Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

«Дорогий Кліфорде, боюся, трапилося те, що ти передбачав. Я справді закохалася в іншого мужчину і сподіваюся, що ти даси мені розлучення. Тепер я живу з Данкеном у його квартирі. Я говорила тобі, що він був з нами у Венеції. Я жахливо переживаю за тебе, але, прошу, сприйми це спокійно. Ти насправді більше мене не потребуєш, і я не зможу повернутися назад у Реґбі. Мені страшенно шкода. Але спробуй пробачити мені, дати мені розлучення і знайти собі когось кращого. Насправді я не та людина, яка тобі пасує, мабуть, я надто нетерпляча й егоїстична. Я не можу вернутися до тебе й жити з тобою знову. І мені так безмежно шкода тебе. Але якщо ти зумієш стримати свої емоції, то переконаєшся, що не дуже проти цього заперечуєш. Я тобі не так уже й подобаюся. Тому пробач мені і позбудься мене».

Отримавши цього листа, внутрішньо Кліфорд не здивувався. Внутрішньо він уже давно знав, що вона його покине. Та він категорично відмовлявся визнати цей факт відкрито. Тому, коли це відкрилося, він зазнав якнайжахливішого удару й опинився в шоковому стані. Адже досі йому щастило переконати себе, що небо їхніх стосунків безхмарне.

От такими ми є. Силою волі відсікаємо від нашої свідомості внутрішні інтуїтивні знання. Тим самим ми тримаємо себе в стані страху, остороги, і це робить удар удесятеро важчим, коли він таки падає на нас.

Кліфорд поводився, наче істерична дитина. Він жахливо налякав місіс Болтон, сидів у ліжку страшний, з безтямним виглядом.

— Сер Кліфорд, що трапилося?

Жодної відповіді! Вона злякалася: може, це удар. Поспішила до нього, помацала обличчя, пульс.

— Болить? Прошу, постарайтеся сказати мені, де болить. Прошу, скажіть!

Жодної відповіді!

— О Боже! О Боже! Я зателефоную до Шефілда доктору Карінґтону, і зараз негайно приїде доктор Лекі.

Вона вже йшла до дверей, коли він сказав глухо:

— Ні!

Вона зупинилася і вилупилася на нього. Його обличчя пожовкло, отупіло — зовсім лице ідіота.

— Ви хочете сказати, що не треба викликати лікаря?

— Так! Він не потрібний, — почувся могильний голос.

— Але ж, сер Кліфорд, ви — хворі, і я не смію брати на себе відповідальність. Я мушу послати по доктора, інакше скажуть — винна я.

Пауза, тоді знову глухий голос:

— Я не хворий. Моя дружина не вернеться. — Так ніби говорив привид.

— Не вернеться? Ви маєте на увазі її світлість? — Місіс Болтон підступила ближче до ніжка. — О, не вірте. Можете не сумніватися, її світлість повернеться.

Привид на ліжку не змінив свого виразу, але посунув до неї листа.

— Прочитайте! — сказав могильний голос.

— Якщо це лист від її світлості, я певна, її світлості не хотілося б, щоб я читала її листа до вас, сер Кліфорд. Якщо хочете, скажіть мені, що вона пише.

— Прочитайте! — повторив голос.

— Ну, якщо я мушу, то тільки з вашого наказу, сер Кліфорд, — сказала вона.

І вона прочитала лист.

— Ну, я дивуюся її світлості, — сказала вона. — Вона так щиро обіцяла повернутися.

Здається, на обличчі в ліжку вираз дикого, але непорушного розпачу поглибився. Місіс Болтон глянула на нього й занепокоїлася. Вона знала, чого слід боятися — чоловічої істерії. Доглядаючи солдатів, вона набралася деяких знань про цю дуже неприємну хворобу.

Її трохи роздратував сер Кліфорд. Будь-який чоловік, якщо він при своєму розумі, мав би здогадатися, що його дружина закохана в когось іншого і збирається його кинути. Вона навіть була впевнена, що сер Кліфорд внутрішньо цілком це усвідомлював, хоча не бажав собі в цьому признатися. Якби він визнав це і приготував себе до цього, або якби визнав це й активно боровся з дружиною, щоб попередити такий фінал, тоді б це було по-чоловічому. Але ж ні! Він знав, однак весь час намагався вмовити себе, що це не так. Він відчував, як чорт крутить хвостом, а прикидався, ніби йому всміхаються ангели. Цей стан лицемірства викликав тепер кризу лицемірства, розлад, який був формою божевілля. «Так вийшло, — думала вона потай з неприязню до нього, — тому що він завжди думає про себе. Він так заглиблений у своє власне безсмертне єство, що коли його спостигне справжній удар, він буде наче мумія, замотана в свої бандажі. Глянь на нього!»

Істерія річ небезпечна, а вона була медична сестра: її обов'язок вимагав припинити істерію. Всяка спроба пробудити його чоловічу сутність і гордість тільки пошкодила б йому, тому що його чоловіча сутність умерла тимчасово, якщо не остаточно. Він тільки звиватиметься дедалі млявіше, немов хробак, і схибнеться ще дужче.

Зоставалось одне — примусити його шкодувати себе. Як дама у вірші Тенісона, він мав плакати, інакше — смерть[43].

Тому місіс Болтон заплакала перша. Вона затулила обличчя долонями й стала коротко нестямно схлипувати. «Ніколи не чекала такого від її світлості, ніколи!» Вона плакала, раптом згадавши все своє давнє горе й почуття розпуки, проливаючи сльози з приводу власного гіркого нещастя, її сльози були досить щирі, адже вона мала чого плакати.

Кліфорд подумав про те, як його зрадила жінка — Коні, і заразився горем, сльози наповнили його очі і потекли по щоках. Він оплакував себе. Як тільки місіс Болтон побачила сльози на його блідому обличчі, вона поспішила витерти власні вологі щоки хусточкою і притулилася до нього.

— Не побивайтеся, сер Кліфорд! — вона сказала, переповнена почуттями. — Не побивайтеся, не треба, ви тільки собі зробите гірше!

Зненацька його тіло здригнулося від внутрішнього мовчазного схлипу. І сльози побігли скоріше. Вона накрила долонею його руку, і в неї знову потекли сльози. Знову по ньому пройшов дрож, немовби конвульсія, і вона поклала йому руку на плече.

— Ну, ну! Ну, ну! Не хвилюйтеся, не треба! Не хвилюйтеся! — вона благала його, хоч її так само заливали сльози. І вона пригорнула його до себе, і обвила руками його широкі плечі, а він поклав їй голову на груди і схлипував, його широкі плечі тряслися й надималися, а вона ніжно гладила його попелясто-русе волосся і примовляла:

— Ну! Ну! Ну! Ну, годі! Ну, годі! Не зважайте! Не зважайте!

І він обхопив її руками і пригорнувся до неї, мов дитина, змочуючи сльозами нагрудник її накрохмаленого білого фартушка і перед її світлого голубого бавовняного плаття. Нарешті він дав собі волю.

Отже, нарешті вона поцілувала його і, гойдаючи його на своїх грудях, потай примовляла собі: «О, сер Кліфорд! О високородні й могутні Чатерлеї! Ось до чого ви докотилися!» Нарешті він навіть заснув, як дитина. І вона відчула втому й пішла до своєї кімнати, де сміялася й плакала одночасно від власної істерії. Це так сміхотворно! Це так жахливо! Який фінал! Яка ганьба! І водночас усе так сумно!

Після того Кліфорд тримався з місіс Болтон, наче дитина. Брав її за руку, клав їй голову на груди, і коли вона якось легко поцілувала його, він сказав: «Так! Поцілуйте мене! Поцілуйте мене!» І коли вона намилювала губкою його велике біле тіло, він говорив те ж саме: «Поцілуйте мене!» — і вона легко цілувала його тіло, будь-куди, напівжартівливо.

І він лежав з чудним, безтямним виразом, як дитина, з якоюсь дитячою здивованістю. Втуплювався в неї широкими дитячими очима — розслаблювався в поклонінні мадонні. З його боку це було суще розслаблення, коли все чоловіче в ньому зникало і верталося назад до дитинності, насправді збоченої. А тоді він клав руку їй на груди, і мацав її лоно, і збуджено цілував їх, це було збочене збудження мужчини, оберненого на дитину.

Місіс Болтон почувалася водночас збентеженою й присоромленою, їй це подобалося і водночас було неприємно. Однак вона ніколи не відштовхувала й не відпихала його. І вони доходили ближчої фізичної інтимності, інтимності збочення, коли його, дитину, вражала очевидна відвертість і очевидне зачудування, яке майже скидалося на релігійний екстаз: збочене й дослівне тлумачення вислову: «Аж поки ви знову станете як діти». А вона була Magna Mater[44], повна сил і потенції, яка повністю підкорила своїй волі й владі великого русявого хлопчика — мужчину.

Найдивовижніше, що цей хлопчик — мужчина, яким тепер став Кліфорд і яким ставав протягом багатьох років, відколи народився на світ, виявився значно метикуватішим і кмітливішим за справжнього мужчину раніших часів. Цей розбещений хлопчик — мужчина був тепер справжнім бізнесменом; коли доходило до діла, він ставав абсолютним мужчиною, гострим, як лезо, твердим, мов шматок заліза. Коли він виходив на люди, влаштовуючи свої справи і «налагоджуючи» свої вугільні копальні, в ньому прокидалася майже неприродна сила, твердість і тяжкий вбивчий кулак. Так ніби проституція з Magna Mater давала йому змогу прозирнути в справи матеріального бізнесу і наділяла якоюсь надзвичайною, нелюдською силою. Борсання у власних почуттях, цілковите зниження чоловічого начала, здається, давало йому другу натуру, майже уявну, здібну до бізнесу. В бізнесі він виявляв нелюдські здібності.

І це був тріумф місіс Болтон. «Які він робить успіхи! — вона потай говорила собі гордо. І це моїх рук справа! Даю слово, він ніколи б не досяг цього з леді Чатерлей. Ця не з тих, що може просунути чоловіка вперед. Вона надто багато хоче для себе».

Водночас, у якомусь куточку своєї туманної жіночої душі, як вона зневажала й ненавиділа його! Він був для неї занепалим звіром, вертлявим монстром.

І, лікуючи його й допомагаючи йому з усіх сил, десь глибоко в найдальшому куточку своєї прадавньої здорової жіночості, вона зневажала його з диким і безмежним презирством. Найпростіший волоцюга кращий за нього.

Його поведінка по відношенню до Коні дивувала. Він наполягав на новій зустрічі. Більше того, він наполягав, щоб вона приїхала до Реґбі. Останнього він домагався абсолютно й непохитно. Коні обіцяла повернутися до Реґбі, до того ж щиро.

— Але яка від цього користь? — питала місіс Болтон. — Хіба не можна відпустити її і звільнитися від неї?

— Ні! Вона пообіцяла вернутися і мусить приїхати.

Місіс Болтон більше з ним не сперечалася. Вона знала, з ким має справу.

«Не маю потреби говорити, яке враження на мене справив твій лист, — писав він до Коні в Лондон. — Можливо, якщо захочеш, ти зможеш це уявити, хоча, безперечно, заради мене ти не напружуватимеш уяви.

Можу у відповідь сказати тільки одне — перед тим, як щось робити, я маю побачити тебе особисто, тут, у Реґбі. Ти щиро пообіцяла приїхати назад до Реґбі, і я вимагаю виконати цю обіцянку. Я ні в що не вірю й нічого не розумію, доки не побачу тебе особисто, тут, за нормальних обставин. Не маю потреби говорити, що тут ніхто нічого не підозрює, тому твоє повернення сприймуть цілком нормально. А коли після нашої розмови ти відчуватимеш, що твоє рішення несхитне, безперечно, ми зможемо дійти згоди».

Коні показала листа Мелорзу.

— Він хоче почати мститися тобі, — сказав він, повертаючи листа.

Коні мовчала. її трохи здивувало відкриття, що вона боїться Кліфорда. Вона боялася наближатися до нього. Боялася його, наче небезпечного зла.

— Що мені робити? — запитала вона.

— Нічого, якщо ти не хочеш нічого робити.

Вона написала відповідь, намагаючись вмовити Кліфорда. Він відповів: «Якщо ти тепер не приїдеш до Реґбі, я вважатиму, що ти повернешся в майбутньому, і діятиму відповідно. Я стоятиму на своєму й чекатиму на тебе тут хоч би й п'ятдесят років».

Вона злякалася. Це була прихована погроза. Вона не сумнівалася, що він дотримається обіцянки. Він не дасть їй розлучення, і дитина вважатиметься його, якщо вона не знайде інших способів довести її позашлюбність.

Після деяких тривог і хвилювань вона вирішила поїхати у Реґбі. Гілда мала поїхати з нею. Вона написала про це Кліфордові. Він відповів: «Я не запрошую твою сестру, але й на двері їй не вкажу. Не маю сумніву, вона сприяла тому, що ти зрадила свої обов'язки й уникаєш відповідальності, тому не сподівайся, що я радітиму нашій зустрічі».

Вони поїхали у Реґбі. Коли прибули, Кліфорда не було. їх прийняла місіс Болтон.

— О, ваша світлість, як ми й сподівалися, ви, на щастя, повернулися, правда? — сказала вона.

— Ні, неправда, — відказала Коні. Отож ця жінка все знала! Що знають чи що підозрюють інші слуги?

Вона зайшла в дім, який тепер ненавиділа всіма фібрами своєї душі. Велика безладна будівля здавалася їй зловісною, просто загрозливою. Вона більше не була її господинею, вона стала її жертвою.

— Я тут довго не витримаю, — злякано прошепотіла вона Гілді.

І для неї стало мукою повернення до власної спальні, повернення у володіння, так наче нічого не трапилося. Вона ненавиділа кожну хвилину в стінах Реґбі.

Вони не зустріли Кліфорда, аж доки зійшли вниз обідати. Він був у костюмі, в чорній краватці, досить стриманий, істинний джентльмен вищого ґатунку. Під час трапези він поводився зразково ввічливо і підтримував ввічливу розмову, але все це, здавалося, мало на собі печать безумства.

— Що відомо слугам? — запитала Коні, коли служниця вийшла з кімнати.

. — Про твої наміри? Нічого взагалі.

— Але ж місіс Болтон знає. Він змінився в лиці.

— Місіс Болтон не зовсім належить до слуг, — сказав він.

— О, не маю нічого проти.

Напруга тривала, доки подали каву, коли Гілда сказала, що піде в свою кімнату.

Коли вона вийшла, Кліфорд з Коні сиділи мовчки. Ніхто не хотів починати розмову. Коні раділа, що він не стає в трагічну позу, краще хай зберігає гордовиту зверхність. Вона просто сиділа мовчки й роздивлялася свої руки.

— Гадаю, тебе не мучить сумління, що ти порушила своє слово? — сказав він нарешті.

— Нічого не можу вдіяти, — пробурмотіла вона.

Але якщо ти не можеш, тоді хто може?

— Думаю, ніхто.

Він глянув на неї з холодною люттю. Він звик до неї. Вона була немовби вмурована в його волю. Як вона посміла поставати проти нього і руйнувати основу його щоденного існування? Як вона сміла спричинити цей розлад його особистості?

— І заради чого ти все хочеш знищити? — наполягав він.

— Кохання! — сказала вона. Найкраще Вирікати банальні істини.

— Кохання до Данкена Форбса? Але коли ми з тобою познайомилися, ти тоді не вважала його вартим уваги. Ти хочеш сказати, буцімто тепер любиш його дужче за всіх на світі?

— Людина міняється, — сказала вона.

— Можливо! Можливо, ти маєш право на примхи. Але тобі все ж доведеться переконати мене, що твоє рішення не легковажне. Я просто не вірю в твоє кохання до Данкена Форбса.

— А чому тобі в нього вірити? Ти маєш тільки дати мені розлучення, а не вірити в мої почуття.

— А чому мені давати тобі розлучення?

— Тому що я більше не хочу тут жити. І ти насправді не хочеш мене.

— Пробач! Я не змінився. Як на мене, поки ти моя дружина, я б хотів, щоб ти жила під моїм дахом у гідності й спокої. Відкидаючи особисті почуття — а для мене вони багато важать, — запевняю тебе, мені дуже гірко, коли ламається цей порядок життя тут, у Реґбі, коли руйнується пристойне коло щоденного життя просто з якоїсь твоєї примхи.

Помовчавши, вона сказала:

— Не можу нічим зарадити. Я мушу піти. Мабуть, у мене буде дитина.

Хвилину він мовчав.

— І ти хочеш піти заради дитини? — запитав він нарешті.

Вона кивнула.

— Але чому? Хіба Данкен Форбс так прагне мати спадкоємця?

— Звичайно, більше ніж прагнув би ти на його місці, — сказала вона.

— Справді? Але люблю свою дружину й не бачу причини відпускати її. Якщо вона хоче народити дитину під моїм дахом, ласкаво просимо, і дитину так само ласкаво просимо, за умови збереження пристойності й порядку життя. Невже ти хочеш сказати, ніби Данкен Форбс має на тебе більший вплив? Не вірю.

Пауза.

— Але хіба ти не бачиш, — сказала Коні, — я мушу піти від тебе і мушу жити з мужчиною, якого люблю.

— Ні, не бачу! Я й пенса не дам за твою любов і за того, кого ти любиш. Не вірю я в такі штучки.

— Але, бачиш, це правда.

— Правда? Люба моя пані, ти надто розумна, запевняю тебе, щоб повірити у свою любов до Данкена Форбса. Повір мені, навіть тепер я насправді подобаюся тобі більше. То чому ж мені купуватися на такі дурощі!

Вона відчула, що тут він має рацію. Відчула, що більше не здатна брехати.

Тому що насправді я люблю не Данкена, сказала вона, прикипівши до нього поглядом. — Ми тільки говоримо, ніби це Данкен, щоб зберегти твої почуття.

— Зберегти мої почуття?

— Так! Тому що насправді я люблю — і це примусить тебе зненавидіти мене — містера Мелорза, який був нашим єґерем.

Якби Кліфорд міг підскочити з крісла, він би підскочив. Його обличчя пожовкло, очі викотилися від розпуки.

Потім він відкинувся в кріслі й, задихаючись, втупив погляд у стелю.

Зрештою випростався.

— Ти хочеш сказати, це правда? — запитав він пригнічено.

— Так! Ти знаєш, що так.

— І коли ти з ним почала?

— Весною.

Він мовчав, наче звір у пастці.

— І це ти була тоді у спальні його будинку? Отже, внутрішньо він весь час знав.

— Так!

Він нахилився вперед у кріслі і дивився на неї, мов звір, загнаний у кут.

— Милий Боже, тебе треба було б змести з лиця землі!

— Чому? — вона вигукнула тихо. Та він, здається, не чув.

— Цей покидьок! Цей самовпевнений тюхтій! Цей нікчемний хам! Іти тягалася з ним, будучи тут, з одним із моїх слуг! О Боже, о Боже, хіба існує межа звірячій ницості жінки!

Як вона й сподівалася, він утратив тяму від гніву.

— І ти хочеш сказати, що хочеш мати дитину від такого хама!

— Так, збираюся.

— Ти збираєшся! Тобто, ти певна! Скільки часу ти певна?

— З червня.

Він утратив мову, і на обличчі його знову з'явився чудний безтямний вираз дитини.

— Дивуюся, — нарешті сказав він, — що дозволено народжувати таких істот, як ти.

— Яких істот? — запитала вона.

Він люто глянув на неї, не відповідаючи. Для нього було незбагненно, що факт існування Мелорза може бути зв'язаний з його власним життям. Це була гостра, невимовна, безсила ненависть.

— І ти хочеш сказати, що одружишся з ним? І носитимеш його нікчемне ім'я? — запитав він через якийсь час.

— Так, саме цього я прагну. Він знову наче онімів.

— Так! — нарешті вимовив він. — Це доводить те, що я завжди про тебе думав — ти ненормальна, ти не при своєму глузді. Ти одна з тих напівбожевільних, збочених жінок, які прагнуть розпусти, nostalgie de la boue[45].

І раптом він став моралістом, почав тужливо моралізувати, вважаючи себе втіленням добра, а людей, таких як Коні й Мелорз, — втіленням бруду й зла. Він наче розчинився в своєму німбі.

— Отже, хіба ти не бачиш, що краще нам розлучитись і покінчити з цим? — запитала вона.

— Ні! Ти можеш їхати куди завгодно, але я не дам тобі розлучення, — сказав він, як ідіот.

— Але чому?

Він мовчав від безсилої впертості.

— Ти навіть дозволиш, щоб дитина офіційно вважалася твоєю і твоїм спадкоємцем? — запитала вона.

— Мене не цікавить дитина.

Але якщо це буде хлопчик, офіційно він вважатиметься твоїм сином, він успадкує титул і Регбі.

— Мене це не обходить, — сказав він.

— Але тебе повинно обходити! Якщо мені вдасться, я намагатимуся, щоб дитина офіційно не була твоєю. Краще вона буде позашлюбна й моя, якщо вона не може бути Мелорзовою.

— Роби, як хочеш.

Він був незворушний.

— І ти не даси мені розлучення? — запитала вона. — Ти можеш використати Данкена, як привід! Немає потреби виносити на люди справжню причину. Данкен не заперечує.

— Я ніколи не дам тобі розлучення, — він сказав, наче забиваючи цвях.

— Але чому? Тому що я прошу?

— Тому що я йду за своїми схильностями і не маю бажання.

Все марно. Вона пішла нагору і розповіла Гілді.

— Краще поїдемо завтра, — сказала Гілда, — і дамо йому отямитися.

Отож Коні півночі пакувала свої особисті речі. Зранку, не попереджаючи Кліфорда, вона відправила свій багаж на станцію. Вона вирішила зустрітися з ним перед ланчем, тільки щоб попрощатися.

Але вона поговорила з місіс Болтон.

— Я хочу попрощатися з вами, місіс Болтон. Ви знаєте, чому, але я вірю, що не будете говорити про це.

— О, можете покластися на мене, ваша світлість, хоча для нас це сумний удар, справді. Та я надіюся, ви будете щасливі з іншим джентльменом.

— З іншим джентльменом! Це — містер Мелорз, і я люблю його. Сер Кліфорд знає. Але нікому нічого не кажіть. І якщо одного дня ви відчуєте, що сер Кліфорд згоден розлучитися зі мною, дайте мені знати, добре? Я хочу по-справжньому одружитися з чоловіком, якого кохаю.

— Впевнена, так і вийде, моя леді. О, ви можете покластися на мене. Я вірно служитиму серу Кліфордові і вірно служитиму вам, адже бачу, що кожен з вас по-своєму має рацію.

— Дякую! Послухайте! Я хочу вам подарувати оце… Можна?

Отож Коні ще раз покинула Реґбі і поїхала з Гілдою до Шотландії. Мелорз поїхав у село і найнявся працювати. Ідея полягала в тому, щоб він при можливості домігся свого розлучення, незалежно від того, доможеться Коні свого чи ні. Тому він шість місяців збирався працювати на фермі, щоб у майбутньому вони з Коні завели власну маленьку ферму, в яку він зможе вкладати свою енергію. Адже йому треба виконувати якусь роботу, навіть важку роботу, щоб заробляти на прожиття, незалежно від її капіталів.

Отож їм доведеться чекати до весни, коли народиться дитина, коли знову почнеться літо.

«Я влаштувався сюди завдяки протекції: мені допоміг мій знайомий по армії Річардс, інженер компанії. Ця ферма належить вугледобувній компанії Батлера і Смітема, тут вирощують сіно й овес для коней, які працюють на шахтах; це не приватна ферма. Та вони тримають корів і свиней і всяку всячину, і я заробляю як робітник тридцять шилінгів на тиждень. Ровлі, фермер, доручає мені найрізноманітніші справи, щоб до Великодня я навчився робити якнайбільше всякої роботи. Про Берту нічого не чути. Не маю уявлення, чому вона не з'явилася на суді, де вона або чим займається. Та якщо я сидітиму тихо до березня, думаю, що стану вільним. І не турбуйся про сера Кліфорда. Настане день, коли він захоче тебе позбутися. Якщо він дасть тобі спокій, це — доля.

Я знайшов помешкання в одному старому котеджі, дуже пристойному, в Енджін-роу. Господар — машиніст із Гай Парку, високий, бородатий, і саме святенництво. Жінка його схожа на пташку і любить все вельможне, весь час торочить про королівську Англію і за кожним словом вставляє «з вашої ласки»! Та під час війни вони втратили єдиного сина, і це утворило в них якусь порожнечу, є ще довготелеса, незграбна дівчина — дочка, що вчиться на шкільну вчительку, і я часом допомагаю їй з уроками, отож ми живемо майже по-сімейному. Але вони дуже порядні люди і ставляться до мене дуже добре. Гадаю, про мене дбають більше, ніж про тебе.

Мені до вподоби фермерська праця. Вона не надихає, але я й не потребую натхнення. Я звик до коней і до корів, хоча вони дуже жіночі, але мене заспокоюють. Коли я сиджу, притулившись головою до коров'ячого боку, і дою, то відчуваю велику втіху. У них є шість нічогеньких корів герфордської породи. Овес уже скосили, і мені подобалося жнивувати, попри зболені руки і постійний дощ. На людей я особливо не зважаю, та цілком зжився з ними. Багато речей можна просто ігнорувати.

Шахти працюють погано, це, як і Тевершел, вугільний район, тільки гарніший. Часом я сиджу у «Велінґтоні» і розмовляю з чоловіками. Вони багато бурчать, але не збираються нічого міняти. Як кажуть, у шахтарів з Нотс-Дербі серце золоте. Але руки у них, мабуть, з низькопробного металу, бо нікому вони не потрібні. Вони мені подобаються, та не дуже мене тішать, бракує духу старих бойових півнів. Вони багато говорять про націоналізм, націоналізацію королівської власності, націоналізацію всієї промисловості. Та не можна націоналізувати вугілля і залишити всі інші галузі промисловості по-старому. Говорять про нове застосування вугілля, чого домагається сер Кліфорд. Воно може виправдати себе в тому чи іншому місці, але, сумніваюся, щоб загалом дало користь. Хоч що роби, а мусиш його продавати. Люди дуже апатичні. Вони відчувають, що весь цей клятий світ приречений, і я так само в це вірю. І вони приречені разом з ним. Дехто з молодих базікає про те, щоб установити радянську владу, та в них мало переконливості. Ні в чому немає переконливості, тільки в тому, що все — безлад і прірва. Навіть за радянської влади треба продавати вугілля, а в цьому — проблема.

Ми наплодили велике промислове населення, і тепер його треба годувати, тому вся ця чортова вистава має якось тягтися. Тепер жінки говорять значно більше за чоловіків, і на вигляд вони значно впевненіші. Чоловіки безвольні, вони десь відчувають приреченість і поводяться так, ніби нічого не вдієш. Отож, незважаючи на всі балачки, ніхто не знає, що треба робити. Молоді дуріють від того, що не мають грошей погуляти. Усе їхнє життя залежить від витрачання грошей, а тепер у них немає грошей на витрати. Така наша цивілізація і наша освіта — виховай народ, щоб він залежав цілковито від витрачених грошей, а тоді не дай грошей. Шахти працюють два — два з половиною дні на тиждень, і немає надії на покращення, навіть узимку. Це означає, що чоловік годує сім'ю за двадцять п'ять чи тридцять шилінгів. Найбільше казяться жінки. Але в наш час вони казяться через гроші.

Якби можна було сказати їм, що жити й витрачати гроші — не одне й те ж саме! Та немає ради. Якби їх тільки виховували для того, щоб жити, замість того, щоб заробляти й витрачати, вони б чудово справлялися на двадцять п'ять шилінгів. Якби чоловіки носили червоні штани, як я колись говорив, вони б не думали так багато про гроші, якби вони могли танцювати, і стрибати, і скакати, і співати, і чепуритися, і бути гарними, тоді їм би вистачило зовсім небагато грошей. І тішити жінок, і самим тішитися жінками, їм треба навчитися бути голими й красивими, і співати хором, і танцювати старі групові танці, і різьбити стільці, на яких вони сидять, і вишивати власні емблеми. Тоді вони не потребуватимуть грошей. І це єдиний шлях розв'язати індустріальну проблему — навчити людей жити, і жити в красі, без потреби витрачати гроші. Але цього не зробиш. Тепер їхні уми нагадують дороги з одностороннім рухом. І масам народу навіть не варт намагатися думати, адже вони не здатні! Їм треба стати живими і жвавими і визнати великого бога Пана. Для мас це вічний єдиний великий Бог. Хто захоче, може сповідувати вищі культи. Але нехай маси завжди залишаються язичниками.

Але шахтарі не язичники, зовсім ні. Це сумна наволоч, мертвий натовп людей, мертвий для своїх жінок, мертвий для життя. Молодші гасають на мотоциклах зі своїми дівчатами, а при нагоді танцюють під джаз. Та вони цілком мертві. І вимагають грошей. Гроші отруюють тебе, коли їх маєш, і ти вмираєш з голоду, коли їх не маєш.

Впевнений, тобі все це набридло. Та я й сам не хочу товкти одне й те ж саме, і зі мною нічого не відбувається. Я не люблю надто багато думати про тебе, в голові від цього сама плутанина. Та, звичайно, я живу тепер тільки заради того, щоб ми з тобою були разом. Насправді я боюся. Я відчуваю в повітрі чорта, і він спробує завадити нам. Або не чорт, а мамона, що, врешті, на мою думку, збігається з масовою волею людей, які прагнуть грошей і ненавидять життя. Тобто я бачу в повітрі великі загребущі білі руки, які хочуть схопити за горло кожного, хто спробує жити, жити, незважаючи на гроші, і витиснути з нього життя. Насуваються погані часи. Хлопці, насуваються погані часи! Якщо все так піде далі, в майбутньому для цих індустріальних мас не залишиться нічого, тільки смерть і знищення. Я відчуваю, що в мені наче хлюпає вода, а ти збираєшся народити від мене дитину. Та не журися. Всі погані часи, які вже минулися, не заморозили квітку крокіса і навіть любов жінки. Отож вони неспроможні знищити ні моє бажання до тебе, ні маленький вогник, що жевріє між нами. Для мене тепер це єдина реальність світу. У мене немає друзів, немає близьких друзів. Тільки ти. І тепер маленький вогник — єдине, про що я турбуюся на цьому світі. Та ще дитина, але це справа другорядна. А моя Трійця — вогник з трьома язичками, що горить між нами. Стара Трійця — це не те. Я і Бог — це звучить дещо піднесено. Але маленький розтроєний вогник між тобою і мною — це саме воно! І цим я живу і буду жити, не звертаючи жодної уваги на Кліфордів і Берт, вугільні компанії, уряди й оскаженілі від грошей натовпи народу.

Тому я не люблю тепер думати про тебе. Це мене тільки мордує і не приносить радості. Я не хочу, щоб ти була від мене далеко. Та коли я почну терзатися, то часом щось втрачаю. Терпіння, завжди терпіння. Це моя сорокова зима. Я ледве витримував усі попередні зими. Але цієї зими я припаду до мого розтроєного вогника і втішатимуся деяким спокоєм. І не дам іншим задмухати його. Я вірю у вищу таємницю, яка не дає загинути навіть квітці крокіса. І якщо ти в Шотландії, а я — в центрі Англії і не можу обхопити тебе руками і стиснути тебе ногами, все ж я маю щось від тебе. Моя душа м'яко тріпотить з тобою на маленькому святому вогнику, як спокій любові. Ми своїми тілами розпалили вогонь. Навіть квіти народжуються до життя між сонцем і землею. Але це делікатна штука і вимагає терпіння і довгої перерви.

Отож тепер я люблю цнотливість, тому що — це спокій, який приходить від тілесної любові. Тепер мені подобається бути цнотливим. Я люблю це, як підсніжники люблять сніг. Я люблю цю цнотливість — мирну перерву в нашому тілесному коханні, підсніжник розлученого білого вогню. І коли прийде справжня весна, коли настане наше правдиве злиття, тоді ми зможемо викресати маленький вогник, блискучий і жовтий. Але не тепер, ще ні! Тепер час для цноти, так добре бути цнотливим, наче річка холодної води протікає в моєму серці. Я люблю цнотливість, яка тепер протікає між нами. Це як свіжа вода чи дощ. Як чоловіки можуть невтомно ходити на зальоти! Яка це мука бути Дон Жуаном, нездатним докохатися до мироутворення і, поки горить маленький вогник, відчувати свою цнотливість у моменти остудження, наче ти десь біля річки.

От стільки слів, тому що не можу доторкнутися до тебе. Якби я міг спати, обхопивши тебе руками, чорнило б засохло в чорнильниці. Ми могли б бути цнотливими поряд, так само як могли б любитися разом. Та нам треба побути якийсь час окремо, і, думаю, це справді найрозумніший вихід. Тільки б мати певність.

Не бійся, не бійся, ми не втомимося. Ми справді віримо в маленький вогник, в безіменного бога, який захищає його від вітру. Тут, поряд зі мною, — справді, так багато від тебе, біда тільки, що не все.

Не бійся щодо сера Кліфорда. Якщо від нього не буде новин, не бійся. Він нічого не може тобі зробити. Почекай, він нарешті захоче тебе позбутися, викинути тебе геть. А якщо не захоче, ми зможемо вберегтися від нього. Але він захоче. Врешті він захоче виплюнути тебе, бо ти зав'язнеш йому на зубах.

Тепер я ніяк не можу припинити писати тобі.

Та ми здебільшого разом і повинні цим жити і спрямовувати наші шляхи до швидкої зустрічі. Джон Томас каже «на добраніч» леді Джейн, трохи похнюплено, але з надією в серці».