Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Коні пішла в ліс після ланчу. Стояв справді приємний день, запухнастилися перші кульбаби, забіліли перші маргаритки. Хащі ліщини — мереживо напіврозпущених листочків і останніх сухих прямовисних котиків. Всюди зарості жовтого чистотілу, квіти широко відкриті, жовто-блискучі пелюстки аж загнуті у поспіху. Це жовтизна, могутня жовтизна ранньої весни. І первоцвіт буяв, повний блідої невимушеності, густі пучки первоцвіту втратили недавню сором'язливість. Хмільним, темно-зеленим морем стелилися гіацинти, їхні пагони піднімалися, наче бліда пшениця, а вздовж дороги шовковилися незабудки, і орлики розкривали свої чорнильно-пурпурові скарби, а під кущем валялися шкаралупки яйця синього птаха. Всюди — пуп'янки і порив до життя!

Лісника в хаті не було. Все було спокійно, весело метушилися коричневі курчата. Коні попрямувала до його дому, тому що хотіла знайти його.

Будиночок стояв на сонці біля узлісся. В маленькому садку обабіч широко розкритих дверей подвійними рядами росли жмутики нарцисів, і незабудки двома рядами облямовували стежку. Почувся гавкіт, і вибігла Флосі.

Двері широко розчинені! Отже, він удома. І сонце падає на червону цегляну підлогу! Ідучи по стежці, вона побачила його у вікні — він сидів за столом у сорочці з короткими рукавами і їв. Собака лагідно гавкнула, повільно вихляючи хвостом. Він підвівся і підійшов до дверей, витираючи рота червоною хусточкою, все ще жуючи.

— Можна зайти? — запитала вона.

— Заходьте!

Сонце світило в голу кімнату, яка все ще пахла баранячою печенею, приготованою на датській печі перед вогнем, тому що датська піч лишалася на решітці каміна, а на білій черені на листку паперу стояла чорна сковорідка з картоплею. Червонів слабенький вогонь, решітка була опущена, свистів чайник.

На столі була тарілка з картоплею і рештками печені, а також хліб у кошику, сіль і голубий кухоль з пивом. Замість скатертини — біла клейонка. Він стояв у тіні.

— Ви запізнюєтеся, — сказала вона, — доїдайте!

Вона сіла на дерев'яний стілець коло дверей, ніжачись у сонячному світлі.

— Мені треба було поїхати до Атвейта, — сказав він, сівши за стіл, але не починаючи їсти.

— Їжте, справді, — сказала вона. Та він не доторкався до їжі.

— Ви щось хочете? — запитав він. — Хочете чашку чаю? Зараз закипить чайник, — він знову спробував підвестися з стільця.

— Якщо ви мені самій дозволите заварити його, — сказала вона, піднімаючись.

Він виглядав сумним, і вона відчувала, що турбує його.

— Ну, чайники тама, — він показав на невеликий обшарпаний буфет у кутку, — і чашки. І чай на полиці, над вашою головою.

З полиці над каміном вона витягла чорний чайник для заварки і бляшанку з чаєм. Сполоснула чайник гарячою водою й на мить застигла, роздумуючи, куди б вилити воду.

— Вилийте надвір, — сказав він, явно знервований її присутністю, — він чистий.

Вона підійшла до дверей і вихлюпнула воду на стежку. Як тут мило, як затишно, справді, мов у лісі. Дуби вдягали листя з жовтої охри, червоні маргаритки в саду нагадували червоні плисові ґудзики. Вона глянула на велику порожню плиту пісковика, що правила за поріг, тепер її переступало так мало ніг.

— Тут мило, — сказала вона. — Такий прекрасний спокій, усе живе й спокійне.

Він знову почав їсти, якось повільно і неохоче, відчувалося, що він був не в своїй тарілці. Вона мовчки заварила чай і поставила чайник на поличку в каміні для підігрівання їжі, вона знала, так роблять. Він відсунув тарілку і пішов до комори, вона почула, як клацнула клямка, і він повернувся назад із сиром і маслом на тарілці.

Вона поставила на стіл дві чашки: їх було всього дві.

— Вип'ємо чаю? — запитала вона.

— Як вам завгодно. Цукор у буфеті, і там маленький дзбанок для вершків. Молоко в коморі в глечику.

— Прибрати вашу тарілку? — запитала вона. Він подивився на неї з ледь іронічною посмішкою.

— Ну… як хочете, — сказав він, повільно відкушуючи хліб з сиром.

Вона зайшла в кухоньку під дашком, де стояла помпа. Зліва були двері, без сумніву, до комори. Вона відкрила їх і ледь посміхнулася, дивлячись на те, що він називав коморою, — замість буфета довга побілена лавка. Та на ній виявилося барильце пива, а також декілька мисок і якась їжа. Вона налила трохи молока з жовтого глечика.

— Де ви берете молоко? — запитала, повернувшись до столу.

— У Флінтів! Вони залишають мені пляшку коло кролячої стежки. Знаєте, там, де ми зустрілись!

Він явно був не в своїй тарілці. Вона налила чай і нерішуче взяла дзбанок для вершків.

— Молока не треба, — сказав він, тоді, здається, почувши якісь звуки, визирнув з дверей.

— Краще нам замкнутися, — сказав він.

— Жаль, — відповіла вона. — Ніхто ж не прийде, правда?

— Так, один шанс на тисячу, але хто знає.

— І навіть так, не має значення, — сказала вона. — Ми просто п'ємо чай. Де ложечки?

Він піднявся й відчинив у столі шухляду. Коні сиділа за столом в сонячному промінні, яке йшло з дверей.

— Флосі! — гукнув він до собаки, яка лежала на маленькій підстилці коло сходів. — Іди й пильнуй!

Він підняв палець, і його «пильнуй» звучало вкрай переконливо. Собака задріботіла на розвідку.

— Сумуєте сьогодні? — запитала вона.

Він різко підвів свої голубі очі і втупився прямо в неї.

— Сумую! Ні, мені набридло! Довелося піти по повістки для двох браконьєрів, яких я впіймав, і… я не люблю людей.

Він говорив холодно, бездоганною англійською мовою, а в голосі бриніла лють.

— Вам не подобається стерегти дичину? — запитала вона.

— Стерегти дичину — подобається! Доки мені дають спокій. Та коли доводиться товктися в поліційному відділку та в різних інших місцях, чекати, доки всі ці блазні вислухають мене… о, я просто дурію… — і він саркастично усміхнувся.

— Ви могли б жити цілком незалежно? — запитала вона.

— Я? Мабуть, міг би, якщо ви маєте на увазі жити на мою пенсію. Міг би! Та мушу працювати, інакше я помру. Справа в тому, що я повинен мати якесь заняття. І в мене не вистачає характеру працювати для себе. Я маю виконувати роботу для когось, інакше через місяць пошлю все до дідька, просто через погану вдачу. Тому, одним словом, мені тут добре ведеться, особливо останнім часом…

Він знову глузливо засміявся.

— Але чому ви не в гуморі? — запитала вона. — Чи ви хочете сказати, що ви завжди не в гуморі?

— Саме так, — сказав він, сміючись. — Просто жовч виходить.

— Яка жовч? — запитала вона.

— Жовч! — сказав він. — Не знаєте, що це?

Вона мовчала, розчарована. Він не звертав на неї уваги.

— Наступного місяця я на деякий час їду звідси, — сказала вона.

— Їдете? Куди?

— До Венеції.

— До Венеції! З сером Кліфордом? Надовго?

— На місяць чи коло того, — відповіла вона. — Кліфорд не їде.

— Залишається тут? — запитав він.

— Так! Він ненавидить подорожувати в такому стані.

— Ах, бідолаха! — сказав він співчутливо.

Запала мовчанка.

— Ви не забудете мене, коли я поїду, правда? — запитала вона.

Він знову підвів погляд і уважно глянув на неї.

— Забуду? — сказав він. — Знаєте, ніхто нічого не забуває. Справа не в пам'яті.

Їй хотілося запитати: «А тоді в чому?» — але вона промовчала. Натомість проговорила невиразним голосом:

— Я сказала Кліфордові, що в мене може бути дитина.

Тепер він по-справжньому втупився в неї, напружено й допитливо.

— Ви таке сказали? — нарешті вимовив він. — А що ж він відповів?

— О, він не проти. Він справді зрадів, так ніби це його дитина. — Вона не сміла підвести на нього погляд.

Він довго мовчав, тоді знову глянув їй в обличчя.

— Звичайно, про мене ні слова? — сказав він.

— Ні, про вас ні слова, — сказала вона.

— Так, він навряд чи ковтнув би повідомлення про мене як про племінного заплідника. І звідки ж має взятися дитина?

— У мене може бути любовний роман у Венеції, — сказала вона.

— Може, — повільно промовив він. — Отже, тому ви їдете?

— Не для того, щоб заводити любовний роман, — вона з благанням дивилася на нього.

— Просто щоб створити видимість, — сказав він.

Мовчання. Він втупився у вікно, на обличчі слабка посмішка, напівглузлива, напівгірка. Вона ненавиділа цю посмішку.

— Отже, ви ніяк не намагалися застерегтися від дитини? — спитав він зненацька. — Тому що я не намагався.

— Ні, — сказала вона безсило. — Я таке ненавиджу.

Він подивився на неї, тоді знову на вікно, дивно усміхаючись. Стояла напружена мовчанка.

Нарешті він повернувся до неї й сказав саркастично:

— Отже, ви мене хотіли заради дитини, так?

Вона похнюпилася.

— Ні. Не зовсім, — сказала.

— А що зовсім? — спитав він досить уїдливо.

Вона з докором глянула на нього й сказала:

— Я не знаю.

Він розсміявся.

— Тоді чорт би мене побрав, якщо я знаю.

Запала мовчанка, довга холодна мовчанка.

— Добре, — сказав він нарешті. — Як завгодно вашій світлості. Якщо ви народите дитину, сер Кліфорд це вітатиме. Я нічого не втрачаю. Навпаки, у мене залишаться дуже приємні спогади, справді, дуже приємні! — І він потягнувся, ледь позіхнувши. — Якщо ви мною скористалися, — сказав він, — то це не вперше мною користуються; і не думаю, що колись це було так приємно, як цього разу, хоча, звичайно, надто пишатися нічим. — Він знову відкинувся назад якось дивно, його м'язи тремтіли, щелепа ходила.

— Але я не використовувала вас, — благально сказала Коні.

— Завжди до послуг вашої світлості, — відповів він.

— Ні, — сказала вона. — Мені сподобалося ваше тіло.

— Справді? — перепитав він і засміявся. — Ну тоді ми квити, тому що мені сподобалося ваше.

Він глянув на неї дивними потьмянілими очима.

— А тепер, може, бажаєте піднятися нагору? — запитав він здушеним голосом.

— Ні, не тут. Не зараз! — сказала вона з зусиллям, хоча якби він застосував до неї силу, вона б підкорилася, тому що не могла проти нього встояти.

Він знову відвернувся і, здавалося, забув про неї.

— Я хочу доторкнутися до вас так, як ви доторкаєтесь до мене, — сказала вона. — Я ще ніколи до вас не доторкалася по-справжньому.

Він подивився на неї і знову усміхнувся.

— Зараз? — запитав.

— Ні! Ні! Не тут! У хатині. Ви не проти?

— Як я до вас доторкався? — запитав він.

— Коли обмацували мене.

Він подивився на неї і зустрів її важкий, збуджений погляд.

— І вам подобалося, коли я доторкався? — запитав він, усе ще сміючись.

— Так, а вам? — запитала вона.

— А мені! — Тоді змінив тон. — Так, — сказав. — Ви знаєте і без моєї відповіді.

І це була правда.

Вона піднялася і взяла капелюшок.

— Мені треба йти, — мовила.

— Ви йдете? — він перепитав ввічливо.

Вона хотіла, щоб він доторкнувся до неї, щоб сказав їй щось, та він мовчав, тільки ввічливо чекав.

— Спасибі за чай, — сказала вона.

— Я ще не подякував вашій світлості за велику честь, виказану моєму чайникові, — відповів він.

Вона пішла стежкою, а він стояв на порозі, ледь усміхаючись. Задерши хвоста, прибігла Флосі. А Коні довелося мовчки дибати до лісу, знаючи, що він стоїть і дивиться їй вслід з тією незрозумілою посмішкою на обличчі.

Вона йшла додому дуже пригнічена й збентежена, їй зовсім не сподобалися його слова, наче вона його використовує; адже якоюсь мірою це відповідало дійсності. Та йому не слід було так говорити. Тому вона знову розривалася між двома почуттями — відразою до нього і бажанням бути з ним.

За чаєм вона почувалася дуже роздратовано і ніяково і зразу піднялася в свою кімнату. Але там краще не стало, вона не могла ні сидіти, ні стояти. Треба було щось із цим усім робити. Треба йти в хатину; нема його там — що ж, чудово.

Вона вислизнула через бічні двері і попрямувала вперед рішуче, хоча дещо понуро. Підійшовши до вирубки, почувалася страшенно ніяково. Але він був там у своїй безрукавці, зігнувся коло курника, випускаючи курей з кліток, оточений пташенятами, які тепер стали трохи незграбні, однак виглядали значно ошатнішими за справжніх курчат.

Вона йшла прямо на нього.

— Бачите, я прийшла! — сказала вона.

— Еге ж, бачу! — він випростав спину і подивився на неї, усміхаючись.

— Вже випускаєте курей? — запитала вона.

— Так, досиділися до того, що сама шкіра й кості, — сказав він. — А тепера їм зовсім не хочеться виходити і їсти. Курка на яйцях себе не пам'ятає; вона вся в яйцях чи в курчатах.

Бідолашні квочки — така сліпа відданість, навіть до чужих яєць! Коні подивилася на них із співчуттям. Між чоловіком і жінкою запала ніякова мовчанка.

— Зайдем у хатину? — запитав він.

— Ви мене хочете? — запитала вона з якоюсь недовірою.

— Еге ж, якщо хочете зайти.

Вона мовчала.

— Ну, давайте! — сказав він.

І вона пішла з ним до хати. Коли він закрив двері, стало зовсім темно, тому, як і колись, він запалив у ліхтарі маленьке світло.

— Ви без своїх нижніх спідниць? — запитав він.

— Так!

— А, тоді я так само роздягаюся.

Він розстелив ковдру, одну поклав збоку, щоб накритися. Вона зняла капелюшок і стріпнула волоссям. Він сів, скинувши черевики, гамаші, і розстібнув грубі штани.

— Ну, лягайте! — сказав він, залишившись у сорочці.

Вона мовчки скорилася, і він ліг поряд і натяг на них обох ковдру.

— От! — сказав він.

І підняв її плаття доверху, доки не дістався до самих грудей. Він ніжно поцілував їх, м'яко торкаючись устами сосків.

— Ах, але ж ти гарна, ти гарна! — сказав він і припав, притулився обличчям до її теплого живота.

І вона під сорочкою обхопила його руками, та боялася, боялася його тонкого, гладкого, голого тіла, яке здавалося таким могутнім, боялася напнутих м'язів. Налякана, відсахнулася.

І коли він сказав з якимось невиразним зітханням: «Ех, ти гарна!» — щось у тілі затремтіло, а в душі заклякло в опорі, заклякло від жахливої фізичної близькості і від особливої квапливості його заволодіння. Цього разу її не захлеснув гострий екстаз пристрасті; вона лежала, обхопивши інертними руками його пожадливе тіло, і робила те, що вимагалося, здавалося, її голова стежить за всім, і їй здавалися смішними наступи його стегон, а потуги пеніса випорснути краплю рідини здалися фарсом. Так, це кумедне підстрибування сідниць і спадання бідолашного жалюгідного вологого маленького пеніса і є кохання. Це божественна любов! Врешті модерністи мають рацію, виказуючи зневагу до цієї вистави, адже це — вистава. І справді, як кажуть деякі поети, Бог, котрий створив людину, мабуть, володів зловісним почуттям гумору, адже, створивши її мислячою істотою, він, однак, примусив її прибирати ці сміхотворні пози, сліпо жадати цієї сміхотворної вистави. Навіть Мопасан вважав прикінцевий антиклімакс принизливим. Люди зневажають статевий акт і все ж займаються ним.

Холодний і глузливий, її чудний жіночий розум стояв збоку, і, хоч лежачи цілком непорушно, вона бажала підвести стегна, скинути цього мужчину геть, втекти від його потворних обіймів і від несамовитого руху його абсурдних стегон. Його тіло — дурний, нахабний, недовершений об'єкт, трохи відразливий у своїй недосконалій незграбності. І, безперечно, повна еволюція відмінить оцей спектакль, цю «функцію».

Однак, коли він швидко закінчив і завмер, весь поринувши у мовчання і в дивну нерухому віддаленість, далекий, дальший за обрії її досягання, її серце заплакало. Вона відчувала, як він спадає геть, залишаючи її, немов камінь на березі. Він відходив, його дух покидав її. Він знав.

І в справжньому горі, вимордувана власною подвійною свідомістю й реакцією, вона заплакала. Він не звертав уваги, чи, може, навіть не помічав. Шквал ридань дужчав, трусив її і трусив його.

— Ет! — сказав він. — Цього разу було погано. У тебе не вийшло.

Отож він знає. Ридання душили її.

— Але в чому справа? — спитав він. — Так часом буває.

— Я… я не можу вас любити, — вона схлипнула й раптом відчула, що в неї крається серце.

— Не можеш? Ну, не побивайся! Нема такого закону, щоб ти мусила. Тра приймати все, як є.

Він ще лежав, поклавши руку їй на груди. Та вона прибрала з нього свої руки.

Його слова мало заспокоювали. Вона голосно хлипала.

— Нє, не! — сказав він. — У бочці меду є крапля дьогтю. То — крапля дьогтю.

Вона гірко плакала, схлипуючи:

— Але я хочу любити вас і не можу. Все так жахливо.

Він посміхнувся напівгірко, напіввесело.

— Нє, не жахливо, — сказав він, — навіть якщо ти думаєш, що жахливо. І ти не можеш його зробити жахливим. Не мордуйся тою любов'ю до мене. Ти себе ніяк на неї не наставиш. У мішку горіхів завжди один пустий. Не мішай грішне з праведним.

Він прибрав руку з її грудей і вже до неї не торкався. Тепер вона відчула глибоке задоволення від своєї недоторканості. Вона ненавиділа говірку — усі ці його тикання, трекання. Він встає, якщо хоче, стоїть і застібає свої грубі штани прямо перед нею. Врешті Майкалісу вистачало пристойності відвернутися. Цей чоловік такий самовпевнений і навіть не здогадується, яким блазнем, яким недоумком його вважають інші.

Однак, коли він почав віддалятися, щоб мовчки піднятися й залишити її, вона з жахом припала до нього.

— Ні! Не йди! Не покидай мене! Не сердься на мене! Обніми мене! Обніми швидко! — вона прошепотіла в сліпій нестямі, навіть не усвідомлюючи, що говорить, і пригортаючись до нього з надприродною силою. Саме від себе їй хотілося врятуватися, від власного внутрішнього опору й злості. Однак який могутній внутрішній опір охопив її!

Він знову обняв її і пригорнув до себе, і раптом вона стала такою маленькою в його руках, маленькою й затишною. Все минулося, і дивовижно спокійна вона почала танути. І коли вона так чудово зменшилася й розтанула в його руках, то стала для нього надзвичайно жаданою, всі його кровоносні судини, здавалося, палахкотіли від могутнього, однак ніжного потягу до неї, до її ніжності, до всепроникної краси, що опинилася в його руках і переходила в його кров. І м'яко, з дивовижною, напівпритомною ніжністю чистого м'якого бажання він провів рукою по шовковистих вигинах її стегон, вниз, вниз, до м'яких теплих сідниць, наближаючись ближче й ближче до найчутливішого місця. І вона сприйняла його, немов полум'я пристрасті, однак сповнене ніжності, і відчула, що тане в цьому полум'ї. Вона піддалася. Тілом відчула, як його пеніс піднявся з тихою надзвичайною силою й твердістю, і вона піддалася йому. З трепетом, який був, немов смерть, вона віддалася, цілком розкрилася йому. І о, якщо зараз він не виявиться ніжним, як це буде жорстоко, адже вона вся така безпорадна розкрилася для нього!

Вона знову затремтіла від його незбагненно сильного занурення в неї, такого дивного і жахливого! Він міг увійти в її ніжно-розплющене тіло ударом меча, і це була б смерть. Вона зіщулилася у раптовій судомі страху. Та він прийшов з дивним повільним напливом спокою, темним напливом спокою і важкою первісною ніжністю, такою, як при сотворінні світу. І її страх затих у грудях, груди втихомирилися, в ній не зосталося нічого. Вона сміливо віддала все, усю себе, щоб закружляти у вихорі.

І здавалося, вона — море, всього лиш темні хвилі, які піднімаються й набухають, набухають у гігантському вирі, так що повільно вся її темнота задвигтіла в русі, а вона обернулась на океан, який котить свої темні, беззвучні маси. О, а десь унизу глибини в ній розділялися й котилися нарізно довгими, далекосяжними лавинами, і потім знову й знову розділялися у найчутливішому місці, в серцевині м'якого занурення, а він занурювався все глибше й глибше, торкався дальших обріїв, і вона розкривалася все глибше й глибше, і все важчі її хвилі котилися до якогось берега, розкриваючи її, і ближче й ближче сягав невідомий дотик, і далі й далі хвилі її єства котилися геть від неї, залишаючи її, доки зненацька в м'якій трепетній конвульсії сколихнулася вся її найчутливіша плазма, вона збагнула — це кінець завершення, і зникла. Вона зникла, її не було, і вона народилася — жінка.

О, надто гарно, надто гарно! Вона збагнула всю красу його згасання. Тепер усе її тіло з ніжною любов'ю прикипіло до невідомого мужчини, сліпо приліпилося до прив'ялого пеніса в час, коли він м'яко, тендітно, незбагненно відходив після могутнього напливу сили. Коли він випав, покинув її тіло, цей таємничий, чуттєвий об'єкт, з неї вихопився несвідомий крик чистої втрати, і вона спробувала повернути його назад. Він був такий довершений! І вона так його любила!

І тільки тепер вона збагнула скромну стриманість і ніжність цього пуп'янка, знову з неї вихопився короткий скрик подивування й болю, її жіноче серце кричало про ніжну тендітність того, що володіло такою силою.

— Як приємно! — простогнала вона. — Як приємно! — Та він не сказав нічого, тільки поцілував її ніжно і застиг на ній непорушно. І вона стогнала, немовби в блаженстві, немов жертва і новонароджена.

І тепер у її душі пробудився чудний інтерес до нього. Чоловік! Над нею дивовижна чоловіча сила! Все ще трохи налякана, вона обхопила його руками. Налякана таким дивним, ворожим, трохи відразливим об'єктом, яким він був для неї, чоловіком. І тепер вона скуштувала його, і наче сини Бога перебули з дочками людей. Який він гарний, яке чисте в нього тіло! Який приємний, приємний, міцний, однак чистий і тонкий, цей спокій чуттєвого тіла! Такий цілковитий спокій сили і ніжної плоті! Яка краса! Яка краса! Її руки соромливо поповзли вниз по його спині до м'яких невеликих півкуль його сідниць. Краса! Яка краса! Раптом полум'ям ударило нове усвідомлення. Яка доречна тут ця краса, краса того, що раніше викликало відразу. Невимовна краса дотику до теплих живих сідниць! Життя в житті, суща тепла міцна приваба. І дивний тягар мішечків між його ніг! Яка таїна! Що за дивний тяжкий тягар таємниці, який може м'яко й важко лежати в твоїй руці! Корені, корінь усього прекрасного, первісний корінь усілякої повної краси.

Вона притислася до нього з подихом захвату, що межував майже з благоговінням, з жахом. Він міцно обіймав її, та не говорив нічого. Він ніколи нічого не говорив. Вона притулялася до нього ближче й ближче, щоб якомога наблизитися до цього чуттєвого дива. І з глибин його цілковитого незбагненного спокою вона знову відчула миттєве хвилююче піднесення фалоса, іншої сили. І її серце розтануло від благоговіння.

І на цей раз його присутність у ній видалася м'якою і райдужною, такою, яку не могла охопити жодна свідомість. Ціле її єство, живе й несвідоме, трепетало, мов плазма. Вона не могла збагнути, що це. Вона не могла згадати, як це було. Тільки те, що це приємніше за все на світі. Тільки те. І по тому вона цілком завмерла, цілком забулась і не могла збагнути, скільки це тривало. А він усе ще був поряд, поряд, у незбагненній мовчанці. І вони ні про що не говорили.

Коли почало повертатися усвідомлення зовнішнього світу, вона припала до його грудей і прошепотіла: «Коханий! Коханий!» І він мовчки обнімав її. І вона, сама довершеність, згорнулася на його грудях.

Та його мовчанка не мала меж. Його руки, такі спокійні й дивні, обнімали її, немов квіти.

— Де ти? — вона прошепотіла до нього. — Де ти? Озвись! Скажи мені щось!

Він ніжно поцілував її й пробурмотів:

— Ай, моя любонька!

Та вона не зрозуміла, що він має на увазі, вона не знала, де він. У своїй мовчанці він, здавалося, загубився для неї.

— Ти мене любиш, правда? — пробурмотіла вона.

— Ех, ти знаєш! — відповів він.

— Але скажи мені! — благала вона.

— Ай! Ай! Ти що, не відчула? — він сказав невиразно, але ніжно та впевнено. І вона ще ближче присунулася до нього. В коханні він був настільки спокійніший за неї, і вона хотіла, щоб він її заспокоїв.

— Ти справді мене любиш? — вона прошепотіла вперто. І його руки ніжно погладили її, немов квітку, без трепету жадання, але з делікатною близькістю. Та все ж її переслідувала невтомна потреба заволодіти його любов'ю.

— Скажи, що завжди любитимеш мене! — благала вона.

— Еге ж! — сказав він неясно. І вона відчула, як її питання відкинуло його далеко від неї.

— Нам не пора вставати? — сказав він нарешті.

— Ні! — сказала вона.

Та вона відчула, як напружується його свідомість, прислухаючись до зовнішніх звуків.

— Скоро стемніє, — сказав він.

І вона відчула в його голосі тиск обставин. Вона поцілувала його з жіночим болем — закінчилася її година.

Він підвівся і підкрутив ліхтар, тоді почав натягати свій одяг, швидко зникаючи в ньому. Потім став, прямо над нею, застібав штани й дивився на неї вниз темними, широко розплющеними очима, його обличчя ледь розпашілося, волосся покуйовдилося, і він дивовижно теплий, спокійний і гарний у тьмяному світлі ліхтаря, такий гарний, що вона ніколи б не призналася йому в тому, наскільки він гарний. І це знову породило бажання пригорнутися до нього, обхопити його руками, адже в його красі крилася тепла, напівсонна віддаленість, що навівала їй бажання плакати, і стискати його, і володіти ним. Вона ніколи ним не володітиме. Отож вона лежала на ковдрі, ніжні дуги голих стегон, і він навіть уявлення не мав, про що вона думає, та й для нього вона так само була прекрасна, ніжна, надзвичайна істота, в яку можна зануритися до нестями.

— Я люблю, що я можу зайти в тебе, — сказав він.

— Я тобі подобаюся? — запитала вона, її серце калатало.

— Усе виліковує те, що я можу зайти в тебе. Я люблю, що ти відкриваєшся мені. Я люблю, що можу так глибоко зайти в тебе.

Він нахилився, поцілував її м'який живіт, потерся об нього щокою, тоді прикрив його.

— І ти мене ніколи не покинеш? — спитала вона.

— Не кажи такого, — сказав він.

— Але ти справді віриш, що я люблю тебе? — спитала вона.

— Ти мене любиш в цю хвилину більше, ніж будь-коли ти могла припустити. Та хтозна-що станеться, коли ти почнеш про це все думати!

— Ні, не говори такого! І ти вже не думаєш, ніби я хотіла використати тебе, правда?

— Як?

— Щоб народити дитину?..

— Тепер кожна людина на світі може мати дитину, — сказав він, зашнуровуючи свої краги.

— О ні! — вигукнула вона. — Ти не це мав на увазі?

— Та ну! — сказав він, поглядаючи на неї з-під насуплених брів. — Це було найкраще.

Вона лежала непорушне. Він тихо відчинив двері. На темно-блакитному небі був прозорий бірюзовий обідок.

Він вийшов замкнути курей, щось лагідно промовляючи до пса. А вона лежала, чудувалася дивовижами життя й буття.

Коли він повернувся, вона все ще лежала, рум'яна, мов циганка. Він сів коло неї на стільчику.

— Тра, щоб ти якоїсь ночі прийшла до мене додому, перед тим, як поїдеш, згідна? — сказав він, підвівши брови; його руки звільна гойдалися між колін.

— «Згідна?» — перекривила вона. Він усміхнувся.

— Ге ж, згідна? — повторив він.

— «Ге ж»! — сказала вона, імітуючи його говірку.

— Еге? — сказав він.

— Еге! — повторила вона.

— І переспиш зо мною, — сказав він. — Так тра. Коли ти прейдеш?

— Коли «прейду»? — спитала вона.

— Нє, — сказав він. — Ти не мош не прейти. Коли ти прейдеш?

— Мо', в неділю, — сказала вона.

— Мо', в неділю! Еге!

Він пирснув.

— Нє, ти не мош, — заперечив він.

— Чого «не мош»? — спитала вона.

Він засміявся, її спроби імітувати говірку були такі невдалі.

— Тоді ходи, тра йти! — сказав він.

— Вже тра? — сказала вона.

— Вже трась! — виправив він.

— Чому я повинна говорити «трась», коли ти кажеш «тра», — запротестувала вона. — Це нечесно.

— Хіба? — сказав він, подавшись вперед і ніжно погладивши її по обличчю. — Ти маєш гарну поцьку, правда! Найкращу на світі. Коли любиш! Коли хочеш!

— Що таке поцька? — запитала вона.

— А ти не знаєш? Це — ти там унизу; те, куди я входжу, куди ти мене пускаєш. Та сама штука.

— «Та сама штука», — перекривила вона його. — Тоді це те ж саме, що їбатися.

— Нє! Нє! То тільки рух. То роблять тварини. А це — щось значно більше. Розумієш! А ти маєш щось більше за тварину, правда? Навіть коли злягаєшся! Там твоя краса, любонько!

Вона підвелася і поцілувала його між очі, котрі дивилися на неї так тьмяно, і ніжно, і невимовно лагідно, такі незбагненно гарні.

— Правда? І я тобі подобаюся? Він поцілував її, не відповідаючи.

— Тра тобі йти, дай обтрушу тебе, — сказав він.

І його рука пройшлася по вигинах її тіла, твердо, без жадання, однак з м'яким, інтимним знанням.

Коли вона в сутінках бігла додому, світ здавався сном; здавалося, дерева в парку виринали й хиталися, немов на якорі в час припливу, і схил пагорба, що вів до будинку, був наче живий.