Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

— Розумієш, Гілдо, — сказала Коні після ланчу, коли вони наближалися до Лондона, — ти ніколи не знала ні справжньої ніжності, ні справжньої чуттєвості; а звідати їх з однією людиною — все міняється.

— Ради Бога, не хвалися своїм досвідом! — сказала Гілда. — Я ніколи не зустрічала мужчину, здатного на близькість з жінкою і поступливого по відношенню до неї. А саме цього мені бракувало. Мені не потрібна їхня самовдоволена ніжність і їхня чуттєвість. Мене не задовольняє бути лялькою в якогось мужчини, чи його сhair ã рlaisir[37]. Я прагнула повної близькості і не знайшла її. З мене досить.

Коні обдумала ці слова. Повна близькість! Їй здавалося, що це означає повне розкриття перед іншою людиною і те, що та людина повністю розкривається перед тобою. Але це нудно! І вся ця втомлива самовдоволеність мужчини та жінки! Хвороба!

— Думаю, ти надто зайнята собою у стосунках з іншими, — звернулася вона до сестри.

— Принаймні у мене не рабська натура, — сказала Гілда.

— Мабуть, ні! Мабуть, ти рабиня власної ідеї про саму себе.

Після такого нечуваного зухвальства з боку крихітки Коні Гілда якийсь час мовчки керувала машиною.

— Принаймні я не рабиня ідеї про мене, котра належить комусь іншому, а той хтось інший — не слуга мого чоловіка, — нарешті відмовила вона різко й роздратовано.

— Розумієш, це не так, — спокійно сказала Коні.

Вона завжди дозволяла своїй старшій сестрі верховодити. Тепер, хоч і здригаючись усередині, вона звільнилася від влади над собою інших жінок. Ах! Це само по собі полегшення, наче тобі дали інше життя — звільнивши від дивної влади і настирливих вигадок інших жінок. Які вони жахливі, жінки!

Вона раділа зустрічі з батьком, адже завжди була його улюбленицею. Вони з Гілдою зупинилися в невеликому готелі поблизу Пел Мела, а сер Малколм був у своєму клубі. Та ввечері він запросив дочок, і їм сподобалося з ним.

Він усе ще був гарний і дужий, хоча трохи боявся того нового світу, що розростався навколо нього. В Шотландії він знайшов другу дружину, молодшу за нього й багатшу. Але якомога частіше відпочивав без неї, як і без своєї першої дружини.

В опері Коні сиділа поряд з ним. Він був помірної повноти і мав повні ноги, та вони все ще були міцні і доброї форми — ноги здорового чоловіка, який насолодився життям. Його добродушний егоїзм, його вперте почуття незалежності, його нерозкаяна чуттєвість — усе це, на думку Коні, можна було прочитати по його добре скроєних рівних ногах. Справжній мужчина! А тепер він ставав старим мужчиною, що навівало сум. Адже його міцні повні чоловічі ноги втрачали всіляку жваву чуттєвість і силу ніжності, саму суть молодості, те, що, раз появившись, ні коли не вмирає.

Коні вперше помітила існування ніг. Для неї вони стали важливішими за обличчя, які більше не були надто справжніми. Як мало людей мають живі жваві ноги. Вона дивилася на чоловіків у кріслах партеру. Великі, як пудинги, стегна в чорних, як пудинґи, костюмах, або тонкі дерев'яні палички в чорному траурному вбранні, або гарно скроєні молоді ноги, позбавлені, однак, усякого значення, чи то чуттєвості, чи то чутливості, чи то ніжності, просто банальні ноги, котрі гарцюють собі навкруг. Позбавлені навіть такої чуттєвості, як у її батька. Всі вони перелякані, перелякані на смерть.

Та жінки не були переляканими. Страхітливі тумби більшості жінок! Справді шокуючи, справді достатні для виправдання злочину! Або нещасні худі ніжки! Або ошатні стрункі — у шовкових панчохах і без найменшого натяку на життя! Жах — мільйони позбавлених сенсу ніг розгулюють навколо без сенсу!

Та в Лондоні вона не почувалася щасливою. Люди видавалися такими примарними і пустими. Вони не відали живого щастя, хоч якими меткими й принадними виглядали. Все це було неплідне. А в Коні жила сліпа жіноча спрага щастя, певність у щасті. В Парижі, принаймні, вона ще відчула якісь залишки чуттєвості. Але яка втомлена, виснажена, зношена чуттєвість. Зношена через відсутність ніжності. О! Париж був сумний. Одне з найсумніших міст, утомлений власною, тепер механічною чуттєвістю, втомлений від напруги грошей, грошей, грошей, втомлений навіть від огиди й чванства, просто смертельно втомлений, і все ж не до кінця американізований чи лондонізований, щоб приховати втому за механічними дриґаннями. О, ці мужоподібні мужчини, ці гуляки, ці стрільці очима, ці їдці добрих обідів! Які вони всі втомлені! Втомлені, зношені за браком хоч якоїсь ніжності з твого боку або до тебе. Вправні, часом чарівні жінки щось чули про чуттєві реальності, в цьому вони подужали своїх кручених англійських сестер. Та про ніжність вони знали навіть менше. Сухі, з безконечною сухою напругою волі, вони так само зношувалися. Людський світ просто зношувався. Можливо, він стане неймовірно руйнівним. Своєрідною анархією! Кліфорд і його консервативна анархія! Можливо, він більше не буде консервативним. Можливо, він розвинеться до дуже радикальної анархії.

Коні виявила, що вона зіщулюється й боїться світу. Деякий час вона почувалася щасливою на бульварах, чи в Булонському лісі, чи в Люксембурзькому саду. Та Париж уже заповнили американці та англійці, дивні американці в дивних костюмах і звичайні нудні англійці, що виглядають за кордоном такими безнадійними.

Вона з радістю поїхала далі. Раптом установилася тепла погода, тому Гілда вирушила через Швейцарію, через Бренер, тоді через Доломіти до Венеції. Гілді подобалися всі ці клопоти, і їзда, і роль першої скрипки. Коні ж цілком влаштовувала пасивна роль.

І мандрівка справді виявилася доволі приємною. Тільки Коні продовжувала говорити собі: чому це мене по-справжньому не хвилює? Чому я ніколи по-справжньому не захоплююся? Як жахливо, що я більше по-справжньому не зважаю на пейзаж! Але я не зважаю. Це доволі жахливо. Я наче святий Бернард, котрий міг пливти Люцернським озером, не помічаючи гір та зеленої води. Я просто більше не зважаю на пейзаж. Чого на нього вилуплюватися? Навіщо? Я відмовляюся це робити.

Цього разу ні у Франції, ні в Швейцарії, ні в Тіролі, ні в Італії вона не знайшла нічого живого. Вона просто проїхала через них усіх. І все це було менш реальне за Реґбі. Ще менш реальне, ніж жахливе Реґбі! Вона відчувала, що їй байдуже, чи побачить вона ще коли-небудь Францію, Швейцарію чи Італію знову. Вони встоять. Реґбі було реальніше.

Що ж до людей, всі люди були схожі, з дуже маленькими відмінностями. Всі хотіли витягти з тебе гроші, а туристи хотіли будь-дещо одержувати насолоду, ніби витискаючи кров з каменю. Нещасні гори! Нещасний пейзаж. Все це треба було стискати, стискати, стискати знову і знову, щоб викликати захоплення, щоб розважати. Що мали на меті ці люди з своїм простим рішучим бажанням розважатися?

«Ні! сказала собі Коні. — Краще лишатимусь у Реґбі, де можна прогулятися по околицям, мати спокій і не вилуплюватися ні на що, чи розігрувати якісь вистави. Ця туристична вистава власного розважання так безнадійно принизлива, така невдала».

Вона хотіла назад до Реґбі, навіть до Кліфорда, навіть до бідолашного покаліченого Кліфорда. Все ж він був не таким дурнем, як цей рій відпочивальників.

Та в підсвідомості вона підтримувала зв'язок з іншим чоловіком. Вона не може послабити свій зв'язок з ним. О, вона не може його втратити, інакше пропаде, зовсім пропаде у цьому світі дорогих нікчем і веселунів. О, шукачі веселощів! О, шукачі розваг! Ще одна форма сучасної хвороби.

Вони залишили машину в Местрі, в гаражі, і сіли на рейсовий пароплав до Венеції. Стояв приємний літній день, брижилася мілка лагуна, в яскравому сонці Венеція, яка стояла до них спиною, виглядала тьмяною.

На причалі вони пересіли в ґондолу, давши керманичу адресу. Він був звичайний ґондольєр у біло-блакитній блузі, не дуже гарний з лиця, зовсім невиразний.

— Так! Вілла Есмеральда! Так! Знаю! Я служив ґондольєром у тамтешнього джентльмена. Але це досить далеко!

Він здавався дещо дитинним, гарячим хлопцем. Гріб з перебільшеним запалом темними каналами з жахливо слизькими зеленими стінами, канали проходили через бідні квартали, де вгорі на шнурках сушилася білизна і стояв легкий або сильний запах стічних вод.

Нарешті він дістався до одного з відкритих каналів з тротуарами з обох боків, вигнутими мостами, що лежали прямо під прямим кутом до Великого каналу. Обидві жінки стояли під невеликим тентом, чоловік височів над ними позаду.

— Синьйорини надовго зупиняться на віллі Есмеральда? — запитав він, легко правлячи ґондолою і витираючи піт з обличчя біло-блакитним носовичком.

— Днів двадцять, ми обидві одружені дами, — сказала Гілда дивним глухим голосом, від якого її італійська мова звучала такою іноземною.

— А! Двадцять днів! — сказав чоловік. Запала мовчанка. Після того він запитав: — Синьйори не бажають ґондольєра на двадцять чи більше днів, поки перебуватимуть на віллі Есмеральді? Чи на день? Чи на тиждень?

Коні й Гілда роздумували. У Венеції завжди краще мати власну ґондолу, так само, як, завжди краще мати власну машину на суші.

— А що є на віллі? Які човни?

— Там є моторний катер, а також ґондола. Але… — «Але» означало — вони не будуть вашою власністю.

— Скільки ви просите?

Ціна складала близько тридцяти шилінгів за день і десяти фунтів за тиждень.

— Це офіційна ціна? — запитала Гілда.

— Менше, синьйоро, менше. Офіційна ціна…

Сестри думали.

— Добре, — сказала Гілда, — приходьте завтра вранці, і ми це владнаємо. Як вас звати?

Його звали Джованні, і він цікавився, в який час прийти і кого викликати. Гілда не мала візитної картки. Коні дала йому свою. Він швидко глянув на картку своїми гарячими південними блакитними очима, тоді знову на неї.

— О! — сказав він, просвітлівши. — Міледі! Міледі! Правда?

— Міледі Констанца! — сказала Коні.

Він кивнув, повторюючи: «Міледі Констанца!» — і акуратно поклав картку в кишеню блузи.

Вілла Есмеральда стояла досить далеко, на краю лаґуни, лицем до Чіоджо. Милий, не дуже старий будинок, тераси обернуті до сонця, а внизу — досить великий сад з темними деревами, він оточував його з боку лаґуни.

Господарем був повний, доволі дебелий шотландець, який до війни нажив у Італії добрий капітал, а під час війни одержав дворянство за ультрапатріотизм. Його дружина була худа, бліда, їдка особа без власних прибутків і мала нещастя спостерігати досить гидкі амурні пригоди свого чоловіка. Із слуг він тягнув жили. Але тепер після того, як узимку зазнав невеликого удару, з ним стало легше давати раду.

Будинок був повен гостей. Крім сера Малколма і його двох дочок, там жило ще семеро інших людей — шотландська пара, теж з двома дочками, молода італійська графиня, вдова, молодий грузинський князь і моложавий англійський священик, який перехворів на запалення легенів і тепер за станом здоров'я служив капеланом сера Александра. Князь не мав за душею й пенса, однак був гарний з лиця і з його гонором міг би стати відмінним шофером, і баста! Графиня була тихою маленькою кішечкою і вела якусь свою гру. Священик був простий неотесаний молодик з парафії в Баксі, на щастя, він залишив дружину й двох дітей вдома. А Ґутрі, родина з чотирьох осіб, добрі, солідні единбурзькі буржуа, насолоджувалися всім, зберігаючи солідні манери, і куштували всього, не ризикуючи нічим.

Коні й Гілда зразу виключили князя із своїх списків. Ґутрі належали більш-менш до їхнього типу людей, заможні, але нудні, а дівчата хотіли заміж. Капелан — непоганий хлопець, але надто шанобливий. Після легкого удару серові Александру стало важкувато задовольняти свої галантні нахили, та його все ще збуджувала присутність стількох гарних молодих жінок. Леді Купер була тиха, схожа на кицьку істота; бідолашна, вона жила без радості, вивчаючи кожну жінку з холодною пильністю, яка стала її другою натурою, і говорила холодні, неприємні колючі слова, що свідчили, якої низької думки вона дотримується про всю людську природу. Крім того, як виявила Коні, вона злісно гнобила слуг, але в тихій манері. Та вона докладала всіх зусиль, щоб сер Александр із своїм огрядним, начебто привітним черевом та нуднющими жартами — гумористикою, за висловом Гілди, — думав, наче він пан і володар усієї цієї братії.

Сер Малколм малював. Так, він досі час від малював краєвиди Венеціанської лаґуни — вони мали бути контрастом до його шотландських краєвидів. Отож зранку його відвозили з великим полотном на «натуру». Трохи пізніше леді Купер відвозили Гондолою до центру міста з альбомом для ескізів і фарбами. Вона була запеклою акварелісткою, і будинок був завішаний рожевими палацами, темними каналами, вигнутими мостами, середньовічними фасадами тощо. Згодом родина Гутрі, князь, графиня, сер Александр і часом містер Лінд, капелан, пливли до Лідо[38], де купалися, повертались додому до пізнього ланчу о пів на другу.

Домашня компанія, як усяка домашня компанія, була страшенно нудною. Та сестер це не турбувало. Вони проводили весь час за межами дому. Батько повів їх на виставку — кілька миль нудних картин. Він повів їх до всіх своїх дружків з вілли Лучезе; теплими вечорами він сидів з ними на П’яцца[39] замовивши столик у Флоріана, він водив їх до театру на п'єси Ґольдоні. Там були ілюміновані свята на воді, були танці. Це був курорт курортів. Лідо з його акрами засмаглих чи зодягнених у піжами тіл нагадував берег, на який припливли спаровуватися незчисленні гурти тюленів. Надто багато людей на П'яцца, надто багато людських кінцівок на Лідо, надто багато Гондол, надто багато моторних катерів, надто багато пароплавів, надто багато голубів, надто багато морозива, надто багато коктейлів, надто багато прислужників, котрі прагнуть чайових, надто багато мов дзеленчить навкруг, надто багато всього, надто багато сонця, надто багато запаху Венеції, надто багато кошиків з полуницями, надто багато шовкових шалей, надто багато великих, соковитих скибок динь на прилавках, надто багато розваг, загалом надто багато розваг!

Коні й Гілда ходили скрізь у відкритих сукнях. Тут були десятки людей, яких воли знали, десятки людей знали їх. Немов фальшивий пенні, підвернувся Майкаліс. «Хело! Де ви зупинилися? Ходімо на морозиво, чи що! Поїхали зі мною куди-небудь моєю гондолою». Навіть Майкаліс майже засмаг, хоча до його людської плоті більше надавалося визначення «підсмажився».

По-своєму це було приємно. Це майже розважало. Однак якимось чином усі ці коктейлі, усі ці лежання в теплій воді і загорання на теплому піску під теплим сонцем, у теплі ночі, танці під джаз, притулившись животом до якогось кавалера, охолодження морозивом, усе це було справжнім наркотиком. І саме цього всі вони прагнули — наркотика; тиха вода — наркотик, сонце — наркотик, джаз — наркотик, сигарети, коктейлі, Морозиво, вермут. Накачатися наркотиками! Розваги! Розваги!

Гілді частково подобалося це сп'яніння, їй подобалося дивитися на жінок і теревенити про них. Жінки безмежно цікавилися жінками. Як вона виглядає? Якого мужчину впіймала? Яку втіху від цього отримує? Чоловіки нагадували великих псів у білих фланелевих штанях, які чекали, щоб їх погладили, чекали нагоди покачатися; чекали нагоди притулитися животом до живота якоїсь жінки під час танців.

Гілда любила джаз, тому що могла притулитися животом до живота якогось так званого мужчини і дозволити, щоб він водив її своїм внутрішнім центром туди-сюди по підлозі, а тоді можна було розійтися й не помічати «тієї істоти». Він свою роль уже зіграв. Бідолашна Коні почувалася досить нещасливою. Вона не танцювала під джаз, просто тому що не могла притулятися животом до живота якоїсь іншої «істоти». Вона ненавиділа скупчення майже голої людської плоті на Лідо — там ледве вистачало води, щоб зволожити їх усіх. їй не подобався сер Александр і леді Купер. Вона не хотіла, щоб Майкаліс чи хтось інший волочився за нею.

Найщасливіші хвилини бували тоді, коли вони з Гілдою сідали в ґондолу і пливли через лаґуну до якогось безлюдного пляжу, вкритого рінню. Там вони могли купатися зовсім самотні, залишивши ґондолу на внутрішній стороні рифа.

Джованні знайшов собі на підмогу ще одного ґондольєра, тому що пливти доводилося далеко і він жахливо пітнів на сонці. Джованні виявився дуже милим, люб'язним, як усі італійці, і зовсім безпристрасним. Італійці не пристрасні, пристрасть має глибокі підвалини, їх легко зворушити, вони часто виявляють ніжність, але рідко здатні на безоглядну пристрасть.

Отже, Джованні був відданий своїм дамам, як раніше був відданий колишнім дамам. Він цілком приготувався прислужитися їм своїм тілом, якби вони того захотіли, він потай сподівався, що вони захочуть. Вони віддячать йому гарним дарунком, який виявиться до речі, адже він саме збирався одружуватися. Він розповів їм про своє одруження, і вони належним чином зацікавилися.

Він подумав, що подорож до якогось безлюдного берега на другому боці лаґуни, ймовірно, подорож ділова, це діло — l’amoure, кохання. Отож він знайшов собі помічники, адже пливти доводилося далеко, і врешті дам було дві. Дві дами, дві макрельки! Гарна арифметика! І до того ж красиві дами! Він справедливо пишався ними. І хоча йому платила й давала накази синьйора, він сподівався все ж, що для l’amoure його вибере саме молода леді. І вона дасть йому ще грошей.

Приятеля, якого він привів, звали Даніель. Він не був справжнім ґондольєром, тому зовсім не скидався на жебрака чи проститутку чоловічого роду. Він працював на сандолі, сандола — великий човен, що возить з островів фрукти і харчі.

Даніель був гарний, високий, статурний, з легкою круглою головою, вкритою маленькими густими світло-жовтими кучерями і широко посадженими блакитними очима. Він не був експансивний, балакучий і схильний до пияцтва, як Джованні. Він мовчав і веслував з силою і легкістю, наче був на воді тільки сам. Дами як дами, вони були йому байдужі. Він навіть не дивився на них. Він дивився вперед.

Він був справжній мужчина, трохи дратувався, коли Джованні пив забагато вина й незграбно веслував, нестримно змахуючи великим веслом. Він був такий мужчина, як Мелорз — не зіпсутий. Коні жаліла дружину надто емоційного Джованні. А дружина Даніеля, мабуть, була одна з ніжних венеціанок з народу, які зустрічалися в глибинах лабіринтів цього міста, скромних і схожих на квіти.

Ах, як сумно, що чоловіки спочатку роблять проститутками жінок, потім жінки роблять проститутками чоловіків. Джованні пнувся продати себе, перебирав ногами, наче прагнучи віддатися жінці. І за гроші!

Коні дивилася на далеку, низьку, забарвлену в рожеве Венецію, що виднілася над водою. Побудована на грошах, розквітла на грошах і мертва від грошей. Мертвотність грошей! Гроші, гроші, гроші, проституція і мертвотність.

Однак Даніель все ще зоставався мужчиною, здатним на вільну чоловічу вірність. Він не носив блузи Гондольєра, тільки плетену блакитну фуфайку. Він був трохи дикий, незграбний і гордий. Отож його найняв доволі примітивний Джованні, котрого в свою чергу найняли дві жінки. Так буває! Коли Ісус відмовився від грошей диявола, він залишив господарем ситуації диявола в масці банкіра—єврея.

Коні поверталася додому з-під пекучого сонця лагуни в якомусь заціпенінні і заставала листи з дому. Кліфорд писав регулярно. Він писав дуже гарні листи, їх усіх можна було б опублікувати в книжці. І з цієї причини Коні не вважала їх надто цікавими.

Вона жила в заціпенінні від світла лаґуни, від плескоту солоних хвиль, простору, порожнечі, німоти. Тільки здоров'я, здоров'я, повне заціпеніння від здоров'я. Це приносило насолоду і заколисувало, відбираючи всілякі інші інтереси. Крім того, вона була вагітна. Тепер вона знала. Отже, заціпеніння від сонця і плавання в Гондолі далеко — далеко доповнювалося її вагітністю, ще однією повнотою здоров'я, яка тішила й притупляла.

Вона провела у Венеції два тижні і мала залишитися тут ще днів на десять чи чотирнадцять. Сонце пропалювало всякий відлік часу, і повнота фізичного здоров'я вела до повного забуття. Вона перебувала в якомусь щасливому заціпенінні.

З нього її пробудив лист від Кліфорда.

«Ми теж тут розважаємося: і в нас є дещо цікаве. Трапилося так, що гуляща дружина Мелорза, лісника, повернулася додому, і виявилося, що її не хочуть. Він виставив її геть і замкнув двері. Однак, кажуть, що, повернувшись додому з лісу, він знайшов уже далеко не прекрасну даму, яка рішуче захопила його ліжко в puris naturalibus[40], чи, як можна сказати, в impuris naturalibus[41]. Вона розбила вікно і в такий спосіб зайшла. Не в змозі викинути з ліжка дещо підтоптану Венеру, він відступив і заховався, як кажуть, у хаті своєї матері в Тевершелі. Тим часом Венера Стекс Гейта поселилася в будинку, який вона оголосила своїм, а Аполлон, очевидно, влаштувався в Тевершелі.

Я повторюю це з чуток, адже Мелорз до мене особисто не приходив. Я маю можливість поживитися крихтами нашого місцевого сміття від нашої посмітюшки, нашого ібіса, нашої падкої до нечистот кані — місіс Болтон. Я б не повторював цього, якби вона не вигукнула: «Її світлість більше не ходитиме до лісу, коли там залишатиметься та жінка!»

Мені подобається, як ти описала сера Малколма, котрий випливає в море, біле волосся розвивається, рожеве тіло сяє. Я заздрю вашому сонцю. У нас дощі. Та я не заздрю закоренілій смертельній хтивості сера Малколма. Однак це пасує до його віку. Ймовірно, старіючи, людина стає хтивішою і смертнішою. Тільки молодість має смак безсмертя…»

Новина обірвала стан щасливого заціпеніння, роздратування Коні межувало з обуренням. Тепер їй доведеться зазнати клопотів від тієї звірюки в жіночій подобі! Тепер їй доведеться мучитися й терзатися! Від Мелорза листів не було. Вони домовилися взагалі не писати, але тепер їй хотілося почути все від нього особисто. Врешті—решт він батько дитини, яку вона носить. Хай би він написав!

Але як бридко! Як усе сплуталося. Якими підлими виявилися ці низькородні люди! Як приємно тут, на сонці і в лінощах, у порівнянні з гнітючою плутаниною англійських центральних графств! Зрештою, чисте небо здавалося в житті найважливішим.

Вона навіть Гілді не заїкнулася про свою вагітність і звернулася до місіс Болтон по точну інформацію.

На віллу Есмеральда з Рима прибув художник Данкен Форбс, їхній друг. Тепер він їздив третім у ґондолі, купався з ними на тому боці лаґуни, ескортував їх, тихий, зовсім небалакучий молодик, який досяг значних успіхів у своєму мистецтві.

Вона отримала лист від місіс Болтон: «Впевнена, ви зрадієте, побачивши сера Кліфорда. Він просто цвіте, страшенно тяжко працює і дуже бадьорий. Безперечно, він з нетерпінням чекає, коли ви знову будете в нами. Без вас, моя леді, дім сумний, і всі ми вітатимемо вас між нами знову.

Щодо містера Мелорза, не знаю, що вам написав сер Кліфорд. Здається, одного вечора його дружина зненацька з'явилася, він застав її на порозі, повернувшися з лісу. Ними сказала, що прийшла до нього і хоче знову з ним жити, адже вона його законна дружина і він не повинен з нею розлучатися. Тому що, здається, містер Мелорз порушив справу про розлучення. Та він не захотів нічого з нею мати, не впустив її в хату і сам не зайшов, а повернувся до лісу, навіть не відімкнувши двері.

Та коли він прийшов на світанку, виявилося, що в дім хтось вломився, отже, він піднявся наверх перевірити, що вона зробила, і знайшов її в ліжку без нічого. Він запропонував їй гроші. Та вона відповіла, що вона його дружина і він має прийняти її назад. Не знаю, яка сцена між ними сталася далі. Мені розповідала про це його мати. Вона жахливо занепокоєна. Розумієте, він сказав їй, що воліє згнити, ніж знову житиме з нею разом, тоді зібрав речі і пішов прямо до матері на Тевершелську гору. Переночував у неї, а наступного ранку пішов до лісу через парк, навіть не наближаючись до свого будинку. Здасться, того дня вони більше з дружиною не бачилися. Та наступного дня вона була у свого брата Дена у Беґерлі, лаялась і стояла на своєму, говорила, що вона його законна дружина, що він у себе приймав жінок, тому що вона знайшла пляшечку від парфумів у нього в шухляді, недокурки сигарет з позолоченими фільтрами на купі попелу і, здається, ще щось. Тоді поштар Фред Кірк говорив, ніби чув якісь голоси в спальні Мелорза одного раннього ранку, а на лісовій дорозі стояла машина.

Містер Мелорз оселився в матері, ходив до лісу через парк, а вона, здається, жила в його будинку. Ну, розмовам не було краю. Отже, нарешті містер Мелорз і Том Філіпс пішли до будинку і винесли майже всі меблі, білизну і розґвинтили ручку насоса, отже, їй довелося піти. Та замість того, щоб повернутися в Стекс Ґейт, вона пішла і поселилася у місіс Свейн у Беґерлі, тому що дружина брата Дена її не прийняла. І вона почала ходити під хату місіс Мелорз, щоб перехопити його, клялася, наче він був з нею в ліжку там у будинку, пішла до юриста, щоб примусити платити їй забезпечення. Вона потовстіла, ще більше опростилася, а міцна як бик. І говорить про нього страхітливі речі — як він приймав удома жінок, як поводився з нею, коли вони одружилися, які низькі, жахливі речі робив з нею, ще бозна-що. Впевнена, коли жінка починає базікати, вона може принести страшне нещастя. І незалежно від того, хоч яка підла вона є, знайдуться такі, хто повірять, і частина бруду прилипне. Я впевнена, що те, у який спосіб вона показує, ніби містер Мелорз належить до мужчин, які низько, жахливо обходяться з жінками, просто шокує. А люди тільки й раді повірити в це, про кого б не йшлося, особливо в такі речі. Вона заявляє, що не залишить його в спокої до кінця його днів. Тому я й кажу, якщо він так страшно обходився з нею, то чому ж вона так хоче повернутися до нього? Але, звичайно, вона наближається до клімаксу, адже вона на багато років старша за нього. А ці прості, дикі жінки завжди з розуму сходять, коли настає клімакс».

Для Коні це був неприємний удар. От і вона, напевно, дістане свою частку приниження й бруду. Вона злилася на нього за те, що він не розв'язався з Бертою Коутс раніше, і навіть за те, що одружився з нею. Мабуть, у нього були якісь потяги до низького. Коні згадала останню ніч, яку провела з ним, і здригнулася. Він спізнав усю ту чуттєвість навіть з Бертою Коутс! Справді, досить відразливо. Добре було б позбутися цього, позбутися його назавжди. Мабуть, він справді простий, справді низький.

Вона відчувала відразу до всієї пригоди і навіть заздрила дочкам Ґутрі за їхню соромливу недосвідченість і тяжку дівочість. І тепер її жахала думка про те, що хтось дізнається про неї й лісника. Як невимовно принизливо! Вона почувалася втомленою, наляканою і прагнула повної, респектабельності, навіть вульгарної й мертвотної респектабельності, притаманної дівчатам Ґутрі. Якщо Кліфорд дізнається про її роман — яке невимовне приниження! Вона боялася, відчувала страх перед світом і його нечистим зубом. Вона майже хотіла позбутися дитини і стати цілком чистою. Одним словом, вона перелякалися.

Що ж до пляшечки парфумів, це була її дурість. Вона не змогла стриматися, щоб не напарфумити пару його носовичків і сорочок, що лежали в шухляді, просто від дитячої забаганки, і залишила маленьку пляшечку фіалкових парфумів «Коті», напівпорожню в його речах. Вона хотіла, щоб він згадував її в її парфумах. Що ж до сигарет, то вони належали Гілді.

Вона не могла втриматися, щоб не звірити дещо Данкенові Форбсу. Вона не сказала, що була коханкою лісника, сказала тільки, що він їй подобається, і розповіла Форбсові історію цього чоловіка.

— О, — сказав Форбс, — побачите, вони не заспокояться, доки не доб'ються, не прикінчать його. Якщо він відмовився, маючи такий шанс, проповзти в середній клас, і якщо це чоловік, який захищає свою власну стать, тоді вони доб'ють його. Єдине, що вони тобі ніколи не дозволять — бути твердими й відкритими у своїй статі. Ти можеш бути як завгодно брудним. По суті, чим більше бруду ти вносиш у секс, тим більше тебе люблять. Та якщо ти віриш у свою стать і не дозволяєш бруднити її — вони цього не допустять. Залишається одне безумне табу — секс як природна й життєва потреба. Вони цього не хочуть, і вони радше вб'ють тебе, ніж дозволять це. Побачите, вони зацькують того чоловіка. А що він врешті зробив? Якщо він займався коханням з своєю дружиною всіма способами, хіба він не мав на те права? Вона мала б пишатися. Але бачите, навіть така підла сучка повертається проти нього і, щоб помститися йому, апелює до звірячих інстинктів натовпу, упередженого проти сексу. Ти маєш пхикати і каятися чи жахатися сексу перед тим, як тобі дозволять його. Інакше вони зацькують бідолаху.

Тепер Коні спрямувала свій осуд у протилежний бік. Зрештою, що він зробив? Що він зробив? Що він зробив їй, Коні, крім того, що дав їй вишукану насолоду і почуття свободи й життя? Він звільнив гарячу сексуальну природу її статі. І за це вони зацькують його.

Ні, ні, цього не повинно статися. Коні уявила собі, як він голий, білий, з засмаглими руками й обличчям, дивиться вниз на свій піднятий пеніс, наче на якусь іншу істоту, на лиці зблискує чудернацький усміх. І знову почула його голос: «У тебе найкращий у світі задок!» І відчувала, як його рука тепло і ніжно гладить її по таємних закутках, наче благословляє. І тепло приливало до її утроби, і вогники спалахували в її колінах, і вона говорила: «О, ні! Я не відступлюся! Я не повинна повставати проти нього. Хай там що! Я повинна триматися за нього і за те, що він дав. Я не мала теплого, полум'яного життя, аж поки він мені дав його. І я не відступлюся».

Вона вчинила необачну річ. Послала лист до Айві Болтон, вклавши туди листочок для лісника, і попросила місіс Болтон передати його. Вона писала йому: «Я дуже розстроєна, дізнавшись про всі ті клопоти, що ви зазнали від своєї дружини, але не зважайте на це, це просто своєрідна істерія. Все скінчиться так само несподівано, як почалося. Але я безмежно шкодую з цього приводу і сподіваюся, що нас це не особливо торкнулося. Врешті—решт, вона того не варта. Вона просто істеричка, яка хоче зробити вам боляче. Я буду в дома за десять днів і сподіваюся, що все влаштується».

Через декілька днів прийшов лист від Кліфорда. Він був очевидно роздратований.

«Я в захопленні, що ти збираєшся покину Венецію шістнадцятого. Та якщо тобі там подобається, не поспішай додому. Нам тебе бракує. Реґбі тебе бракує. Але важливо, щоб ти отримала свою повну частку сонця, сонця купальних костюмів, як говорять реклами Лідо. Тому, прошу, залишайся на довше, якщо це тебе підбадьорює й готує до нашої досить жахливої зими. Навіть сьогодні йде дощ.

За мною невтомно, фантастично доглядає місіс Болтон. Вона дивовижний екземпляр. Чим далі живу, тим глибше усвідомлюю, які дивні людські істоти. Деякі з них з тим самим успіхом могли б мати сотню ніг, як у стоноги, або шість, як в омара. Здається, людської послідовності і гідності, яку варто було б очікувати від своїх побратимів по крові, насправді не існує. Можна сумніватися, чи вони хоча б якоюсь мірою існують в окремих людях. У кожному з них.

Скандал з лісником продовжується й наростає, як снігова куля. Місіс Болтон тримає мене в курсі справи. Вона нагадує мені рибу, котра, хоч і німа, поки жива, здається, мовчки видихає плітки через зябра. Все проходить крізь сито її зябрів, і ніщо її не дивує. Так ніби пригоди інших людей становлять для неї необхідний кисень.

Вона стежить за скандалом Мелорза і з мого дозволу посвячує мене до глибин, її велике обурення — воно, щоправда, нагадує обурення актриси, яка грає роль, — спрямоване проти дружини Мелорза, яку вона вперто називає Бертою Коутс. Я глибоко занурився в каламутні життя усіх Бертів Коутс цього світу і, виборсавшись з течії пліток, знову повільно піднявся на поверхню і тоді з подивом відзначив, що світла дня взагалі не існує.

Для мене абсолютна правда полягає в тому, що наш світ, який видається нам поверхнею всіх речей, насправді є дном глибокого океану, всі наші дерева — підводні рослини, а ми — моторошна, луската підводна фауни, що, наче креветки, годується покидьками. Тільки часом, задихаючись, душа піднімається з бездонних глибин, у яких ми живемо, вгору до поверхні ефіру, де є справжнє повітря. Я певен, повітря, яким ми звичайно дихаємо, це своєрідна вода, а чоловіки й жінки — різновиди риб.

Та іноді душа таки піднімається вгору, злітає до світла, наче летюча риба, в екстазі, перед тим помучившись у підводних глибинах. Мабуть, наша смертна доля — мучитися жахним підводним життям наших братів по крові в глибоководних джунґлях людства. Та наша безсмертна доля полягає в тому, щоб, проковтнувши свою плавучу здобич, тікати і знову прямувати до яскравого ефіру, прориваючись з поверхні Старовинного Океану до справжнього світла. Тоді можеш збагнути свою безсмертну природу.

Коли я слухаю місіс Болтон, я почуваюся так, наче занурююся вниз, вниз, до глибин, де звивається й плаває риба людських таємниць. Плотський апетит примушує хапати здобич, набити нею повен рот, а тоді нагору, знову нагору, з темряви — в ефір, з мокрого в сухе. Я можу тобі переповісти весь процес. Але з місіс Болтон я тільки відчуваю занурення вглиб, униз, страх перед морськими водоростями і блідими страховиськами дна.

Боюся, нам доведеться втратити нашого єгеря. Замість того, щоб згасати, скандал з блудною жоною набирає все більших і більших розмірів. Його звинувачують у всіх мислимих гріхах, і, як не дивно, ця жінка, ця жахлива рибина, змогла перетягти на свій бік велику частину шахтарських дружин, і селище смердить від розмов.

Я чув, ця Берта Коутс взяла Мелорза в облогу в хаті його матері, обчистивши будинок і хатину. Якось вона напала навіть на власну дочку, коли ця стружка з її плоті поверталася зі школи. Але мала, замість того, щоб поцілувати руку коханій мамі, добре вкусила її, за що інша рука дала їй такого ляпаса по обличчю, що та покотилася прямо в канаву, звідки її врятувала обурена й знесилена бабуся.

Ця жінка видихнула з себе неймовірну кількість отрути. Вона в деталях обнародувала всі ті прикрощі її подружнього життя, які подружні пари звично ховають у найглибшу могилу матрімоніального мовчання. Вирішивши витягти їх на світ після десяти років могили, вона зібрала моторошний список. Я чув ці деталі від Лайнлі й доктора, останній був здивований. Звичайно, там немає нічого особливого. Людство завжди відчувало дивну жадобу до незвичних сексуальних поз, і якщо чоловік любить свою дружину, як сказав би Бенвенуто Челіні, «в італійський спосіб», що ж, це справа смаку. Та я зовсім не підозрював, що наш лісник знає такі трюки. Безсумнівно, сама Берта Коутс перша навчила його. У всякому разі, їхня особиста брудна білизна інших не стосується.

Однак усі слухають, і я теж. Ще якийсь десяток років тому загальна порядність зам'яла б це. Та загальної порядності більше не існує, і дружини шахтарів розпускають руки і не стримують язики. Можна подумати, що кожна дитина в Тевершелі за останні п'ятдесят років народилася від непорочного зачаття, і кожна з наших жінок — нонконформісток не менш чеснотлива, ніж Жанна д'Арк. Те, що наш шановний лісник має в собі щось від Рабле, робить його ще більш демонічним і шокуючим, уподібнює його до вбивці на зразок Кріпена. Однак тевершелці — розпусне плем'я, якщо вірити усім цим байкам.

Проблема, однак, полягає в тому, що мерзенна Берта Коутс просторікує не лише про свій власний досвід і страждання. Вона кричить, буцімто виявила, що її чоловік «тримав» у будинку жінок, і навмання назвала кілька імен. Це призвело до того, що брудом облито декілька порядних імен, і все зайшло надто далеко. На цю жінку наклали судову заборону.

Мені довелося опитати Мелорза з приводу цієї справи, адже випровадити цю жінку з лісу виявилося неможливо. Він такий, як завжди, з своїм виглядом Міллера — з — Ді — «я нікого не займаю, то не займайте й мене»! Однак я не сумніваюся, що він почувається, як пес, котрому до хвоста прив'язали бляшанку, хоча чудово прикидається, ніби ніякої бляшанки там немає. Та я чув, що в селищі жінки кличуть до хати дітей, коли він проходить, наче це маркіз де Сад власною персоною. Він тримається з певним нахабством, та, боюсь, бляшанка міцно прив'язана до хвоста, і що потай він повторює собі, як дон Родрігоз іспанської балади: «Ах, тепер болить мені там, де я найбільше грішив!»

Я запитав його, чи він зможе далі виконувати свої обов'язки в лісі, і він відповів, що, на його думку, не нехтував ними. Я сказав йому, що прикро, коли тебе переслідує жінка, нащо він відповів, що не в його владі її спинити. Тоді я натякнув на розголос і його неприємні наслідки. «Еге ж, — сказав він. — Краще б вони самі бавилися в ліжку, замість того, щоб слухати всяку всячину про те, як це роблять інші».

Він сказав це з певною гіркотою, і, без сумніву, тут було зерно правди. Однак спосіб, у який це було сказано, не є ні делікатним, ні шанобливим. Я натякнув на це, і знову почув, як деренчить прив'язана до хвоста бляшанка. «Не вам, сер Кліфорд, дорікати мені, що в мене стручок між ногами».

Такі речі, що він говорить усім без винятку й розбору, звичайно, зовсім не на його користь, і пастор, і Лайнлі, і Бероуз, усі вважають, що краще б цьому чоловікові звільнитися.

Я запитав його, чи правда, що він у своєму будинку розважався з жінками, а він тільки сказав: «А що вам до того, сер Кліфорд?» Я відповів, що прагну порядності на моїх землях, на що він відповів: «Тоді вам тра прищемити жінкам язики». Коли я наполіг, аби він розповів, що там діється в його будинку, він сказав: «Звичайно, ви можете роздути чутки про мене і мою суку Флосі. Щось тут ви недогледіли». Він таки справді є неперевершений зразок зухвальства.

Я запитав його, чи йому легко знайти іншу роботу. Він сказав: «Якщо ви натякаєте, що хочете викинути мене з цієї роботи, я піду, ви й оком не змигнете». Отож він зовсім не проти покинути нас у кінці наступного тижня і, ймовірно, хоче посвятити молодого хлопця, Джо Чемберза, в усі можливі таємниці свого ремесла. Я сказав йому, що виплачу йому платню ще за один місяць наперед, коли він поїде. Він відповів, що краще мені зали шити собі мої гроші, тому що в мене немає підстав полегшувати своє сумління. Я запитав його, що він має на увазі, і він сказав: «Ви мені нічого зайвого не винні. Якщо вам здається, що в мене вилізла сорочка, просто скажіть мені».

Отож на якийсь час цьому настав кінець. Жінка зникла невідомо куди, та її можуть заарештувати, коли вона покажеться в Тевершелі. А я чув, що вона смертельно боїться тюрми, адже так її заслуговує. Мелорз виїжджає в суботу, і все знову впорядкується.

Тим часом, дорога моя Коні, якщо ти залишишся у Венеції чи в Швейцарії до початку серпня, я буду радий, що ти не застала всієї цієї неприємної колотнечі, яка зовсім скінчиться до кінця місяця.

Отже, бачиш, ми — страховиська морських глибин, і коли омар ходить по твані, він каламутить воду для всіх. Треба намагатися сприймати це по-філософськи».

Роздратування і відсутність будь-якого співчуття у Кліфордовому листі неприємно вразили Коні. Та вона зрозуміла все краще, отримавши од Мелорза такого листа:

«Кішка вирвалася з мішка разом з іншими кицьками. Ти знаєш, моя дружина Берта вернулася у мої нелюбі руки і захопила будинок, де, якщо висловлюватися непоштиво, вона, мов щур, винюхала пляшечку «Коті». Інших доказів вона не знайшла, принаймні в перші дні, коли стала лементувати з приводу спаленої фотографії. Вона помітила скло й рамку у спальні. На лихо, хтось на рамці надряпав маленькі малюночки й ініціали, які повторювалися декілька разів: К. С. Р. Це, однак, не давало їй жодної розгадки, доки вона не вломилася до хатини і не знайшла однієї з ваших книжок — автобіографію актриси Юдіт з вашим ім'ям — Констанс Стюарт Рейд — на першій сторінці. Після цього вона кілька днів голосно кричала всюди, що моя коханка — не хто інша, як сама леді Чатерлей власною персоною. Нарешті ця новина дійшла до пастора — містера Бероуза і до сера Кліфорда. Тоді вони подали на мою синьйору позов у суд, а вона в свою чергу зникла, тому що завжди відчувала смертельний страх перед поліцією.

Сер Кліфорд велів мені прийти, тому я відвідав його. Він говорив усякі речі і, здається, був настроєний проти мене. Тоді запитав, чи мені відомо, що згадувалося навіть ім'я вашої світлості. Я відповів, що ніколи не прислухаюся до скандальних чуток і здивований чути таке від самого сера Кліфорда. Він сказав, що, звичайно, це велика образа, а я сказав йому, що у мене на календарі в кухні портрет королеви Марії, безсумнівно, тому що її величність належить до мого гарему. Та він не оцінив мій сарказм. Він не знайшов нічого кращого, ніж сказати мені, що я людина з сумнівною репутацією, що ходжу з розстібнутими штанами, а я не знайшов нічого кращого, як сказати, що йому нічого розстібати, отже, він вигнав мене з роботи, я виїжджаю в суботу, і більше мене там не побачать.

Я поїду в Лондон до моєї старої господині місіс Інґер, площа Кобурґ, 17, і вона або винайме мені кімнату, або знайде її для мене.

Будь певен, твої гріхи наздоженуть тебе, особливо якщо ти одружений, а її ім'я — Берта…»

Про неї чи до неї не було й слова. Коні це обурило. Він мав би сказати пару якихось втішних чи заспокійливих слів. Та вона знала, що він дає їй свободу, свободу повертатися назад в Реґбі і до Кліфорда. І це її також обурило. Йому не слід було бути таким фальшиво хоробрим. Краще б він сказав Кліфордові: «Так, вона моя коханка і подруга, і я цим пишаюся!» Та його хоробрість не сягла таких висот.

Отже, в Тевершелі її ім'я пов'язували з ним! Це неприємно. Та скоро ці балачки припиняться.

Вона лютувала, гнів плутав її думки, і вона ставала інертною. Вона не знала, що робити і що казати, тому не робила й не казала нічого. Вона так само, як і раніше, жила в Венеції,плавала в гондолі з Данкеном Форбсом, купалася і жила сьогоднішнім днем. Данкен, який десять років тому пережив до неї нещасливе кохання, знову в неї закохався. Та вона сказала йому: «Я від чоловіків хочу тільки одного — щоб вони дали мені спокій».

Тому Данкен дав їй спокій і не без приємності для себе. Та все одно він запропонував їй поринути в потік якогось химерного кохання. Він хотів бути з нею.

— Ви коли-небудь думали, — сказав він їй одного разу, — як мало люди зв'язані один з одним. Гляньте на Даніеля! Він красивий, наче Бог. Та подивіться, який самотній він у своїй красі. Однак можу посперечатися, у нього є дружина й сім'я, і він, мабуть, не міг би без них обійтися.

— Запитайте його, — сказала Коні.

Данкен так і зробив. Даніель відповів, що одружений і має двох дітей, обидва хлопчики, одному — сім, другому — дев'ять років.

Та з цього приводу не виказав жодних емоцій.

— Можливо, тільки люди, здатні на справжнє співчуття, виглядають так, наче вони відособлені від усього всесвіту, — сказала Коні. — Інші якісь липкі, вони приліплюються до загалу, як Джованні. — «І, — подумала потай, — як ти, Данкене».