Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Коли Коні піднялася до спальні, вона зробила те, чого давно вже не робила — скинула весь одяг і подивилася на себе голу у великому дзеркалі. Вона не знала, цілком очевидно, чого шукає або на що дивиться, однак повернула лампу, щоб світло повністю падало на неї.

І вона подумала те ж саме, про що часто думала… Яка ніжна, легко ранима, зворушлива річ — це голе людське тіло, немовби трохи недовершене, незакінчене!

Раніше вважалося, що в неї досить добра фігура, але тепер вона вийшла з моди — дещо надмірно жіноча, зовсім не як у підлітка. Вона була не дуже високого зросту, трохи приземкувата на шотландський кшталт, та в ній була легка, плавна і, мабуть, прекрасна ґрація, її шкіра мала дещо смаглявий відтінок, тіло було спокійне, йому пасувала плавна розкішна округлість, та чогось бракувало.

Замість того, щоб достигнути, тверді вигини її тіла навпаки ставали пласкими і якимись кострубатими. Так ніби йому бракувало сонця й тепла; воно було трохи сіруватим і хирлявим.

Позбавлене справжньої жіночості, воно не досягло хлоп'ячості, легкості, прозорості, а натомість стало тьмяним.

Досить великі груди мали грушеподібну форму. Та вони здавалися трохи нестиглими, кислуватими, ніби не на своєму місці. І її живіт втратив свіже округле сяйво часів молодості, часів того німецького хлопця, який справді фізично любив її. Тоді, юний і жадаючий, цей живіт мав свій справжній вигляд. Тепер він ставав в'ялим і хоч плоскішим, тоншим, та це була в'яла тонкість. І стегна, колись такі пружні й сяйливі в своїй жіночій округлості, якимось чином так само ставали пласкими, в'ялими, незначними.

Її тіло робилося неістотним, робилося чимсь сірим і тьмяним — непотрібною субстанцією. Від цього вона почувалася безмежно пригніченою й безнадійною. На що залишалося надіятися? Вона була стара, стара в двадцять сім років, без жодного блиску й світла плоті. Стара через нехтування й зречення, так, зречення. У модних жінок завдяки належному догляду тіла яскріють, мов тонка порцеляна. Порцеляна всередині порожня, але хай би вона принаймні яскріла. Розумове життя! Раптом у ній піднялася до нього люта ненависть — до цього ошуканства!

Вона подивилася в інше дзеркало, в якому відображалися її спина, талія, стегна. Вона тоншала, але їй це не пасувало. Зі спини зморшка її талії, коли вона зігнулася, щоб зазирнути в дзеркало, була немов якась стомлена, а раніше вона мала такий радісний вигляд. І довгасті схили її стегон і сідниць втратили свій блиск і багатство. Все минулося! Тільки німецький хлопець любив усе це, та він загину вже десять років тому, майже десять. Як летить час! Він загинув усього десять років тому, а їй тільки двадцять сім років. Той здоровило з його свіжою незграбною чуттєвістю, яку вона тоді так зневажала!

Де знайти її тепер? Чоловіки її втратили. Дві секунди патетичних спазмів, як у Майкаліса, але жодної здорової людської чуттєвості, що зігріває кров і освіжає ціле єство.

Вона й тепер вважала найкрасивішою частиною свого тіла довгий вигин стегон від западини на спині і сонний, округлий спокій сідниць. Як кажуть араби, немов піщані дюни, м'яка довга лінія схилу. Тут у надії ще жевріло життя. Але й тут так само вона схудла і здавалася нестиглою, в'язкою.

Але передня частина тіла вселяла просто відчай. Тут уже з'явилася в'ялість, така в'яла худоба майже побляклого тіла, яке постарілося ще до того, як пожило по-справжньому. Вона подумала про дитину, яку вона якось повинна народити. Чи вистачить у неї сили?

Вона надягла нічну сорочку, лягла в ліжко й гірко заплакала. І з цієї гіркоти спалахнуло холодне обурення проти Кліфорда, проти його писанини і його розмов, проти всіх чоловіків його породи, які позбавили жінку навіть її власного тіла.

Несправедливо! Несправедливо! Відчуття глибокої фізичної несправедливості пропалювало її до самої душі.

Та зранку вона все одно встала о сьомій і спустилася до Кліфорда, їй доводилося допомагати йому у всіх його інтимних потребах, тому що в нього не було слуги, а від служниці він відмовився. Чоловік економки, який знав його ще з дитинства, допомагав йому, переносив при необхідності, але Коні допомагала в особистих потребах і робила це з охотою. Це складало її обов'язки, але вона й сама прагнула допомогти.

Тому вона майже ніколи не виїздила з Реґбі, хіба що на день чи два, коли за Кліфордом доглядала місіс Бетс, економка. Він, виявилося з часом, сприймав її службу як належне. Це йому здавалося природним.

І все ж глибоко всередині в Коні розгоралося почуття несправедливості, почуття, що її обдурено. Як небезпечно, коли прокидається відчуття фізичної несправедливості. Воно потребує виходу, інакше може з'їсти того, в кому пробуджується. Бідний Кліфорд, його ні в чому винити. Його нещастя більше. І все це — частина загальної катастрофи.

Однак хіба й тут не крилося якоїсь його вини? Відсутність тепла, ця відсутність простого, теплого, фізичного зв'язку — хіба тут не було його вини? Він ніколи не був по-справжньому теплий чи навіть добрий, а тільки вдумливий, уважний у своїй добре вихованій, холодній манері! Він не був теплий, як може бути теплий стосовно жінки чоловік, як був теплий до Коні хоча б її батько. От він ставився до неї з теплотою чоловіка, якому добре і цілком намірено ведеться, та який, однак, може втішити жінку крихтою свого чоловічого жару.

Та Кліфорд був не такий. Уся його порода була не така. Усі вони були внутрішньо тверді й замкнуті, а тепло здавалося їм просто поганим смаком. Треба обходитися без нього, триматися свого, і все просто чудово, якщо ви одного класу й однієї породи. Тоді можна поводитися дуже холодно, поважно, триматися свого й насолоджуватися від того, що ти тримаєшся свого. Та якщо ти з іншого класу й іншої породи, тоді нічого не вийде. Нема жодного задоволення від того, щоб просто триматися свого й відчувати, що ти належиш до правлячого класу. Який у цьому сенс, якщо навіть найвишуканіші аристократи позбавлені хоча б чогось позитивного, за що варто триматися, коли їхнє правління — справжній фарс, а ніяк не правління? Який сенс? Усе — пуста нісенітниця.

У Коні зріло почуття бунту. Що в цьому всьому доброго? Що доброго в її самопожертві, в тому, що своє життя вона присвятила Кліфордові? Кінець кінцем, чому вона служить? Холодному марнославству, позбавленому всяких теплих людських зв'язків і порочному, як марнославство будь-якого низькородного єврея, що жадає сторгуватися з продажною богинею успіху. Навіть Кліфордова холодна й безпідставна певність, що він належить до правлячого класу, не заважає йому, висолопивши язика, задихаючись, бігти за продажною богинею. Власне, в цій справі Майкаліс поводився із значно більшою гідністю й досяг значно, значно більшого успіху. Справді, якщо придивитися до Кліфорда уважніше, побачиш, що він — блазень, а бути блазнем значно принизливіше, ніж жлобом.

З цих двох чоловіків Майкаліс приніс їй користі значно більше за Кліфорда. Він навіть потребував її більше. Будь-яка добра нянька може доглянути за скаліченими ногами! Що ж до героїчних зусиль, то Майкаліс скидався на героїчного щура, а Кліфорд дуже нагадував пуделя, який виставляється напоказ.

У домі були люди, серед них Кліфордова тітка Єна, леді Бенерлей. Це була худорлява жінка років шістдесяти з червоним носом, вдова й певною мірою «гранд-дама». Вона належала до однієї з кращих родин і володіла здатністю гордо нести своє ім'я. Коні любила її, вона була такою простою й відвертою настільки, наскільки їй хотілося здаватися відвертою і зовні доброю. В глибині душі колись вона уміла ставити себе високо, а інших людей дещо нижче. Вона зовсім не була снобом, цього їй не дозволяла надмірна впевненість у собі. Вона досягла великих успіхів у соціальному спорті: триматися холодно й примушувати інших людей поступатися перед нею.

Вона добре ставилася до Коні й пробувала пролізти в її жіночу душу гострим свердлом своїх високородних спостережень.

— На мою думку, ви надзвичайна, — сказала вона Коні. — Ви з Кліфордом робите дива. Сама я ніколи не бачила, як розцвітає геній, і от від нього всі в захопленні. — Тітка Єва цілком самовдоволено пишалась успіхом Кліфорда. Ще одне перо в родинному султані. Вона ніскілечки не цікавилася його книжками, та й навіщо?

— О, думаю, це не моя заслуга, — відповіла Коні.

— Саме ваша! А чия ж іще? І мені здається, що ви нічого з цього не маєте.

— В якому розумінні?

— Погляньте, як ви тут відокремлені. Я сказала Кліфорду: «Якщо це дівча одного дня збунтується, то нарікай сам на себе».

— Але Кліфорд ні в чому мені не відмовляє, — сказала Коні.

— Послухайте, дорога моя дитино! — І леді Бенерлей накрила своєю тонкою долонею руку Коні. — Жінка повинна мати своє життя, або доведеться каятися, що його немає. Повірте мені! — І вона відпила ще один ковток бренді, що, не виключено, було її своєрідним каяттям.

— Але ж у мене є своє життя, хіба ні?

— Не в тому розумінні, що я маю на увазі. Кліфорд повинен привезти вас у Лондон і дати волю. Його друзі цілком його влаштовують, але що вони для вас? На вашому місці я б не була усім так задоволена. Ваша молодість промине, і ви проживете свої зрілі й старші літа в каятті.

Зігріта бренді, її світлість зробила багатозначну паузу.

Але Коні не хотілося в Лондон, щоб потрапити в полон до вишуканого товариства леді Бенерлей. Вона не почувалася справді вишуканою, це їй було нецікаво. Під цим усім їй справді відчувалася особлива убивча холоднеча, немов ґрунт Лабрадору, на поверхні якого весело цвітуть квіточки, а на фут в глибину все замерзле.

У Реґбі гостював Томі Дюкс, і ще один чоловік, Гарі Вінтерслоу, і Джек Стренджвейз із дружиною Олів. Розмова текла дещо незв'язніше, ніж у колі самих тільки приятелів, всі були трохи знуджені, адже й погода стояла погана, залишалося тільки грати на більярді чи танцювати під піанолу.

Олів читала книжку про майбутнє, коли дітей будуть вирощувати в пляшках, а жінок «стерилізувати».

— Чудова штука! — сказала вона. — Тоді жінка може мати власне життя.

Стренджвейз хотів дітей, а вона не хотіла.

— Вам би хотілося простерилізуватися? — запитав її Вінтерслоу з бридкою посмішкою.

— Природно, так, — сказала вона. — Інакше майбутнє не стане розумнішим, а жінку зведуть до її функцій.

— Може, вона і в космос полетить, — сказав Дюкс.

— Думаю, досконала цивілізація ліквідує чимало наших фізичних вад, — сказав Кліфорд. — Наприклад, усі любовні справи. Вони, мабуть, зникнуть також. Думаю, вони зникнуть, якщо дітей зможуть вирощувати в пляшках.

— Ні! — вигукнула Олів. — Саме це дозволить вивільнити більше часу для розваг.

— Мені здається, — вдумливо сказала леді Венерлей, — якщо зникнуть любовні діла, з'явиться місце для чогось іншого. Наприклад, морфій. Трошки морфію в повітрі. Це буде так відсвіжати.

— Уряд по суботах випускатиме в повітря трохи ефіру для веселого вікенду! — сказав Джек. — Звучить добре, але що з нами станеться до середи?

— Ти щасливий доти, доки не пам'ятаєш про своє тіло, — сказала леді Бенерлей. — І ти стаєш нещасним тієї хвилини, коли згадуєш про нього. Отже, якщо цивілізація чогось варта, вона має допомогти нам забути про наші тіла, і тоді час потече щасливо, і ми перестанемо його помічати.

— Треба, щоб ми взагалі позбулися наших тіл, — сказав Вінтерслоу. — Пора вже людині вдосконалювати власну природу, особливо з фізичного боку.

— Уявіть собі — ми витаємо, наче тютюновий дим, — сказала Коні.

— Цього не буде, — відповів Дюкс. — Наша стара комедія з тріском провалиться; наша цивілізація прямує до кінця. Вона котиться в бездонну яму, в безодню. Й повірте мені, фалос стане єдиним мостом через цю безодню!

— О, продовжуйте, продовжуйте ці нісенітниці, генерале! — вигукнула Олів.

— Я вірю, що наша цивілізація йде до загибелі, — сказала тітка Єва.

— А що буде потому? — запитав Кліфорд.

— Не маю ні найменшої уяви, але думаю, щось буде, — сказала леді.

— Коні каже, що люди стануть струменями диму, Олів за те, щоб стерилізувати жінок, а дітей вирощувати в пляшках, а Дюкс каже, ніби фалос — міст до майбутнього. Цікаво, що буде насправді? — сказав Кліфорд.

— О, не хвилюйся! Дати б раду з сьогоднішнім днем, — сказала Олів. — Тільки не баріться з пляшками для дітей і звільніть бідолашних жінок.

— Можливо, на наступному етапі з'являться справжні чоловіки, — сказав Томі. — Справжні, розумні, здорові чоловіки і здорові красиві жінки! І це буде зміна, велика зміна в порівнянні з нами! Ми не чоловіки, і жінки — не жінки. Ми тільки церебральні замінники, механічний та інтелектуальний експеримент. Можливо, колись настане цивілізація істинних чоловіків і жінок замість купки мудрагелів на інтелектуальному рівні семилітньої дитини. Це буде навіть цікавіше за людей з диму чи дітей з пляшок.

— Ну, коли мова заходить про справжніх жінок, я здаюся, — сказала Олів.

— Звичайно, тільки наш дух заслуговує на життя, — сказав Вінтерслоу.

Коли всі роз'їхалися, краще не стало. Вона робила все, що їй належало, але роздратування й утома ослабили тіло, вона нічого не могла вдіяти. Дні перемелювалися один за одним з дивною безболісністю, однак нічого не відбувалося. Хіба що вона худла, це помітила навіть економка і спитала її, в чому справа. Навіть Томі Дюкс наполягав, що вона нездорова, хоча вона твердила, ніби почувається добре. Вона тільки почала боятися страхітливих білих надгробків, особливої відразливої білизни карарського мармуру, неприємної, немов вставний зуб. Вони стирчали на схилі під тевершелською церквою і так чітко й похмуро виднілися з парку. Огидні фальшиві зуби надгробних пам'ятників, які наїжачилися на схилі, навівали на неї забобонний жах. Вона відчувала, недалекий той час, і її тут поховають, на додаток до жахливої юрби мерців під пам'ятниками й надгробками, тут, у цих огидних центральних графствах.

Вона потребувала допомоги і знала про це, отож написала невеликого cri du cœur[14] своїй сестрі Гілді. «Останнім часом мені погано, і я не знаю, що зі мною коїться».

Лист знайшов Гілду в Шотландії, де та поселилася. Вона приїхала в березні, сама, за кермом свого елеґантного двомісного автомобіля. Піднялася угору по схилу, сигналячи в ріжок, потім промчала навколо овального газона, на якому стояли дві височезні берези, увінчуючи плаский майданчик перед будинком.

Коні вибігла на ґанок. Гілда зупинила машину, вийшла й поцілувала сестру.

— Коні! — вигукнула вона. — Що сталося?

— Нічого! — сказала Коні, потупившись, та, на відміну від Гілди, вона знала про свої страждання. Обидві сестри мали схожу золотисту, блискучу шкіру й м'яке каштанове волосся, міцну, красиву від природи будову тіла. Але тепер Коні здавалася худою, з землистим обличчям, з джемпера стирчала тонка жовтувата шия.

— Але ж ти хвора, дитино! — сказала Гілда тихим, наче задиханим голосом, який так само виявився в обох сестер схожим. Гілда майже на два роки була старша за Коні.

— Ні, ні, не хвора, мабуть, трохи втомлена, — сказала Коні якось жалісливо.

На Гілдиному обличчі спалахнув войовничий вогонь. Ззовні м'яка й спокійна, ця жінка належала до амазонок того старого типу, які не вміли пристосовуватися до мужчин.

— Прокляте місце! — вона промовила спокійно й подивилася на бідолашне, незграбне Регбі з щирою ненавистю.

Сама вона виглядала м'якою й теплою, як стигла груша, й була амазонкою справжнього старого виховання. Вона спокійно зайшла до Кліфорда. Він подумав, яка вона красива, та водночас здригнувся. Сім'я його дружини не знала манер чи етикету, до яких він звик. Власне, він вважав їх людьми з іншого світу і при зустрічі з ними ладен був стрибати крізь обруч.

Він сидів у своєму кріслі прямий і підтягнутий, волосся — біляве і прилизане, обличчя — свіже, голубі очі — бліді й трохи випуклі, вираз — незворушний і висококультурний. Гілді він видався дурним, надутим. Він чекав, дивився з апломбом, та Гілді було байдуже, як він дивиться, вона йшла в атаку, і навіть якби перед нею був Папа римський чи імператор, це не мало б значення.

— Коні жахливо погано виглядає, — сказала вона лагідним голосом, прикипівши до нього красивими, блискучими сірими очима. В ній було стільки дівочості, такою ж була Коні, але він добре знав, яка камінна шотландська впертість за цим ховається.

— Вона трохи схудла, — сказав він.

— Ти вживав з цього приводу якихось заходів?

— Ти вважаєш, є потреба? — запитав він з найулесливішою англійською холодністю — ці дві риси часто йдуть у парі.

Гілда тільки і розпашілась, не відповідаючи; як і Коні, вона не завжди спромагалася на дотепну відповідь; тож вона палахкотіла вогнем, а він почувався гірше, ніж якби вона щось говорила.

— Я відвезу її до лікаря, — сказала нарешті Гілда. — Ти знаєш якого-небудь доброго місцевого лікаря?

— Боюся, що ні.

— Тоді я відвезу її в Лондон, де у нас є лікар, якому ми довіряємо.

І хоч Кліфорд кипів від люті, він не сказав нічого.

— Я збираюся переночувати, — сказала Гілда, стягаючи рукавички, — а завтра повезу її до міста.

Кліфорд пожовк від злості, а ввечері білки його очей так само виглядали жовтими. Він вкрай лютився. Але Гілда трималася з впертою скромністю й дівочою невинністю.

— Тобі потрібна нянька чи щось таке, щоб вона особисто за тобою дивилася. Тобі насправді потрібен слуга-чоловік, — підкреслено спокійно сказала Гілда за пообідньою кавою. Вона говорила у своїй м'якій, начебто ласкавій манері, та Кліфорду здавалося, ніби вона ціпком молотить його по голові.

— Ти так думаєш? — запитав він холодно.

— Впевнена! Це необхідно. Інакше батько чи я заберемо Коні звідси на декілька місяців. Так не може тривати.

— Що значить: так не може тривати?

— Ти що, не дивився на цю дитину? — запитала Гілда, втупившись у нього. У цю мить він нагадував великого вареного рака, принаймні так їй здалося.

— Ми обговоримо це з Коні, — сказав він.

— Я вже з нею все обговорила, — сказала Гілда.

Кліфорд надто довго побув у руках няньок, він їх ненавидів, адже вони не залишали йому нічого інтимного. А слуга!.. Нестерпно, щоб якийсь чоловік крутився коло нього. Краще будь-яка жінка. Але чому не Коні?

Обидві сестри вранці від'їхали, Коні скидалася на різдвяне ягнятко, така маленька коло Гілди, котра сиділа за кермом. Сера Малколма не було, але кенсінґтонський дім був відкритий.

Лікар уважно оглянув Коні, розпитав усе про її життя. «Я бачу ваші і сера Кліфорда фотографії. Часом в ілюстрованих газетах. Ви майже знаменитості, правда? Як дорослішають тихі дівчатка, хоча навіть тепер ви всього-на-всього тиха дівчинка, попри всі ілюстровані газети. Ні, ні! Організм в порядку, але так не можна! Так не можна! Скажіть серу Кліфорду, щоб він привіз вас до міста, щоб вивіз вас за кордон, щоб розважив вас. Вам треба розважатися, треба! Ваші життєві сили майже вичерпалися, жодних резервів, жодних резервів. Сердечні нерви так само якісь дивні. О, так. Саме нерви. Я б послав вас на місяць у Кани чи в Біаріц. Але так далі тривати не повинно, не повинно, кажу вам, інакше я за наслідки не відповідаю. Ви палите свічку свого життя, не відновлюючи її. Вам треба розважатися, добре, по-здоровому розважатися. Ви втрачаєте життєві сили, не отримуючи нових. Розумієте, далі так не може бути. Депресія! Уникайте депресії!» Гілда стиснула щелепи, а це щось означало.

Майкаліс почув, що вони в місті, і примчав з букетом троянд.

— О, що сталося? — вигукнув він. — Ти, як власна тінь. Ніколи не бачив такої метаморфози! Чому ти мені не дала знати? Поїхали зі мною в Ніццу! Поїхали на Сицилію! Давай поїдемо разом на Сицилію, там зараз так гарно. Тобі бракує сонця! Тобі бракує життя! Чому ти марнуєш себе? Поїхали зі мною звідси! Поїхали до Африки! Геть сера Кліфорда! Викинь його, і поїдемо зі мною. Я одружуся з тобою в ту ж хвилину, коли він дасть тобі розлучення. Поїхали зі мною, й спробуй нормального життя! Божественну любов! Оте Реґбі може будь-кого звести в могилу. Жахливе місце! Гидотне місце! Воно будь-кого зведе в могилу! Поїхали зі мною на сонце! Звичайно, тобі бракує сонця і хоч трохи нормального життя.

Але і раніше, і тепер думка про те, щоб залишити Кліфорда, не знаходила відгуку в серці Коні. Вона не могла на це зважитися. Ні… ні! Просто не могла. Вона мала повернутися до Реґбі.

Майкаліс обурювався. Гілді Майкаліс не сподобався, але вона надавала йому цілковиту перевагу над Кліфордом. Сестри вернулися назад в центральні графства.

Гілда мала розмову з Кліфордом, у якого досі, коли вони повернулися назад, зіниці лишалися жовтими. Він по-своєму так само був надто збудженим, та йому довелося вислухати все, що говорила Гілда, яка переповіла все, що говорив доктор, і, звичайно, випустила те, що говорив Майкаліс, а Кліфорд мовчки сидів під час цього ультиматуму.

— Ось адреса доброго слуги, що доглядав одного хворого — пацієнта нашого лікаря, аж доки той минулого місяця помер. Він справді гарний чоловік і напевне з радістю приїде сюди.

— Але ж я не хворий і не хочу слуги, — сказав бідолашний Кліфорд.

— А ось адреси двох жінок. З однією я бачилася, вона цілком годиться, їй років п'ятдесят, тиха, міцна, добра й по-своєму культурна…

Кліфорд тільки надувся і не відповідав.

— Дуже добре, Кліфорде. Якщо ми до завтра нічого не вирішимо, я телеграфую батькові, і ми заберемо Коні.

— І Коні поїде? — запитав Кліфорд.

— Вона не хоче, але вона знає, що мусить. Мати померла від раку, викликаного нервами. Ми не можемо ризикувати.

Отож наступного дня Кліфорд вибрав місіс Болтон, парафіяльну сиділку з Тевершела. До неї, мабуть, направила місіс Бетс. Місіс Болтон саме звільнялася від своїх парафіяльних обов'язків, щоб доглядати за хворими приватно. Кліфорд з якимось жахом думав про те, щоб віддатися в руки чужої людини, але ця місіс Болтон якось доглядала за ним під час скарлатини, і він знав її.

Обидві сестри негайно відвідали місіс Болтон у новенькому будинку, що стояв у фешенебельному, як на Тевершел, кварталі, їх зустріла досить симпатична жінка сорока з чимось років у сукні медичної сестри з білим комірцем і в фартусі, яка саме заварювала собі чай в маленькій тісній вітальні.

Місіс Болтон вислухала їх надзвичайно уважно й ввічливо; вона видалася дуже милою, трохи розтягувала голосні, однак говорила тяжкою, правильною мовою; опікуючи хворих шахтарів стільки років, вона створила про себе високу думку і трималася доволі впевнено. Одне слово, попри м'яку манеру, вона належала до правлячого класу селища і користувалася дуже високою повагою.

— Так, леді Чатерлей зовсім погано виглядає! Колись була така пампушечка, правда? Але цілу зиму вона марніє! О, так, це важко. Бідний сер Кліфорд! Ця війна, вона у всьому винна.

І місіс Болтон переїде до Реґбі, як тільки її відпустить доктор Шердлоу. За договором зосталося відпрацювати в парафії ще два тижні, але, знаєте, вони на цей час знайдуть заміну.

Гілда написала до доктора Шердлоу, і наступної неділі місіс Болтон з двома валізками під'їхала до Реґбі у найманому екіпажі. Гілда розмовляла з нею, місіс Болтон виявляла готовність говорити безупинно. І вона здавалася такою молодою, коли пристрасть спалахувала на її досить блідих щоках, їй було сорок сім років, її чоловік Тед Болтон загинув у шахті двадцять два роки тому, — двадцять два роки минуло на Різдво, на саме Різдво, — залишивши її з двома дітьми на руках, менше тільки народилося. О, ця менша — Едіт — вже вийшла заміж за молодого хлопця з фірми «Бутс Кеш Кемістс» у Шефілді. Друга дочка працює шкільною вчителькою в Честерфілді, приїжджає додому на вікенди, коли її нікуди не запрошують. Тепер молоді люблять порозважатися, не те що в ті часи, коли вона, Айві Болтон, була молодою.

Тед Болтон мав двадцять вісім років, коли його вбило під час вибуху в шахті. Товариш, який ішов попереду, крикнув усім падати, їх було четверо. Усі, крім Теда, попадали вчасно, і його вбило. Потім на розслідуванні господарі сказали, що Тед перелякався, спробував тікати, не виконав наказу, тому помер нібито з власної вини. Отже, їй відшкодували тільки триста фунтів, та й то з таким виглядом, ніби це дарунок, а не законна компенсація, адже насправді її чоловік загинув нібито з власної вини. Зразу всіх грошей не виплатили, хоч вона хотіла мати маленький магазинчик… Сказали, що вона, без сумніву, розтринькає їх, можливо, навіть проп'є! Отже, довелося брати по тридцять шилінґів на тиждень. Так, їй кожного понеділка доводилося йти в контору, стояти там декілька годин, чекаючи своєї черги; так майже чотири роки щопонеділка вона ходила туди. А що вона могла з двома дітьми на руках? Але матір Теда дуже добре до неї ставилася. Коли менше почало ходити, вона брала обох дітей на цілий день, в той час вона, Айві Болтон, їздила в Шефілд на курси швидкої допомоги, а потім на четвертому році вона закінчила також курси медичних сестер і одержала посвідчення. Вона вирішила жити незалежно й виховувати дітей. Отже, якийсь час вона працювала асистенткою в утвейтському госпіталі, така незначна посада. Але коли компанія, Тевершелська гірничодобувна компанія, а насправді сер Джефрі, побачив, що вона може сама справлятися, до неї виявили увагу й доручили парафіяльну медичну опіку і, треба сказати, допомагали їй. З того часу вона на цій роботі, тепер стало важкувато, хочеться чогось трохи легшого, районній няньці доводиться так багато ходити.

— Так, компанія піклується про мене, я завжди це кажу. Та я ніколи не забуду, що вони сказали про Теда, хоча ніколи ще в шахту не спускався чоловік такої сили й мужності, а вони за це зганьбили його як боягуза. Та що вдієш, він помер і нічим не міг себе перед ними захистити.

У своїй розмові жінка виказувала дивну суміш почуттів, їй подобалися шахтарі, яких вона так багато років виходжувала; та вона почувалася вищою за них. Вона почувалася майже аристократкою, водночас у ній тліло почуття образи по відношенню до правлячого класу. Господарі! В диспуті господарів та простих людей вона завжди була на боці простих людей. Та коли про змагання не йшлося, вона прагнула переважати, хотіла належати до вищих класів, її зачаровували вищі класи, збуджуючи особливу англійську пристрасть до вищості, її хвилювала перспектива приїхати до Реґбі, хвилювала можливість розмовляти з леді Чатерлей; даю слово, це не дружина якогось шахтаря! Вона так часто це повторювала. Однак було видно, що в ній нуртує заздрість до Чатерлеїв, заздрість до господарів.

— Ну, так, звичайно, леді Чатерлей вже ледве дихає! Щастя, що в неї є сестра, яка прийшла на допомогу. Чоловіки не думають: що багаті, що бідні — сприймають те, що робить для них жінка, як належне. О, я вже говорила про це шахтарям багато разів. Але, знаєте, серу Кліфорду доводиться дуже важко з таким каліцтвом. Вони завжди були гордовитою родиною, навіть трохи пихатою, і мали на це право. А потім зазнати такого! І це тяжко вдарило по леді Чатерлей, мабуть, по ній тяжче. Що вона втрачає! Я жила з Тедом лише три роки, але, даю слово, поки він був зі мною, я мала чоловіка, якого неможливо забути. Веселий, як сонце. Такий трапляється один на тисячу. Хто б міг подумати, що його вб'є? Донині не можу повірити, ніколи й не вірила, хоча обмивала його власними руками. Але він ніколи не вмирав для мене, ніколи. Я ніколи так не думала.

У Реґбі з'явився новий голос, зовсім новий для Коні; він торкав у ній якусь нову струну.

Однак спочатку, тиждень-другий, місіс Болтон поводилась у Реґбі дуже тихо, вона втратила свою впевнену, начальницьку манеру, нервувалася. З Кліфордом ставала сором'язливою, майже наляканою, мовчазною. Йому це сподобалося, до нього скоро повернулося самовдоволення, й він дозволяв їй робити все необхідне, навіть не помічаючи її. — Вона корисна нікчемність! — сказав він. Коні здивовано витріщилася на нього, але не заперечила. Такі різні враження у двох різних людей!

І невдовзі він почав триматися з нянькою гордовито, неначе лорд. Здається, вона цього й чекала, та він грав свою роль, не знаючи, що йому підігрують. Ми схильні виконувати те, чого від нас сподіваються! Шахтарі, поки вона їх перев'язувала чи доглядала за ними, нагадували дітей, розмовляли з нею, розповідали про свої болячки. Даючи їм свої призначення, вона завжди почувалася такою ґрандіозною, майже надлюдиною. А тепер Кліфорд примусив її почуватися маленькою, мало не служницею, і вона прийняла це без жодного слова, пристосовуючись до вищих класів.

Вона прийшла дуже тиха зі своїм видовженим красивим обличчям і потупленими очима, готова виконувати його вказівки. І сказала смирно:

— Зробити це, сер Кліфорд? Зробити це?

— Ні, поки що не треба, пізніше.

— Гаразд, сер Кліфорд.

— Зайдіть за півгодини.

— Гаразд, сер Кліфорд.

— І прошу, заберіть звідси ці старі папери.

— Гаразд, сер Кліфорд.

Вона тихо вийшла, а через півгодини знову тихо зайшла. Вона боялася, але не мала нічого проти. Вона вивчала вищі класи. Кліфорд не викликав у неї ні образи, ні антипатії, він просто становив частину феномена, феномена людей з вищих класів, раніше їй не відомих, але з яким тепер передбачалося познайомитися. Вона краще почувалася з леді Чатерлей, і врешті саме від господині дому найбільше залежало.

Увечері місіс Болтон вкладала Кліфорда в ліжко, сама спала через коридор від його кімнати, приходила до нього, коли він уночі викликав її дзвіночком. Вона так само прибирала його вранці і скоро навчилася обслуговувати його повністю, навіть голила його у своїй м'якій ненав'язливій жіночій манері. Вона була дуже вправною й досвідченою і скоро зрозуміла, як тримати його в своїй владі. Врешті, коли намилюєш йому підборіддя й ретельно витираєш щетину, він не так уже й відрізняється від шахтарів, її не турбувала його погорда і брак прямоти, вона засвоювала новий досвід.

Водночас Кліфорд у глибині душі так ніколи й не пробачив Коні за те, що вона передала чужій, найнятій жінці особистий догляд за ним. Він сказав собі, що це вбило істинну квітку їхньої близькості. Та Коні на це не зважала. Красива квітка їхньої близькості здавалася їй орхідеєю, паразитичним пагоном на дереві її життя, з якого розцвітала, як на неї, досить нікчемна квітка.

Тепер, коли в неї з'явилося більше власного часу, вона могла награвати на піаніно в своїй кімнаті нагорі й співати: «Кропиви не торкайсь… зв'язки любові так важко розірвать». Донедавна вона не могла збагнути, як важко розірвати ці зв'язки любові. Та слава Господу, вона послабила їх! Було так радісно залишатися самою, не говорити з ним весь час. Коли він зоставався сам, він стукав-стукав-стукав на друкарській машинці до нескінченності. Та коли він не «працював» і вона опинялася поряд, він говорив, весь час говорив; аналізував нескінченні дрібні нюанси людей і мотивів, результати, характери, особистості, аж поки їй набридло. Роками їй це подобалося, тоді набридло і раптом виявилося надмірним. Вона з вдячністю залишалася сама.

Здавалося, ніби тисячі й тисячі маленьких корінців і ниточок його й її свідомості зрослися докупи в заплутаний сувій і не могли більше вміститися, і рослина гинула. Тепер спокійно, непомітно вона почала розплутувати цей сувій його й своєї свідомості, м'яко, одна за одною розриваючи нитки, терпляче й нетерпляче прямуючи до ясності. Та зв'язки такої любові ослабити важче, ніж будь-які інші, хоча поява місіс Болтон стала у великій пригоді.

Та йому й тепер хотілося давніх інтимних вечорів за розмовами з Коні — за розмовами або читанням уголос. Але тепер вона могла влаштувати так, щоб місіс Болтон приходила о десятій годині і переривала їх. О десятій Коні могла підніматися нагору і залишатися сама. Кліфорд зоставався в добрих руках місіс Болтон.

Місіс Болтон їла разом з місіс Бетс у кімнаті економки, у них встановилися добрі стосунки. Здавалося, кімнати слуг присунулися на диво близько, майже до самих дверей Кліфордового кабінету, хоч раніше були так далеко. Адже місіс Бетс, бувало, сиділа в кімнаті місіс Болтон, до Коні долинали їхні стишені голоси, і тоді вона сприймала якусь сильну зовнішню вібрацію робочих людей, що майже затоплювала їхні вітальні, коли вони з Кліфордом залишалися самі. Так змінився Реґбі з одною тільки появою місіс Болтон.

І Коні почувалася звільненою, в іншому світі; відчувала, що по-іншому дихає. Та вона все ще боялася того, що багато її коренів, очевидно, смертних, сплуталося з корінням Кліфорда. Однак вона дихала вільніше, і в її житті мала початися нова фаза.