скоро.

Він сидів на ліжку, опустивши голову, нездатний думати.

— Ти цього хочеш? — запитала вона.

— Еге ж! — відповів він.

Тоді такими самими очима, затемненими іншим полум'ям свідомості, майже сонно, він глянув на неї.

— Не питай мене зара, — сказав він. — Дай мені час. Я люблю тебе. Я люблю тебе, коли лежу на тобі. Жінка — чудова штука, коли заходиш в неї глибоко, коли дійти до її утроби. Я люблю тебе, твої ноги, і твій стан, і твою жіночність. Я люблю твою ніжність. Я люблю тебе своїм тілом і своїм серцем. Та не питай мене зара. Не примушуй мене відповідати зара. Дай мені зупинитися, де я є, поки я можу. Потім все мене спитаєш. Тепер дай мені час, дай мені час!

І він ніжно поклав їй руку на пагорб Венери, на м'яке коричневе волоссячко, а сам сидів голий і непорушний на своєму ліжку, з лицем застиглим, майже як у Будди. Непорушний, у невидимому полум'ї іншої свідомості, він тримав на ній руку і чекав зміни.

Через якийсь час він дістав і натягнув сорочку, швидко вдягнувся в тиші, глянув на неї ще раз, а вона все ще лежала гола і ледь золотава, немовби над ліжком піднімалася Gloire de Dijon[34], і вийшов. Вона почула, як він відчинив унизу двері.

А сама ще лежала в задумі, в задумі. Дуже важко було піти, піти з цього дому. Він гукнув з-під сходів: «Пів на восьму!» Вона зітхнула і підвелася з ліжка. Гола маленька кімнатка! Зовсім порожня, тільки невисока тумбочка з шухлядами і невеличке ліжко. Однак дерев'яна підлога чисто вишурувана. А в кутку при слуховому вікні — полиця з якимись книжками, деякі з них бібліотечні. Придивилася. Тут стояли книжки про більшовицьку Росію, книжки про мандрівки, том про атоми й електрони, інший — про будову земної кори і причини землетрусів, тоді пара романів, далі три книжки про Індію. Отож він ще й читав попри все.

Через слухове вікно сонце падало їй на тіло. Вона побачила, як надворі бродила Флосі. Під кущами ліщини імлилися зелені й темно-зелені проліски. Стояв чистий ясний ранок, пурхали й радісно щебетали птахи. Якби тільки можна залишитися! Якби не було того іншого світу диму й заліза! Якби він міг стати її світом.

Вона спустилася вниз стрімкими вузькими дерев'яними сходами. І все ж її б задовольнила ця маленька хатка, тільки б мати свій власний світ.

Він зустрів її вимитий і свіжий, в каміні горів вогонь.

— Щось їстимеш? — спитав він.

— Ні! Тільки позич мені гребінця.

Вона пішла за ним до кухні й розчесала волосся перед дзеркалом шириною з долоню, прибитим до задніх дверей. І тоді приготувалася йти.

Вона зупинилася в маленькому садку перед будинком, дивилася на вкриті росою квіти, на сіру грядку гвоздик, що от-от розкриються.

— Я б хотіла, щоб весь інший світ зник, — сказала вона, — і щоб ми жили тут з тобою.

— Він не зникне, — сказав він.

Вони йшли майже мовчки через дивний зарошений ліс. Та були разом у світі, що належав їм двом. Їй було гірко повертатися назад до Реґбі.

— Я хочу невдовзі прийти і жити з тобою разом, — сказала вона на прощання.

Він усміхнувся, не відповідаючи. Вона дісталася додому тихо й непомітно і пішла до своєї кімнати.