Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Коні, однак, відчувала, як у ній зростає неспокій. У цьому безконтактному існуванні неспокій накочувався на неї, як безумство, її члени судомило, хоч вона цього зовсім не бажала, її хребет сіпало, коли хотілося не сидіти, випроставшись, а зручно полежати. Щось бентежило зсередини її тіло, її утробу, так бентежило, що хотілося скочити в воду і пливти, позбуваючись безумного неспокою. Від нього її серце без причини несамовито калатало. Вона худла.

То був звичайний неспокій. Бувало, вона бігла через парк, залишала Кліфорда і, розпростершись, лежала в папороті. Втекти з дому… вона має втекти з дому й від усіх. Ліс був її єдиним сховком, її святилищем.

Та насправді й він не був сховком чи святилищем, тому що й з ним не було зв'язку. Це було тільки місце, куди можна втекти від усього іншого. Вона ніколи по-справжньому не відчувала духу самого лісу… якщо й була така безглузда річ. Вона підсвідомо розуміла, що життя її йде шкереберть. Підсвідомо розуміла, що втратила, загубила зв'язок з предметним і живим світом. Тільки Кліфорд та його книжки, які не існують насправді… в яких немає нічого особливого! Пустота до пустоти. Підсвідомо розуміла. Та це було все одно що битися головою до стіни.

Батько знову застеріг її: «Коні, чому ти не заведеш собі поклонника? Треба жити собі на втіху».

Тієї зими на пару днів заїхав Майкаліс. Це був молодий ірландець, який спромігся добре заробити на своїх п'єсах в Америці. Якийсь час елеґантне лондонське товариство сприймало його з захопленням, адже він писав елеґантні світські п'єси. Поступово елеґантне товариство збагнуло, що цей дублінський щур на неохайних підборах виставляє його на посміховисько, і різко поміняло своє ставлення. Майкаліс став останнім словом вульґарності й поганого виховання. Викрили, що він антианглійський, а для класу, який дійшов до цього відкриття, це означало щось гірше за найбрудніший злочин. Його вбили наповал, а тіло викинули на смітник.

Однак у Майкаліса залишилися його апартаменти в Мейфері, і він ходив по Бонд-стріт з виглядом джентльмена, адже навіть найкращих кравців не примусиш вигнати своїх недостойних замовників, якщо ці замовники платять.

Кліфорд запросив цього тридцятилітнього молодика в несприятливий момент його кар'єри. Запросив, не вагаючися. Майкаліса слухало принаймні пару мільйонів людей, і, виявившись безнадійним аутсайдером, він без сумніву має відчувати вдячність, що саме в цей момент його запросили до Реґбі, коли ціле елеґантне товариство його цькувало. З вдячності він, без сумніву, принесе Кліфорду «користь» там, в Америці. Слава! Хай там що вона означає, але починається тільки тоді, коли про тебе говорять потрібні слова, особливо «там», Кліфорд був на піднесенні і володів надзвичайно глибоким інстинктом на рекламу. В кінці Майкаліс дуже благородно вивів його в п'єсі, і Кліфорд став своєрідним популярним героєм. Аж доки прийшла реакція і він зрозумів, що його виставлено на посміховисько.

Коні трохи дивував цей настійний, сліпий Кліфордів інстинкт стати відомим — відомим широкому аморфному світові, якого він сам не знав, тривожно боявся, відомим, як письменник, першокласний сучасний письменник. Від старого, удатливого, добросердого, грубуватого сера Малколма Коні знала, що художники завжди себе рекламують і намагаються показати свій крам лицем. Та її батько використовував випробувані канали, які застосовували всі інші члени Академії, котрі продавали картини. А Кліфорд шукав нових шляхів до слави, різноманітних шляхів. Він приймав у Реґбі різних людей, зовсім себе не принижуючи. Але, постановивши швидко вибудувати пам'ятник з своєї репутації, він застосовував усе, що траплялося під руку.

Майкаліс прибув у належний час, приїхавши дуже елеґантною машиною з шофером і слугою. З ніг до голови з Бонд-стріт! Та при першому погляді щось у сільській Кліфордовій душі відсахнулося. Він був зовсім… тобто не зовсім… одне слово, зовсім не тим, що передбачалося його зовнішністю. Для Кліфорда цього вистачило остаточно. І все ж із цим чоловіком, з його надзвичайним успіхом він поводився дуже ввічливо. Продажна богиня успіху, огризаючись і захищаючи його, ширяла навколо напівзухвалих, напівпринижених підборів Майкаліса й залякала Кліфорда остаточно, адже він так само прагнув віддатися продажній богині успіху, тільки б вона його прийняла.

Незважаючи на всіх кравців, капелюшників, перукарів і чоботярів найкращого лондонського кварталу, Майкаліс був явно не англійцем. Ні, ні, він явно не англієць — що за пласкувате, бліде обличчя й манера поведінки, ображеність? Його невдоволення й ображеність міг помітити кожен справжній англійський джентльмен, який не дозволив би без зневаги з'явитися таким речам у його власній поведінці. Бідного Майкаліса надто багато били, і навіть тепер він тримався, ледь підібгавши хвоста. Своїми п'єсами він проклав собі дорогу на сцену і до її вершин завдяки гострому інстинктові й ще гострішому зухвальству. Він заволодів публікою. І думав, що дні цькування скінчилися. На жаль, все було не так… Вони ніколи не могли скінчитися. Адже він певним чином напрошувався на зневагу. Він пнувся до тих, до яких не належав… до англійської аристократії. І як же вона тішилася, що всипала йому! І як він її ненавидів!

Незважаючи на все те, цей дублінський дворняга подорожував з шофером у дуже елеґантній машині.

Було в ньому щось таке, що сподобалося Коні. Він не бундючився, не мав щодо себе жодних ілюзій. Він коротко й ясно викладав Кліфордові практично все, чим той цікавився. Не захоплювався, не давав собі волі. Знав, що його запрошено у Реґбі, щоб одержати з нього користь, і, немов старий, хитрий і майже байдужий ділок чи великий ділок, він дозволив себе розпитувати й відповідав без особливих емоцій.

— Гроші! — говорив він. — Гроші — це своєрідний інстинкт. Робити гроші — це певна риса людської натури. Жодних дій. Жодних трюків. А якась постійна пригода твоєї натури — якщо ти вже почав, ти робиш гроші, йдеш далі й далі, думаю, до кінця.

— Але ж треба почати, — сказав Кліфорд.

— О, звичайно! Треба потрапити всередину. Якщо залишатися ззовні, нічого не зробиш. Треба прорватися всередину. Там уже тебе ніщо не зупинить!

— А ви могли б заробити гроші на чомусь іншому, крім п'єс? — запитав Кліфорд.

— О, мабуть, ні! Я міг би стати добрим прозаїком або поганим прозаїком, та я драматург, і саме цим мені судилося займатися. Про інше немає мови.

— І ви думаєте, що вам судилося стати саме автором популярних п'єс? — запитала Коні.

— Саме так! — він сказав, рвучко повернувшись до неї. — Усе це пусте! Популярність — пусте. І якщо хочете, навіть публіка — пусте. В моїх п'єсах немає нічого такого, щоб робити їх популярними. Справа не в тому. Вони просто, як погода — те, що потрібно саме в цей момент.

Повільно він підвів на Коні свій погляд, так глибоко просяклий цією безнадійною зневірою, що вона ледь затремтіла. Він здавався таким старим… безкінечно старим, вибудуваним з пластів розчарування які, немов географічні породи, відкладалися в ньому від покоління до покоління, і водночас — розстроєний, як дитина. В певному розумінні вигнанець; але відчайдушно мужній у своєму щурячому існуванні.

— Принаймні ви так багато встигли на ваш вік, — сказав Кліфорд, розмірковуючи.

— Мені — тридцять… так — тридцять! — різко й несподівано сказав Майкаліс і засміявся якимось дивним сміхом — глухим, переможним, гірким.

— І ви самотні? — запитала Коні.

— Що ви маєте на увазі? Чи я живу сам? У мене є слуга. Він — грек, принаймні за його словами, і зовсім непутящий. Та я його тримаю. Крім того, я збираюся одружитися. Так, так, мені треба одружитися.

— Ви так говорите про це, ніби збираєтеся вирізати мигдалини, — засміялася Коні. — Що це — зусилля над собою?

Він поглянув на неї захоплено.

— Ну, леді Чатерлей, певною мірою так. Я зрозумів… вибачте… я зрозумів, що не можу одружитися з англійкою, навіть з ірландкою…

— Спробуйте знайти американку, — сказав Кліфорд.

— О, американку! — він глухо засміявся. — Ні, я попросив мого слугу, щоб він знайшов мені турчанку чи щось у цьому роді… щось поближче до Сходу.

Коні зацікавилася цим дивним меланхоліком, який домігся неабиякого життєвого успіху. Говорили, що з однієї Америки він отримав п'ятдесят тисяч доларів. Іноді він здавався красивим, іноді, коли озирався чи потуплював погляд, а світло падало на його обличчя, воно — його глибокі очі, міцні дуги зацікавлено піднятих брів, нерухомий стиснутий рот — скидалося на різьблену з слонової кості негритянську маску; де була хвилинна, але очевидна непорушність, непорушність, позачасовість, якої прагнув Будда і яку, навіть не прагнучи, іноді виражали негри; древня, древня мовчазна покірність раси! Замість нашої практики особистого опору — тисячоліття мовчазної всезагальної покірності долі. А потім треба плисти, немов пацюки в темній річці. Коні раптом відчула дивний приплив співчуття до нього, співчуття, змішаного з жалем та присмаком огиди, що майже межувала з коханням. Аутсайдер! Аутсайдер! І його вони називають невихованим! Наскільки невихованішим і прямолінійнішим здається Кліфорд! Наскільки дурнішим!

Майкаліс зрозумів одразу, що справив на неї враження. Він повернув до неї свої глибокі, ледь випуклі карі очі з повною відчуженістю. Він оцінював її й те враження, що на неї справив. З англійцями ніщо, навіть любов, не врятує від цього почуття вічного аутсайдера. І все ж він часом подобався жінкам… в тому числі й англійкам.

Він добре знав, як вони з Кліфордом співвідносяться один до одного. Вони — два пси, яким би вороже загарчати один на одного, а натомість вони вимушені усміхатися. А от з жінками такої певності не було.

Сніданок подавали в спальнях, до ланчу Кліфорд ніколи не з'являвся, в їдальні було досить понуро. Після кави Майкаліс, неспокійна й непосидюща натура, думав, чим би зайнятися. Стояв чудовий день листопада… чудовий, як на Реґбі. Він поглянув на похмурий парк. Боже! Ну й місце!

Послав слугу до леді Чатерлей запитати, чи може він бути чимось корисним. Він збирався поїхати в Шефілд. Надійшла відповідь — чи не підніметься він у вітальню до леді Чатерлей?

Коні мала вітальню на третьому, верхньому поверсі центральної частини будинку. Кімнати Кліфорда розташовувалися, звичайно, на першому поверсі. Майкалісу лестило, що його запросили в особисті апартаменти леді Чатерлей. Він сліпо пішов за слугою, не помічаючи жодних предметів, не зав'язуючи жодного контакту з навколишнім оточенням. В її кімнаті він відсутнім поглядом озирнув гарні німецькі репродукції з картин Ренуара та Сезана.

— Тут дуже мило, — сказав він, усміхаючись своєю дивною посмішкою, так ніби йому було боляче показувати зуби. — Ви добре придумали вибратися на саму гору. — Я теж так вважаю, — сказала вона, її кімната була єдиним веселим і сучасним місцем дому, єдиною точкою Реґбі, де повністю розкривалася її особистість. Цієї кімнати Кліфорд ніколи не бачив, а Коні мало кого сюди запрошувала.

Тепер вони з Майкалісом сиділи обабіч каміна й розмовляли. Вона розпитувала його про себе, про його матір і батька, про братів — інші люди завжди викликали її інтерес, а коли в ній прокидалася симпатія, вона зовсім втрачала класові почуття. Майкаліс відверто розповідав про себе, цілком відверто, без жодної афектації, просто розкривав свою гірку, байдужу душу бродячого пса, часом світився мстивою гордістю за свої успіхи.

— Але чому ви такий самотній птах? — запитала його Коні, і знову він позирнув на неї своїм глибоким, пронизливим поглядом карих очей.

— Деякі птахи саме такі, — відказав він і запитав з призвуком дружньої іронії: — Але ж гляньте, хто ви така? Чи й ви часом не самотня пташка?

Коні, дещо збентежена, замислилася на якусь мить, а тоді відповіла:

— Тільки частково! Зовсім не така, як ви!

— Отже, я зовсім самотній птах? — запитав він, усміхаючись такою дивною посмішкою, ніби в нього боліли зуби, такою вона здавалася кривою, а його очі залишалися так незмінно меланхолійними, чи стоїчними, чи розчарованими, чи наляканими.

— А що? — сказала вона, вдивляючись у нього допитливо. — Ви не такий, правда?

Вона відчула: від нього йде такий могутній потяг, що мало не втратила рівновагу.

— О, ви цілком маєте рацію! — він сказав, відвертаючись, ховаючи очі, опускаючи погляд, з тією самою дивною незворушністю древньої раси, майже втраченою в нинішні часи.

І це наче спаралізувало Коні: вона відчула, що не може відокремити себе від нього.

Він подивився на неї глибоким поглядом, який усе бачить, усе запам'ятовує. Водночас щось із його грудей волало до неї так пронизливо, як нічний крик дитини, й досягало самої утроби.

— Дуже приємно, що ви думаєте про мене, — сказав він коротко.

— А чому мені про вас не думати? — видихнула вона.

Він засміявся з чудернацьким присвистом. — Ах, отак!.. Можна на хвилину взяти вашу руку? — він запитав несподівано, втупивши в неї погляд майже гіпнотичної сили й посилаючи де неї заклик, який бив просто в саму утробу.

Зачарована й задерев'яніла, вона глянула на нього, а він підійшов, став навколішки, міцно обхопивши руками її ноги, занурився обличчям в її коліна й завмер. Зачарованим, затьмареним поглядом вона здивовано дивилась вниз на його ніжну шию, відчуваючи, як його обличчя притискається до її стегон. Стривожена й розгублена, вона, однак, не змогла втриматися й м'яко, співчутливо поклала руку на його беззахисну шию, і він затремтів усім тілом.

Потім підвів на неї погляд з тим самим жахливим покликом глибоких, палаючих очей. Опиратися йому не було жодної змоги. У відповідь з її грудей до нього линуло незмірне величезне бажання — вона все, все повинна йому дати.

Він виявився цікавим і дуже ніжним коханцем, дуже ніжним по відношенню до жінки, тремтів безвладно і водночас був відстороненим, відчував кожен, кожен зовнішній звук.

Для неї все це не принесло нічого, окрім того, що вона віддалася йому. Нарешті він перестав тремтіти й лежав зовсім тихо, зовсім тихо. Тоді слабкими співчутливими пальцями вона погладила його голову, що лежала в неї на грудях.

Підвівшись, він поцілував їй обидві руки, тоді обидві ноги в замшевих кімнатних капцях, потім мовчки відійшов у кінець кімнати й стояв, повернувшись до неї спиною. Пару хвилин панувала мовчанка. Потім він обернувся й підійшов до неї знову, коли вона сіла на старе місце коло вогню.

— А тепер ви, мабуть, зненавидите мене! — сказав він якось тихо й приречено.

Вона швидко підвела на нього погляд.

— Чому? — запитала.

— З ними завжди так, — сказав він, потім спохопився: — Тобто… так буває з жінками.

— Це останнє, за що я вас можу зненавидіти, — ображено сказала вона.

— Знаю! Знаю! Так і має бути! Ви страшенно добрі до мене… — вигукнув він розпачливо.

Її здивувало, чому він у розпачі.

— Ви більше не сядете? — запитала вона. Він глянув на двері.

— Сер Кліфорд! — сказав він. — Він не буде… він не буде?..

Вона на мить замислилася.

— Можливо! — відповіла. І подивилася на нього. — Я не хочу, щоб Кліфорд знав… чи навіть підозрював. Це б завдало йому такого болю. Та я не думаю, що ми зробили щось погане, а ви?

— Погане? Боже правий, ні! Просто ви так безмежно ласкаві до мене… Мені важко це витримати.

Він відвернувся, й вона побачила, що зараз він заплаче.

— Але ж Кліфорду не треба знати, правда? — вона благала. — Це б завдало йому такого болю. А коли не знаєш, не підозрюєш, тоді нічого не болить.

— Від мене, — він сказав майже грубо, — від мене він нічого не дізнається! Побачите, нічого. Щоб я сам себе видавав! Ха-ха! — він глухо, цинічно засміявся з цієї думки.

Вона спостерігала за ним з подивом.

Він запитав:

— Можна поцілувати вашу руку й піти? Думаю поїхати в Шефілд, там поснідаю, якщо вдасться, й повернуся назад до чаю. Чи можна щось для вас зробити? Чи можна вірити, що ви мене не зненавиділи і не зненавидите в майбутньому? — він закінчив з безнадійною ноткою цинізму.

— Ні, я не відчуваю до вас ненависті, — відповіла вона. — Думаю, ви хороша людина.

— О! — вигукнув він несамовито. — Як добре, що ви сказали саме це, а не те, що любите мене! Це означає настільки більше… Тоді до полудня. Мені так багато треба обдумати до того часу. — Він покірно поцілував її в обидві руки й пішов.

— Цей молодик діє мені на нерви, — сказав Кліфорд за ланчем.

— Чому? — запитала Коні.

— Він такий жлоб під усім цим лоском… тільки й чекає, щоб похвалитися.

— Думаю, люди несправедливі до нього, — сказала Коні.

— Тебе це дивує? Ти, може, думаєш, що він живе для того, щоб творити добрі діла?

— Думаю, в ньому є якась щедрість.

— До кого?

— Точно не знаю.

— Звичайно, не знаєш. Боюсь, ти плутаєш безпринципність із щедрістю.

Коні замислилася. Плутала? Можливо. Однак для неї безпринципність Майкаліса таїла якісь чари. Він ішов до кінця там, де Кліфорд ступав пару несміливих кроків. Він по-своєму завоював світ, а саме цього прагнув Кліфорд. Шляхи й засоби?.. Хіба ті, що ними користався Майкаліс, ниці ті за Кліфордові? Хіба те, як нещасний аутсайдер проштовхувався, ліз уперед, торуючи шлях власним тілом, прослизав чорним ходом, чимось гірше за те, як рекламує свою винятковість Кліфорд? Тисячі засапаних псів, висолопивши язики, гналися за продажною богинею успіху. І з-поміж них справжнім псом був той, хто схопив її першим, якщо прагнеш успіху! Отож Майкаліс міг ходити з гордо задертим хвостом.

Найдивніше, що він не робив цього. Він повернувся назад саме до чаю з великим оберемком фіалок та лілій і з тим самим виразом дворняги. Коні іноді думала, чи це часом не своєрідна маска для обеззброєння неприязні — надто міцно вона пристала до його обличчя. Чи й справді він такий сумний пес?

Весь вечір він зберігав понурий вигляд сумного пса, однак Кліфорд відчував за цим внутрішнє зухвальство. Коні цього не відчувала, мабуть, тому, що воно не спрямовувалося проти жінок, а тільки проти чоловіків з їхньою самовпевненістю та погордою. Саме незнищенна внутрішня зухвалість цього дохляка так настроювала проти нього чоловіків. Одна його присутність була викликом для світського мужчини, хоч як би він ховався за свої нібито добрі манери.

Коні закохалася в нього, та спромоглася всидіти за вишиванням і дати чоловікам порозмовляти, не виказуючи себе. Що ж до Майкаліса, то він поводився бездоганно — був тим самим меланхолійним, уважним, відчуженим молодиком, як і в попередній вечір, безмежно далеким від своїх господарів, лаконічно підігруючи їм саме до необхідної міри, ні на мить до них не наближаючись. Коні здалося, що він, мабуть, забув про ранок. Він не забув. Та він знав, де перебуває, — на тому самому місці, за порогом, де й належиться бути вродженим аутсайдерам. Так само він сприймав і кохання. Він знав, що кохання не оберне його з бездомного пса, що викликає заздрість своїм золотим нашийником, на приємного світського песика.

Справа в тому, що в самій глибині душі він був аутсайдером, не надавався для суспільства, нутром розумів цей факт, хоч ззовні залишався весь породженням Бонд-стріт. Ізоляція була для нього необхідністю так само, як була необхідністю конформістська зовнішність і перебування в елеґантному товаристві.

Проте випадкова любов, як полегшення й утіха, так само була добрим ділом, і він не відштовхнув її. Навпаки з пристрасною, болісною вдячністю він прийняв шматок природної, спонтанної доброти, розчулився майже до сліз. За блідим, непорушним, розчарованим обличчям його дитинна душа ридала від вдячності жінці й прагнула до неї знову, і так само його знедолена душа знала, що він залишатиметься цілком вільним.

Вони запалювали в залі свічки, коли він знайшов можливість сказати їй:

— Можна мені прийти?

— Я сама прийду до вас, — відповіла вона.

— О, чудово!

Він чекав на неї довго, але вона прийшла.

Він був трепетним збудженим коханцем, який швидке доходить до краю й закінчує. В ньому крилося щось дивовижно дитяче й беззахисне. Єдине, чим він захищався, — це розум та лукавство, сам інстинкт лукавства, та коли його розум відключався, він залишався немов двічі голим, нагадуючи дитину з ніжним, беззахисним тілом, яка безпорадно борсається.

Він пробуджував у жінці дивне співчуття, порив і дивне, палке фізичне бажання, її фізичного бажання він не задовольняв — він завжди так швидко доходив до краю, закінчував, тоді падав їй на груди, відновлюючи своє самовладання, в той час як вона лежала вражена, розчарована, вбита.

Та скоро вона навчилася стримувати його, тримати в собі, коли його оргазм уже минав. І тоді він виявлявся щедрим і навдивовиж міцним, стояв у ній твердо, належав їй, а вона активно, нестямно, пристрасно доходила до власного оргазму. А він, відчуваючи, як шалено досягає вона власної насолоди з його твердої, піднятої пасивності, наливався дивним почуттям гордості й задоволення.

— О, як добре! — шепотіла вона в трепеті й, припавши до нього, завмирала. А він лежав у власній самотності, хоча й відчував гордість.

Того разу він побув лише три дні й поводився з Кліфордом та Коні точно так, як і в перший вечір. Ззовні він залишався незмінним.

Він писав Коні такі ж самі жалібні меланхолійні листи, як завжди, часом дотепні й позначені дивною безстатевою ніжністю. Здавалось, він відчував до неї якусь безнадійну ніжність, однак такою ж невід'ємною залишалася відчуженість. Безнадія була в самій його суті, і він прагнув цієї безнадійності. Він, здається, ненавидів надію. Він десь прочитав слова: «Unе immense espérance at raversé la terre»[9] — і прокоментував їх: «І в її проклятому колодязі втонуло все, варте існування».

Коні ніколи не розуміла його по-справжньому, та по-своєму любила. І весь час вона відчувала, як у ній віддзеркалюється його безнадія. Вона не могла цілком любити в безнадії. А він у своїй безнадії не міг любити взагалі.

Так вони проіснували ще деякий час, листуючись та іноді зустрічаючись у Лондоні. Вона все ще прагнула фізичного, сексуального збудження, яке одержувала від нього завдяки власній активності, після того, як його кволий оргазм закінчувався. А він усе ще хотів їй це давати. І для їхнього зв'язку цього виявилося досить.

І досить, щоб дати їй деяку впевненість, якусь сліпу й навіть зухвалу. Ця майже механічна певність у власних силах принесла з собою й велику бадьорість.

У Реґбі вона випромінювала страшну бадьорість. І застосувала всю свою нову бадьорість та насолоду, щоб стимулювати Кліфорда, тому в цей час він створив свої найкращі твори й по-своєму, сліпо був майже щасливий. Він справді пожинав плоди чуттєвої насолоди, яку вона отримувала від випрямленої в ній чоловічої пасивності Майкаліса. Звичайно, він так про це й не довідався, а якби довідався, то не сказав би «дякую»!

Однак, коли скінчилися дні її великої радісної бадьорості й стимулу, назавжди скінчилися, і вона ходила пригнічена й роздратована, як прагнув їх повернення Кліфорд! Знав би він правду, то й тоді, мабуть, захотів би, щоб Коні з Майкалісом знову були разом.