Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

На таці для сніданку лежав лист від Гілди. «Цього тижня тато збирається до Лондона, а я заїду до тебе в четвер сімнадцятого червня. Будь готова, щоб ми зразу могли виїхати. Я не бажаю гайнувати час у Реґбі, це — жахливе місце. Можливо, я переночую в Ретфорді у Колменів і прибуду в четвер до ланчу. Ми зможемо виїхати після чаю й заночувати, можливо, у Ґрентемі. Немає сенсу проводити вечір з Кліфордом. Якщо він проти твого від'їзду, то не матиме від цього насолоди».

Отак! Знову її переставляють, мов фігуру на шаховій дошці.

Кліфорд не бажав її від'їзду тільки тому, що не почувався в безпеці під час її відсутності. З якихось причин її присутність дарувала йому відчуття безпеки й свободи робити те, чим він займався. Він багато часу проводив на шахтах, відчайдушно боровся з майже безнадійними проблемами, як видобувати своє вугілля в найекономніший спосіб, а тоді, добувши, — продавати його. Він знав, що треба знайти якийсь спосіб його використання чи переробки, щоб не доводилося його продавати чи щоб не боліла голова, коли продати не вдасться. Та якщо добувати електроенергію, чи можна її буде продавати або використати? А переробляти його в мазут так само надто дорого й складно. Щоб промисловість жила, треба ще більше промисловості, це як божевілля.

Це було божевілля, і тільки божевільний міг досягти тут успіху. Ну він був трохи божевільний. Коні так гадала. Сама його заповзятість і кмітливість у справах копалень їй здавалися виявом божевілля, самі його стимули були стимулами безуму.

Він розповідав їй про всі свої серйозні проекти, вона слухала з якимось подивуванням і давала йому виговоритися. Тоді цей потік слів припинявся, він вмикав гучномовця, втрачав тяму, хоча, ймовірно, його проекти жили своїм життям у його голові, наче сни.

І тепер кожної ночі він грав в очко, оту солдатську гру, з місіс Болтон, ставлячи шестипенсовики. І знову в картах він поринав у несвідоме чи безтямне збудження чи збуджену нестяму, хоч як це називай. Коні не хотіла його бачити. Та коли вона йшла спати, вони з місіс Болтон грали до другої чи третьої години ранку, безпечно і з дивною хіттю. Місіс Болтон захопила ця хіть не менше, ніж Кліфорда, а може, навіть більше, адже вона майже завжди програвала. Якось вона звірилися Коні:

— Минулої ночі я програла серу Кліфорду двадцять три шилінґи.

— І він узяв у вас гроші? — запитала Коні приголомшено.

— Ну звичайно, моя леді! Борг честі!

Коні відверто вишпетила їх і розгнівалася на обох. У результаті Кліфорд підняв місіс Болтон платню до ста фунтів на рік, щоб та могла грати на ці гроші. Тим часом Коні здавалося, що Кліфорд справді мертвішає.

Нарешті вона оголосила, що сімнадцятого від'їжджає.

— Сімнадцятого! — сказав він. — А коли ти повернешся?

— Найпізніше двадцятого липня.

— Так! Двадцятого липня.

Дивно й глупо він глипнув на неї з непевністю дитини, але з чудною тупою підступністю старика.

— Ти мене не кинеш, правда? — сказав він.

— Як?

— Коли будеш там. Я хотів сказати, чи ти дійсно повернешся назад?

— Впевнена, як ніколи, що повернуся назад.

— Так! Добре! Двадцятого липня.

Однак він справді хотів, щоб вона поїхала. Це дивувало. Він хотів, щоб вона поїхала, цілком певно, щоб зазнала своїх маленьких пригод, можливо, завагітніла і все таке. Водночас він боявся її від'їзду.

Вона з трепетом ждала істинної нагоди кинути його назавжди, чекаючи на той час, коли вони обоє дозріють до цього.

Вона сиділа й розмовляла з лісником про свою подорож за кордон.

— А повернувшися, — сказала вона, — я зможу сказати Кліфордові, що вимушена його покинути. І ми з тобою зможемо поїхати в іншу країну. Поїдемо? До Африки чи до Австралії. Поїдемо?

Вона цілком захопилася своїм планом.

— Ти ніколи не була в колоніях, правда? — запитав він. — Я був в Індії, в Південній Африці і в Єгипті.

— Чому б нам не поїхати в Південну Африку?

— Можна! — він промовив повільно.

— Чи, може, ти не хочеш? — запитала вона.

— Мені байдуже. Мені доволі байдуже, що я роблю.

— Хіба ти не радієш? Чому? Ми не будемо бідувати. У мене прибутку понад шість сотень на рік. Я написала запит. Це небагато, але достатньо, правда?

— Для мене — це багатство.

— О, як усе буде чудово!

— Та мені треба розлучитися, і так само тобі, інакше ми матимемо ускладнення.

Треба було багато чого обміркувати. Іншого дня вона попросила, щоб він розповів їй про себе. Вони були в хатині, а надворі шаліла гроза.

— І ти не був щасливий, коли був лейтенантом, офіцером і джентльменом?

— Щасливий? Що ж. Мені подобався мій полковник.

— Ти любив його?

— Так! Любив.

— А він тебе любив?

— Так! По-своєму він мене любив.

— Розкажи про нього.

Що тут розповідати? Він вийшов з рядових. Любив армію. І ніколи не одружувався. Він був на двадцять років старший за мене. Дуже розумний чоловік і самотній в армії, як і належалося такій людині. По-своєму пристрасний і дуже здібний офіцер. Я перебував під його чарами, доки служив у нього. Я дозволив йому керувати моїм життям. І ніколи не шкодував.

— І ти дуже переживав, коли він помер?

— Я сам був майже при смерті. Та коли видужав, то зрозумів, що якась частина мене померла. Але тоді я вже знав, що все помирає. Усе має свій кінець, якщо вже до цього дійшло.

Вона сиділа й роздумувала. Надворі гриміло. Так ніби вони були на маленькому ковчегу під час потопу.

— Здається, ти так багато пережив, — сказала вона.

— Я? Мені здається, що я вже помирав раз чи двічі. Однак ось я тут, нидію світом, і мене чекають ще більші клопоти.

Вона напружено думала і водночас прислухалася до зливи.

— А по смерті свого полковника ти не був щасливий, як офіцер і джентльмен?

— Ні! Я був у такій гидкій компанії. — Раптом він засміявся. — Полковник, бувало, говорив: «Хлопче, англійські середні класи мають пережувати кожен шматок харчу тридцять разів, їхні кишки такі тонкі, що в них застрягає шматок з горошину. Це найгидкіша банда жіноподібних недоумків, які коли-небудь жили на світі — чванливі, перелякані, навіть коли в них черевик не так зашнурований, гнилі честолюбці, і завжди мають рацію. Це мене вбиває. Лизь-лизь, лизь-лизь — облизують зади, доки мозолі на язиках не наростають, однак завжди мають рацію. Усім правлять недоумки. Недоумки! Покоління жіноподібних недоумків, кожний — наполовину євнух».

Коні засміялася. Надворі лив дощ.

— Він їх ненавидів!

— Ні, — була відповідь. — Він не звертав на них уваги. Просто не любив їх. Є різниця. Це тому, що, як він говорив, рядові «томі» стають такими ж недоумками і напівєвнухами з тонкими кишками. Іти таким шляхом — доля людства.

— І простих людей так само, робітників?

— Усіх без винятку. Їхній запал вщух. Автомобілі, кіно, аероплани висмоктали з них останні сили. Кажу тобі, кожне покоління народжує ще більш кроляче покоління з кишками з індійської гуми, з бляшаними ногами й бляшаними обличчями. Бляшані люди! Цей весь більшовизм, це обожнювання механізмів просто вбивають людську істоту! Гроші, гроші, гроші! Весь цей модерновий гамуз ловить свій кайф, коли знищує в людині старі людські почуття, перекручує на фарш старих Адама і Єву. Всі вони однакові. Весь світ такий — убий усе людське; за соверен одріжуть крайню плоть, за два соверени все інше. Одні механічні рухи пенісом. Все однакове. Заплати їм, і вони відріжуть член самого світу. Давай гроші, гроші, гроші, і вони вигорнуть з людства все живе, і всі стануть маленькими динамо-машинами.

Так він сидів у хатині, його обличчя спотворене глузливою іронією. І весь час напружував одне вухо, прислухаючись до грози над лісом. Дощ робив його таким самотнім.

— І це коли-небудь закінчиться? — запитала вона.

— Еге ж. Вони самі себе порятують. Коли вб'ють останнього справжнього мужчину, а всіх інших приручать — білих, чорних, жовтих, всі кольори — до однієї клітки, тоді всі втратять розум. Тому що коріння здорового розуму — в яйцях. Тоді всі збожеволіють і зроблять своє велике аутодафе. Ти знаєш, аутодафе означає акт віри? Еге ж, вони здійснять свій власний грандіозний акт віри. Вони підсадять одне одного.

— Ти маєш на увазі, вони вб'ють одні одних?

— Так, моя качечко! Якщо все буде розвиватися в такому темпі, то через сто років на цьому острові не залишиться й десяти тисяч людей, можливо, навіть десятка не залишиться. Вони залюбки виметуть одні одних.

Грім відкочувався кудись далі.

— Як мило! — сказала вона.

— Дуже мило! Думка про знищення людського роду й про довгу паузу, яка за цим настане, доки виростуть якісь нові істоти, заспокоює тебе найбільше. І якщо все триватиме далі, якщо всі — інтелектуали, художники, уряди, промисловці й робітники несамовито вбиватимуть останнє людське почуття, останню крихту своєї інтуїції, останній здоровий інстинкт, коли все наростатиме в алгебраїчній прогресії, так, як це відбувається нині, тоді: та-та-та-та! Всьому людському родові! Прощавай, мила! Змій ковтнув сам себе і залишив порожнечу, добре заплутану, але не безнадійну. Чудово! Коли страшні дикі пси гавкатимуть у Реґбі і страшні здичавілі шахтарські коні битимуть копитами в тевершелському шурфі! Те deum laudamus![35]

Коні засміялася, але доволі безрадісно.

— Тоді тобі має бути приємно, що всі вони більшовики, — сказала вона. — Тобі має бути приємно, що вони поспішають до кінця.

— Так і є. Я не спиняю їх. Не зміг би, якби навіть захотів.

— Тоді чому ж тобі так гірко?

— Зовсім ні! Якщо мій член прокукурікав востаннє, я не проти.

— А якщо в тебе буде дитина? — запитала вона.

Він опустив голову.

— Ну, — нарешті сказав він. — Гадаю, неправильно й гірко приводити на цей світ дитину.

— Ні! Не кажи так! Не кажи так! — благала вона. — Я думаю, в мене буде дитина. Скажи, що ти радий, — вона накрила його руку своєю.

— Я радий, що ти рада, — сказав він. — Та, на мій погляд, це жахлива зрада по відношенню до ненародженої істоти.

— Ах, ні! — вона була шокована. — Тоді ти не можеш по-справжньому хотіти мене! Ти не можеш хотіти мене, якщо маєш такі відчуття!

Знову він мовчав з похмурим обличчям. Знадвору чулося тільки, як ллє дощ.

— Це неправда! — прошепотіла вона. — Це неправда! Існує інша правда. — Вона відчували, йому гірко від того, що вона покидає його, збираючись до Венеції. І це їй було приємно.

Вона розстібнула його сорочку, розкривши живіт, і поцілувала пупок. Тоді поклала на його живіт щоку і обняла рукою його теплі спокійні стегна. Вони були самотні в потопі.

— Скажи мені, що ти хочеш дитину, що надієшся! — вона пробурмотіла, притискаючись обличчям до його живота. — Скажи мені, що ти хочеш!

— Знаєш! — нарешті сказав він, і вона відчула дивний трепет — тіло здригнулося, розслабилось — думка набрала іншого напрямку. — Знаєш, часом я гадав, якщо спробувати тут, навіть між шахтарів! Тепер у них немає доброї роботи, заробітки нікудишні. Якби можна було сказати їм: «Не думайте ні про що, тільки про гроші. Коли доходить до наших потреб, виявляється, що нам мало треба. Давайте не будемо жити задля грошей…»

Вона ніжно терлася щокою об його живіт, а руку пестливо поклала нижче. Пеніс ледь здригнувся, дивно живий, але не піднявся. Надворі несамовито стугонів дощ.

— Давай жити задля чогось іншого. Давай жити не задля того, щоб заробляти гроші — чи то для себе, чи то для когось. Тепер ми змушені до цього. Нас примушують заробляти дещицю для себе і значно більше для босів. Давай покінчимо з цим! Мало-помалу давай з цим покінчимо. Не треба поспіху. Мало-помалу давай покінчимо з усім індустріальним життям і повернемося назад. Грошей треба зовсім трохи. Для всіх, для тебе й для мене, для босів і господарів, навіть для королів. Справді, грошей треба зовсім трохи. Просто налаштуй на це свій розум, і ти виберешся з цього багна.

Він зупинився, потім продовжив:

— І я б сказав їм: «Дивіться! Дивіться на Джо! Як зграбно він ходить! Гляньте, як він ходить, живий і свідомий цього. Він прекрасний! А тепер гляньте на Йону! Незграбний, потворний, бо ніколи не хоче випростатися». Я б сказав їм: «Гляньте! Гляньте на себе! Одне плече вище за інше, ноги криві, ноги — в ґулях! Що ви поробили собі тією осоружною роботою? Зіпсували себе. Не треба так багато працювати. Скиньте свій одяг і подивіться на себе. Треба бути живими і прекрасними, а ви — огидні напівтрупи». Так би я їм сказав. Я б хотів, щоб мої люди вдягалися по-іншому — наприклад, вузькі червоні штани, яскраво-червоні, і невеликі короткі білі жакети. Знаєш, якщо у чоловіків червоні гарні штани, саме це змінить їх протягом місяця. Вони знову стануть мужчинами, стануть мужчинами! А жінки можуть одягатися, як завгодно. Хай хоч раз чоловіки пройдуться в яскраво-червоних штанях, сідниця в обтяжку, червоне починається з-під маленького білого жакета, тоді жінки стануть жінками. Це тому, що чоловіки не є чоловіками, яких би хотіли жінки. Із часом Тевершел повалять і побудують декілька красивих будинків, у яких помістимося ми всі. І земля знову стане чистою. І дітей буде небагато, адже світ перенаселений. Та я не проповідуватиму людям, тільки скину з них одяг і скажу: «Гляньте на себе! Це — праця за гроші! Послухайте себе! Це — праця за гроші! Гляньте на Тевершел! Він жахливий! Адже його збудували, поки ви заробляли гроші! Гляньте на своїх дівчат! Ви їм байдужі, і вони вам байдужі. Це тому, що ви змарнували час, працюючи й думаючи про гроші. Ви не здатні ні говорити, ні рухатися, ніжити, ви не можете по-справжньому бути з жінкою! Ви мертвяки. Гляньте на себе!»

Запала цілковита мовчанка. Коні слухала тільки наполовину, прикрашаючи волосся в підніжжі його живота незабудками, які зібрала по дорозі до хатини. Надворі світ затих і наче замерз.

— У тебе волосся чотирьох ґатунків, — сказала вона йому. — На грудях — майже чорне, хоча на голові зовсім не темне, а от твої вуса тверді й темно-червоні, а тут твоє волосся, волосся кохання, наче кущик яскравої червоно-золотистої омели. І воно найкраще.

Він глянув униз і побачив на собі молочні квіточки незабудок.

— Еге ж! Ось справжнє місце для незабудок — волосся на чоловічому та жіночому лоні. А ти хіба не цікавишся майбутнім?

Вона глипнула на нього:

— О, цікавлюся, страшенно!

— Коли я відчуваю, що людський світ приречений, що він прирік себе власним брудним звірством, тоді думаю, ми недалеко відійшли від колоній. І місяць не так далеко, тому що навіть звідти можна озирнутися і побачити землю — брудну, грубу, смердючу планету і спаскуджену людьми. Тоді я відчуваю, ніби ковтнув жовчі, і вона роз'їдає мене зсередини, і нема такої далини, щоб утекти. Та коли я дістаю роботу, то знову все забуваю. Хоча сором, що скоїлося з людьми за ці останні сто років — люди обернулися на якихось робочих комах, втратили усю свою чоловічу силу і все своє справжнє життя. Я б стер машини з лиця землі, скінчив би індустріальну епоху назавжди, мов чорну помилку. Але це мені не під силу, і нікому не під силу, відтак я краще берегтиму свій спокій і намагатимуся жити власним життям, якщо це життя, в чому я досить сумніваюся.

Надворі грім стих, але дощ, який ніби вщухав, раптом знову линув з останнім білим спалахом блискавки і стогоном пригасаючої бурі. Коні занепокоїлася. Він так довго говорив, говорив не до неї, а до себе. Здається, відчай придавив його повністю, а вона почувалася щасливою, бо ненавиділа відчай. Вона знала: цей настрій від того, що вона його збиралася залишити, і він сам тільки тепер це усвідомив. І вона тріумфувала.

Вона розчинила двері, подивилася на дощ, рівний, важкий, мов залізна завіса, і відчула несподіване бажання вискочити під дощ, вискочити надвір. Вона підвелася і почала швидко стягати панчохи, тоді сукню й білизну, а він затамував подих, її видовжені, гострі звірині груди хилиталися й погойдувалися при кожному її русі. В зеленуватому світлі вона здавалася кольору слонової кості. Вона знову натягла свої гумові тапочки і з диким сміхом вибігла надвір, підставляла груди під тяжкий дощ, розкидала руки, гасала, зливаючись з дощем, в рівномірному танцювальному ритмі, якому вона навчилася колись у Дрездені. Дивна бліда постать піднімалася й спадала, згиналася, а дощ періщив по ній, і вона вилискувала повними стегнами, знову погойдувалася, підставляла живіт під потоки води, тоді знову згиналася, і тільки повні стегна й сідниці засвідчували йому свою шану, підтверджуючи дику покору.

Він засміявся й скинув одяг. Це вже було занадто. Він вискочив надвір, голий і білий, здригнувшись від твердого навскісного дощу. З нестямним коротким гавкотом попереду стрибала Флосі. Коні з зовсім мокрим, прилиплим до голови волоссям повернула гаряче обличчя і побачила його. Її голубі очі блиснули від збудження, вона повернулася і побігла з вирубу якимсь дивним вистрибом на стежку під удари мокрих гілок. Вона бігла, а він не бачив нічого, тільки круглу мокру голову, мокру спину, що витягнулася вперед на бігу, мерехтіння круглих сідниць — дивовижну зіщулену жіночу голизну в польоті.

Вона вже добігла до широкої дороги, коли він наздогнав її, обхопив голою рукою ніжну, голу мокру талію. Вона скрикнула, випросталася, налетіла на нього усім тягарем м'якої прохолодної плоті. Він безумно притиснув її до себе, весь тягар ніжної, прохолодної жіночої плоті, яка від його дотику враз спалахнула, мов полум'я. І дощ заливав їх, поки вони диміли. Він охопив її, в кожній руці по важкій сідниці, і несамовито притиснув до себе, нерухомо вібруючи під дощем. Тоді раптом похилив її в тихому реві дощу, впав з нею на стежку і коротко й рвучко узяв її, коротко, рвучко закінчив, немов звір.

За мить він підвівся і витер з очей краплі дощу.

— Давай назад, — сказав він, і вони помчали до хатини. Він біг прямо й швидко — дощ йому не подобався. А вона рухалася повільніше, збирала дорогою незабудки, первоцвіт, дзвіночки, то пробігала вперед пару кроків, то спостерігала, як він віддаляється.

Коли, засапавшись, вона зайшла зі своїми квітами в хатину, він уже розпалив вогнище, потріскували гілки, її гострі груди піднімалися й падали, волосся злиплося під дощем, обличчя розпашілося, а тіло блищало і стікало водою. Задихана, з широко розплющеними очима, з невеликою мокрою головою і повними, наївними стегнами, по яких збігала вода, вона здавалася зовсім іншою істотою.

Він узяв старе простирадло й обтер її, а вона в той час стояла, наче дитина. Тоді витерся сам і зачинив двері хатини. Вогонь розгорався. Вона занурила голову в другий кінець простирадла й витерла мокре волосся.

— Ми витираємося одним рушником — тож посваримося! — сказав він.

Вона на секунду підвела голову, волосся вкрай розкуйовджене.

— Ні! — сказала вона, подивившись широко розплющеними очима. — Це не рушник, а простирадло.

І вона далі старанно витирала голову, а він старанно витирав свою. Все ще задихані від напруження, кожен загорнутий в армійську ковдру, відкривши до вогню тільки груди, вони сиділи пліч-о-пліч на колоді, дивилися на полум'я і втихомирювалися. Коні був неприємний дотик ковдри до шкіри. Але простирадло вже цілком вимокло.

Вона скинула ковдру і вклякла на глиняній долівці біля каміна, притримуючи голову над вогнищем і струшуючи волосся, щоб висушити його. Він вивчав прекрасний вигин її стегон. Сьогодні вони зачарували його. Як здіймалися вони до багатої округлості її тяжких сідниць! А між ними, у таємничому теплі — потаємні входи!

Він поплескав її рукою, ніжно й довго насолоджуючись вигинами й півкулями.

— У тебе такий га-арний хвостик, — сказав він пестливо гортанною вимовою. — У тебе найкращий задок на світі! Найкращий жіночий задок узагалі! І кожна його п'ядь — жінка; це ясно як день! Він у тебе не такий, як у плоских дівчат, яким би краще вродитися хлопцями, не такий! А справжня похила підвалина, таке до чорта люблять мужчини. На такій підвалині може триматися світ, отак!

Впродовж цих слів він ніжно поплескував округлий «хвостик», доки з нього до його рук запашів якийсь слизький вогонь. І його пучки, наче ніжні пензлики вогню, час від часу торкалися двох потаємних дірочок.

— І я радий, що ти можеш какати й пісяти. Я не хочу жінки, котра цього не може.

Коні не стримала раптового напливу враженого сміху, та він незворушно вів далі:

— Ти — справжня, так! Ти — справжня, хоч трохи курва. Тут ти все те робиш, і я кладу сюди руку і люблю тебе за це. Я люблю тебе за це. У тебе достойний жіночий задок, гордий собою. Він зовсім себе не соромиться, зовсім.

Він твердо й надійно поклав руку на її таємничі місцини, наче з приязним привітом.

— Я люблю їх, — сказав він. — Я люблю їх; якби я жив тільки десять хвилин і попробував твій задок, я б вважав, що прожив ціле життя, бачиш! Індустріальна система чи ні! Це краща хвилина мого життя.

Вона повернулася й вилізла йому на коліна, притиснувшись до нього.

— Поцілуй мене! — прошепотіла вона.

І вона знала, обоє вони думали про скору розлуку, і зрештою її охопив сум.

Вона сиділа в нього на колінах, поклавши голову йому на груди, звільна розкинувши блискучі ноги кольору слонової кості. Вогонь кидав на них нерівномірне світло. Опустивши голову, він дивився на складки її тіла у проміннях вогнища, і на жмутик ніжного коричневого волосся між її розкритими ногами. Він простяг руку до столу, що стояв позаду, і взяв букетик ще вогких квітів, краплі дощу стікали на підлогу.

— Квіти залишають за дверима будь-яку погоду, — сказав він. — У них немає дому.

— І навіть хатини! — пробурмотіла вона.

Пальцями він спокійно повстромлював кілька незабудок в ніжний коричневий жмутик Венериного пагорба.

— От! — сказав він. — Незабудки на належному місці!

Вона глянула на дивні молочно-білі квіточки в коричневому волоссі на її лоні.

— Хіба не чарівно! — сказала вона.

— Чарівно, як саме життя! — відказав він. І він застромив у волосся рожевий пуп'яночок первоцвіту.

— От! Тут ти мене не забудеш! Це — Мойсей у комишах.

— Ти не проти, що я їду, правда? — вона запитала тужливо, заглядаючи йому в лице.

Та під тяжкими бровами його лице залишалося незворушним. Вираз був цілком непроникним.

— Роби так, як вважаєш за потрібне, — сказав він доброю англійською мовою.

— То я не поїду, якщо ти проти, — сказала вона, притискаючись до нього.

Запала мовчанка. Він нахилився й підкинув ще одне поліно у вогонь. На його мовчазному відсутньому обличчі пробігали відблиски вогню. Вона чекала, та він не озвався ні словом.

— Я думала, що це добрий початок для розриву з Кліфордом. Я справді хочу дитину. І в мене появиться шанс… — Вона затнулася.

— Дати їм вигадати пару побрехеньок, — сказав він.

— Так, і це теж. Ти хочеш, щоб вони знали правду?

— Мені байдуже, що вони думають.

— А мені не байдуже! Я не хочу, щоб вони плескали про мене своїми холодними язиками, принаймні, доки я в Реґбі. Коли я піду остаточно, хай думають що завгодно.

Він мовчав.

— Але сер Кліфорд сподівається, що ти повернешся до нього?

— О, я маю вернутися, — сказала вона, і вони замовкли.

— І ти хочеш народити дитину у Реґбі? — запитав він.

Вона охопила рукою його шию.

— Якщо ти не забереш мене, мені доведеться, — сказала вона.

— Куди тебе забрати?

— Куди завгодно! Геть! Але подалі від Реґбі.

— Коли?

— Ну, коли я повернуся.

— Але яка користь повертатися і робити щось двічі, якщо ти вже поїдеш звідси, — сказав він.

— О, я мушу вернутися. Я пообіцяла! Я так вірно обіцяла. Крім того, насправді я повернуся до тебе.

— До єґеря твого чоловіка?

— Не бачу, яке це має значення, — сказала вона.

— Ні? — Він трохи подумав. — А коли ж ти збираєшся остаточно поїхати звідси знову? Коли точно?

— О, я не знаю. Я повернуся з Венеції. І тоді ми все приготуємо.

— Як приготуємо?

— О, я скажу Кліфордові. Я повинна йому сказати.

— Повинна! — кинув він і замовк.

Вона міцно охопила його шию.

— Не треба мені ускладнювати, — благала вона.

— Що ускладнювати?

— Поїздку в Венецію і влаштування всіх справ.

Легка усмішка, наполовину оскал, зблиснула на його лиці.

— Я нічого не ускладнюю, — сказав він. — Просто хочу з'ясувати, чого ти прагнеш. Але ти сама по-справжньому себе не знаєш. Ти хочеш виграти час, поїхати звідси і все обдумати. Я тебе не виню. Думаю, ти мудра. Може, волітимеш залишитися господинею Реґбі. Я тебе не винитиму. Я не можу запропонувати жодних Реґбі. Ти по суті знаєш, чого від мене можна чекати. Ні, ні, думаю, ти маєш рацію! Я справді так думаю! І не рвуся жити з тобою, у тебе на утриманні. Отак воно є.

Вона відчула, що з нею розквиталися її ж монетою.

— Але ти хочеш мене, правда? — запитала вона.

— А ти мене хочеш?

— Ти знаєш, що так. Усе очевидно.

— Цілком! І коли ти мене хочеш?

— Ти ж знаєш, ми зможемо все владнати, коли я повернуся. Тепер я втратила голову. Мені треба заспокоїтися і все прояснити.

— Саме так! Щоб усе стало спокійним і ясним!

Вона трохи образилася.

— Але ж ти довіряєш мені, правда?

— О, абсолютно!

Вона почула в його голосі насміх.

— Скажи мені тоді, — спитала вона прямо, — ти вважаєш, мені краще не їхати до Венеції?

— Я певний, тобі краще таки поїхати до Венеції, — відповів він холодним, ледь глузливим тоном.

— Ти знаєш, що це буде в наступний четвер? — сказала вона.

— Так!

Тоді вона замислилася. Нарешті сказала:

— І ти знатимеш краще, що нам робити, коли я повернуся, правда?

— О, безперечно!

Між ними дивна прірва мовчання!

— Я ходив до юриста з приводу розлучення, — сказав він дещо силувано.

Вона здригнулася.

— Справді? — спитала вона. — І що ж він сказав?

— Він сказав, що варто було зробити це раніше, що можуть виникнути ускладнення. Але раз я був в армії, він вважає, все буде добре. Аби тільки вона не звалилася на мене, як сніг на голову!

— Її доведеться повідомити?

— Так! Їй принесуть повістку, а також чоловікові, з яким вона живе, — співвідповідачеві.

— Які огидні ці спектаклі! Мабуть, мені доведеться пройти подібне з Кліфордом.

Мовчання.

— І звичайно, — сказав він, — мені доведеться жити зразковим життям у наступні шість чи вісім місяців. Отже, якщо ти поїдеш до Венеції, спокуса відсунеться принаймні на тиждень чи два.

— Я для тебе спокуса! — вигукнула вона, погладивши його обличчя. — Я така рада, що я для тебе спокуса! Тільки не думай про це! Ти мене лякаєш, коли починаєш думати, розбиваєш мене вщент. Не треба про це думати. Ми зможемо стільки передумати, коли розстанемося. От у цьому вся справа! Я гадаю, що перед від'їздом мушу прийти до тебе ще на одну ніч. Я мушу прийти до твого дому ще раз. Прийти мені в четвер уночі?

— Це не в той день приїде твоя сестра?

— Так! Та вона сказала, що ми вирушаємо після чаю. Отже, можна вирушати після чаю. Вона може десь переночувати, а я спатиму з тобою.

— Але тоді вона дізнається.

— О, я скажу їй. Я вже майже сказала. Я маю обговорити все з Гілдою. Вона жінка тямуща і може стати у великій пригоді.

Він обмірковував план.

— Отже, ви вирушите з Реґбі опівдні, так наче до Лондона? Якою дорогою?

— Через Нотінґем і Ґрентем.

— І тоді твоя сестра десь тебе висадить, і ти прийдеш чи під'їдеш сюди? Як на мене, вкрай ризиковано.

— Хіба? Ну, тоді Гілда привезе мене назад. Вона може ночувати в Менсфілді, привезти мене сюди ввечері, а забрати зранку. Досить просто.

— А якщо тебе побачать?

— Я вдягну темні окуляри й вуаль.

Він на якийсь час замислився.

— Добре, — сказав він. — Ти, як завжди, шукаєш собі втіхи.

— А хіба для тебе це не втіха?

— О так! Це мене так само потішить, — сказав він дещо похмуро. — Коли куєш гаряче залізо, можна й розколоти його.

— Ти знаєш, про що я подумала? — зненацька запитала вона. — Це на мене найшло раптово. Ти — Лицар Палаючого Товкачика!

— Ах! А ти? Ти — леді Червоної Гарячої Ступки?

— Так! — сказала вона. — Так! Ти — сер Товкачик, а я — леді Ступка.

— Добре, отже, мене посвячено в лицарі. Джон Томас став сером Джоном твоєї леді Джейн.

— Так! Джона Томаса посвячено в лицарі! От моє волосся, і сюди також потрібні квіти. Так!

Вона поклала два рожеві пуп'янки в кущик червоно-золотистого волосся над його пенісом.

— Отак! — сказала вона. — Чарівно! Чарівно! Сер Джон!

І вона застромила незабудку в темне волосся його грудей.

— І ти мене тут не забудеш, правда? — вона поцілувала його в груди, і поклала на кожен сосок по квітці незабудки, і знову поцілувала його.

— Зроби з мене календар! — сказав він, засміявся, і квіти попадали з його грудей. — Зачекай хвильку!

Він устав і відчинив двері хатини. Флосі, яка лежала на порозі, підвелася й глянула на нього.

— Так, це я! — сказав він.

Дощ припинився. Стояла волога, тяжка, духмяна тиша. Наближався вечір.

Він вийшов і пішов вузькою стежкою у протилежному напрямку від дороги. Коні дивилася на його тонку білу постать. Він здавався привидом, тінню, яка кудись віддалялася.

Коли він зник з поля зору, її серце впало. Обгорнута ковдрою, вона стала в дверях хатини і вдивлялася в змоклу нерухому тишу.

Він вертався, часом підтюпцем, і ніс квіти. Вона його трохи боялася, наче він не зовсім людська істота. І коли він підійшов і подивився їй в очі, то вона не зразу збагнула зміст.

Він приніс орлики, і свіжоскошене сіно, і дубові гілочки, і маленькі бруньки жимолості. Він прикрасив пухнастими дубовими листочками їй груди, заквітчавши їх жмутиками дзвіночків і первоцвіту, в пупок встромив рожеву квітку первоцвіту, а волосся на пагорбі Венери оздобили незабудки і пахучі маренки.

— Тепер ти у всій красі! — сказав він. — Леді Джейн на весіллі з Джоном Томасом.

І він прикрасив квітами волосся власного тіла, прикріпив до пеніса гілку крученої джені і застромив у пупок єдиний дзвіночок гіацинта. Вона здивовано спостерігала його дивну завзятість. А він запхнув у вуса квітку, котра звисала прямо під носом.

— Джон Томас одружується з леді Джейн, — сказав він. — А Констанс та Олівер нехай забираються під три чорти. Можливо…

Він розвів руки, чхнув, і квіти злетіли з носа й пупка. Він знову чхнув.

— Можливо, що? — вона чекала на продовження.

— Га? — сказав він.

— Можливо, що? Що ти збирався сказати? — наполягала вона.

— Га, що я збирався сказати?

Він забув. Те, що він так і не договорив, стало одним з розчарувань її життя.

Жовта сонячна смуга осяяла верхівки дерев.

— Сонце! — сказав він. — А тобі час іти. Час, моя пані, час! Що летить без крил, ваша світлість? Час! Час!

Він узяв сорочку.

— Скажи на добраніч Джонові Томасу, — сказав він, дивлячись на свій пеніс. — Йому спокійно в обіймах крученої джені! Не дуже-то й горить зараз товкачик!

І він через голову натягнув фланелеву сорочку.

— Найнебезпечніший момент для мужчини, — сказав він, коли виринула голова, — це вдягати сорочку. Запихаєш голову, наче в мішок. Тому мені більше подобаються американські сорочки, котрі вдягаєш, як жакет.

Вона все ще стояла, спостерігаючи за ним. Він ступив у короткі підштаники й зашпилив їх на талії.

— Гляньте на Джейн! — сказав він. — У всьому цвіту! Хто заквітчає тебе на другий рік, Джені? Я чи хтось інший? «До побачення, мій дзвіночку, прощавай!» У перші дні війни я ненавидів цю пісню.

Він сів і почав натягати шкарпетки. Вона все ще не ворушилася. Він поклав руку на її округлі сідниці.

— Чарівна, маленька леді Джейн! — сказав він. — Може, у Венеції знайдеться мужчина, котрий заквітчає твоє волосся жасмином, а пупок — квіткою граната. Бідолашна маленька леді Джейн!

Він потупив голову. Тоді продовжив місцевою говіркою:

— Еге ж, може, так, може, так! Ну, тоді я зара скажу, і конєц. Но тобі трав діватися і йти назад у твої англійські маєтки, як красіво вони стоят. Час минув. Час минув для сера Джона і для маленької леді Джейн. Вдягайте своє дрантячко, леді Чатерлей! Тра тобі бути кимось, навіть коли ти стоїш без свого дрантя, в самих тільки рештках квітів. Отак, отак, я тебе розберу, ти мій маленький дрізд із тяжким хвостиком. — І він поскидав листи з її волосся і поцілував її вологе волосся, зняв квіти з її грудей, і поцілував їй груди, і поцілував її пупок, і пагорб Венери, де ще затінилися квіти. — Ці можуть лишатися, якщо хочуть, — сказав він. — Отже, ти знов гола, просто голозада любка і трохи леді Джейн! Тепер натягай своє дрантя, бо тобі тра йти, а то леді Чатерлей запізниться до обіду, і мою дівоньку поспитають, де вона швендяла!

Вона ніколи не знала, як відповідати йому, коли він переходив на цю мову. Отже, вона вдягалася і намірилась безславно пробратися додому в Реґбі. Принаймні так вона відчувала — безславно додому. Він збирався провести її до дороги. Під дашком у повній злагоді сиділи молоді фазани.

Коли вони вийшли на дорогу, до них, спотикаючись, прямувала бліда місіс Болтон.

— О, моя пані, ми хвилювалися, чи не трапилося що з вами!

— Ні! Нічого не трапилося!

Місіс Болтон глянула в обличчя чоловіка, гладке й свіже від кохання. Вона зустріла його напівусміхнений, напівглузливий погляд. Він завжди сміявся з невдач. Однак дивився на неї доброзичливо.

— Добрий вечір, місіс Болтон. Тепер, ваша світлість, усе гаразд, отже, я можу вас покинути. На добраніч, ваша світлість! На добраніч, місіс Болтон.

Він віддав честь і пішов убік.