Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Їй треба було вирішити, що робити. За шість днів вона виїде з Венеції, тобто тієї ж суботи, коли він залишить Реґбі. Отож до Лондона вона прибуде наступного понеділка і тоді побачить його. Вона написала на його лондонську адресу й попросила, щоб він прислав їй листа в готель «Гартленд» і зайшов до неї в понеділок о сьомій годині вечора.

Почуття її ускладнилися й переплуталися від гніву, і вона ні на що не реаґувала. Вона відмовилася звіритися навіть Гілді, а Гілда, ображена її твердою мовчанкою, потоваришувала з якоюсь датчанкою. Коні ненавиділа цю безглузду близькість між жінками, близькість, на яку Гілда завжди йшла демонстративно.

Сер Малколм вирішив їхати з Коні, а Данкен міг поїхати з Гілдою. Старий художник завжди дбав про себе, він замовив спальні місця в Східному експресі, незважаючи на нехіть Коні до trains de luxe[42] і до атмосфери вульґарної розкоші, яка в наш час їм притаманна. Однак це мало скоротити подорож до Парижа.

Сер Малколм завжди почувався ніяково, коли вертався до дружини. Це була звичка, засвоєна за часів першої дружини. Та вдома планувався святковий вечір з куріпками, і він хотів приїхати заздалегідь. Коні, засмагла й красива, сиділа мовчки, зовсім не дивлячись на пейзаж.

— Трохи нудно повертатися назад до Реґбі, — сказав батько, помітивши її понурість.

— Не впевнена, що повернуся назад до Реґбі, — вона відповіла на диво різко і подивилася йому в очі своїми великими блакитними очима.

У його великих блакитних очах з'явився зляканий вираз чоловіка, у якого не зовсім чиста суспільна совість.

— Ти маєш на увазі, що на деякий час залишишся в Парижі?

— Ні, я маю на увазі, що ніколи не повернуся в Реґбі.

Його турбували власні маленькі клопоти, і він щиро сподівався, що на нього не впадуть ще й її.

— Як так, одразу? — запитав він.

— У мене буде дитина.

Вперше вона вимовила ці слова живій душі, і це означало поворот у її житті.

— Звідки ти знаєш? — запитав батько. Вона усміхнулася.

— А звідки мені знати!

— Але це, звичайно, не Кліфордова дитина?

— Ні! Іншого чоловіка.

Їй подобалося мучити його.

— Я його знаю? — запитав сер Малколм.

— Ні! Ти ніколи його не бачив.

Запанувала довга пауза.

— І які в тебе плани?

— Не знаю, в тому-то й річ.

— Не знаєш, як усе залагодити з Кліфордом?

— Думаю, Кліфорд пішов би на це, — сказала Коні. — Він сказав мені після вашої останньої з ним розмови, що не заперечуватиме, коли я народжу дитину, тільки треба, мовляв, підійти до цього обачно.

— Єдина розумна річ за даних обставин. Тоді, думаю, все гаразд.

— В якому плані? — запитала Коні, втупившись батькові в очі. Вони були великі й блакитні, як і її власні, та в них була деяка ніяковість, часом погляд ніякового маленького хлопчика, а часом вигляд чистого егоїзму, як правило, добродушного й лінивого.

— Ти можеш подарувати, Кліфордові спадкоємця для всіх Чатерлеїв і ще одного баронета для Реґбі.

Обличчя сера Малколма осяяла напівчуттєва усмішка.

— Навряд чи я цього хочу, — сказала вона.

— Чому ні? Почуття до іншого мужчини? Якщо хочеш знати правду, дитя моє, то ось вона. Світ іде вперед. Реґбі стояло й стоятиме. Світ більш — менш постійна річ, і ми маємо прилаштуватися до нього, хоча б позірно. Особисто, на мою думку, ми можемо насолоджуватися життєвими втіхами. Почуття змінюються. Можна любити одного чоловіка цього року, а наступного — іншого. Але Реґбі стоятиме завжди. Тримайся за Реґбі, доки Реґбі тримається за тебе. Тоді шукай власних насолод. Від розриву ти отримаєш дуже мало. Якщо тобі завгодно, ти можеш піти на розрив. Ти маєш незалежні прибутки, єдина річ, яка тебе ніколи не зрадить. Але з цього буде мало користі. Народи для Реґбі маленького баронета. Це забавно.

І сер Малколм відкинувся назад і знову усміхнувся. Коні не відповідала.

— Сподіваюся, нарешті ти спізнала справжнього мужчину, — сказав він через деякий час, внутрішньо насторожений.

— Так. І в цьому біда, їх не так багато зосталося, — сказала вона.

— Ні, свідок Бог! — він замислився. — їх небагато! Ну, дорога моя, якщо глянути на тебе, йому пощастило. Звичайно, він не завдаватиме тобі клопотів?

— О, ні! Він залишає все цілком на мій розсуд.

— Чудово! Чудово! Так зробив би істинний мужчина.

Сер Малколм був задоволений, Коні була його улюблена дочка, йому завжди подобалася її жіночість. На відміну від Гілди, у ній так мало від матері. І він завжди не полюбляв Кліфорда. Тому він був задоволений і поводився з дочкою дуже ніжно, так наче ненароджена ще дитина була його власною.

Він під'їхав з нею до готелю «Гартленд» і простежив, щоб вона влаштувалася, тоді пішов у свій клуб. Перебути цей вечір з ним вона не схотіла.

Її чекав лист від Мелорза. «Я не прийду до вашого готелю, але чекатиму на вас коло «Золотого півня» на Едем-стріт о сьомій».

Там він і стояв, високий, худорлявий і зовсім інший в офіційному костюмі з тонкої темної тканини. В ньому була природна гідність, але бракувало стандартних ознак її класу. Проте вона зразу помітила, він може з'явитися в будь-якому товаристві. Він володів природними манерами, приємнішими від стандартних манер, притаманних її класу.

— Ось і ти! Як ти гарно виглядаєш!

— Так! Але цього не скажеш про тебе. Вона збентежено глянула на його обличчя.

Воно схудло, випиналися вилиці. Але очима він усміхався до неї, і вона відчула себе затишно коло нього. Так, напружене бажання дотримуватися пристойності раптово спало. Від нього до неї линуло якесь тепло, що примушувало її почуватися внутрішньо легко, щасливо й по-домашньому. З пильним жіночим інстинктом щастя вона відзначила це негайно. «Я щаслива, коли він поряд!» Усе сонячне світло Венеції не дало їй цього внутрішнього простору й тепла.

— Це було жахливо для тебе? — запитала вона, сівши за стіл напроти нього. Він дуже схуд — тепер вона помітила. Його рука лежала так, як уже бувало — з тим самим дивним цільним забуттям сонного звіра, їй так хотілося взяти й поцілувати її. Та вона не наважувалася.

— Люди завжди жахливі, — сказав він.

— І ти дуже переживав з цього приводу?

— Переживав і завжди переживатиму. Хоч І знаю, що переживати нерозумно.

— Ти почувався, наче собака, до хвоста якого прив'язали бляшанку? Кліфорд сказав, ніби ти так почувався.

Він глянув на неї. З її боку в ту хвилину це звучало жорстоко, його гордість тяжко страждала.

— Мабуть, так, — сказав він.

Вона й не здогадалася про пекучу гіркоту, з якою він сприйняв образу. Запала довга мовчанка.

— Ти скучав за мною? — запитала вона.

— Я радів, що ти не замішана.

Знову пауза.

— І люди повірили про тебе й про мене? — запитала вона.

— Ні! Тепер я так не думаю.

— А Кліфорд?

— Мабуть, ні. Він відмахнувся від цієї чутки, навіть не замислюючись, чи є в ній хоч трохи правди. Та, природно, це змусило його показати мені на двері.

— У мене буде дитина.

Життя згасло з його обличчя, з його цілого тіла. Він глянув на неї потьмянілими очима, і цього погляду вона зовсім не могла збагнути; здавалося, на неї дивився якийсь темний вогненний дух.

— Скажи, що ти радий! — благала вона, шукаючи його руку. І вона помітила, в ньому піднялася якась радість. Та її охопило щось таке, чого вона не могла збагнути.

— Це — майбутнє, — сказав він.

— Але ж хіба ти не радий? — наполягала вона.

— Я відчуваю таку страшну недовіру до майбутнього.

— Але тебе не має турбувати будь-яка відповідальність. Кліфорд прийме дитину як свою, він зрадіє.

Вона помітила, як він зблід і відсахнувся. Він не відповідав.

— Вернутися мені до Кліфорда і народити для Реґбі маленького баронета? — запитала вона.

Він подивився на неї, блідий і дуже далекий. Бридка усмішечка зблискувала на обличчі.

— Краще йому не говорити, хто батько.

— О! — сказала вона. — Навіть у такому разі він прийме дитину, якщо я захочу.

Мовчання. Між ними — величезна прірва.

— Але ж ти не хочеш, щоб я поверталася до Кліфорда, правда? — запитала вона його.

— А що ти сама хочеш? — відказав він.

— Я хочу жити з тобою, — сказала вона просто.

Мимохіть живіт його наче обсипало жаром, і він опустив голову. Тоді знову підвів на неї зацькований погляд.

— Коли це тобі щось дасть, — сказав він. — Я не маю нічого.

— Ти маєш більше за багатьох чоловіків. Ну, ти ж сам знаєш, — сказала вона.

— З одного боку, знаю. — Якийсь час він мовчав, розмірковував. Тоді підсумував: — Казали, що в мені надто багато від жінки. Але річ не в тому. Я не жінка, ні тому що не хочу стріляти птахів, ні тому що я не хочу робити гроші, ні просуватися по службі. Я міг би просунутися в армії, але я не люблю армію. Хоча я добре вмію обходитися з людьми, вони мене люблять і відчувають до мене якийсь священний страх, коли я лютую. Ні, це нерозумно — вища влада з мертвими руками, яка мертвить армію, мертвить зовсім по-дурному. Я люблю людей, і люди люблять мене. Так, я не можу витримувати владне нахабство людей, які правлять цим світом. Тому я не здатен просуватися. Я ненавиджу зухвальство грошей і ненавиджу зухвальство класу. Отже, в світі такому, яким він є, що я можу запропонувати жінці?

— Але навіщо щось пропонувати? Це не купівля. Ми просто кохаємо одне одного, — сказала вона.

— Нє! Нє! Це щось більше. Жити — це рухатися й рухатися вперед. Моє життя не потрапляє в належні труби, просто не потрапляє. Мені попався нещасливий квиток. І я не можу приймати жінку у своє життя, доки це життя чогось не звершить і чогось не досягне, принаймні внутрішньо, щоб ми обоє могли залишатися свіжими. Чоловік повинен пропонувати жінці якийсь сенс життя, якщо це окреме життя і якщо вона правдива жінка. Я не можу просто бути наложником чоловічої статі.

— Чому ні? — запитала вона.

— Тому що не можу. І скоро й ти зненавидиш це.

— Так ніби ти не можеш мені довіряти, — сказала вона.

Усмішка зблиснула на його обличчі.

— У тебе гроші, у тебе становище, ти прийматимеш рішення. Зрештою я не просто їбун своєї пані.

— А що іще?

— Гарне запитання. Без сумніву, цього не видно. Однак, принаймні для себе, я щось означаю. Я бачу сенс власного існування, хоча можу цілком зрозуміти, що більше ніхто цього не бачить.

— І хіба твоє існування матиме менше сенсу, якщо ти житимеш зі мною?

Він довго мовчав перед тим, як відповісти.

— Можливо.

Вона теж обміркувала його слова.

— А який сенс твого існування?

— Кажу ж тобі. Його не видно. Я не вірю ні в світ, ні в гроші, ні в розвиток, ні в майбутнє цивілізації. Для того, щоб у людства появилося майбутнє, потрібні дуже великі зміни в порівнянні з тим, що існує тепер.

— І яким має бути справжнє майбутнє?

— Бог його знає! Живе щось у мені, суцільна плутанина і безмір люті. Але що воно насправді, не знаю.

— Сказати тобі? — вона глянула йому в обличчя. — Сказати тобі, що в тобі є такого, чого позбавлені інші мужчини і що може бути майбутнім? Сказати?

— Ну скажи, — відповів він.

— Це мужність твоєї власної ніжності, от що, коли ти кладеш руку Мені на сідниці і кажеш, що вони гарні.

На його обличчі зблиснула посмішка.

— Ти про це! — сказав він і замислився. — Еге ж! — сказав він. — Ти маєш рацію. Це справді суттєво. Це суттєво завжди. Те ж саме з чоловіками. Я маю спілкуватися з ними фізично, і від цього нікуди не дінешся. Я повинен відчувати їх тілом і відчувати до них якусь ніжність, навіть якщо готовий послати їх до чорта. Як казав Будда, це питання відчуття. Та навіть він соромився тілесного відчуття і тієї природної фізичної ніжності, а це щось найкраще, навіть між чоловіками, на справжній чоловічий лад. Це робить з них справжніх мужчин, бо інакше вони просто мавпи. Еге ж! Це дійсно ніжність, це відчуття жіночої плоті. Секс — по суті лиш дотик, наближений дотик. І саме дотику ми боїмося. Ми просто напівсвідомі себе і напівживі. Нам пора ожити і почати відчувати. Особливо англійцям треба зав'язати стосунки між собою, стосунки трохи делікатніші й трохи ніжніші. Така нагальна потреба.

Вона глянула на нього.

— Тоді чому ж ти мене боїшся? — запитала.

Перш ніж дати відповідь, він довго дивився на неї.

— Насправді, це — гроші і становище. Це світ, який у тобі.

— А хіба в мені немає ніжності? — вона запитала сумно.

Він подивився на неї потемнілими, відчуженими очима.

— А це, як і в мені, приходить і відходить.

— І ти не можеш повірити в її існування між тобою й мною? — вона занепокоєно дивилася на нього і побачила, як його обличчя враз пом'якшилося, скинуло свій панцир.

— Можливо! — сказав він. Обоє мовчали.

— Я хочу, щоб ти обняв мене, — сказала вона. — Я хочу почути від тебе слова радості, що ти матимеш дитину.

Вона була така приязна, така тепла й тужлива, що в нього все перевернулося всередині від потягу до неї.

— Може, підемо в мою кімнату, — сказав він. — Хоча це знову скандал.

Та вона помітила, як він знову забуває про світ, а на його обличчі з'являється м'який, чистий вираз ніжної пристрасті.

Вибираючи малолюдні вулиці, вони пройшли до площі Кобурґ, де він наймав кімнату на самому верху будинку, майже на горищі, в якій сам готував собі їжу на газовій плитці. Кімната була маленька, але пристойна й прибрана.

Вона роздягнулася догола і примусила його зробити те ж саме. Вона була така чарівна в першому м'якому розквіті своєї вагітності.

— Може, не треба тебе займати, — сказав він.

— Ні, — відповіла вона. — Люби мене. — Люби мене! Люби мене і скажи, що не розлучишся зі мною! Скажи, що ніколи не відпустиш мене нікуди й ні до кого!

Вона пригорнулася до нього, міцно притиснувшись до його стрункого дужого голого тіла, єдиного дому, який будь-коли знала.

— То я не відпущу тебе, — сказав він. — Якщо ти хочеш, я не відпущу тебе.

Він міцно обхопив її руками.

— І скажи, що ти радий дитині, — повторювала вона. — Поцілуй! Поцілуй мій живіт і скажи, ти радий, що вона там.

Але це для нього було важче.

— Мені страшно приводити на цей світ дітей, — сказав він. — Я так боюся за їхнє майбутнє.

— Але ти зачав її в мені. Будь до неї ніжний, і це стане її майбутнім. Поцілуй її!

Він здригнувся, адже почув правду. «Будь до неї ніжний, і це стане її майбутнім». Цієї миті він відчував гостру любов до цієї жінки. Він поцілував її живіт і пагорб Венери, щоб дістатися ближче до плоду в утробі.

— О, ти любиш мене! Ти любиш мене! — вона скрикнула, як колись, сліпо, невиразно, скрикнула в пориві кохання. І він м'яко занурився в неї, відчуваючи, як з нього в неї з полегшенням переливається потік ніжності, утворюючи між ними зв'язок співчуття.

І, занурившись у неї, він збагнув, що саме так він мусив зробити — звершити цей ніжний дотик, не втрачаючи своєї гордості, чи гідності, чи чоловічої цілісності. Зрештою, якщо у неї є гроші й засоби існування, а в нього їх немає, він мав би бути надто гордим і самозакоханим, щоб з цієї причини вбити свою ніжність до неї. «Я стою за тілесний зв'язок між людськими істотами, — він говорив собі, — і за ніжність. А вона моя пара. І це битва проти грошей, і машин, і мавпячої досконалої мертвотності світу. І в цій битві вона стоятиме коло мене. Богу дякувати, я знайшов жінку, котра зі мною, котра ніжна до мене й відчуває мене. Богу дякувати, вона не нахаба і не дурепа. Богу дякувати, вона лагідна, обізнана жінка». І, вивергаючи своє сім'я, він одночасно полинув до неї душею у ще пліднішому творчому діянні.

Тепер вона зовсім пересвідчилася, що вони не розлучаться. Але зоставалося визначити, як вони здійснять своє єднання.

— Ти ненавидиш Берту Коутс? — вона його запитала.

— Не нагадуй про неї.

— Ні! Дозволь мені говорити. Тому що колись ти любив її. І колись ти був таким же близьким з нею, як і зі мною. Тому ти повинен сказати мені. Хіба не жахливо так її ненавидіти, якщо колись ви були близькими? Чому так трапилося?

— Не знаю. Вона виставляла проти мене свою волю завжди, завжди, свою жахливу жіночу волю, свою свободу! Жахливу жіночу свободу, яка веде до скаженого бажання тероризувати когось! О, вона завжди виставляла проти мене свою свободу, немов бризкала в лице сірчаною кислотою.

— Але вона не вільна від тебе навіть тепер. Вона досі тебе любить?

— Ні, ні! Якщо вона не вільна від мене, то тільки тому, що в ній живе ця божевільна злість, вона мусить тероризувати мене.

— Та вона, мабуть, любить тебе.

— Ні! Ну, трохи любила, її тягло до мене. І, думаю, вона ненавиділа навіть цей потяг. Моментами вона любила мене. Але завжди повертала все назад і починала тероризувати мене. Її найглибше бажання було тероризувати мене, і ніщо не могло її змінити. З самого початку її воля була зловорожа.

— Але, можливо, вона відчувала, що ти не любиш її по-справжньому, і хотіла примусити тебе.

— О Боже, цей примус був зловорожий.

— Але ж ти не любив її по-справжньому? Ти вселив у неї цю зловорожість.

— Яким чином? Я почав. Почав її любити. Та вона завжди все це псувала. Ні, не варто про це говорити. Це був фатум, от що. І це була фатальна жінка. Цього останнього разу я мав би застрелити її, як стріляв горностая, якби таке дозволялося — шалена, навіжена фурія в образі жінки! Якби я міг її застрелити і припинити цей жах! Треба було б це узаконити. Коли жінка піддається власній волі, власній волі, спрямованій проти нього, тоді це страшно, тоді її зрештою треба застрелити.

— А чоловіків так само треба стріляти, якщо вони піддаються власній волі?

— Еге ж, так само! Та я маю спекатися її, інакше вона знову на мені повисне. Я хотів тобі сказати ось що. Мені треба розлучитися, коли це взагалі можливо. Отож нам треба поводитись обачно. Нас, тебе й мене, не повинні бачити разом. Я ніколи, ніколи не переживу, якщо вона застукає нас із тобою.

Коні поміркувала над його словами.

— Тоді ми не зможемо бути разом? — спитала вона.

— Тільки шість місяців чи біля того. Але, думаю, суд відбудеться у вересні, і тоді треба чекати до березня.

— Але ж дитина, мабуть, народиться в кінці лютого, — сказала вона.

Він мовчав.

— Хотів би я, щоб усі Кліфорди й Берти вимерли, — сказав він.

— Ти не надто до них доброзичливий, — сказала вона.

— Доброзичливий до них? Так, але найдоброзичливіше для них, мабуть, дати їм умерти. Вони не здатні жити. Вони тільки нищать життя. У них страшні душі. Смерть буде для них благо. От якби мені дозволили постріляти їх.

— Але ти не можеш таке зробити, — сказала вона.

— Однак хотів би! І з спокійнішим сумлінням, ніж коли стріляю ласицю. В ній хоча б є якась краса й своєрідність. Але їх безліч. О, я б їх постріляв.

— Тоді добре, що ти не наважуєшся цього зробити.

— Так.

Тепер Коні треба було багато чого обміркувати. Ясно, що він хотів звільнитися від Берти Коутс. І, певна річ, він мав рацію. Це підтверджувала остання вихватка Берти. Отож їй доведеться жити одній до весни. Можливо, вона зможе розлучитися з Кліфордом. Але як? Якщо назвати Мелорза, тоді кінець його власному розлученню. Як принизливо! Невже не можна поїхати геть у найдальший кінець світу і звільнитися від цього всього?

Не можна. В наші дні найдальші кінці світу лежать всього за п'ять хвилин від Черінґ Кросу. Поки існує радіо, немає найдальших кінців світу. Королі Дагомеї й тібетські лами слухають Лондон і Нью — Йорк.

Терпіння! Терпіння! Світ — простора й потворна плутанина механізмів, і треба великої обережності, щоб не заплутатися в ньому. Коні звірилася батькові.

— Розумієш, тату, він Кліфордів єґер, але служив офіцером в армії в Індії. Тільки він, як полковник К. Е. Флоренс, вирішив знову стати рядовим солдатом.

Однак сер Малколм не відчував симпатії до недолугого містицизму славетного К. Е. Флоренса. За його скромністю, він вважав, ховається самореклама. Все це скидалося на марнославство такого кшталту, яке найбільше зневажав сер Малколм — марнославство самоприниження.

— Звідки походить твій єґер? — запитав піп роздратовано.

— Він син шахтаря з Тевершела. Проте він цілком презентабельний.

Титулований художник розізлився ще дужче.

— Як на мене, щось на зразок золотошукача, — сказав він. — А ти явно чудова, зручна молота жила.

— Ні, тату. Все не так. Ти б зрозумів, якби побачив його. Він — мужчина. Кліфорд завжди не любив його за те, що йому бракувало покірності.

— Очевидно, у нього добрий нюх.

Сер Малколм найдужче боявся скандалу з приводу того, що його дочка завела інтриґу з єґерем. Він не мав нічого проти інтриґи, але був проти скандалу.

— Мені немає діла до цього чолов'яги. Він, бачу, зміг добре тебе обкрутити. Але, ради Бога, подумай про те, що підуть балачки. Подумай про свою мачуху, як вона це сприйме!

— Знаю, — сказала Коні. — Балачки — це жах, особливо коли живеш у світському товаристві. А йому так хочеться домогтися власного розлучення. Я думаю, ми, мабуть, можемо сказати, ніби це дитина іншого чоловіка, і взагалі не згадувати прізвище Мелорза.

— Іншого чоловіка! Якого іншого?

— Можливо, Данкена Форбса. Він усе життя товаришує з нами. І він досить відомий художник. І я йому подобаюся.

— Отуди к бісу! Бідолаха Данкен. А що він з цього матиме?

— Не знаю. Та йому це навіть може сподобатися.

— Сподобатися? Чудернацький він чоловік, якщо це так. А в тебе ніколи не було з ним роману, га?

— Ні! Але роману він не бажає. Йому подобається, коли я біля нього, але щоб його не займала.

— О Боже, ну й покоління!

— Йому дуже хотілося, щоб я позувала для картини. А я цього не хотіла.

— Боже, поможи йому! Та вигляд у нього надто підтоптаний для такого діла.

— Все ж ти не будеш надто протестувати, коли про нього почнуться розмови?

— О Боже, Коні, що за кляті витівки!

— Знаю! Це гидко! Але що ж мені робити?

— Хитрування — потурання; потурання — хитрування! Мимоволі з'являється думка, що я зажився на світі.

— Годі, тату, якби ти сам у свій час не вдавався до хитрування й потурання, то мав би право мене засуджувати.

— Але запевняю тебе, все було по-іншому.

— Все завжди по-іншому.

Прибула Гілда і, почувши про новий розвиток подій, так само розлютилася. І вона так само просто не могла стерпіти думки про публічний скандал щодо сестри і єґеря. Надто, надто принизливо!

— А чому нам просто поодинці не зникнути й не опинитися в Британській Колумбії? — запитала Коні. — Тоді обійдеться без скандалу.

Але це був не вихід. Скандал все одно б відбувся. І якщо Коні їхатиме з чоловіком, краще вийти за нього заміж. Так вважала Гілда. Сер Малколм вагався. Все ще могло перегоріти.

— Але ти зустрінешся з ним, тату?

Бідолашний сер Малколм! Йому не вельми хотілося. І бідолашний Мелорз, йому хотілося ще менше. Однак зустріч відбулася — ланч у закритому кабінеті клубу, тільки їх двоє, оглядали один одного з ніг до голови.

Сер Малколм випив чимало віскі, Мелорз так само пив. І весь час вони розмовляли про Індію, про яку молодший з двох був добре обізнаний.

Це тривало під час їжі. Тільки коли подали каву і офіціант вийшов, сер Малколм запалив сигару і сказав сердечно:

— Ну, хлопче, а як з моєю дочкою? Усмішка з'явилася на обличчі Мелорза.

— Ну, сер, а що з нею?

— Наскільки я розумію, вона збирається мати від вас дитину.

— Маю честь! — усміхнувся Мелорз.

— Їй-Богу, честь! — сер Малколм самовдоволено гмукнув і став похітливим шотландцем. — Честь! Як воно було, га? Гарно, хлопчику, чи як?

— Гарно!

— Ладен закластися, що таки гарно! Ха-ха! Моя донечка вся в мене, от! Я сам ніколи не проминав нагоди розважитися в ліжку. Хоча її мати, о святий Боже! — Він закотив очі. — Але ви розпалили її, я бачу. Ха-ха. Моя кров! Ви підпалили цю копичку сіна. Ха-ха-ха! Мушу вам сказати, мене це дуже потішило. Вона потребувала цього. О, вона гарна дівчина, гарна дівчина, і я знав, що з неї буде діло, як тільки якийсь чолов'яга піднесе до неї вогник! Ха-ха-ха! Єґер, ну й ну! Браконьєр чортів, я б так сказав! Ха-ха! Але тепер, послухайте, якщо серйозно, що нам з цим усім робити? Якщо серйозно!

Якщо серйозно, далеко вони не просунулися. Мелорз, хоч і дещо напідпитку, виявився з двох значно тверезішим. Він спрямував розмову в якомога розумніше русло, що означало мінімум розмови.

— Отже, ви стережете дичину! О, маєте рацію! Така пташка варта мужчини, правда? Жінку перевіряєш, коли щипаєш її сідниці. За відчуттям її сідниць можна сказати, чи з нею буде добре. Ха-ха. Я вам заздрю, юначе. Скільки вам років?

— Тридцять дев'ять.

Його світлість підняв брови.

— Так багато! Ну, як на ваш вигляд, у вас попереду ще чудових двадцять років. Єґер чи ні, а півень добрий. Бачу з закритими очима. Не те, що цей каліка Кліфорд! Боягузливий пес, не здатний переспати з жінкою, ніколи не був здатний. Ви мені подобаєтеся, мій хлопчику. Можу посперечатися, гарний у вас стручок, о, ви справжній півень, я бачу. Ви — борець! Єґер! Ха-ха, чорт забирай, не довірив би я вам своєї дичини! Та послухайте, серйозно, що нам з усім цим робити? Світ повен старих покалічених бабів.

Вони нічого не зробили, тільки започаткували між собою древню масонську ліґу чоловічої чуттєвості.

— І послухайте, хлопче, якщо я колись зможу вам допомогти, ви можете на мене покластися. Єґер? О, Ісусе, це чудово! Мені подобається! О, мені подобається! Це значить, що в цієї дівчини є запал. Що? Врешті, знаєте, у неї є свій власний прибуток, скромний, скромний, але з голоду не дасть померти. І я залишу їй усе, що маю. Свідок — Бог, залишу. Вона заслуговує за те, що має запал, живучи у світі старих бабів. Сімдесят років я боровся, щоб звільнитися з-під спідниць старих бабів, і дотепер не зміг. Але ви — мужчина, я бачу.

— Я радий, що ви так думаєте. Мені, як правило, натякали, що я мавпа.

— О, так і мало бути! Дорогий мій, ким, як не мавпою, ви могли здатися старій бабі?

Вони розпрощалися найпривітніше, і до самого вечора Мелорз у душі сміявся.

Наступного дня він снідав з Коні й Гілдою водному надійному місці.

— Як шкода, що ми втрапили в таку огидну ситуацію, — сказала Гільда.

— Мене це вельми потішає, — сказав він.

— Думаю, вам варто було б утриматися від дітей, доки ви обоє не отримали свободи, щоб одружитися і народжувати дітей.

— Бог надто швидко роздмухав цю іскру! — сказав він.

— Думаю, Бог не має до цього жодного відношення. Звичайно, у Коні вистачить грошей для обох, але ситуація нестерпна. — Тоді чому ж ви так тривожитеся? — сказав він.

— Коли б ви були з її класу.

— Або коли б був у клітці в зоопарку.

Мовчання.

— Думаю, — сказала Гілда, — краще їй назвати зовсім іншого чоловіка як співвідповідача, а про вас взагалі не згадувати.

— Але я думав, що без мене там не обійшлося.

— Ідеться про процедуру розлучення. Він здивовано глянув на неї. Коні не наважувалася викласти йому план про Данкена.

— Не розумію, — сказав він.

— У нас є друг, який, мабуть, погодиться, щоб його вважали співвідповідачем, тому ваше ім'я немає потреби називати, — сказала Гілда.

— Ви маєте на увазі чоловіка?

— Звичайно!

— Але ж немає іншого чоловіка! — Він здивовано подивився на Коні.

— Ні, ні! — швидко сказала вона. — Тільки давня дружба, не любов, а просто так.

— Тоді чому ж йому брати на себе вину? Якщо він нічого від тебе не матиме?

— Деякі чоловіки — лицарі і не розраховують щось отримати від жінки, — сказала Гілда.

— Такий лицар випав і на мою долю, га? І що ж це за один?

— Друг, якого ми знаємо з дитинства, коли ми ще жили в Шотландії, художник.

— Данкен Форбс! — він сказав одразу, адже Коні розповідала про нього. — І як ви звалите на нього вину?

— Вони можуть зупинитися в одному готелі, чи вона навіть може поселитися в його квартирі.

— Здається, багато галасу даремно, — сказав він.

— Що ви пропонуєте? — запитала Гілда. — Якщо вирине ваше ім'я, ви не зможете розлучитися з вашою дружиною, а з нею, певно, краще не зв'язуватися.

— Саме так! — сказав він похмуро. Запала довга мовчанка.

— Ми можемо їхати негайно, — сказав він.

— Для Коні немає негайно, — сказала Гілда. — Кліфорда надто добре знають.

Знову чисто розпачлива мовчанка.

— Світ такий, як є. Якщо хочете жити вдвох і обійтися без переслідувань, доведеться одружитися. Щоб одружитися, вам обом треба розлучитися. І як ви це збираєтеся зробити?

Він довго мовчав.

— А як ви це пропонуєте зробити? — запитав він.

— Побачимо, чи погодиться Данкен фігурувати як співвідповідач, тоді ми повинні примусити Кліфорда дати Коні розлучення, а ви маєте зайнятися власним розлученням, і, доки не буде остаточного звільнення, ви обоє маєте триматися окремо.

— Це якесь божевілля.

— Ймовірно! А світ подивиться на вас, як на божевільних, чи ще гірше.

— Що гірше?

— Мабуть, як на злочинців.

— Думаю, я ще матиму можливість устромити свій кинджал ще хоч кілька разів, — усміхнувся він. Тоді замовк, видно, тамуючи злість. — Ну що ж! — зрештою сказав він. — Я на все згоден. Світ — це божевільний ідіот, і нікому не під силу його вбити, хоча я прикладу до цього всіх сил. Але ви маєте рацію. Ми маємо рятуватися, як тільки можна.

Він з приниженням, злістю, втомою і безпорадністю глянув на Коні.

— Моя любонько! — сказав він. — Здається, світ хоче насипати тобі солі на хвіст.

— Не насипле, якщо ми не дамося, — сказала вона.

Вона менше за нього заперечувала проти поступок світові.

Коли звернулися до Данкена, він також наполягав на зустрічі з цим правопорушником—єґерем, тому відбувся обід для чотирьох, цього разу в нього на квартирі. Данкен був невисокий, широкоплечий, темношкірий, небалакучий, свого роду Гамлет з прямим темним волоссям і химерним кельтським марнославством. Його мистецтво — це суцільні труби, й клапани, і спіралі, і дивні кольори, ультрамодерн, однак не позбавлений деякої сили, навіть деякої чистоти форми й тону, тільки Мелорзу все це здавалося жорстоким і гидким. Він не насмілився це сказати, тому що Данкен мало не схибився на своєму мистецтві, створивши особистий культ і персональну релігію.

Вони оглядали картини в студії, і невеликими карими очима Данкен прикипів до іншого чоловіка. Він хотів почути, що скаже єґер. Думку Коні і Гілди він знав.

— Чистісіньке вбивство, — нарешті сказав Мелорз; саме цих слів Данкан безумовно і чекав від єґеря.

— А кого ж убивають? — спитала Гілда холодно й глузливо.

— Мене! Це вбиває в людині всіляке співчуття.

Від художника ринула хвиля чистої ненависті. У голосі цього чоловіка він почув нотку неприязні і нотку зневаги. Сам він зневажав згадки про співчуття. Хворобливі сентименти!

Мелорз, високий, худий і втомлений, стояв і дивився на картини з мінливою відчуженістю, яка нагадувала танець метелика на вітрі.

— Можливо, вбивають дурість, сентиментальну дурість, — зневажливо посміхнувся художник.

— Справді? Думаю, всі ці труби, гофровані вібрації найдурніші з усього і досить сентиментальні. Як на мене, вони показують море співчуття до себе і дуже багато нервової самовпевненості.

Від художника ринула нова хвиля ненависті, і його обличчя пожовкло. З мовчазною зневагою він повернув картини до стіни.

— Думаю, можна йти до їдальні, — сказав він.

І вони пішли, засмучені.

Після кави Данкен сказав:

— Я зовсім не проти фігурувати як батько дитини Коні. Та тільки за умови, що вона приходитиме й позуватиме мені. Я багато років цього прагнув, а вона завжди відмовлялася. — Він вимовив ці слова з похмурою остаточністю інквізитора, який проголошує аутодафе.

— Он як! — сказав Мелорз. — Значить, ви зробите це тільки за цієї умови?

— Саме так! Я зроблю це тільки за цієї умови.

Художник намагався вкласти в свої слова максимальну зневагу до цього чоловіка.

— Краще запросити ще й мене позувати, — сказав Мелорз. — Краще зробити груповий портрет — Вулкан і Венера в тенетах мистецтва. Колись я працював ковалем, до того як став лісником.

— Дякую, — сказав художник. — Гадаю, Вулкан — не та постать, яка мене цікавить.

— Навіть якщо його обернути в труби й причепурити?

Відповіді не було. Художник надто розгнівався для слів.

Це була сумна зустріч, в якій художник надалі іґнорував присутність цього чоловіка і говорив дуже коротко, так ніби тільки для жінок витягав слова з глибини своєї похмурої пихи.

— Він тобі не сподобався, але насправді він кращий, ніж здається. Він добрий, — пояснювала Коні, коли вони пішли.

— Мале чорне щеня з гофрованою психікою, — сказав Мелорз.

— Так, сьогодні він не був чемним.

— І ти підеш йому позувати?

— О, більше я не буду заперечувати. Він мене не займе. І я на все готова, аби тільки прокласти шлях до нашого з тобою спільного життя.

— Але ж він тільки обгидить тебе на полотні.

— Мені байдуже. Він буде малювати тільки власні почуття до мене, і я не заперечую. Я не дозволю йому доторкнутися до мене, нізащо не дозволю. Та якщо йому здається, що він може чогось домогтися своїм художнім совиним поглядом, хай дивиться. Може робити з мене скільки завгодно порожніх труб і гофрованих площин. Це його справа. Він зненавидів тебе за твої слова, що його закручене в труби мистецтво — сентиментальне й самовдоволене. Але, звичайно, це правда.