Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

У неділю Кліфорд захотів до лісу. Був приємний ранок, то тут, то там білим дивом розцвітали груші й сливи.

Як жорстоко життя обійшлося з Кліфордом — все навкруг цвіте, а його доводиться пересаджувати з домашнього крісла в крісло з моторчиком. Та він забув про своє каліцтво і навіть ним хизувався. Коні все ще було неприємно, коли доводилося піднімати й перекладати його неживі ноги. Тепер це робила місіс Болтон або Філдз.

Вона чекала на нього на початку алеї, біля стіни з буків. Його крісло виїхало, пихкаючи, з якоюсь хворобливою повільною поважністю. Під'їжджаючи до дружини, він сказав:

— Сер Кліфорд на своєму змиленому скакуні!

— Принаймні, пирхаючому! — засміялася вона.

Він зупинився й озирнувся на довгий низький фасад старого коричневого дому.

— Реґбі й оком не змигне! — сказав він. — Але й нащо йому? Я їду на досягненнях людського ума, і це побиває коня.

— Мабуть. А душам, які в Платона прямують у рай на колісниці, запряженій парою коней, тепер довелося б їхати на «форді», — сказала вона.

— Чи на «ролс-ройсі» — Платон був аристократом!

— Атож! Уже немає чорного коня, щоб його пришпорювати й батожити. Платон і уявити не міг, що ми вигадаємо щось краще за його чорного й білого скакуна і не матимемо скакунів взагалі, а тільки мотор.

— Тільки мотор і бензин! — сказав Кліфорд. — Сподіваюся, наступного року зможу трохи підремонтувати наш старенький дім. Думаю, на це доведеться виділити коло тисячі, але ремонт тепер такий дорогий! — додав він.

— О, чудово! — сказала Коні. — Тільки б не було більше страйків!

— Яка користь від їхніх нових страйків! Вони просто зруйнують промисловість, тобто те, що від неї зосталося, і, звісно, вони починають це розуміти!

— Можливо, вони не проти, щоб промисловість зруйнувалася, — сказала Коні.

— Ой, не говори, як жінка! Промисловість набиває їм шлунки, навіть якщо не здатна наповнити гаманці, — сказав він, вживаючи такі обороти мови, які дуже нагадували балаканину місіс Болтон.

— А хіба ти не говорив якось, що ти консерватор-анархіст? — запитала вона невинно.

— А ти зрозуміла, що малося на увазі? — відпарирував він. — Я мав на увазі тільки то, що люди можуть бути такими, як хочуть, і почувати, що хочуть, і робити, що хочуть суворо приватно, аби тільки форма життя і його апарат залишалися недоторканими.

Коні йшла декілька кроків мовчки. Тоді вперто відповіла:

— Це все одно, що сказати протухлому яйцеві — живи як завгодно, аби тільки твоя шкаралупа була ціла. Але протухле яйце тріскається само по собі.

— Не думаю, що люди — ті ж самі яйця, — сказав він. — І навіть не протухлі яйця, дорога моя маленька євангелістко.

Цього чудового ранку він був у доброму гуморі. Високо над парком заливалися жайворонки, в просвітку між деревами виднілося, як тихо піднімається дим з далекої копальні. Майже так, як у давнину, перед війною. Насправді Коні не хотілося сперечатися. Але їй також зовсім не хотілося іти з Кліфордом до лісу. Тому вона йшла поряд з його кріслом, плекаючи впертість свого духу.

— Ні, — сказав він. — Якщо добре все організувати, страйків більше не буде.

— Чому?

— Тому що страйки стануть неможливими.

— І люди дозволять? — запитала вона.

— А ми їх не питатимемо. Ми це зробимо, щоб вони не бачили, для їхньої ж власної користі, щоб урятувати промисловість.

— І так само для твого власного зиску, — сказала вона.

— Природно! Це всім на користь. Але їм навіть більше, ніж мені. Я можу жити без копалень. А вони не можуть. Вони голодуватимуть без копалень. А я маю інші засоби для прожиття.

Вони глянули на долину перед шахтою і на будинки з чорними покрівлями за нею — Тевершел, немов змія, повз угору схилом. Над старою бурою церквою дзвонили дзвони: не-ді-ля, не-ді-ля, не-ді-ля!

— А хіба люди дозволять диктувати тобі умови? — сказала вона.

— Люба моя, якщо зробити це обережно, їм нічого не залишиться.

— А хіба для цього не потрібно взаємне розуміння?

— Абсолютно, коли вони збагнуть, що промисловість важливіша за індивідуальність.

— І ти маєш стати власником промисловості? — спитала вона.

— Ні. Але певною мірою я справді її власник, так, цілком точно. Тепер володіння власністю перетворилося на релігійне питання, як це було за часів Христа і святого Франціска. Питання стоїть не так: візьми все, що маєш, і віддай бідним, а застосуй усе, що маєш, щоб оживити промисловість і дати роботу бідним. Це єдиний шлях нагодувати всі роти і вдягнути всі тіла. Дати все, що ми маємо, бідним — приведе до голоду як бідних, так і нас самих. А загальний голод не є високою метою. Навіть загальна бідність — річ не з приємних. Бідність потворна.

— А нерівність?

— Це — доля. Чому планета Юпітер більша за планету Нептун? Не можна змінити природу речей!

— Та якщо вже колись зародилася ця заздрість, і ревність, і невдоволеність… — почала вона.

— Зроби все, щоб припинити їх. Хтось повинен керувати цим лицедійством.

— Але хто керівник лицедійства? — запитала вона.

— Люди, які володіють і правлять промисловістю.

Запала довга мовчанка.

— Мені здається, що з них — поганий керівник, — сказала вона.

— Тоді запропонуй, що їм робити.

— Вони не сприймають своє керівництво достатньо серйозно, — мовила вона.

— Вони сприймають його значно серйозніше, ніж ти свій дворянський титул, — сказав він.

— Це випад у мій бік. Мені він узагалі не потрібний, — випалила вона.

Він зупинив крісло і поглянув на неї.

— Але хто ж тепер ухиляється від відповідальності? — сказав він. — Хто в такий час намагається втекти від відповідальності керівництва, як ти це називаєш?

— Та я не хочу жодного керівництва! — запротестувала вона.

— Ах, так! Це ж нісенітниця. Ти його маєш, ти на нього приречена. І мусиш жити згідно з ним. Хто дав шахтарям усе, що вони мають, що варто мати, усю їхню політичну свободу, їхню освіту в її теперішньому вигляді; їхні санітарні умови, охорону здоров'я, їхні книжки, їхню музику, усе? Хто їм це дав? Шахтарі шахтарям? Ні! Усі Реґбі й Шіплі цілої Англії внесли свою частку і повинні продовжувати в цьому ж дусі. Це — твоя відповідальність.

Коні вислухала й дуже почервоніла.

— Я б хотіла щось дати, — сказала вона. — Та мені не дозволено. Тепер усе треба продавати і за все платити; і всі ті речі, про які ти згадував, Реґбі й Шіплі продають людям з добрим зиском. Усе продається. Жодним ударом серця ти не відчуваєш істинного співчуття. А крім того, хто відібрав у людей їхнє природне життя і чоловічі якості, давши їм увесь цей індустріальний жах? Хто це вчинив?

— І що ж мені робити? — спитав він, бліднучи. — Покликати, щоб вони прийшли і пограбували мене?

— Чому Тевершел такий потворний, такий бридкий? Чому їхнє життя таке безнадійне?

— Вони побудували собі власний Тевершел. Це частина їхнього уявлення про свободу. Вони побудували собі свій любий Тевершел і живуть своїм власним любим життям. Я не можу проживати за них їхні життя. Кожна комаха має своє життя.

— Але ж ти примушуєш їх працювати на тебе. Вони живуть життям твоєї вугільної шахти.

— Зовсім ні. Кожна комаха шукає власної поживи. Ніхто не змушений працювати на мене.

— Їхнє життя індустріалізоване й безнадійне, і таке ж саме наше! — вигукнула вона.

— Не думаю. Це просто романтичний зворот мови, релікт умерлого й давно забутого романтизму. Коні, люба, ти зараз зовсім не схожа на безнадійну постать.

І це була правда. Адже її темно-голубі очі палахкотіли, кров прилила до щік; сповнена бунтівливої пристрасті, вона не скидалася на втілення безнадії. Серед жмутків трави помітила, що кучеряві свіжі баранчики застигли, закутані у свій тьмяний пух. І вона з люттю гадала, чому вона відчувала, що Кліфорд так помиляється, однак не могла йому про це сказати, вона не могла визначити, в чому він помиляється.

— Не дивно, що люди тебе ненавидять, — сказала вона.

— Неправда, — відповів він. — І не роби помилку: у твоєму розумінні цього слова вони не люди. Це звірі, яких ти не розумієш і ніколи не зможеш зрозуміти. Не перенось свої ілюзії на інших людей. Маси завжди були однакові і завжди будуть однакові. Раби Нерона надзвичайно мало відрізнялися від наших шахтарів чи робітників Форда. Це — маси, вони незмінні. Особистість може виринути з мас. Але ця поява не міняє самих мас. Маси невиправні. Це найважливіший факт суспільної науки. Panem et circenses![28] Хоч освіта сьогодні — лише один із невдалих замінників цирку. Сьогодні погано те, що ми геть зіпсували циркову частину програми і отруїли наші маси крихтами освіти.

Коли Кліфорд розпалився у своїх почуттях до простих людей, Коні злякалася. В його словах було щось нищівно правдиве, але ця правда вбивала.

Помітивши її блідість і мовчазність, Кліфорд знову завів своє крісло, і більше не пролунало ні слова, аж доки він зупинився коло дерев'яної хвіртки, а вона її відчинила.

— І тепер нам потрібні, — сказав він, — не мечі, а батоги. Масами правили з днів сотворіння і треба ними правити до кінця цих днів. Суще лицемірство й фарс говорити, ніби вони самі здатні собою керувати.

— Але ти здатен ними керувати? — запитала вона.

— Я? О так! Ні мій розум, ні моя воля не скалічені, а ногами я не керую. Я можу внести свою частку в керівництво, цілком, свою частку; дай мені сина, і він зможе керувати своєю галуззю після мене.

— Але ж він не буде твоїм власним сином, сином твого рідного правлячого класу, тобто, може, й не буде, — видавила вона з себе.

— Мені байдуже, ким буде батько, аби це був здоровий чоловік і мав інтелект не нижче нормального рівня. Дай мені дитину від будь-якого здорового й досить розумного чоловіка, і я зроблю з нього бездоганного й повноправного Чатерлея. Має значення не те, хто народжує, а те, куди спрямовує нас доля. Помісти будь-яку дитину в середовище правлячих класів, і вона виросте на своєму рівні правителем. Посели дітей королів і герцогів серед мас, і вони виростуть маленькими плебеями, виплодом мас. Такий всемогутній вплив середовища.

— У такому разі прості люди не є раса, а аристократи — це не кров, — сказала вона.

— Ні, дитино моя! Все це романтична ілюзія. Аристократія — це функція, частина долі. А маси — це функціонування іншої частини долі. Особистість не має якогось значення. Все залежить від того, задля якої функції тебе виховували, до якої призвичаювали. Аристократію творять не особистості, це функціонування аристократичної спільноти. І саме функціонування цілої маси робить просту людину тим, чим вона є.

— Тоді між нами всіма немає нічого загального, людського!

— Як тобі завгодно. Всім нам треба напихати шлунки. Та коли доходить до експресивної чи виконавчої функції, я певний, між правлячими й службовими класами лежить прірва, причому абсолютна. Дві функції протилежні одна до одної. А функцію визначає особистість.

Коні дивилася на нього потьмареними очима.

— Рушимо далі? — запитала вона.

І він завів крісло. Він сказав своє слово. Тепер занурився в дивну і відсутню апатію, яка Коні здавалася такою дратівливою. Однак у лісі вона вирішила не сперечатися.

Перед ними простягалася вузька прогалина дороги, огороджена стінами ліщини й похмурими сірими деревами. Крісло повільно пихкотіло вперед, дедалі поринаючи в незабудки, що попри тінь від горішини піднімалися з дороги, як молочне шумовиння. Кліфорд правив на середину, де між квітами залишилася сходжена ногами стежка. Та Коні, ідучи позаду, спостерігала, як колеса тряслися по маренці й горлянці, як вони розтоптували маленькі жовті чашечки крученої джені. Тепер вони ішли через незабудки.

Там були всі квіти, голубі озерця перших дзвіночків, немов калюжки води.

— Ти цілком маєш рацію, коли говориш, що вона прекрасна, — сказав Кліфорд. — Це так дивовижно. Що може бути краще за англійську весну!

Коні подумала — звучить так, ніби навіть весна розцвіла згідно з актом парламенту. Англійська весна! Чому не ірландська? Чи єврейська? Крісло повільно сунуло вперед повз жмутки струнких дзвіночків, котрі піднімалися, немов пшениця, над сірим листям лопухів. Вони підійшли до галявини, де колись валили дерева; тут усе заливало сонце. То тут то там дзвіночки простелилися яскраво-блакитними смугами з бузковими і пурпурними переливами. А всередині кущі папороті піднімали коричневі кучеряві голови, немов легіони молодих змій, готових пошепки відкрити Єві якусь нову таємницю.

Кліфорд їхав своїм кріслом до самої вершини горба; Коні повільно йшла за ним. М'які й брунатні розкривалися пуп'янки дуба. Усе поступово позбувалося старої суворості. Навіть сучкуваті стрімкі дуби вдягли нове ніжне листячко, розпустивши тонкі руденькі крильця, що на світлі нагадували крильця молодих кажанів. Чому в людях немає нічого нового, не народжується нічого свіжого? Черстві люди!

Кліфорд спинив крісло край схилу і поглянув униз. Над широкою дорогою, мов повінь, мерехтіли блакиттю дзвіночки, освітлюючи схил теплою синявою.

— Сам по собі колір дуже гарний, — сказав Кліфорд, — але непридатний для картини.

— Саме так! — сказала Коні байдуже.

— Ризикнемо поринути в глибини весни? — сказав Кліфорд.

— А крісло виїде звідти? — спитала вона.

— Спробуємо. Хто не ризикує, той не перемагає!

І крісло поволі, підстрибуючи, покотилося вниз по гарній широкій дорозі, яку омивали нахабні блакитні гіацинти. О, останній з човнів на гіацинтових мілизнах! О, баркас на останніх диких водах в останній плавбі нашої цивілізації! Куди пливеш, о таємничий корабель на колесах, вибираючи свій повільний курс! Спокійний і самовпевнений, Кліфорд сидів за кермом пригод, в своєму старому чорному капелюсі й твідовому піджаку, непорушний і завбачливий! «О Капітан! Мій Капітан, скінчилась путь трудна!»[29] Однак не зовсім! Вниз у кільватері спускалася Констанс у своїй сірій сукні, спостерігаючи, як трясеться на долину крісло.

Вони проминули вузеньку стежку до хатини. Дякувати Богу, вона була надто вузька для крісла, там ледве проходила людина. Крісло досягло підніжжя й зникло за поворотом. А Коні почула тихий свист. Вона озирнулася — до неї вниз по схилу прямував лісник, за ним тупцював пес.

— Сер Кліфорд їде до мого будинку? — запитав він, зазираючи їй в очі.

— Ні, тільки до криниці.

— А! Добре! Тоді я зникаю. Та сьогодні ввечері ми зустрінемося. Я чекатиму на тебе біля воріт парку коло десятої години.

І знову подивився їй прямо в очі.

— Так, — промимрила вона.

Почулося: «Ту! Ту!» — Кліфорд ріжком викликав Коні. «Ку-ку», — гукнула у відповідь. Лісникове обличчя ледь скривилося, і він ніжно провів рукою знизу вгору по її грудях. Вона злякано подивилася на нього і кинулася бігти вниз, знову прокричавши «ку-ку!» до Кліфорда. Чоловік спостерігав за нею згори, тоді, мляво усміхаючись, повернув назад на свою стежку.

Виявилося, що Кліфорд повільно видирався до джерела, яке лежало на півдорозі до вершини пагорба в темному модриновому лісі. Коли вона наздогнала його, він був уже там.

— Добре узяло підйом, — сказав він, маючи на увазі крісло.

Коні поглянула на великі сірі листки лопуха, які примарами виринали з країв модринового лісу. Люди називали їх Робін Ґудів ревінь. Яким мовчазним і похмурим виглядав він коло криниці! Однак вода дзюркотіла так іскристо й чудово! Тут росли кущики очанки і міцної блакитної горлянки. А там, під берегом, ворушилася жовта земля. Кріт! Він виринув, показавши рожеві лапки, поворушив сліпим свердликом мордочки, задерши кінчик маленького носа.

— Здається, він дивиться кінчиком носа, — сказала Коні.

— І бачить краще, ніж очима! — сказав він. — Будеш пити?

— А ти?

Вона зняла з гілки на дереві емальований кухоль і, нахилившись, набрала води. Він випив її ковтками. Тоді вона знову набрала і випила трохи сама.

— Яка крижана! — сказала вона, відсапуючись.

— Смачно, правда? Ти щось загадала?

— А ти?

— Так, загадав. Але не скажу.

Почувся стукіт дятла, з модрини повіяв вітерець — слабкий і моторошний. Вона подивилася вгору. Синяву перетинали білі хмари.

— Хмари! — сказала вона.

— Тільки білі баранчики, — відказав він. На велику галявину упала тінь. Кріт виплив на пухку жовту землю.

— Неприємне звіря, треба б його вбити, сказав Кліфорд.

— Глянь! Наче пастор на кафедрі, — сказала вона.

Вона вирвала кілька паростків маренки і кинула Кліфордові.

— Свіже сіно! — сказав він. — Пахне, як романтичні дами минулого століття, чиї голови врешті були правильно поставлені, правда?

Вона дивилася на білі хмари.

— Мабуть, буде дощ, — сказала вона.

— Дощ! Чому? Ти хочеш дощу?

Вони рушили назад. Кліфорд обережно трясся вниз схилом. Спустилися в темне дно долини, повернули праворуч і ярдів за сто обігнули підніжжя довгого пагорба, де на сонці стояли дзвіночки.

— Ну, старенька шкапо! — сказав Кліфорд, направляючи туди крісло.

Це був стрімкий і тряский підйом. Застопорюючись, наче з зусиллям, неохоче, крісло повільно повзло. І все ж, хилитаючись, воно сунуло вперед, аж доки його обступили з усіх боків гіацинти, там запручалося, спіткнулося, шарпнулося з квітів і спинилося.

— Краще просурмити в ріжок, може, надійде лісник, — сказала Коні. — Він трохи його підіпхне. І я з ним підіпхну. Це допомагає.

— Дамо йому перепочити, — сказав Кліфорд. — Ти не підкладеш під колесо якийсь клин?

Коні знайшла камінь, і вони чекали. Через якийсь час Кліфорд знову ввімкнув мотор і завів крісло. Воно спотикалося й затиналося, немов хворе, видаючи дивні звуки.

— Дозволь мені штовхати! — сказала Коні, підходячи ззаду.

— Ні! Не штовхай! — він сказав люто. — Яка користь від цього чортового корита, якщо його треба штовхати! Підклади камінь!

Знову пауза і новий старт; та ще невдаліший за попередній.

— Та дозволь мені підштовхнути, — сказала вона. — А ні, то просурми в ріжок, поклич лісника.

— Почекай!

Вона чекала, і він зробив ще одну спробу, від якої було більше лиха, ніж користі.

— Просурми в ріжок, якщо не хочеш, щоб я штовхала, — сказала вона.

— Чорт! Помовч хоч хвилину!

Вона хвилину мовчала, він відчайдушно боровся з маленьким мотором.

— Ти тільки остаточно його доламаєш, Кліфорде, — умовляла вона, — а крім того, зовсім рознервуєшся.

— Якби мені тільки вийти й подивитися на цю чортову штуку! — сказав він роздратовано. І різко просурмив у ріжок. — Може, Мелорз зрозуміє, що сталося.

Вони чекали серед стоптаних квітів, небо починало хмаритися. В тиші загукала горлиця: ту-ур, ту-ур, ту-ур! Кліфорд примусив її замовкнути свистком ріжка.

Лісник з'явився скоро, вийшов з-за повороту стежки, дивлячись запитливо. Віддав честь.

— Ви хоч трохи розумієтеся на моторах? — різко запитав Кліфорд.

— Боюся, ні. Зіпсувався?

— Певно! — буркнув Кліфорд.

Чоловік дбайливо сів навпочіпки біля колеса і втупився у маленький моторчик.

— Боюся, я не знаю нічого про всі ці механічні речі, сер Кліфорд, — сказав він спокійно. — Якщо в ньому вистачає бензину й мастила…

— Погляньте-но уважно й перевірте, чи не зламалося що, — буркнув Кліфорд.

Лісник прихилив до дерева рушницю, скинув плащ і кинув його поряд з рушницею. Коричневий пес сів на сторожі. Лісник присів і зазирнув під крісло, штрикнув пальцем у засмальцьований моторчик, так щоб не забруднити мастилом чистої недільної сорочки.

— Здається, нічого не зламалося, — сказав він. Підвівся, відсунув з чола капелюха, почухав чоло, вивчаючи ситуацію.

— Видно нижні стрижні? — запитав Кліфорд. — Перевірте, чи вони в порядку?

Чоловік розпластався на землі, вигнув шию, підлазячи під мотор, і поштрикав його пальцем. Коні подумала, як жалюгідно виглядає чоловік, слабкий, маленький, лежачи долілиць на цій великій землі.

— Наскільки мені видно, все гаразд, — долинув глухий голос.

— Не думаю, щоб ви могли чимось зарадити, — сказав Кліфорд.

— Здається, ні! — Він підвівся і сидів по-шахтарськи навпочіпки. — Жодних явних пошкоджень.

Кліфорд завів мотор, тоді ввімкнув зчеплення. Крісло не рухалося.

— Натисніть сильніше, — запропонував лісник.

Кліфорда дратувало втручання, але він змусив мотор гудіти, наче муху. Зрештою мотор кахикнув, загарчав і наче запрацював. Ніби поїде, — сказав Мелорз. Та Кліфорд уже затрясся по траві. Крісло трохи нахилилося й повільно посунуло вперед.

— Якщо я підштовхну, воно піде, — сказав лісник ззаду.

— Відійдіть! — буркнув Кліфорд. — Воно само поїде.

— Але, Кліфорде! — втрутилася Коні. — Зрозумій, воно не потягне. І чому ти такий впертий!

Кліфорд зблід від злості. Він натис важелі управління. Крісло зробило ривок, проспотикалося ще декілька ярдів і застигло серед прегарної галявини дзвіночків.

— Не може! — сказав лісник. — Бракує потужності.

— Воно вже виїздило раніше, — холодно відказав Кліфорд.

— А цього разу не виїде, — сказав лісник.

Кліфорд не відповів. Він почав перемикати мотор то на велику, то на малу потужність, так наче видобуваючи з нього голос. Ліс відлунював моторошними звуками. Тоді, різко сіпнувши, він привів його в рух і натиснув на гальмо.

— Ви розтрощите його, — пробурмотів лісник.

Крісло нахилилося в бік схилу.

— Кліфорде! — вигукнула Коні, кинувшись уперед.

Але лісник схопив крісло за поперечину. Однак Кліфорд, натискаючи з усієї сили на важелі, спромігся виїхати на дорогу, і з диким гуркотом крісло намагалося здолати підйом. Мелорз підштовхував ззаду, і воно сунуло угору, наче бажаючи себе виправдати.

— Отож виходить! — сказав Кліфорд, переможно зиркнувши через плече. Там він побачив обличчя лісника.

— Ви що, штовхаєте?

— Інакше воно не поїде.

— Відпустіть. Я вас не просив.

— Воно не поїде.

— Дайте йому спробувати! — гаркнув Кліфорд.

Лісник відійшов, тоді повернувся по плаща та рушницю. Крісло одразу, наче захлинувшися, застигло на місці. Кліфорд, опинившись у нього в полоні, побілів від роздратування. Він руками смикав важелі, адже ноги не мали сили. Видобував з крісла чудні звуки. У дикій нетерплячці шарпав маленькі ручки і добував з нього ще нові звуки. Та воно не зрушило. Ні, не зрушило. Він вимкнув мотор і сидів, застигши у своїй люті.

Констанс сиділа на пагорбі й дивилася на стоптані й потовчені дзвіночки. «Що може бути краще за англійську весну», «Я можу внести свою частку в керівництво», «Що нам тепер потрібне — це батоги, а не мечі», «Правлячі класи!»

З плащем і рушницею підійшов лісник, Флосі обачно тулилася до його ніг. Кліфорд попросив його чимось зарадити з мотором. Коні, яка зовсім не розумілася на технічних особливостях моторів і вже мала досвід аварій, терпляче сиділа на пагорбі, наче сфінкс. Лісник знову ліг на живіт. Правлячі класи і службові класи!

Він підвівся і сказав терпляче:

— Ну, спробуйте знову завести.

Він говорив спокійно, наче до дитини.

Кліфорд завів, а Мелорз швидко став позаду і почав штовхати. Воно поїхало — половину роботи виконував мотор, іншу половину — чоловік.

Кліфорд озирнувся, жовтий від гніву.

— Ви заберетеся звідси?!

Лісник зразу пустив крісло, а Кліфорд додав:

— Як мені знати, що з ним коїться?

Чоловік поклав рушницю і став надягати плаща. З нього було досить.

Крісло повільно покотилося донизу.

— Кліфорде, гальма! — закричала Коні.

Вона, Мелорз і Кліфорд спохопились одночасно, Коні й лісник ледь зіштовхнулися. Крісло зупинилося. На мить запанувала мертва мовчанка.

— Ясно, я у вашій владі! — сказав Кліфорд. Він пожовтів від люті.

Ніхто не відповів. Мелорз перекинув рушницю через плече. Його лице чудне й невиразне — суцільне абстрактне терпіння. Собака Флосі, застигнувши насторожі майже між ногами господаря, ніяково заворушилася, позираючи на крісло з великою підозрою, ці троє людей її дуже бентежили. Tableau vivant[30] завмерла між зім'ятих дзвіночків, ніхто не вимовив ні слова.

Жодної відповіді. Відсутнє обличчя Мелорза виглядало так, наче він і не чув нічого. Коні схвильовано глянула на нього. Кліфорд так само озирнувся.

— Ви не могли б штовхати крісло додому, Мелорзе? — промовив з холодною вищістю. — Сподіваюся, я не сказав нічого образливого для вас, — додав він неприязно.

— Зовсім ні, сер Кліфорд! Ви хочете, щоб я підіпхнув крісло?

— Якщо ваша ласка.

Чоловік підступив до нього, але цього разу нічого не вийшло. Заклинило гальмо. Вони смикали, штовхали, лісник знову скинув рушницю й плащ. Тепер Кліфорд більше не говорив ні слова. Нарешті лісник підняв задню частину крісла з землі й одночасним ударом ноги спробував звільнити колеса. Нічого не вийшло, крісло осіло. Кліфорд стискав бильця. Чоловік засапався від тягаря.

— Не робіть цього! — крикнула йому Коні.

— Якщо ви потягнете колесо туди, отак! — він звернувся до неї, показуючи, що зробити.

— Ні! Не треба піднімати! Надірветеся, — вона спалахнула від люті.

Та він поглянув їй в очі і кивнув. І їй довелося відійти і взятися за колесо. Він підважив його, вона смикнула, і крісло перехилилося.

— Бога ради! — з жахом вигукнув Кліфорд. Та все було добре і гальмо відпустило.

Лісник підклав камінь під колесо і, відійшовши, сів на узвишшя, його серце калатало, напівпритомне обличчя зблідло від напруги. Коні поглянула на нього і мало не заплакала від злості. Мовчанка, мертва тиша.

Вона побачила, що його руки тремтять на стегнах.

— Ви поранилися? — запитала вона, підійшовши до нього.

— Ні! Ні! — він відвернувся майже роздратовано.

Мертва тиша. Кліфордова світловолоса потилиця не ворушилася. Навіть собака завмерла. Небо затягло хмарами.

Нарешті лісник зітхнув, висякався в червоного носовичка.

— Пневмонія таки відібрала здоров'я, — сказав він.

Ніхто не відповідав. Коні вираховувала, скільки треба було сили для того, щоб підважити крісло з громіздким Кліфордом — надто багато, аж надто багато! Хоч би це не вбило його!

Він підвівся, знову взяв плащ і перекинув його через бильце крісла.

— Отже, ви готові, сер Кліфорд?

— До ваших послуг!

Він зупинився, витяг з-під колеса клин, тоді з усією силою навалився на крісло. Таким блідим і таким відсутнім Коні його ще ніколи не бачила. Кліфорд був важкий, а пагорб — стрімкий. Коні збоку підійшла до лісника.

— Я теж штовхатиму! — сказала вона.

І вона накинулася на крісло з бурхливою жіночою енергією люті. Крісло пішло скоріше. Кліфорд озирнувся.

— Це необхідно? — запитав він.

— Конче! Ти що, хочеш убити людину? Якби ти дав моторові працювати, коли…

Та вона не закінчила — вже задихалася. Трохи сповільнила ходу, адже робота виявилася навдивовиж важкою.

— Гей! Повільніше! — сказав їй збоку чоловік з легкою усмішкою в очах.

— Ви точно не поранилися? — запитала вона з притиском.

Він кивнув. Вона подивилася на його невелику, коротку живу руку, темну від сонця. Ця рука пестила її. Вона ніколи не помічала її раніше. Здається, вона така ж спокійна, як і він сам, з дивним внутрішнім спокоєм, який викликав у ній бажання стиснути її, ніби щось недосяжне. Раптом уся її душа полинула до нього: він був такий мовчазний і недосяжний! І він відчув, як його члени оживають. Штовхаючи крісло лівою рукою, він поклав праву на її кругле біле зап'ястя, обхопив його ніжно, лагідно. І відживлююче полум'я сили пройшло вниз по його спині й стегнах. А вона раптом нахилилась і поцілувала його руку. Тим часом прямо перед ними стояла лискуча й непорушна Кліфордова потилиця.

На вершині пагорба вони відпочили, і Коні з радістю пішла далі. У неї були колись хвилинні мрії про дружбу між цими двома мужчинами — один — чоловік, другий — батько її дитини. Тепер вона бачила цілковиту абсурдність цих мрій. Чоловіки виявилися такими несумісними, як вогонь і вода. Вони взаємно знищували один одного. І вперше вона збагнула, що за дивна, незбагненна штука ненависть. Вперше вона свідомо й цілеспрямовано ненавиділа Кліфорда жагучою ненавистю, так наче його варто було стерти з лиця землі. І дивно, яку волю й повноту життя принесло це почуття — ненависті до нього і повного усвідомлення своєї ненависті. «Тепер, коли я ненавиджу його, мені вже не треба далі жити з ним», — така думка промайнула в її голові.

На рівному лісник міг штовхати крісло сам. Щоб показати своє цілковите самовладання, Кліфорд завів з нею пусту розмову — про тітку Єву, яка перебувала в Дьєпі, про сера Малколма, котрий питав у листі, чи Коні поїде з ним до Венеції його маленьким авто чи поїздом з Гілдою.

— Мені краще їхати поїздом, — сказала Коні. — Я не люблю довгі автомобільні переїзди, особливо, коли пилюка. Та спитаю, що думає Гілда.

— Вона захоче їхати власною машиною і взяти тебе з собою, — сказав він.

— Мабуть!.. Тут мушу допомогти. Ти навіть не уявляєш, яке важке це крісло.

Вона обійшла крісло й пішла пліч-о-пліч з лісником, штовхаючи крісло нагору рожевою стежкою, їй було байдуже, що хтось міг побачити.

— Чому б не гукнути Філда? Я б зачекав. Ця робота якраз йому під силу, — сказав Кліфорд.

— Уже близько, — відповіла вона, засапавшись.

Однак обоє — і вона, і Мелорз, дійшовши нагору, витерли піт з обличчя. Дивно, але спільна робота зблизила їх значно більше, ніж усе, що було раніше.

— Дуже вам вдячний, Мелорзе, — сказав Кліфорд біля дверей будинку. — Треба поставити інший мотор, та й усе. Чи не зайшли б ви до кухні пообідати? Здається, вже час.

— Дякую, сер Кліфорд. Сьогодні я йду до матері на обід — неділя.

— Як вам завгодно.

Мелорз рвучко надягнув плащ, глянув на Коні, віддав честь і пішов. Коні, розлючена, піднялася нагору.

За ланчем вона не могла втриматися.

— Кліфорде, чому ти так гидко неделікатний? — сказала вона йому.

— До кого?

— До лісника! Якщо це, по-твоєму, називається правлячими класами, то мені жаль тебе.

— Чому?

— Чоловік хворів і ще не видужав! Даю слово, якби я належала до службових класів, ти б у мене почекав з цією службою. Ти б у мене посвистів.

— Цілком вірю.

— Якби він сидів у кріслі з паралізованими ногами і поводився так, як ти, що б ти зробив для нього?

— Люба моя євангелістко, твоє змішування людей і особистостей свідчить про поганий смак.

— А твоє бридке стерильне бажання загального співчуття свідчить про найгірший смак, який тільки можна уявити. Noblesse oblige![31] Ти і твій правлячий клас!

— І до чого ж воно мене має зобов'язувати? Мати купу необов'язкових почуттів до наглядача за моєю дичиною? Відмовляюся. Залишаю усе це для моєї євангелістки.

— Так, наче він не така ж сама людина, як ти, слово честі!

— І на додачу наглядач за моєю дичиною, і я плачу йому два фунти на тиждень і даю йому житло.

— Платиш йому! За що, на твою думку, ти йому платиш своїми двома фунтами на тиждень і житлом?

— За його службу.

— Ба! Я б тобі порадила залишити собі свої два фунти на тиждень разом з будинком.

— Ймовірно, він би не відмовився від цього, та не може собі дозволити таку розкіш!

— Ти і керівництво! — сказала вона. — Не тішся, ти не керуєш. У тебе просто грошей більше, ніж тобі належиться, і ти примушуєш людей працювати на себе за два фунти на тиждень чи загрожуєш їм голодом. Керуєш! Що ти маєш з цього керівництва? Ти ж безсилий! Тільки лякаєш своїми грішми, наче якийсь єврей чи Шібер!

— Ви розмовляєте дуже вишуканою мовою, леді Чатерлей!

— Запевняю тебе, ти так само був дуже вишуканий там, у лісі. Мені стало соромно за тебе. Так, мій батько в десять разів людяніший за тебе, джентльмена!

Він простягнув руку і дзвінком викликав місіс Болтон. Однак пожовк від люті.

Вона пішла нагору до своєї кімнати, приговорюючи до себе: «І такий купує людей! Ну, мене він не купить, тому нічого залишатися з ним. Не джентльмен, а тухла риба, з його целулоїдною душею! І яке ошуканство, усі ці їхні манери, і ця глузлива задума, і вишуканість. У них стільки ж почуттів, скільки в целулоїдної ляльки».

Вона обмірковувала свій план на цю ніч і вирішила викинути Кліфорда з голови. Не хотілося ненавидіти його. Не хотілося зв'язувати себе з ним жодним почуттям. Не хотілося, щоб він знав про неї будь-що і, особливо, щоб він знав про її почуття до лісника. Це давні чвари з приводу її ставлення до слуг. Він вважав її надто фамільярною, вона вважала, що він по-дурному нечулий, непробивний, мов каучук, коли йшлося про інших.

В обідній час вона спокійно зійшла вниз у своїй звичній витриманій манері. Він був усе ще жовтий; у нього заболіла печінка, а напад печінки завжди вибивав його із звичної колії. Він читав французьку книжку.

— Ти коли-небудь читала Пруста? — запитав він її.

— Пробувала, але він наганяє на мене нудьгу.

— Він справді екстраординарний.

— Можливо! Та він навіває на мене нудьгу, вся ця ускладненість! У нього немає почуттів, а тільки потоки слів про почуття. Я втомлююся від самовдоволеного розумування.

— Ти віддаєш перевагу самовдоволеній тваринній бадьорості?

— Можливо! Але можна знайти й дещо, позбавлене самовдоволеності.

— Ну, а я люблю витонченість Пруста і його ґречну анархію.

— Від такого можна вмерти, справді.

— Це — слова моєї маленької євангелістки-дружини.

Знову, знову те ж саме! Та вона не могла стриматись від суперечки. Він сидів, наче кістяк, і гнітив її своєю холодною сірою волею кістяка. Вона майже відчувала, як її стискає і притискає до клітки своїх ребер кістяк. Та він також був при зброї, і вона його трохи боялася.

Вона якнайскоріше піднялася нагору і доволі швидко лягла спати. Та о пів на десяту встала і вийшла послухати. Ні звуку. Накинула халат і спустилася вниз. Кліфорд та місіс Болтон грали в карти на гроші. Мабуть, засидяться до півночі.

Коні повернулася до своєї кімнати, кинула піжаму на пожмакане ліжко, вдягла тонку сукню для тенісу, а на неї — ще одну вовняну денну сукню, взула гумові тенісні капці, накинула легкого плаща. І готова. Якщо хтось зустрінеться, вона просто вийшла на пару хвилин. А зранку, коли повертатиметься, вона просто вийшла прогулятися по росі, що доволі часто траплялося до сніданку. Щодо всього іншого, єдина небезпека — що протягом ночі хтось може зайти до неї в кімнату. Та це малоймовірно — менше одного шансу на сотню.

Бетс ще не замикав. Він зачиняв будинок о десятій годині і відчиняв о сьомій ранку. Вона вислизнула тихо й непомітно. Світила половинка місяця, достатня, щоб у світі було трохи світла, але недостатня, щоб помітити постать у темно-сірому плащі. Вона швидко йшла парком, але не з трепетом, який передує таємному побаченню, а із злістю й викликом, що пекли її серце. З таким серцем не варто йти на любовну зустріч. Але ã la guerre![32]