Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Коні здивувало власне почуття відрази до Кліфорда. Більше того, вона відчувала, що ніколи по-справжньому не любила його. Мова йшла не про ненависть — у її почутті не було пристрасті, — а про глибоку фізичну неприязнь, їй майже здавалося, що вона вийшла за нього заміж саме тому, що відчувала до нього огиду, потаємну, фізичну. Та, звичайно, вона вийшла за нього заміж тому, що в розумовому плані він приваблював і захоплював її. Певною мірою він здавався їй наставником, вищим за неї.

Тепер розумове захоплення поблякло й зруйнувалося, зосталася тільки фізична відраза. Відраза піднімалася в ній з самих глибин і відчутно пожирала її життя.

Вона почувалася слабкою й цілком покинутою. Вона хотіла, щоб ззовні надійшла якась допомога. Та ніде в світі не було допомоги. Суспільство жахливе, бо воно безумне. Цивілізоване суспільство безумне. Дві його великі манії — це гроші і так звана любов, гроші, безперечно, на першому місці. Особистість самостверджується у власному безумстві двома шляхами: через гроші й через любов. Глянути на Майкаліса! Його життя і його діяльність — цілковите безумство. Його любов також свого роду безумство.

І Кліфорд теж такий! Усі його балачки! Вся ця писанина! Всі ці скажені зусилля, щоб пропхатися вперед! Просто безумство! І воно поглиблювалося, ставало справді маніакальним.

Від страху Коні почувалася виснаженою. Та принаймні Кліфорд переніс свою увагу з неї на місіс Болтон. Сам він цього не помічав. Як у багатьох божевільних, його безумство вимірювалося тим, про що він не мав уяви; в його свідомості простилалася величезна пустеля.

Місіс Болтон мала чимало достоїнств. Та в ній була якась дивна владність, прагнення будь-що ствердити власну волю, що є однією з ознак безумства в сучасних жінках. Вона вважала, що жертвує собою задля ближніх. Кліфорд захоплював її, тому що завжди або дуже часто ламав її волю, послуговуючись якимось тонким інстинктом. Він мав гострішу, тоншу, ніж у неї, волю до самоствердження. І цим зачаровував її.

Мабуть, цим самим він зачарував і Коні.

— Чудовий день сьогодні! — говорила місіс Болтон лагідним, переконливим голосом. — Думаю, сьогодні вам сподобається трохи проїхатися в кріслі, сонечко таке тепле.

— Правда? Ви не подасте мені ту книжку, он ту, в жовтій обкладинці. І я попросив би вас винести он ті гіацинти.

— Чому, вони такі красиві! — Вона вимовила останнє слово через «і» красі-іві! — А запах просто розкішний.

— Саме запах мене не влаштовує, — сказав він. — Є в ньому щось похоронне.

— Ви так думаєте? — вигукнула вона з подивом, трохи обурена, та все ж вражена. І вона винесла з кімнати гіацинти, вражена його вищою витонченістю.

— Поголити вас сьогодні чи ви зробите це самі? — Завжди той самий м'який, лагідний, облесний, однак владний голос.

— Не знаю. Почекайте трохи, якщо ваша ласка. Я вас викличу, коли надумаю.

— Дуже добре, сер Кліфорд! — відповідала вона м'яко й покірно і тихо відходила. Та кожна відмова породжувала в ній новий приплив енергії.

Коли через деякий час він дзвонив у дзвіночок, вона з'являлася негайно. Тоді він говорив:

— Думаю, цього ранку краще, щоб ви мене поголили.

Її серце ледь здригалось, і вона відповідала ще лагідніше:

— Гаразд, сер Кліфорд!

Голила вона дуже вправно, доторкаючись до нього м'яко, неквапливо, трохи сповільнено. Спочатку він опирався безконечно м'яким дотикам її пальців до свого обличчя. Тепер насолоджувався ними із зростаючим любострастям. Він давав себе голити майже щоденно — її лице над самим його обличчям, її очі так зосереджено стежили, щоб усе вийшло гаразд. І поступово її пучки бездоганно вивчили його щоки й губи, його щелепу, підборіддя й шию. Він був ситий і впорядкований, обличчя й шия — любо поглянути, все, як належить джентльменові.

І вона була теж — любо поглянути: бліда, обличчя трохи видовжене й незворушне, очі блищать, але нічого не виказують. Поступово з безмежною лагідністю, майже з любов'ю, вона брала його в свою владу, а він піддавався.

Тепер вона робила йому майже все, і він почувався з нею краще, ніж з Коні, менше соромився приймати її послуги, їй подобалося мати з ним справу, їй подобалося мати його тіло у своїй владі, абсолютно, аж до інтимних послуг. Якось вона сказала Коні: «Всі чоловіки — справжні немовлята, коли докопатися до суті. Я мала справу з наймужнішими вуглекопами Тевершелської шахти. Та варто з'явитися якійсь болячці, й вони без вас не дадуть ради, тоді вони стають дітьми, просто великими дітьми. А чоловіки мало чим відрізняються одні від других!»

Спочатку місіс Болтон думала, що джентльмен, справжній джентльмен, такий, як сер Кліфорд, чимось відрізнявся від інших чоловіків. Тому Кліфорд на початку отримав над нею перевагу. Та поступово, докопуючись до глибини — вживемо її власний термін, — вона розкрила, що він такий самий, як усі інші, дитина, котра розрослася до розмірів чоловіка. Але ця дитина мала химерну вдачу, і гарні манери, і самовладання, і всякого роду дивні знання, про які вона навіть не мріяла і які її дотепер лякали.

Коні часом так і хотілося сказати йому:

— Ради Бога, не віддавайся цій жінці так безоглядно!

Та вона усвідомлювала, що, віддавши його в її руки, не має права застерігати проти неї.

Вони все ще за звичкою проводили вечори разом, аж до десятої години. В цей час розмовляли, або читали, або проходилися по його рукопису. Та все задоволення зникло. Їй набридли його рукописи. Вона все ще старанно їх передруковувала. Та іноді місіс Болтон робила навіть цю справу.

Коні запропонувала місіс Болтон, щоб та навчилася друкувати на машинці. І завжди готова місіс Болтон почала одразу навчатися й робила це невтомно. Отож тепер Кліфорд часом диктував їй листа, і вона друкувала його досить повільно, але грамотно. А він дуже терпляче диктував їй по літерах складні слова чи окремі фрази французькою мовою. Це її так захоплювало, вчити її було майже насолодою.

Тепер Коні посилалася на головний біль, щоб піднятися до своєї кімнати по обіді.

— Можливо, місіс Болтон зіграє з тобою в пікет, — говорила вона Кліфорду.

— О, не зважай на мене. Іди, люба, до своєї кімнати й відпочивай.

Щойно вона виходила, він дзвіночком викликав місіс Болтон і пропонував їй зіграти у пікет чи безік чи навіть у шахи. Він навчив її усіх цих ігор. І Коні було навдивовиж неприємно бачити, як місіс Болтон, сором'язливо й боязко, мов дівчинка, торкається несмілими пальцями королеви чи коня, а потім відсмикує руку. А Кліфорд ледь усміхається й з напівзнущальною вищістю говорить їй:

— Треба сказати: «J’adoube!»[16]

Вона підводить на нього блискучі збентежені очі, потім бурмоче присоромлено, покірно:

— J’adoube!

Так, він навчав її. І одержував насолоду, сповнювався владою. А вона була зачарована. Крок за кроком вона оволодівала усім тим, що знало дворянство, усім, що, за винятком грошей, робило їх вищим класом. Це бентежило. Водночас вона примушувала його, аби він хотів бачити її поряд із собою. Йому глибоко й незримо лестила ця її істинна приваба.

Коні Кліфорд бачився в його правдивому вигляді: дещо вульґарний, простуватий, позбавлений дару натхнення, досить вгодований. Трюк і несміла владність Айві Болтон теж здавалися надто прозорими. Але Коні дивувало непідробне захоплення, з яким ця жінка дивилася на Кліфорда. Твердити, ніби вона в нього закохана, було б невірно. Вона оживала від спілкування з людиною вищого класу, з цим титулованим джентльменом, з цим автором книжок та віршів, фотографії якого з'являлися в ілюстрованих газетах, її захоплення переростало в надприродну пристрасть, те, що він «навчав» її, будило в ній пристрасне збудження і відгук значно глибший за будь-який любовний зв'язок. По суті, сам факт, що любовного зв'язку бути не могло, давав їй свободу до глибини душі поринати в іншу пристрасть, особливу пристрасть знання, знання того, що він знає.

Не було сумніву, що ця жінка по-своєму закохалася в нього, хоч яке значення вкладали у слово «любов». Вона виглядала такою гарною й такою молодою, а її сірі очі часом здавалися надзвичайними. Водночас у ній таїлася непомітна прихована вдоволеність, майже тріумф, особиста вдоволеність. Ах, ця особиста вдоволеність! Як Коні її зневажала!

Не дивно, Кліфорд піймався на гачок цієї жінки! Вона обожнювала його абсолютно, з властивою їй настирністю, й абсолютно підкорялася його волі, давала використовувати себе як завгодно. Не дивно, йому це лестило!

Коні вислуховувала довгі їхні бесіди. Тобто здебільшого говорила місіс Болтон. Вона втаємничила його в плітки, якими повнилося Тевершелське селище. Це були не просто плітки. Це була місіс Гаскел, Джордж Еліот і Мері Мітфорд[17] в одній особі, причому в ній було значно більше, ніж зібрали в своїх творах усі ці жінки. Місіс Болтон розповідала про життя людей краще за будь-яку книжку. Вона знала їх усіх так близько і вміла вишукати пікантні подробиці, слухалося це чудово, правда, трохи бентежило. Спочатку вона не ризикувала «обговорювати Тевершел» — так це називалося — з Кліфордом. Та якось почавши, усе пішло само собою. Кліфорд слухав у пошуках «матеріалу» і знайшов його силу-силенну. Коні збагнула, що в цьому полягала його так звана геніальність — прозорий талант до пліток про особисте життя, розумний і явно відчужений. Звичайно, місіс Болтон «обговорювала Тевершел» дуже тепло. По суті, здалеку. І все було чудово — те, що відбувалося, і те, що вона про це знала. Її б вистачило на десяток томів.

Коні слухала зачаровано. Та потім завжди відчувала якийсь сором. Не варто було слухати з такою чудною, несамовитою цікавістю. Врешті, можна дізнаватися про найінтимніші справи інших людей, та тільки з повагою до цієї нескореної пошарпаної штуки, якою є кожна людська душа, з тонким, проникливим співчуттям. Адже навіть сатира є формою співчуття. Саме той шлях, яким підступає й підкочується наше співчуття і позначає по-справжньому наше життя. І тут лежать неозорі можливості вправно написаного роману. Він здатен пустити й спрямувати на нові обрії течію нашої співчутливої свідомості, він здатен відштовхнути наше співчуття від речей, які давно померли. Тому добре написаний роман може розкрити найпотаємніші закутки життя, адже саме в пристрасних, потаємних закутках життя найбільше потрібні відсвіжуючі й чисті припливи й відпливи чуттєвого усвідомлення.

Але роман, як і плітка, так само здатен розбурхувати фальшиві співчуття й жахи, механічні й убивчі для душі. Роман може прославляти найзіпсутіші почуття в тому разі, якщо вони «чисті» з загальноприйнятого погляду. Тоді роман, як і плітка, стає порочним і, як плітка, ще порочнішим від того, що завжди недвозначно стоїть на стороні ангелів. «А він такий поганець, а вона така чудова жінка». Водночас навіть з пліток місіс Болтон Коні могла побачити, що жінка, про яку йшлося, солодкомовна брехуха, а чоловік — гострий як бритва, але чесний. Проте гостра чесність робила з нього «погану людину», солодкомовна брехливість із неї — «чудову жінку» у порочній, традиційній інтерпретації місіс Болтон.

З цієї причини чутки виглядали принизливими. З цієї ж причини більшість романів, особливо популярних, так само принизливі. Сьогодні публіка реагує тільки на звернення до своїх пороків.

Однак балачки місіс Болтон сприяли виробленню нового погляду на селище Тевершел. Виявилося, в ньому вирує й клекоче порочне життя, хоч збоку здавалося, що там панує безпросвітна нудьга. Кліфорд, звичайно, знав більшість згадуваних людей, Коні знала лише одного чи двох. Але картина, яку малювала місіс Болтон, більше нагадувала центральноафриканські джунглі, ніж англійське селище.

— Ви, мабуть, чули, на минулому тижні вийшла заміж міс Олсоп! Подумати тільки! Міс Олсоп, донька старого Джеймса, сама Олсоп від голови до ніг. Знаєте, вони побудували будинок на Пай Крофт. Старий помер минулого року, після того, як упав, вісімдесят три роки мав, та був спритний, мов парубок. І послизнувся минулого року на Бествудській гірці, на ковзанці, яку хлопці залили минулої зими, зламав стегно, і це його вгробило, бідолаха старий, навіть соромно. Отож він залишив Теті всі свої гроші, синам не лишив ні пенса. А Теті, я знаю, на п'ять років… так, їй виповнилося п'ятдесят три минулої осені. Знаєте, вони були такі побожні, даю слово! Вона тридцять років вчителювала в недільній школі, аж доки вмер батько. І тоді почала водитися з одним типом з Кінбрука, не знаю, чи ви його бачили, такий підстаркуватий з червоним носом, досить чепурненький, на прізвище Вілкок, робить у Гарісона на лісопильні. Отже, йому шістдесят п'ять років, ні більше ні менше, а подивитися на них — пара голубків: ходять, узявшись за руки, й цілуються коло воріт, а ще вона сидить у нього на колінах прямо перед центральним вікном на Пай Крофт роуд, щоб усі бачили. А в нього синам за сорок, жінку поховав тільки два роки тому. Мабуть, старий Джеймс Олсоп встав би з гробу, щастя, що звідти нема повернення, а він тримав її в таких шорах! Тепер вони поженилися й переїхали в Кінбрук, кажуть, що вона з ранку до вечора ходить у халаті — ото картина. Я вважаю: ганьба так поводитися в похилому віці! Ах, вони куди гірші за молодих, і дивитися на них ще гидкіше. Особисто я вважаю, що це все фільми. Але ж їх не заборониш. Я завжди кажу: підіть на добрий повчальний фільм, але, ради Бога, тримайтеся подалі від усіх цих мелодрам і любовних фільмів. Хоча б дітей не пускайте! Але от яка справа — дорослі гірші за дітей, а старі побивають усі рекорди. Говорити про мораль — це нікого не цікавить. Люди живуть як заманеться і, мушу сказати, мають на те причини. Нині їм доводиться притамувати свої потреби, тепер шахти працюють так погано, нема грошей. А як усі нарікають — просто жахливо, — особливо жінки. Чоловіки такі добрі й терплячі! Що їм залишається, бідолахам! А от жінки, ті стоять на своєму! Ходять, напускають туману, то збирають пожертви на весільний дарунок для принцеси Мері, то, побачивши усі ті прекрасні речі, які тій піднесли, просто ремствують: хто вона така, чим вона краща за інших! Чому б «Свону енд Едгару» не вручити мені одну шубу, замість того, щоб вручати їй усі шість? Краще б я лишила собі свої шість шилінгів! Хотіла б я знати, що вона мені може дати? Я тут не зберусь на нове весняне пальто, так погано ведеться таткові, а вона має цілі вагони. Пора вже й біднякам мати якісь гроші, надто довго гроші водяться тільки в багатих. Я хочу нове весняне пальто, а де мені його взяти? Я їм кажу, дякуйте, що ви ситі й вдягнені без усіх цих розкішних витребеньок, про які ви мрієте! А вони на мене накидаються: «То чому ж тоді принцеса Мері не ходить у старому лахмітті і все має? Такі, як вона, мають вагони добра, а у мене немає навіть нового весняного пальта. Ну й сором! Принцеса! Купа гною, а не принцеса! Уся причина в грошві, вона й так багата, а їй дають іще! Мені копійки ніхто не дає, а я маю таке саме право, як усі. Не говоріть мені про освіту. Уся причина в грошві. Я хочу нове весняне пальто, так, і в мене його не буде, бо нема грошви». Вони тільки про одяг і думають. Запросто дають сім чи вісім гіней за зимове пальто — ці дочки шахтарів, — зауважте — і дві гінеї за дитячий літній капелюшок. І тоді йдуть до церкви в своїх капелюшках за дві гінеї, дівчата, що в мої часи раділи б капелюшкові за три шилінґи й шість пенсів. Кажуть, що цього року на роковини нашої методистської церкви для дітей з недільної школи побудували поміст, висотою мало не до стелі, так от, кажуть, міс Томпсон, вчителька першого дівочого класу недільної школи, сказала, що на цьому помості сидітиме понад тисячу фунтів нового святкового одягу! Що поробиш — такі часи! І їх не зупиниш. Вони звихнулися на одязі. Те ж саме з хлопцями. Парубки витрачають на себе все до пенні — вдягаються, курять, п'ють у «Майнерз Велфеар», їздять два-три рази на тиждень до Шефілда. Це вже зовсім інший світ. І нічого не бояться, і нічого не поважають оті молоді. Старші чоловіки терплячі й добрі, справді, вони все віддають жінкам. І до чого це призводить. Жінки стають справжніми відьмами. Але парубки вже не такі, як їхні батьки. Вони нічим не поступаються, ні за що, все для себе. Скажи їм, що треба щось відкладати для дому, вони тоді: «Почекає, почекає, поки можу, поживу собі на втіху. Хай інші відкладають!» О, вони такі неотесані й себелюбні, якщо хочете знати. Весь тягар падає на старших, і нічого чекати добра.

У Кліфорда почало вироблятися нове уявлення про селище. Воно завжди відлякувало його, та здавалося більш-менш одноманітним. А тепер?..

— А в народі багато соціалізму, більшовизму? — запитав він.

— О! — сказала місіс Болтон. — Пару крикунів. Та ловляться на гачок в основному жінки. Чоловіки не звертають уваги. Ніколи не повірю, що тевершелців коли-небудь удасться переробити на червоних. Вони для цього надто порядні. Молоді часом щось таке базікають. Не тому, що дійсно переймаються. Просто хочуть мати в кишенях більше грошей, щоб витратити їх у «Велфеарі» чи прогуляти в Шефілді. Це всі їхні інтереси. Коли немає грошей, вони слухають ораторства червоних. Та ніхто не вірить по-справжньому.

— Отже, ви гадаєте, небезпеки немає?

— О, ні! Якби робота йшла добре, небезпеки не було б. Та якщо справи підуть кепсько, то молоді можуть з'їхати з глузду. Кажу вам, це егоїстична, зіпсована публіка. Та я не знаю, як вони взагалі дадуть собі раду: їм усе байдуже, окрім того, щоб покрасуватися на мотоциклах і потанцювати в «Palais-de-danse»[18] у Шефілді. Серйозності їх не навчити. Серйозні вдягаються у вечірні костюми і ідуть в «Паллі», щоб похизуватися перед дівчатами і потанцювати всяких нових чарлстонів і тому подібне. Впевнена, скоро автобус на «Паллі» буде переповнений молодиками в вечірніх костюмах, хлопцями з шахти, це крім тих, які їхатимуть зі своїми дівчатами в машинах та на мотоциклах. Серйозні речі — за винятком бігів у Бонкастері чи Дербі — їх зовсім не турбують, і всі закладаються на кожний забіг. А футбол! Навіть футбол уже не такий, як раніше, нічого спільного. Досить нам цієї тяжкої праці, кажуть вони. Ні, кожної суботи краще рвонути на мотоциклах у Шефілд чи Нотінґем.

— І що ж вони там роблять?

— А, тиняються, п'ють чай в якійсь симпатичній чайній типу «Мікадо», ідуть з дівчиною в «Паллі» чи в кіно, чи в «Емпаєр». Дівчата почуваються так само вільно, як і хлопці. Роблять що заманеться.

— А що вони роблять, коли на все це немає грошей?

— Якось здобувають їх. І тоді починають говорити гидкі речі. Та я не знаю, звідки тут може взятися більшовизм, якщо хлопці хочуть тільки грошей для своїх розваг і те ж саме дівчата — прагнуть тільки гарно вдягнутися, все інше їх не турбує, їм бракує розуму бути соціалістами, їм бракує і завжди бракуватиме серйозності сприймати щось справді серйозно.

Коні дивувалася: наскільки нижчі класи схожі на вищі. Тевершел, чи Мейфер, чи Кенсінґтон — всюди одне й те ж саме. В наші дні залишився лише один клас — хлопці при грошах. Хлопець при грошах чи дівчина при грошах єдина між ними різниця, скільки в тебе за душею і скільки ти хочеш.

Під впливом місіс Болтон Кліфорд знову зацікавився копальнями. Він почав відчувати свою причетність. У ньому з'явилася нового роду самовпевненість. Врешті, саме він справжній господар Тевершела. Копальні — це справді він сам. З'явилося нове відчуття влади, щось таке, від чого він раніше з жахом здригався.

Тевершелські копальні вичерпувалися. Залишалося тільки дві шахти — власне Тевершел і Нью-Лондон. Колись Тевершел був славною шахтою і приносив славні гроші. Та його кращі дні зосталися в минулому. Нью-Лондон не був надто багатим і в нормальні часи просто тримався пристойно. Але тепер прийшли тяжкі часи, і такі копальні, як Нью-Лондон, пустіли.

— Багато чоловіків покинуло Тевершел і перебралося в Стекс Ґейт і Вайтовер, — сказала місіс Болтон. — Ви ніколи не бачили нові копальні в Стекс Ґейт, відкриті після війни, правда, сер Кліфорд? О, вам треба туди якось вибратися, це щось цілком нове, коло копальні — великі хімічні цехи, все це зовсім не нагадує рудники. Кажуть, там хімічні відходи приносять більше грошей, ніж вугілля, я тільки забула, які саме. А в робітників великі нові будинки, справжні маєтки! Багато хто з Тевершела перебрався туди й добре заробляє, значно краще, ніж наші чоловіки. Кажуть, Тевершелу кінець, це питання ще якихось кількох років, його доведеться закривати. І першим закриється Нью-Лондон. Даю слово, ото буде дивина, коли тевершелська копальня стане. Як погано під час страйку, та даю слово, коли вона закриється назавжди, це буде все одно що кінець світу. Коли я була дівчиною, це була найкраща шахта на всю країну, і той, хто працював тут, вважав себе щасливим. О, тут, у Тевершелі, заробляли гроші. А тепер люди кажуть, що корабель іде на дно й пора усім тікати. Хіба не жахливо! Та, звичайно, тут багато таких, що не поїдуть звідси, доки не припече, їм не подобаються всі ці новомодні шахти, там така глибина, та й техніка нова. Дехто просто боїться цих залізних рубак, так їх називають, ці машини, які вирубують породу, раніше це завжди робили люди. Кажуть, це таке марнотратство. Але те, що пропадає в шахті, економить зарплату, і то добре. Здається, скоро людям не залишиться роботи на землі, всюди будуть машини. Та кажуть, те ж саме говорили, коли відмовилися від старих кріпильних рам. Я ще пам'ятаю одну чи дві. Та даю слово, чим більше машин, тим більше коло них треба людей, все йде до цього. Кажуть, з тевершелської копальні не добути таких хімікатів, як із Стекс Ґейта, смішно, між ними всього три милі. Але так кажуть. Та всі говорять, що соромно, коли немає нічого нового, щоб чоловікам стало трохи краще жити й дало роботу дівчатам. Всі дівчата щодня ходять у Шефілд. Даю слово, от було б добре, якби тевершелські копальні якось ожили, коли всі говорять, що їм кінець, що корабель іде на дно, а людям треба тікати з нього, як щурам з тонучого судна. Але всі так багато говорять. Звичайно, бум припав на війну, коли сер Джефрі заклав майно і цим врятував свої гроші. Так говорять! Та кажуть, навіть господарі й управляючі тепер багато з них не заробляють. Вам важко в це повірити, правда! Так, я завжди думала, що рудники будуть працювати довіку. Хто б міг подумати про це, коли я була дівчинкою! Але копальня Нью-Інґленд закрилася, те ж саме Колвік Вуд, так, страшнувато пройти тими краями, побачити, як між деревами самотньо стоїть Колвік Вуд, по терикону ростуть кущі, а рейки червоні від іржі. Мертва копальня, це немов сама смерть. Ну, що ж нам діяти, коли закриється Тевершел?.. Нестерпно навіть думати про таке. Завжди там натовп, за винятком страйків, і навіть тоді лопаті крутяться, хоч коней нагору піднімають. Дивний світ, авжеж, з року в рік не знаєш, що з тобою відбувається, зовсім не знаєш.

Саме розмови місіс Болтон запалили в Кліфорді щось нове. Його прибутки, пояснювала вона, завдяки операції його батька, були надійними, хоч і невеликими. Шахти його по-справжньому не турбували. Він просто хотів збагнути інший світ — літератури й слави, світ популярності, а не світ праці.

Тепер він бачив відмінність між популярністю й успіхом у праці: між людьми насолоди й людьми праці. Він як приватна особа постачав свої оповідання людям насолоди. І брав тут своє. Та за людьми насолоди стоять люди праці, похмурі, брудні й страшнуваті. І вони так само потребують своїх постачальників. І доки вдовольниш людей праці, то й сам спохмурнієш, — це не те, що вдовольнити людей насолоди. Поки він ліпив свої оповідання й «робив успіхи» в світі, Тевершел занепадав.

Він збагнув тепер, що продажна богиня успіху прагне задовольнити два свої апетити: один до лестощів, підлабузництва, погладжування й лоскотів — все це вона дістає від письменників і художників; інший, страшніший апетит, — до м'яса й кісток. А м'ясо й кістки продажній богині постачали ті, що заробляли гроші в промисловості.

Так, дві величезні зграї псів сперечаються за продажну богиню: зграя облесників, тих, що пропонують їй розваги, оповідання, фільми, п'єси, й інша, значно непомітніша, значно лютіша зграя тих, що дають їй м'ясо, справжню субстанцію грошей. Добре доглянуті, показні пси розваг сперечаються й сваряться між собою за ласки продажної богині. Та це ніщо в порівнянні з мовчазною бійкою не на життя, а на смерть найголовніших постачальників, що приносять їй кістки.

Та під впливом місіс Болтон Кліфорд спокусився встряти в бійку, яку вели між собою головні постачальники, захопити продажну богиню грубим способом — налагодивши промислове виробництво. І йому вдалося розправити крила. Місіс Болтон по-своєму зробила з нього чоловіка — те, що ніколи не вдавалося Коні. Коні тримала його на відстані, робила його чуттєвим, свідомим самого себе й свого стану. Місіс Болтон навчила його сприймати тільки зовнішні речі. Всередині він ставав м'яким, як пульпа. А ззовні почав набирати сили.

Він навіть примусив себе ще раз відвідати шахти, а там спустився вниз, у вагонетці його підкотили до самої виробки. Те, чому він вчився до війни й, здавалося, цілком забув, тепер повернулося назад. Він, каліка, сидів там, у вагонетці, й управляючий цього підземелля могутньою лампою освітлював перед ним пласт породи. Говорив він мало. Але його розум запрацював.

Він знову почав читати свої технічні праці з вугледобувної промисловості, вивчав урядові звіти і ретельно стежив за останніми новинами німецькою мовою про гірничу справу й хімію кам'яного вугілля та глинистого сланцю. Звичайно, найцінніші відкриття трималися в суворому секреті. Та навіть ознайомлення зі станом гірничої справи, зі способами вуглевидобування і виробу вторинних продуктів, з хімічними можливостями вугілля, приголомшило його, явивши картину надприродної винахідливості сучасного технічного розуму. Здавалося, сам диявол позичив свій бісівський розум ученим, що працюють на промисловість. Вона, ця технічна наука, була значно цікавіша за мистецтво, за літературу, які здавалися убогими, емоційно недолугими. Промисловці здавалися богами чи демонами, які, охоплені натхненням, роблять відкриття за відкриттям і завзято борються за їхнє втілення. Коли ці люди робили своє діло, вони виявляли розум, що далеко виходив за рамки їхніх вікових можливостей. Але Кліфорд знав: у щоденному житті, сповненому звичайних людських емоцій, ці чоловіки, які домоглися успіху власними силами, розумово лишалися тринадцятилітніми хлопчаками. Ґрандіозна й страшна невідповідність.

Та хай так. Хай люди впадають у ідіотизм у своєму емоційному, «людському» житті — Кліфорду було байдуже. Хай усе котиться під три чорти. Його цікавила техніка сучасного вуглевидобування: він прагнув вивести Тевершел з безвиході.

День у день він бував у шахті, вивчав усі виробничі процеси, влаштував головному управителю, й управителю надземними справами, й управителю підземними справами, й інженерам такий екзамен, який їм навіть не снився. Влада! Він відчув, як у ньому нуртує нове почуття влади, влади над усіма цими людьми, над тисячами й тисячами шахтарів. Він вів пошуки і брав діло в свої руки.

І справді здавалося, ніби він відродився. Тепер до нього вернулося життя! Перебуваючи під опікою Коні, живучи ізольованим від світу життям художника та мислячої особистості, він поступово гинув — умирав. Тепер нехай це все відійде в небуття, нехай засне. Він відчував, як з вугілля, з копалень у груди йому вливається життєва сила. Затхле повітря шахти було для цього живлючіше за кисень. Воно давало відчуття влади, влади. Він щось робив і збирався щось робити далі. Він збирався виграти, виграти: не те, що виграв своїми оповіданнями — дешеву популярність у світі, що кипів завзяттям і злостивістю. А здобути чоловічу перемогу.

Спочатку він думав, що вихід в електриці: перетворити вугілля на електричну енергію. Згодом у нього з'явилася нова ідея. Німці винайшли новий локомотив з самоподавальним механізмом, при якому не потрібний кочегар. Він працював на новому паливі, яке згорало в малих кількостях при великій температурі за певних умов.

Кліфорда привабила ідея використати нове концентроване паливо, яке дуже повільно згорає при високій температурі. Щоб таке паливо горіло, потрібен ще якийсь додатковий стимул, а не просто подача повітря. Він почав експериментувати і знайшов на підмогу розумного молодого хлопця, який виявився здібним хіміком.

Кліфорд почувався переможцем. Нарешті він звільнився зі своєї оболонки. Він здійснив таємну мрію всього свого життя випручатися зі своєї оболонки. Мистецтво тут не допомогло. Мистецтво тільки було на заваді. Але тепер, тепер йому це вдалося.

Він не усвідомлював, наскільки його підтримувала місіс Болтон. Він не знав, наскільки від неї залежить. Та попри все було очевидно, що коли він буває з нею, в його голосі з'являється легкий ритм близькості, навіть трохи вульґарної.

З Коні він тримався трохи вимушено. Він відчував, що всім, усім їй завдячує, виказував до неї високу повагу й уважність, в той час як вона виявляла тільки знаки зовнішньої уваги. Проте було ясно, що він відчуває перед нею таємний страх. Він був новітній Ахіл з вразливою п'ятою, і в цю п'яту жінка, така жінка, як Коні, його дружина, могла смертельно вразити. Він відчував перед нею мало не раболіпний жах і поводився дуже люб'язно. Та в розмові з нею його голос ставав дещо напруженим, і в її присутності він почав відмовчуватися.

Тільки зоставшись на самоті з місіс Болтон, він справді почувався лордом, господарем, і його голос зливався з її голосом так легко й радісно, так ніби це один її голос. І він давав себе голити, давав мити губкою усе своє тіло, немов дитина, дійсно, немов дитина.