Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— Чому в наші дні чоловіки й жінки не люблять одні одних по-справжньому? — запитала Коні Томі Дюкса, який до певної міри був її оракулом.

— Але ж це не так! З того часу, як виник людський рід, не думаю, щоб чоловіки й жінки коли-небудь любили одні одних так, як сьогодні. Любили воістину! Візьміть мене… Я дійсно люблю жінок більше за чоловіків, вони мужніші, з ними почуваєшся відвертішим.

Коні розмірковувала.

— Все так, але ж вам ніколи не хотілося мати з ними нічого спільного! — сказала вона.

— Я? А що я роблю, як не розмовляю цілком відверто в цей момент з жінкою?

— Так, розмовляєте…

— А що більшого я міг би зробити, були б ви чоловіком, як не поговорити з вами відверто?

— Мабуть, нічого. Але жінка…

— Жінка хоче подобатися, хоче, щоб з нею розмовляли, і водночас вона хоче, щоб її любили й жадали, а мені здається, що ці дві обставини цілком взаємовиключені.

— Але ж так не має бути!

— Безсумнівно, воді не варто бути такій мокрій, тут вода перегинає палку. Але в цьому ж уся справа! Мені подобаються жінки, подобається розмовляти з ними, а саме тому я не люблю їх і не жадаю їх. Ці дві речі для мене не збігаються.

— Думаю, вони мають збігатися.

— Добре. Той факт, що деякі речі мають бути не такими, як вони є, не належить до моєї компетенції.

Коні обдумала ці слова.

— Неправда, — сказала вона. — Чоловіки можуть любити жінок і розмовляти з ними. Не розумію, як можна любити їх, не розмовляючи з ними, й досягати при цьому дружби й близькості. Як можна?

— Ну, — сказав він, — я не знаю. Яка користь з моїх узагальнень? Я можу говорити тільки про себе. Мені подобаються жінки, але я їх не жадаю. Я люблю поговорити з ними, і ці розмови роблять нас якоюсь мірою близькими, але відкидають нас на діаметрально протилежні полюси, коли доходить до поцілунків. От такі справи! Але не сприймайте мене, як загальний зразок, очевидно, я належу до особливих випадків, до тих чоловіків, яким подобаються жінки і які не люблять і навіть ненавидять жінок, коли ті прагнуть розігрувати кохання чи вплутують у нього.

— І вам від цього не сумно?

— Чому? Ніскілечки! Я дивлюся на Чарлі Мея та інших чоловіків, які заводять романи… Ні, я ніскілечки не заздрю їм! Пошле доля мені жінку таку, як я схочу, прекрасно. Але я ще не бачив жінки, яку б я хотів, ні разу не зустрічав такої… тому припускаю, що я холодний, хоча деякі жінки мені дуже подобаються.

— А я вам подобаюся?

— Дуже! І бачите, між нами не виникає питання щодо поцілунків, правда?

— Зовсім ні! — сказала Коні. — Але хіба їх не може бути?

— Яким чином, скажіть, ради Бога? Я люблю Кліфорда, та що б ви сказали, якби я підійшов і поцілував його?

— А хіба немає різниці?

— В чому вона, якщо йдеться про нас? Усі ми — розумні людські істоти і здатні стримувати своє єство самця й самиці. Просто стримувати. Як би ви оцінили, коли б я зараз почав поводитися як самець небританського походження і гарцювати зі своїми сексуальними штучками?

— Жахливо.

— Чудово! Повторюю вам, якщо в мені є хоч щось від самця, то я ніколи не зустрічав самиці моєї породи. І я не скучаю за нею, мені просто подобаються жінки. Хто примусить мене їх любити чи прикидатися, що я люблю, й грати в сексуальні забави?

— Принаймні не я. Але хіба тут усе гаразд?

— Можливо, ви щось відчуваєте, я — нічого.

— Так, я відчуваю щось негаразд між чоловіками й жінками. Жінка втратила для чоловіка свої чари.

— А чоловік для жінки?

Вона поміркувала над іншою стороною цього питання.

— Чималою мірою, — сказала відверто.

— Тоді викиньмо все з голови, будьмо порядними й простими, як справжні людські істоти. Хай горять усі ці штучні сексуальні примуси! Я їх відкидаю!

Коні знала, що він і справді має рацію. Однак від цього її почуття зробилися такими безнадійними, такими безнадійними й безладними. Вона почувалася соломинкою на сонному ставку. В чому сенс — її чи будь-чого?

Її молодість повставала. Ці чоловіки здавалися такими старими й холодними. Усе здавалося старим і холодним. І Майкаліс виявився таким розчаруванням, таким нездарою. Чоловіки нічого не хочуть, вони насправді не хочуть жінки, навіть Майкаліс не хоче.

А жлоби, які прикидаються, ніби хочуть, і починають сексуальні забави, найгірші за всіх.

Просто біда, і з цим варто примиритися. Щира правда — чоловіки втратили для жінки справжні чари: найкраще, що тобі залишається, — обдурити себе й повірити в протилежне, так як вона обдурила себе з Майкалісом. Тим часом ти просто живеш, і на це нема ради. Вона прекрасно розуміла, чому люди влаштовують вечірки з коктейлями, слухають джаз і танцюють чарлстон до знемоги. В той чи інший спосіб ти мусиш побороти її, свою молодість, інакше вона розчавить тебе. Але що за страхіття ця молодість! Ти почуваєшся старою, як Мафусаїл, однак кров грає в тобі й не дає спокою. Злиденне життя! І жодної перспективи! Вона майже шкодувала, що не поїхала з Майком і не перетворила своє життя на одну довгу вечірку з коктейлями чи джазовий вечір. В кожному разі це краще, ніж просто закопатися в могилу.

В один з таких поганих днів вона сама прогулювалася лісом, міркувала, нікуди не прямуючи, навіть не помічаючи, де вона. Постріл рушниці неподалік вразив і розлютив її.

Вона пішла далі, почула голоси й відсахнулася. Люди! Вона не хотіла людей. Та її чутливе вухо вловило інший звук, і вона стрепенулася — плакала дитина. Вона прислухалася — хтось лаяв дитину. Вона кинулася вперед, петляючи вологою доріжкою, гнана своїм глухим обуренням. Ладна поскандалити.

Повернувши за вигин, помітила по той бік проїзду дві постаті — лісника й маленької дівчинки в червоному плащику й кротячій шапочці, та стояла й плакала.

— Ну, заткни пельку, ти — сучка мерзенна! — Почувся розлючений чоловічий голос, а дитина схлипувала голосніше.

Констанс підійшла ближче, її очі палали. Чоловік повернувся, глянув на неї, холодно вклонився, блідий від люті.

— В чому справа? Чому вона плаче? — владно спитала Констанс, хоч і трохи задихавшись.

Ледь помітна посмішка, скоріш насмішка, забігла на його обличчя.

— Що-о, спе-етайте єї саму, — він відповів холодно, з тягучою місцевою вимовою.

Коні почувалася так, наче її вдарили в обличчя. Вона змінилася в лиці. Тоді зібрала всю свою зневагу й глянула на нього, її темні голубі очі тьмяно палахкотіли.

— Я запитала вас, — задихано сказала вона. Він злегка, якось по-чудному, вклонився, піднявши капелюха.

— Так, ваша світлість, — сказав він, знову місцевою вимовою: — Але я не можу сказати. — І обернувся в солдата, незворушного, тільки блідого від роздратування.

Коні повернулася до дівчинки, рум'яної, чорнявої, років дев'яти чи десяти.

— Що трапилося, дорогенька? Скажи мені, чого ти плачеш, — запитала вона з належною в таких випадках ласкавістю. Ще сильніші схлипи, цілком свідомі. Ще більше ласки з боку Коні. — Ну, ну, не плач! Скажи мені, що тобі зробили!.. — в її голосі надзвичайна ніжність. Водночас вона обмацала свого плетеного жакета і на щастя знайшла шестипенсову монету.

— Ну, не плач, годі! — сказала вона, зігнувшись перед дівчинкою. — Дивись, що я для тебе маю!

Схлипи, шморгання носом, кулак, віднятий від зареваного обличчя, гостре чорне око на мить застигло на шестипенсовій монеті. Знову схлипи, але спокійніші.

— Ну, скажи, скажи мені, в чому справа! — запитала Коні й поклала монету в дитячу пухкеньку долоню, яка зразу замкнулася.

— Це… це… Киця!

Приступ наче вже вщухав.

— Що за киця, дорогенька?

Після мовчанки, стискаючи шестипенсову монету, кулак сором'язливо показав у гущавину ожини.

— Там!

Коні подивилася і там цілком певно побачила — велика чорна кішка, ледь скривавлена, похмуро розтяглася на землі.

— О! — вигукнула вона з відразою.

— Браконьєр, ваша світлість, — глузливо сказав чоловік.

Коні люто глянула на нього.

— Не дивно, що дитина розплакалася, — сказала вона, — якщо ви при ній вистрілили. Не дивно, що вона розплакалася!

Він глянув Коні в очі швидко, зневажливо, не приховуючи своїх почуттів. І знову Коні спалахнула, вона відчула, що дратується, що цей чоловік її не поважає.

— Як тебе звуть? — грайливо звернулася вона до дитини. — Скажи мені своє ім'я?

Пирхання, тоді дуже манірне цвірінькання:

— Коні Мелорз!

— Коні Мелорз! Що ж, чудове ім'я! І ти йшла з татком, а він застрелив кицю? Але то була погана киця!

Дівчинка подивилася на неї мужнім, допитливим поглядом темних очей, зміряла з ніг до голови її та її співчуття.

— Я хотіла залишитися з бабусею, — сказала дівчинка.

— Правда? А де твоя бабуся?

Дівчинка підняла руку й показала на дорогу.

— В хаті.

— В хаті! І ти хочеш піти назад до неї?

Раптова конвульсивна дрож уже вщухлих ридань.

— Так!

— Тоді ходімо. Забрати тебе? Забрати тебе до бабусі? Тоді твій татко зможе робити те, що йому належиться. — Вона повернулася до чоловіка. — Це ваша дівчинка, правда?

Він віддав честь і ледь кивнув головою на знак згоди.

— Думаю, я можу відвести її до хати?

— Як ваша світлість бажає.

Знову він подивився їй в очі тим спокійним, пронизливим, відсутнім поглядом. Дуже самотній мужчина й собі на умі.

— Ти хочеш піти зі мною до хати, до твоєї бабусі, дорогенька?

Дівчинка знову пропищала: «Так!» — і безглуздо усміхнулася.

Коні вона не сподобалася — зіпсована, фальшива маленька жіночка. Однак вона витерла їй лице і взяла за руку. Лісник мовчки віддав честь.

— На все добре! — сказала Коні.

До хати було з милю, й доки з'явився маленький мальовничий будиночок наглядача за дичиною, Коні-старша досить втомилася від Коні-молодшої. Дівчинка, немов мале мавпеня, була по вінця повна своїми кониками й така ж самовпевнена.

Двері хатини стояли відкриті, зсередини долинав гуркіт. Коні затрималася, дівчинка вислизнула з її руки й забігла всередину.

— Бабусю! Бабусю!

— Що, ти вже вернулася?

Був суботній ранок, бабуся вимітала попіл з печі. Вона підійшла до дверей у своєму мішкуватому фартусі, в руці — мітла для попелу, на носі — чорна смуга. Це була маленька, сухорлява жінка.

— Ну що? — сказала вона поспішно і втерлася рукою, побачивши надворі Коні.

— Доброго ранку! — сказала Коні. — Вона плакала, і я привела її додому.

Бабуся швидко озирнулася на дівчинку:

— Ну, а де був твій тато?

Дівчинка схопилася за спідницю бабусі й захлипала…

— Він був там, — сказала Коні, — але він убив кота-браконьєра, і дитина рознервувалася.

— О, ви даремно турбувалися, леді Чатерлей. Звичайно! Звичайно, це так мило з вашого боку, але ви даремно турбувалися. Ти що, кота не бачила? — і стара жінка повернулася до дівчинки. — Подумати тільки, леді Чатерлей мала через тебе стільки клопоту! Ох, даремно ви турбувалися!

— Це не клопіт, просто прогулянка, — сказала Коні, усміхаючись.

— Ні, справді, ви така добра, я знаю! Значить, вона плакала! Я знала, щось трапиться, що далеко вони не зайдуть. Вона його боїться, от у чому діло. Він для неї просто чужий, зовсім чужий, і не думаю, що їм обом буде легко з цим упоратися. Смішний він.

Коні не знала, що й сказати.

— Ба, дивися! — дитина безглуздо посміхнулася.

Стара жінка подивилася вниз на шестипенсову монету в дитячій долоні.

— О, ще й копієчка! Ох, ваша світлість, не треба, не треба. Що за добра леді Чатерлей! Даю слово, тобі щастить сьогодні вранці!

Вона вимовляла прізвище, як усі місцеві: «Чат'лей», «Що за добра леді Чат'лей!». Коні не могла себе примусити відвести погляд від носа старої жінки, а та знову невпевнено витирала обличчя зовнішньою стороною зап'ястя, та на пляму не попадала. Коні стала прощатися.

— Ну, дуже вам дякую, леді Чат'лей. Еге ж. Скажи «дякую» леді Чат'лей! — це вже до дитини.

— Дякую, — пропищала дитина.

— Ну і лялька! — засміялася Коні, сказала «на все добре» і відійшла з щирим полегшенням, що ця зустріч закінчилася. «Дивно, — думала вона, — такий тонкий, гордий чоловік має таку маленьку в'їдливу матір».

А стара жінка, як тільки Коні відійшла, кинулася до надбитого дзеркала над кухонною посудомийнею й подивилася на своє обличчя. «Треба ж було застати мене в цьому грубому фартусі і з брудним лицем! Добре ж вона про мене подумає!»

Коні повільно йшла додому у Реґбі. «Додому»… яке тепле слово для цієї великої понурої кролятні. Та це було слово, час якого вже давно минувся. Якимось чином його було скасовано. Коні здавалося, що всі великі слова скасовані для її покоління — кохання, радість, щастя, дім, мати, батько, муж, — усі ці великі, динамічні слова тепер напівмертві і з дня на день мають остаточно померти. Дім став місцем, у якому живеш, кохання — предметом, з приводу якого не залишилося жодних ілюзій, слово «радість» застосовувалося до доброго Чарлстона, щастя означало форму лицемірства для обдурювання інших, батько був особою, яка насолоджується власним існуванням, муж — чоловіком, з яким ти живеш і якого підбадьорюєш. Що ж до сексу, останнього з великих слів, то це просто якась мішанина — захоплення, що на мить підносить, а потім залишає тебе зів'ялішим, ніж завжди. Просто зношеним! Так ніби матеріал, з якого ти зроблений, — дешева підробка, яка зношується до дірок.

Реально залишався тільки впертий стоїцизм, і він давав своєрідну насолоду. У самому відчутті порожнечі життя, фаза за фазою, étаре за étаре[12], ховалася своєрідна жахлива вдоволеність. Отже, це і є воно! Таким завжди виявлявся останній висновок: дім, кохання, шлюб, Майкаліс — це і є воно! І коли ти помреш, останні слова життя будуть: «Це і є воно!..»

Гроші? Мабуть, про них цього не скажеш. Грошей завжди хочеться. Гроші, успіх, продажна богиня, як її вперто називав слідом за Генрі Джеймсом Томі Дюкс, належали до постійних потреб. Ти не можеш витратити останнє су і сказати в кінці: «Отже, це і є воно!» Ні, якщо ти маєш прожити ще хоча б десять хвилин, тобі знадобиться ще пару су на те чи інше. Навіть для простого механічного плину справ ти потребуєш грошей. Ти вимушений їх мати. Гроші ти мати змушений. Усе інше тобі насправді не потрібне. Отже, це і є воно!

Хоча, звичайно, не твоя вина, що ти живеш на світі. Та якщо ти живий, гроші стають необхідністю, причому єдиною абсолютною необхідністю. Без усього іншого ти легко, елементарно обійдешся. Але не без грошей. От уже дійсно, це воно!..

Вона подумала про Майкаліса і про гроші, які могла б з ним мати, і навіть цього їй не хотілося. Вона надавала перевагу меншій сумі, яку допомогла заробити Кліфорду його писаннями. Справді допомогла заробити. «Ми вдвох з Кліфордом заробляємо з писання тисячу двісті фунтів на рік», — так вона це для себе визначила. Заробляти гроші! Заробляти! Нізвідки! Викручувати їх з чистого повітря! Останній подвиг, яким можна пишатися! Все інше — пусте рюмсання.

Так вона брела додому до Кліфорда, щоб знову об'єднати з ним свої зусилля, щоб зробити з порожнечі ще одне оповідання, а оповідання означало гроші. Здавалося, Кліфорда дуже непокоїло, чи його оповідання відносять до першокласної літератури, чи ні. Строго кажучи, їй було байдуже. «В них нічого нема», — сказав її батько. «Тисяча двісті фунтів за минулий рік!» — була відповідь проста й остаточна.

В молодості ти просто вигострюєш зуби, вгризаєшся в роботу, пробиваєшся вперед, поки з невідомості не починають текти гроші. Це питання сили. Це питання волі. Невидима, невидима могутня еманація волі, що йде з тебе самого, приносить тобі таємничу ніщоту грошей — слово на шматкові паперу. Це своєрідна магія і, звичайно, — торжество. Продажна богиня! Якщо треба торгувати собою, то хай це буде продажна богиня! Її завжди можна зневажати, навіть проституюючи з нею, а це вже добре.

У Кліфорда, звичайно, залишалося багато дитячих табу й фетишів. Йому хотілося, щоб про нього думали, ніби він «справді добрий» — от така хвальковита нісенітниця. Справді добре тільки те, що дійсно стає модним. Нічого хорошого нема в тому, щоб бути справді добрим і з цим залишатися. Здавалося, більшість «справді добрих письменників» просто не встигали на свій автобус. Врешті живемо один раз, і якщо не встигаєш на автобус, ти просто зостаєшся на тротуарі разом з усіма іншими невдахами.

Коні обмірковувала, як вони з Кліфордом проведуть зиму в Лондоні, наступну зиму. Він і вона якраз втрапили на свій автобус, тому можуть якийсь час на заздрість усім перебувати на вершині.

Найгірше полягало в тому, що Кліфорд поступово ставав непевним, відсутнім і впадав у періоди байдужості й депресії. Давалася взнаки рана його душі. Але від цього Коні хотілося кричати. О Господи, якщо вийде з ладу сам механізм людської свідомості, що ж тоді робити? Чорт візьми, вона виконала свій обов'язок! Невже вона абсолютно все втратить?

Іноді вона гірко плакала, та навіть плачучи, говорила сама собі: «Ну й дурна, тільки хусточку зволожуєш! Так ніби це хоч якось допоможе!»

Після Майкаліса вона переконала себе, що не хоче нічого. Здавалося, це найпростіше вирішення нерозв'язної проблеми. Нічого більшого, ніж вона має, їй не хотілося, їй хотілося тільки одного — щоб усе, що вона має, залишалося по-старому — Кліфорд, оповідання, Реґбі, обов'язки леді Чатерлей, гроші й слава, все, як є… вона хотіла, щоб усе залишалося. Любов, секс, усі такі штучки — просто заморожений мус! Полизати й забути! Якщо не прикипіти до нього розумом, воно — ніщо. Налагодь відповідно свій розум, і проблема вирішена. Секс і коктейль — у них однакова тривалість дії, однакові наслідки й приблизно рівне значення.

Але дитина, малятко! Це було ще одне відчуття. Вона зважилась би на цей експеримент з великою пересторогою. Треба обміркувати питання чоловіка, цікаво, що на світі не виявилося мужчини, від якого б їй хотілося дітей. Діти Майка! Відразлива думка! Все одно що народити від кролика! Томі Дюкс?.. Він милий, але якось не асоціюється з дитиною, продовженням роду. Він закінчується сам у собі. І з широкого кола інших знайомих Кліфорда не знайшлося чоловіка, який би не викликав у неї огиду при думці зачати від нього дитину. Деякі з них підійшли б, як коханці, навіть Майк. Та мати з кимось із них дитину! Ух! Мерзота й огида!

Отже, це воно!..

Однак думка про дитину жевріла на дні її мозку. Почекай! Почекай! Вона просіє всю породу чоловіків через своє сито й перевірить, чи не знайдеться такий, що підійде. «Вийдіть на вулиці й провулки Єрусалима і побачите, чи знайдете там мужчину». В Єрусалимі часів пророка не знайшлося мужчини і серед тисячі осіб чоловічої статі. Але мужчина! С'еst une autre chose![13]

З'явилася ідея, що він має бути іноземцем: не англійцем, тим більше не ірландцем. Справжній іноземець!

Але зачекай-но! Зачекай! Наступної зими вона повезе Кліфорда в Лондон, а через зиму — за кордон, на південь Франції, в Італію. Зачекай! Вона не поспішала з дитиною. Це її особиста справа, і тільки в одному питанні якось дивно, по-жіночому вона була впевнена до глибини душі. Вона не збиралася ризикувати з випадковою людиною, тільки не вона! Завести коханця можна в будь-яку хвилину, але мужчину, який має зачати з тобою дитину… Зачекай! Тут зовсім інша справа. «Вийдіть на вулиці й провулки Єрусалима і побачите, чи знайдете там мужчину». Справа не в коханні, справа в мужчині. Особисто можна навіть його ненавидіти. Однак, коли це мужчина, яке значення має особиста ненависть? Це справа зовсім іншої частини твоєї особи.

Як завжди, йшов дощ і стежки надто розмокли для Кліфордового крісла, та Коні все ж виходила. Тепер вона ходила на прогулянку майже щодня, як правило, до лісу, де зоставалася справді сама. Там не зустрічався ніхто.

Однак того дня Кліфорд захотів передати лісникові свої розпорядження, а посильний хлопчик зліг від грипу — у Реґбі, здавалося, завжди хтось хворів грипом. Коні сказала, що загляне до його хатки.

Повітря було м'яким і мертвим, ніби весь світ повільно вмирав. Сіре, клейке й тихе, не чути навіть гуркоту з копалень — шахти працювали неповні дні, а сьогодні взагалі зупинилися. Кінець усьому!

У лісі все цілком завмерло й застигло, тільки з голих кущів падали краплі з глухими несильними ударами. Усе інше, крім темноти старих дерев, заволокла темнота сірості, безнадійної непорушності, порожнечі.

Коні несвідомо йшла вперед. Старий ліс навівав древню меланхолію, що якось втішала її більше за жорстоку мертвотність зовнішнього світу, їй подобалася внутрішня сила цих рештків лісу, мовчазна стриманість старих дерев. Вони здавалися самим втіленням тиші і водночас — живою присутністю. Вони так само чекали, вперто, стоїчно чекали, даючи силу тиші. Можливо, вони просто чекали кінця, доки їх зрубають, вивезуть, тобто чекали кінця лісу, а для них — кінця світу. Та можливо, їхня могутня й аристократична тиша, тиша міцних дерев, означала й щось інше.

Коли вона вийшла з північної сторони лісу, то хата лісника, досить темний, коричневий кам'яний будинок з високим дахом і красивим комином, здалася незаселеною, так тихо й порожньо було навкруг. Але ниточка диму здіймалася над комином, і в маленькому, обгородженому садку перед домом було скопано й дуже чисто. Двері були розчинені.

Тепер, опинившись тут, вона відчула, що трохи ніяковіє перед цим чоловіком з його допитливими проникливими очима, їй не подобалося приносити йому накази й хотілося знову піти геть. Вона тихенько постукала, ніхто не вийшов. Вона знову постукала, знову не дуже голосно. Жодної відповіді. Зазирнула у вікно й побачила темну маленьку кімнату, майже зловісно самотню, яка не бажає жодного вторгнення.

Вона стояла і прислухалася, і їй здалося — з того боку хати долинають якісь звуки. Втративши надію, що її почують, вона додала в завзятості і не хотіла здаватися. Тому обійшла будинок уздовж стіни. За ним земля різко піднімалася, задній двір ніби западався в оточенні низької камінної стіни. Вона повернула за ріг будинку й зупинилася. За два кроки від неї в маленькому дворику, нікого не помічаючи, мився чоловік. Він був голий до пояса, його вельветові штани трохи сповзли вниз на струнких стегнах. Біла тонка спина зігнулася над великим цебром мильної води, в який він занурював голову і струшував її чудними, швидкими рухами, піднявши тонкі білі руки й видавлюючи з вух мильну воду, — зграбний, таємничий, як ласиця, що бавиться з собою, й цілком самотній. Мимохіть вона була шокована. Кінець кінцем, просто чоловік миється. Досить банально, бачить Бог.

Однак якимось дивним чином це був досвід уяви — він ударив у саму середину її тіла.

Вона побачила грубі штани, що сповзли вниз на чистих, ніжних білих стегнах, кісточки, які трохи випиналися над штанами, і відчуття самотності, зовсім самотньої істоти переповнило її. Досконала, біла, самотня голизна істоти, котра живе одна і внутрішньо одна. І попри все, безперечна краса чистої істоти. Не матеріал краси, навіть не форма краси, а блиск, тепле, біле полум'я поодинокого життя розкривається в обрисах, до яких можна доторкнутися, — це тіло!

Шок видіння пройшовся по її утробі, Коні збагнула — він лежав у неї всередині. Та її розум схилявся до насміху. Чоловік миється на задньому дворі! Мабуть, смердючим жовтим милом! Вона навіть роздратувалася — чому так збуджуватися від цих вульґарних приватних сцен?

Отож вона пішла геть, але скоро сіла на пеньок. Вона надто зніяковіла, щоб думати. Та попри ніяковість, вона твердо вирішила передати цьому чоловікові розпорядження. Ніщо їй не завадить. Вона дасть йому час вдягнутися, але не дасть можливості зникнути. Він, очевидно, збирався кудись іти.

Повільно, прислухаючись, вона побрела назад. Коли підійшла ближче, хата виглядала такою ж. Загавкав собака, й вона постукала в двері, серце калатало попри її волю.

Вона почула легкі кроки, що спускалися вниз по сходах. Він швидко відчинив двері, налякавши її. Він і сам почувся незручно, але негайно усмішка з'явилася на його обличчі.

— Леді Чатерлей! — сказав він. — Заходьте!

Його манера видалася такою надзвичайно легкою й приємною, що вона переступила через поріг у доволі понуру маленьку кімнатку.

— Я просто зайшла передати розпорядження від сера Кліфорда, — промовила вона своїм м'яким голосом, дещо задихавшись.

Чоловік дивився на неї голубими, всевидющими очима, й це примусило її відвернутися. Вона здалася йому миловидою, навіть красивою у своїй сором'язливості, і він одразу оволодів ситуацією.

— Присядьте, якщо ваша ласка! — запропонував він, припускаючи, що вона відмовиться. Двері залишалися відкритими.

— Ні, дякую. Сер Кліфорд цікавиться, чи ви… — і вона переказала розпорядження й несвідомо знову подивилася йому в очі. І тепер цій жінці його очі здалися теплими й добрими. Чудово теплими, добрими і невимушеними.

— Дуже добре, ваша світлість. Я негайно все виконаю.

Приймаючи наказовій весь змінився, немовби покрився жорсткістю й відсутністю. Коні вагалася, їй належалося йти. Та вона оглядала чисту, акуратну, досить понуру вітальню з якимось збентеженням.

— Ви живете тут зовсім один? — запитала вона.

— Зовсім один, ваша світлість.

— А ваша мати…

— Вона живе в своєму власному домі, в селі.

— З дитиною? — запитала Коні.

— З дитиною!

І його просте, досить втомлене обличчя набрало неясного глумливого виразу. Це лице весь час змінювалося, збивало з пуття.

— Ні, — сказав він, побачивши, що Коні розгубилася, — моя мати приходить прибирати сюди по суботах. Все інше я роблю сам.

Знову Коні глянула на нього. Знову його очі усміхалися, трохи глузливі, хоча теплі, голубі й навіть добрі. Вона задивилася на нього. Він був у штанях, фланелевій сорочці, в сірій краватці, волосся м'яке й вологе, обличчя — досить бліде й змарніле. Коли його очі не сміялися, здавалося, наче вони багато вистраждали, хоча й тоді зберігали тепло. Та його обличчя затопила блідість відчуження, він уже її наче й не бачив.

Їй хотілося сказати йому так багато, але вона не сказала нічого. Тільки знову підвела на нього погляд і зауважила:

— Сподіваюся, я вам не завадила?

Його очі звузилися від легкої глузливої посмішки.

— Я тільки розчешуся, якщо ви не проти. Пробачте, що я не в плащі, але я не мав уявлення, хто стукає в двері. Ніхто сюди не стукає, а несподівані звуки лякають.

Він пішов попереду стежкою через садок, щоб відчинити хвірточку. І знову вона зауважила, що в сорочці, без незграбного вельветового плаща, він стрункий, тонкий і трохи сутулуватий. Обминаючи його, помітила щось молоде в його русявому волоссі й швидкому погляді. Йому, мабуть, років тридцять сім чи тридцять вісім.

Вона попрямувала до лісу, знаючи, що він дивиться їй услід, він так засмутив її попри її бажання.

А він, зайшовши в дім, думав: «Вона гарна, вона справжня! Вона гарніша, ніж сама здогадується».

Вона дуже багато розмірковувала про нього. Він так не скидався на наглядача за дичиною, взагалі на робочу людину, хоч і мав щось спільного із місцевими. Та водночас стільки відмінного від них.

— Лісник Мелорз — дуже дивна особа, — сказала вона Кліфорду, — його можна прийняти майже за джентльмена.

— Джентльмена? — запитав Кліфорд. — Не помічав.

— А хіба в ньому немає чогось особливого? — наполягала Коні.

— Думаю, він цілком пристойний чоловік, та я про нього знаю дуже мало. Він вернувся з армії лише минулого року, менше ніж рік тому. Здається, з Індії. Він там, мабуть, навчився всяких штучок, мабуть, прислужував якомусь офіцерові і скористався нагодою. Таке часом трапляється. Та доброго в цьому мало, адже таким людям, повернувшись додому, доводиться знову вертатися вниз, на місце.

Коні уважно розглядала Кліфорда. Вона помічала в ньому особливу різку неприязнь до кожного, хто належить до нижчих класів і намагається піднятися вгору, й знала, що це властивість його породи.

— А ти не думаєш, що в ньому є щось особливе? — запитала вона.

— Відверто, ні! Я нічого такого не помітив.

Він подивився на неї допитливо, вимушено, напівпідозріливо. Й вона відчула, що він не признається, він і собі не признається — от у чому справа. Його дратувало будь-яке припущення, що існують виняткові особистості. Людям належалося бути приблизно на його рівні або нижче.

Знову Коні відчула примітивність, убогість чоловіків свого покоління. Вони такі убогі, так бояться життя!