Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Коні перебирала речі в одній з нежилих кімнат Реґбі, їх було декілька: будинок нагадував заповідник, а сім'я ніколи нічого не продавала. Батько сера Джефрі любив картини, а мати сера Джефрі — меблі чінквеченто. Сам сер Джефрі любив старовинні різьблені дубові скриньки, скриньки для церковного начиння. Так усе це переходило від покоління до покоління. Кліфорд збирав дуже модерні картини за дуже помірні ціни.

Отже, в цій кімнаті виявилися погані картини сера Едвіна Лендсірза[19], патетичні пташині гнізда Вільяма Генрі Ханта[20] та інший академічний мотлох, якого вистачало, щоб налякати дочку члена Королівської академії. І вона вирішила якогось дня все це переглянути і розчистити. Крім того, її цікавили гротескові меблі.

Ретельно запакована, щоб запобігти пошкодженням і шашелю, знайшлася стара фамільна колиска з палісандра. Щоб подивитися на неї, довелося її розгорнути. В ній була своєрідна краса. І Коні довго розглядала її.

— Як безмежно шкода, що ніхто нею не скористається, — зітхнула місіс Болтон, котра допомагала Коні. — Правда, такі колиски вже вийшли з моди.

— Може, вона ще стане в пригоді. У мене може народитися дитина, — недбало кинула Коні, так ніби йшлося про новий капелюшок.

— Ви маєте на увазі, якщо з сером Кліфордом щось трапиться, — пробелькотіла місіс Болтон.

— Ні! Я маю на увазі, коли все буде по-старому. У сера Кліфорда тільки параліч м'язів… на інше він не вплинув, — Коні брехала так природно, мов дихала.

Цю ідею їй вклав у голову Кліфорд. Він сказав:

— Звичайно, в мене ще можливо, буде дитина. Не такий я вже каліка. Потенція може легко вернутися, навіть коли м'язи попереку і ніг паралізовані. А тоді сім'я можна ввести.

І справді, в періоди такої енергійної й важкої праці над проблемами шахт він відчував, ніби до нього повертається сексуальна потенція. Коні сприймала це з жахом. Та вона виявилася достатньо розумною, щоб з власною метою використати його припущення. Адже, якщо вдасться, вона народить дитину.

У приголомшеної місіс Болтон на мить перехопило подих. Але, прийшовши до тями, вона не повірила, запідозрила хитрощі. Хоча лікарі в наш час уміють робити такі штучки. Вони можуть узяти і ввести сім'я.

— Ну, моя пані, я надіятимуся й благатиму за вас Бога. Для вас і для всіх це буде чудово. Дитина в Реґбі! Як би тут усе змінилося!

— Авжеж! — сказала Коні.

І вона відібрала три картини членів Королівської академії шістдесятилітньої давності, щоб відіслати їх герцогині з Шортлендзу для наступного благодійного базару. Цю даму називали «базарною герцогинею», і їй мали сподобатися три оправлені в рами королівські академіки. З цього приводу вона може навіть завітати в гості. О, як лютував Кліфорд, коли вона до них приїжджала!

«Боже милий! — думала місіс Болтон. — Невже ти готуєш для нас дитину Олівера Мелорза? Боже милий, у колисці лежатиме тевершелське немовля! І не зганьбить її, авжеж!»

Серед інших жахіть кімнати була досить велика коробка, покрита чорним лаком, чудовий, майстерний витвір якоїсь шістдесятилітньої давнини, наповнена всім, що собі тільки можна уявити. Зверху лежав компактний туалетний набір: пензлики, пляшечки, дзеркальця, гребінці, коробочки, навіть три чудові маленькі бритвочки у безпечних футлярах, чашка для гоління і всяке інше. Нижче містилося різне письмове приладдя: промокальний папір, ручки, чорнильниці, папір, конверти, записні книжки, а під ними чудовий набір для шиття з трьома ножицями різних розмірів, наперстками, голками, шовковими і простими нитками, яєчком для штопання, і все це вищої якості і чудово виконане. Далі виявився невеликий набір ліків — пляшечки з наклейками «Настоянка опію», «Мирова настоянка», «Гвоздична есенція» тощо, однак усі пляшки були порожні. Усе зовсім нове, і вся ця коробка в закритому вигляді була завбільшки як невелика, але товста сумка для вікенду. А всередині все було гарно прилаштовано. Пляшки не могли б розхлюпатися — так тісно вони прилягали одна до одної.

Чудово вигадана й виконана річ, відмінна робота у вікторіанському стилі. Та було в ній щось потворне. Мабуть, це відчув хтось із Чатерлеїв, тому коробкою ніхто не користувався. Вражала її якась особлива бездушність.

Однак місіс Болтон була в захваті.

— Гляньте, які чудові щіточки, такі дорогі, є навіть пензлики для гоління, три, і всі такі гарні! А ці ножички! Нічого кращого за гроші не купиш! Які милі!

— Правда? — запитала Коні. — Тоді візьміть це собі.

— О, ні, моя леді!

— Звичайно, візьміть! Тут воно пролежить до страшного суду. Якщо ви не візьмете, то я разом з картинами відішлю коробку герцогині, а вона цього не заслужила. Будь ласка, візьміть.

— О, ваша світлість! Я ніколи не зможу вам віддячити.

— І не потрібно старатися, — засміялася Коні.

І місіс Болтон, розпашіла від збудження, попливла вниз, несучи в руках велику й дуже чорну коробку.

Містер Бетс у двоколці відвіз її разом з коробкою в село, додому. Щоб похвалитися, місіс Болтон довелося запросити деяких подруг: шкільну вчительку, дружину аптекаря, місіс Відон і дружину молодшого касира. Всі визнали, що коробка надзвичайна. А тоді почали перешіптуватися про дитину леді Чатерлей.

— Усілякі дива трапляються! — сказала місіс Відон.

Але місіс Болтон наполягала, коли дитина справді народиться, то це буде дитина сера Кліфорда. Отак!

Невдовзі по тому парафіяльний священик лагідно спитав Кліфорда:

— Невже ми справді можемо сподіватися на спадкоємця Реґбі? Дійсно, це була б Божа благодать!

— Ну! Сподіватися можна, — сказав Кліфорд з легкою іронією і водночас з деякою впевненістю. Він сам почав вірити, що цілком можливо матиме власну дитину.

Одного полудня завітав Леслі Вінтер, сквайр Вінтер, як усі його називали: сухорлявий, бездоганно чистий, сімдесятилітній джентльмен до останнього дюйма — так місіс Волтон сказала місіс Бетс. Справді, до останнього міліметра! І з його старомодною гавкаючою манерою говорити, він, здавалося, більше відставав від часу, ніж парики з волоссям, зібраним у мішечок. Час у своєму польоті губить такі красиві старі пір'їни.

Вони обговорювали копальні. Кліфорд висловив ідею, що вугілля, навіть низької якості, можна переробити на тверде концентроване паливо, котре горітиме при великих температурах, підживлене вологим підкисленим повітрям і при досить високому тискові. Давно помітили, що коли дме сильний вологий вітер, край шурфу горить дуже швидко, майже не дає полум'я і після цього залишається не зернистий рожевий ґравій, а попіл, зовсім, як борошно.

— А де взяти добрі механізми, щоб робити ваше паливо? — запитав Вінтер.

— Виготовлю їх сам. І сам застосовуватиму своє паливо. І продаватиму електрику. Впевнений, мені вдасться.

— Якщо вам вдасться, тоді чудово, чудово, мій любий хлопче! Хо! Чудово! Якщо зможу чим прислужитися, то з радістю. Боюсь, я трохи відстав від часу, і мої копальні так само. Та хто знає, можливо, коли я відійду, прийдуть такі люди, як ви. Чудово! Тоді можна буде знову всіх найняти, і вам не доведеться продавати вугілля чи шукати на нього покупця. Чудова ідея, сподіваюся, вона принесе успіх. Якби в мене були сини, у них, безумовно, з'явилися б якісь сучасні ідеї щодо Шіплі. Безумовно! Між іншим, дорогий хлопче, чи мають якісь підстави чутки про те, що ми можемо сподіватися на спадкоємця для Реґбі?

— Є такі чутки? — запитав Кліфорд.

— Ну, дорогий хлопче, мене про це питав Маршал з Філінґвуду, це все, що я можу сказати про чутки. Звичайно, я нізащо б їх не повторював, якби не було підстав.

— Знаєте, сер, — промовив Кліфорд ніяково, але з дивними пломенистими очима, — надія є. Надія є.

Вінтер пройшов через кімнату і стиснув Кліфордові руку.

— Мій дорогий хлопчику, мій дорогий юначе, якби ви знали, що означають для мене ці слова! Почути, що ви працюєте з надією на сина, що ви знову можете найняти всіх людей Тевершела. О мій хлопчику, підтримати рівень нації і дати роботу кожному, хто прагне працювати!..

Старий справді розчулився.

Наступного дня Коні ставила високі жовті тюльпани у скляну вазу.

— Знаєш, Коні, — сказав Кліфорд, — пішли чутки, ніби ти збираєшся народити для Реґбі сина й спадкоємця?

Коні заклякла від жаху, однак стояла, незворушно поправляючи квіти.

— Та що ти! — сказала вона. — Це жарт? Або зумисний наклеп?

Перед тим, як відповісти, він зам'явся.

— Сподіваюся, ні. Сподіваюся, це пророцтво.

Коні продовжувала розправляти квіти.

— Сьогодні вранці я отримала листа від батька, — сказала вона. — Він запитує, чи мені відомо, що він прийняв запрошення сера Александера Купера, щоб я провела липень і серпень на віллі Есмеральда у Венеції.

— Липень і серпень? — сказав Кліфорд.

— О, звичайно, я не буду там стільки. Ти справді не хочеш поїхати?

— Я не збираюся за кордон, — відповів Кліфорд чітко.

Вона поставила квіти на вікно.

— Ти не проти, коли я поїду? — запитала вона. — Ти ж знаєш, я обіцяла поїхати цього літа.

— На скільки ти збираєшся?

— Мабуть, на три тижні.

Якийсь час стояла мовчанка.

— Добре, — сказав Кліфорд повільно й трохи похмуро. — Думаю, три тижні я витримаю, якщо матиму цілковиту певність, що ти захочеш вернутися назад.

— Я захочу вернутися назад, — сказала вона із спокійною простотою, сповненою переконаності. Вона подумала про іншого чоловіка.

Кліфорд відчув її переконаність і якось повірив їй, повірив, ніби йшлося про нього. Він одразу ожив, повеселішав.

— У такому разі, — сказав він, — гадаю, все буде гаразд. Правда?

— Гадаю, так — сказала вона.

— Зміна тобі піде на користь?

Вона підвела на нього свої холодні голубі очі.

— Хотілось би знову побачити Венецію, — сказала вона, — покупатися в лагуні коло одного з кам'янистих острівців. Але, знаєш, я ненавиджу Лідо[21]! І дуже сумніваюся, щоб мені сподобалися сер Александер Купер і леді Купер. Але якщо там буде Гілда і ми матимемо свою Гондолу, так, тоді буде досить мило. Я б так хотіла, щоб ти поїхав.

Вона говорила щиро. Вона б дуже хотіла хоч так його ощасливити.

— А як мені бути з Gare du Nord[22], з причалами Кале!

— А чому ні? Я бачила, як інвалідів війни переносили в маленьких кріслах. До того ж ми б їхали всю дорогу на машині.

— Довелося б узяти двох чоловіків.

— О, ні. Ми б упоралися з Філдом. Там завжди можна знайти ще одного слугу.

Але Кліфорд похитав головою.

— Не цього року, люба! Не цього року! Можливо, я спробую наступного року.

Вона вийшла похмура. Наступного року. Що принесе наступний рік? Їй самій насправді не дуже-то й хотілося до Венеції саме тепер, коли з'явився інший чоловік. Та вона їхала, немовби для порядку, а також тому, щоб у разі народження дитини Кліфорд подумав, ніби вона мала коханця у Венеції.

Уже травень, а в червні планувалося виїжджати. Завжди всі ці приготування! Завжди до чогось прилаштовуватися! Крутяться й везуть тебе колеса, однак ти не маєш справжнього контролю над ними!

Стояв травень, але знову холодний і вогкий. Холодний вогкий травень добрий для збіжжя й сіна! В наші дні збіжжя й сіно важать чимало! Коні треба було поїхати в Атвейт, у їхнє маленьке містечко, де Чатерлеї досі залишалися Чатерлеями. Вона поїхала сама, Філд був за кермом.

Незважаючи на травень і свіжу зелень, околиці справляли гнітюче враження. Було досить прохолодно, в дощі вчувався запах диму, а в повітрі — дух відпрацьованих газів. Людина вимушена жити в міру власного опору. Не дивно, що ці люди потворні й суворі.

Машина повзла вгору через довгий, злиденний, розлогий Тевершел — почорнілі цеглині помешкання, чорні шиферні дахи, блискучі на своїх гострих краях, бруд, чорний від вугільної пилюги, вогкі й чорні тротуари, вдавалося, гнітючістю тут просякло все і вся. Повне заперечення природної краси, повне заперечення радощів життя, повна відсутність інстинктивного потягу до пластики краси, притаманної кожній людині й кожному звірові, повна смерть людського почуття здавалися страхітливими. Гори мила в бакалійній крамниці, ревінь і лимони — в овочевій! Жахливі капелюхи — в магазині головних уборів! Усе це промайнуло потворне, потворне, потворне, а за ним — позолочене алебастрове жахіття кінотеатру з його мокрими рекламами «Жіноче кохання!», а далі — новий великий баптистський храм, досить примітивний, весь із цегли і з величезними зеленими та малиновими шибками. Трохи вище, за залізною огорожею й побляклими кущами, стояла методистська церква з почорнілої цегли. Конґреґаційна церква, яка вважала себе вищою, була збудована з рустованого пісковика і увінчувалася шпилем, правда, не дуже високим. Одразу за нею були нові шкільні споруди з дорогої рожевої цегли, а за огорожею всіяний ґравієм майданчик, усе дуже імпозантне й на вигляд середнє між церквою і в'язницею. У дівчаток з п'ятого класу саме був урок співів, вони закінчували гами й переходили до «милих дитячих пісеньок». Важко було навіть уявити щось менш схоже на пісню, спонтанну пісню — дивний лемент у загальних рисах повторював мелодію. Не таку, як у дикунів — у дикунів ритми тонкі. Не таку, як у звірів — звірі вкладають у свій рев якийсь сенс. Мало що на землі могло з цим зрівнятися — і це називалося співом. Коні сиділа й слухала, серце в неї похололо, а Філд у цей час заливав у бак бензин. Що може вийти з цих людей, з людей, у яких дар інтуїції був зовсім мертвий, а зосталася тільки здатність механічно лементувати і дурна сила волі?

Деренькочучи під дощем, з гори спускалася вантажна машина з вугіллям. Філд рушив угору, повз великі й понурі крамниці з мануфактурою та одягом, повз пошту і виїхав на невелику базарну площу, зовсім порожню, де Сем Блек визирав з дверей закладу під назвою «Сан», що називав себе не корчмою, а готелем, і де зупинялися комівояжери. Визирав і кланявся машині леді Чатерлей.

Ліворуч між чорними деревами стояла церква. Машина поїхала вниз повз «Майнерз армз». Вона проминула «Велінґтона», «Нелсона», «Трі танс» і «Сан», проїхала повз «Майнерз армз», потім повз «Мекенікс-хол», далі повз новий і майже крикливий «Майнерз велфеар» і так далі, повз нові «віли», і виїхала на почорнілу дорогу між темними живоплотами й темними зеленими полями, що вела до Стекс Ґейта.

Тевершел! От вам і Тевершел! Весела Англія! Англія Шекспіра! Ні, це Англія наших днів, як збагнула Коні, оселившись у цих краях. Вона давала людству нову расу, надмірно чутливу до грошей, соціального й політичного виміру життя, але мертву, з погляду спонтанних почуттів зовсім мертву! Всі вони напівтрупи, однак з жахливою настирною свідомістю в іншій своїй половині. Було в цьому всьому щось моторошне й потаємне. Це було пекло. До того ж цілком непередбачене. Як можна зрозуміти реакції напівтрупів? Коли Коні під час поїздки в Метлок полічила великі вантажні машини, в кузовах яких сиділи сталеливарні робітники з Шефілда, незрозумілі, потворні, миршаві людиноподібні істоти, у неї все перевернулося всередині, і вона подумала: «О Боже, що люди зробили один одному? Що роблять ватажки для своїх менших братів? Вони звели їх до чогось нижчого за людей, і тепер уже не зосталося братства!» Просто жахіття!

Знову в припливі страху вона відчула сіру, понуру безнадію. Коли такі істоти репрезентують робітничий люд і знайомі їй вищі класи, більше не залишалося надії, жодної надії. Однак вона хотіла дитини і спадкоємця для Реґбі! Спадкоємець для Реґбі! Вона здригнулася від страху.

Однак Мелорз походить звідси… Так, але він далекий від цього, як і вона сама. Навіть у ньому не залишилося почуття братства. Воно вмерло. Братство вмерло. І все це породжувало лиш почуття самотності й безнадії. І це була Англія, більша частина Англії. Коні знала про це, адже їхала з самого її осереддя.

Машина піднімалась у Стекс Ґейт. Дощ ущухав, і в повітрі з'явився дивний прозорий травневий серпанок. Земля котилася навсібіч довгими хвилями, на південь — Пік, на схід — Менсфілд і Нотінґем. Коні їхала на південь.

Коли піднялися на вершину, зліва на пагорбі над хвилястою землею вона могла побачити тьмяну споруду замку Версоп. Він був темно-сірий, до його підніжжя приліпилися червонясті новенькі будиночки шахтарів, а нижче темний дим і біла пара клубочилися з великої копальні, котра за рік приносила стільки-то тисяч фунтів у кишені герцога та інших власників акцій. Від могутнього старовинного замку зосталися руїни, однак його обриси вирізнялися на тлі низького видноколу й чорних і білих плюмажів, котрі майоріли нижче у вологому повітрі.

Поворот, і вони піднялися до самого Стекс Ґейта. Якщо подивитися з шосе, Стекс Ґейт здавався просто гігантським пишним новим готелем «Конінґсбі армз»; червоний, білий і позолочений, він стояв у суворій самотності обіч траси. Та придивившись, зліва можна побачити ряди гарних «модерних» будинків, які спускалися вниз, немов хтось розклав доміно, з галявинками і садками, дивне доміно, розігране на здивованій землі таємними майстрами. А за цими житловими будинками здіймалися страхітливі будівлі справді сучасної копальні, хімічних цехів і якихось довгих величезних галерей ще не бачених обрисів. Гори руди і шурф самої копальні губилися між гігантськими новими спорудами. А напроти застигли кубики доміно, наче в якомусь вічному подиві і в чеканні гри.

Це — Стекс Ґейт, нова на лиці землі, повоєнна поява. Однак — про це не знала навіть Коні — на милю нижче від готелю лежав старий Стекс Ґейт з маленькою старою копальнею, з почорнілими цегляними будинками, з однією чи двома церковками, однією чи двома крамничками, з однією чи двома пивничками.

Але цю старовину можна було не брати до уваги. З нових цехів нагорі піднімався густий хвіст диму й пари, тепер це був Стекс Ґейт, без церкви, без пивничок, навіть без крамниць. Тільки великі «заводи», сучасна Олімпія, храм усіх богів, потім зразкові помешкання, потім готель. Готель насправді був не чим іншим, як шахтарським шинком, хоч і виглядав першокласно.

Це нове поселення з'явилося на лиці землі після того, як Коні приїхала до Реґбі, і зразкові помешкання заселилися приїжджими звідусіль людцями, які, окрім інших своїх справ, ще й полювали на Кліфордових кроликів.

Машина їхала вершиною пагорба, а навколо хвилями брижилося їхнє графство. Графство: колись воно було гордим, панським графством. Попереду замаячіла, немов зависаючи над виступом горизонту суцільними вікнами без стін, висока красива споруда Чедвік-холу, одна з найвідоміших будівель єлизаветинської доби. Шляхетно й самотньо вона височіла над великим парком, старомодна, забута. За нею доглядали, але як за музеєм. «Гляньте, як панували наші предки!»

Це минуле. Сучасне лежало внизу. Один Бог знає, де лежало майбутнє. Машина завертала між маленькими почорнілими котеджами шахтарів, щоб спуститися в Атвейт. Атвейт цього вологого дня посилав угору, кудись туди, де мав бути Бог, цілий серпантин диму й пари. Розташований унизу, в долині, Атвейт з усіма своїми залізними нитками колій, які тяглися звідси до Шефілду, з вугільними копальнями і сталеливарними заводами, що їх довгі труби вивергали дим і випромінювали сяйво, з патетичним штопором маленького шпилю над церквою, що, проколюючи дими, здавалося, от-от завалиться, завжди справляв на Коні дивне враження. Це було старовинне базарне місто, центр долини. Один з головних заїжджих дворів називався «Чатерлей армз». Там, в Атвейті, Реґбі знали як Реґбі, так ніби це місцевість, а не просто будинок, як здавалося чужинцям. Реґбі-хол коло Тевершела, Реґбі — «гніздо».

Почорнілі котеджі шахтарів стояли над тротуарами з безпосередністю шахтарських халуп столітньої давнини. Вони вишикувалися довжелезним рядом. Дорога стала вулицею, і, в'їжджаючи в неї, ви поступово забували відкриту горбисту місцевість, де й досі домінували замки та великі будинки, хоч домінували як привиди. Тепер під вами була плутанина голих залізничних колій, а ливарні та інші цехи піднімалися навколо так високо, що виднілися тільки стіни. І залізо брязкало з гуркотливим відлунням, і великі вантажівки стрясали землю, і верещали свистки.

Однак коли ви з'їхали вниз, до покрученого й покривленого серця міста, і повернули за церкву, там ви опинялися в світі двохсотлітньої давнини, на кривих вуличках, де стояли «Чатерлей армз» і стара аптека; з цих вуличок колись вела дорога у вільний дикий світ замків та статечно дрімаючих будинків.

Та на розі поліцейський підняв руку, і три вантажівки з залізом прокотилися повз них, стрясаючи стару нещасну церкву. І тільки тоді, коли вантажівки проїхали, він зміг відсалютувати її світлості.

Отак воно тепер. Уздовж старовинної кривої міської вулиці, облямовуючи дорогу, збилися докупи старі, почорнілі шахтарські хати. А зразу за ними починалися і заповнювані долину новіші ряди досить великих будинків: домівки новоприбулих робітників. І ще далі, на розлогих горбах, де височіли замки, дим змішувався з парою, і латка за латкою грубої червонястої цегли відзначала новіші поселення шахтарів, часом вони були у видолинках, часом жахливо потворні — вирізнялися на схилах. Між ними, всередині стояли пошматовані залишки старої Англії екіпажів і котеджів, навіть Англії Робін Ґуда, де шахтарі у вільний від роботи час блукали, намагаючись дати волю своїм пригніченим спортивним інстинктам.

Англія, моя Англія! Але котра з них моя Англія? Родові маєтки Англії добре виглядають на фотографіях і створюють ілюзію зв'язку з єлизаветинцями. Тут стоять красиві старі кам'яниці часів доброї королеви Анни і Тома Джонса[23]. Давно не золочена облізла ліпнина почорніла від сажі. Один за одним, як і родові маєтки, вони порожніли. Тепер їх зносили. Що ж до котеджів Англії — ось вони, велике скупчення цегляних помешкань на тлі похмурого краєвиду.

Тепер щезають родові маєтки, руйнують георгіанські кам'яниці. Навіть у цю хвилину, коли Коні проїжджала тут машиною, розбирали Фрічлі, чудовий старий георгіанський маєток. Він був у чудовому стані, до війни тут провадили вишукане життя Везерлеї. Але тепер він виявився надто великим, надто дорогим, а околиці стали надто невідповідними. Дворянство виїжджало в приємніші місця, де можна було витрачати гроші і не бачити, звідки вони беруться.

Це — історія. Одна Англія знищувала іншу. Копальні збагатили маєтки. Тепер вони нищили їх так, як уже знищили котеджі. Індустріальна Англія нищила аграрну. Одна сутність нищила іншу. Нова Англія нищила стару. А спадкоємність виявлялася не органічною, а механічною.

Належачи до класу, що жив у дозвіллі, Коні дорожила залишками старої Англії.

Проминули роки, поки вона збагнула, що її справді знищила ця жахлива нова й потворна Англія, і знищення триватиме, доки не стане повним. Немає Фрічлі, немає Іствуда, доживало свій вік Шіплі, улюблене Шіплі сквайра Вінтера.

Коні на хвильку заїхала в Шіплі. З тилу паркові ворота виходили прямо на перехрестя залізничних колій, а сама копальня Шіплі визирала зразу з-за дерев. Ворота стояли відчинені — через парк пролягала пряма дорога, якою користувалися шахтарі. Вони тинялися парком.

Машина проїхала повз декоративні ставки, в які шахтарі кидали газети, і повернула на прямий під'їзд до будинку. Він стояв збоку, на підвищенні, дуже мила штукатурена споруда середини вісімнадцятого століття. Гарна тисова алея вела до ще старішого будинку, і весь маєток безтурботно розлігся і, здавалося, бадьоро підморгував своїми георгіанськими вікнами. За ним починалися пречудові сади.

Тутешній інтер'єр подобався Коні набагато більше, ніж інтер'єр Реґбі. Він був значно легший, живіший, тонший і елеґантніший. Кімнати обшиті панелями з кремовим малюнком, стелі оздоблені позолотою, все було у вишуканому порядку, і всі меблі, незважаючи на витрати, бездоганні. Навіть коридори милували око — ледь вигнуті, вони здавалися просторими й сповненими життя.

Леслі Вінтер жив сам. Він обожнював свій дім. Але до його парку підступало аж три його власні копальні. Він вважав себе щедрою людиною. Мало не запрошував шахтарів до свого парку. Хіба не шахтарі збагатили його!

Отже, коли йому зустрічалися гурти роботяг, які блукали навколо його декоративних ставків, не на приватній частині парку, ні, там він установив кордон, — він, бувало, говорив: «Шахтарі, можливо, не такі декоративні, як олені, але значно прибутковіші».

Та це було в золотий — у грошовому розумінні, — останній період царювання королеви Вікторії. Тоді шахтарів називали «добрим робочим людом».

Вінтер виголосив колись цю напіввибачливу промову своєму гостеві, тодішньому принцу Велському. А принц відповів своїм гортанним голосом:

— Ви маєте цілковиту рацію. Якби коло Сендрінґему знайшли вугілля, я б відкрив копальню на газонах і вважав би це першокласним природним садівництвом. О, за таку ціну я з радістю проміняю козуль на шахтарів. Я чув, що ваші люди — добрі люди.

Що ж, принц, мабуть, перебільшував красу грошей і блага індустріалізації.

Однак принц став королем, король помер, і тепер правив інший король, головна функція якого, здавалося, полягала в тому, щоб відкривати безплатні їдальні для бідних.

А добрий робочий люд поступово оточував Шіплі. Нові селища шахтарів наступали на парк, і сквайр поступово відчув, що їхнє населення ставиться до нього вороже. Виявляючи доброзичливість, хоч і зверхню, він звик почуватися господарем свого маєтку і своїх шахт. Тепер з неухильним поширенням нового духу його якимось чином відсунули вбік. Він наче став стороннім. Тут не було помилки. Копальні, промисловість мали власну волю, і ця воля спрямовувалася проти господаря-джентльмена. До цієї волі прилучилися всі шахтарі, й опиратися їй ставало важко. Вона або викидала тебе геть з насидженого місця, або навіть із життя.

Сквайр Вінтер, солдат, вистояв. Та йому вже не кортіло прогулятись у парку по обіді. Він майже замкнувся в чотирьох стінах. Одного разу простоволосий, у лакованих шкіряних черевиках і пурпурових шовкових шкарпетках він проводив Коні до воріт, розмовляючи з нею притаманною йому вишуканою мовою, забарвленою гумором. Та коли довелося проходити повз невелику групу шахтарів, котрі стояли, мовчки, без жодного слова, втупившись у них, Коні відчула, як цей сухорлявий, добре вихований старий чоловік зіщулився, немов граціозна антилопа, яка щулиться в клітці під вульґарним поглядом. Шахтарі нічого не мали проти нього особисто, зовсім ні. Та вони дихали на нього холодним духом, виштовхували його. А в душі їхній таїлася глибока неприязнь. Вони «працювали на нього». І своєю бридкою зовнішністю вони наче осуджували його елегантність, чепурність, культурність. Хто він такий! Вони осуджували різницю між ним і собою.

І десь у глибинах свого англійського серця, будучи великою мірою солдатом, він вірив, що вони справедливо осуджують цю різниці. Йому й самому було трохи ніяково за всі свої переваги. Однак він репрезентував систему і не хотів, щоб його виштовхували.

Хіба що його виштовхне смерть. Вона прийшла до нього зненацька, невдовзі після візиту Коні. І він не забув про Кліфорда у своєму заповіті.

Спадкоємці негайно звеліли розібрати Шіплі. Його утримання коштувало надто дорого. Ніхто тут жити не збирався. Тому будинок знесли. Тисову алею зрубали. Парк теж вирубали й розбили на ділянки. Він був надто близько від Атвейта. На лисому пустирі ще однієї нічийної землі пролягли новенькі вулички з такими потрібними особняками на дві родини! Маєток Шіплі-хол!

Це сталося через рік після останнього візиту Коні. От стоїть Шіплі-хол, ряди червоних цегляних «особняків» на дві родини на нових вулицях. Важко навіть уявити, що дванадцять місяців тому тут ще височіла кам'яниця, оздоблена ліпниною.

Ось вона, остання стадія мальовничого садівництва короля Едварда з декоративною вугільною шахтою на газоні.

Одна Англія знищує іншу. Англія сквайрів Вінтерів і Реґбі-холів відійшла, померла. Та знищення ще не було остаточним.

Що прийде після цього? Коні й гадки не мала. Вона тільки бачила, як нові цегляні вулиці наповзали на поля, як нові споруди піднімалися над копальнями, бачила нових дівчат у шовкових панчохах, нових шахтарських хлопців, які марнують час у «Пелі» чи «Велфеарі». Молодша ґенерація не мала жодного уявлення про стару Англію. Існувала прогалина в духовній спадкоємності, майже американська, хоча насправді індустріальна. Що далі?

Коні завжди відчувала, що далі нема нічого. Вона хотіла заховати голову в пісок чи принаймні на грудях живого чоловіка.

Світ такий складний, незрозумілий і страшний! Простих людей так багато, і вони справді такі жахливі. Так вона думала дорогою додому, спостерігаючи, як з копалень бредуть шахтарі, сіро-чорні від пилюки, спотворені, зігнуті, важко човгаючи підкованими залізом черевиками. Сірі обличчя, випуклі білки очей, шиї, зіщулені від низьких стель шахти, безформні плечі. Чоловіки! Чоловіки! На жаль, по-своєму терплячі й добрі люди. З іншого боку — неіснуючі. Щось таке, що має бути в чоловіку, з них викорінено і вбито. І все ж це чоловіки. Вони зачинають дітей. Жахлива, жахлива думка! Вони добрі й сердечні. Та вони лише половина, тільки сіра половина людської істоти. Проте «добрі». Та й це доброта тільки цих половин. Можна припустити, що мертве колись у них оживе! Та ні, надто страшно думати про таке. Коні боялася робітничої маси. Вона видавалася їй такою страшною. Життя, цілком позбавлене краси, позбавлене почуттів, завжди «в шахті».

Діти від таких чоловіків. О Боже! О Боже!

Однак Мелорз походить від такого батька. Не зовсім. Сорок років змінили, разюче змінили чоловіків. Залізо й вугілля глибоко роз'їли їхні тіла й душі.

Втілена потворність, однак жива! Що з них усіх вийде? Можливо, коли вичерпається вугілля, вони знову зникнуть з лиця землі. Вони прийшли з нізвідки тисячами, коли їх закликало вугілля. Можливо, вони просто моторошна фауна вугільних пластів. Істоти іншої дійсності, вони елементарні частини вугілля, подібно до того, як робітники-металісти стали елементами заліза. Не люди, а душі вугілля, заліза й глини. Фауна елементів — вуглецю, заліза, кремнію — елементарні частки. Мабуть, вони запозичили моторошну, нелюдську красу мінералів, глянець вугілля, вагу, голубизну й опірність заліза, прозорість скла. Елементарні істоти — моторошні й спотворені — мінерального світу! Вони належать вугіллю, залізу, глині, як риба належить морю і хробаки — мертвому дереву. Душа мінерального розпаду!

Коні з радістю вернулася додому, щоб сховати голову в пісок. Вона навіть радісно базікала з Кліфордом. Адже її страх перед шахтарськими й залізними центральними графствами породив дивне відчуття, яке заполонило її всю, немов інфлюенца.

— Звичайно, довелося випити чаю в крамниці міс Бентлі, — сказала вона.

— Справді! Вінтер пригостив би тебе чаєм.

— О, так, але я не посміла розчаровувати міс Бентлі.

Міс Бентлі була зблякла стара діва з досить великим носом і романтичною вдачею, а чаєм пригощала з уважною настирністю, гідною жертвоприношення.

— Вона про мене питала? — поцікавився Кліфорд.

— Звичайно! «Можна довідатися у вашої світлості, як почувається сер Кліфорд?» Думаю, вона ставить тебе навіть вище за сестру Кейвел!

— І ти, мабуть, сказала, що я процвітаю!

— Так! І вона була в такому захваті, ніби почула, що тобі відкрилися небеса. Я сказала, щоб вона відвідала тебе, якщо їй коли-небудь доведеться приїжджати в Тевершел.

— Мене? Навіщо? Відвідати мене?

— Ну, чому ж, Кліфорде. Не можна приймати таке обожнювання без якоїсь відповіді. В її очах святий Георгій Змієборець ніщо в порівнянні з тобою.

— І ти думаєш, вона приїде?

— О, вона почервоніла і на якусь мить стала така гарна, бідолаха! Чому чоловіки не одружуються з жінками, які б по-справжньому їх обожнювали?

— Жінки починають обожнювати надто пізно. І вона пообіцяла приїхати?

— О! — Коні наслідувала задихану міс Бентлі: — «Ваша світлість, якщо я тільки коли-небудь наважусь насмілитися!»

— «Наважусь насмілитися»! Який абсурд! Та я молитиму Бога, щоб цього не сталося. А як її чай?

— О, ліптонівський, дуже міцний! Але, Кліфорде, чи розумієш ти, що для міс Бентлі і багатьох їй подібних, ти — «Roman de la rose»[24].

— Навіть у такому разі мене це не тішить. — Вони зберігають, мов скарб, кожну твою фотографію з ілюстрованих газет і, можливо, навіть моляться за тебе щоночі. Це чудово.

Вона пішла нагору перевдягатися. Того вечора він сказав їй:

— Ти дійсно вважаєш, що в шлюбі є щось вічне, правда?

Вона глянула на нього.

— Але ж, Кліфорде, твоя вічність нагадує віко чи довгий, довгий ланцюг, що тягнеться за людиною, хоч як далеко вона заходить.

Він подивився на неї збентежено.

— Я маю на увазі те, — сказав він, — що ти поїдеш до Венеції не в надії на якусь любовну пригоду, яку зможеш сприйняти au grand sériux[25], правда?

— Любовна пригода в Венеції au grand sériux? Ні, запевняю тебе! Я ніколи не сприйматиму любовну пригоду в Венеції більш, ніж au trés petit sériux[26].

Вона говорила з дивною зневагою. Він насупив брови, глянувши на неї.

На ранок, спустившись униз, вона побачила, що за дверима Кліфордової кімнати сиділа й тихо скавчала Флосі, лісникова собака.

— О, Флосі! — лагідно мовила вона. — Що ти тут робиш?

І вона тихенько відчинила Кліфордові двері. Кліфорд сидів на ліжку, відсунувши вбік підставку з друкарською машинкою, а лісник стояв навитяжку коло ліжка. Флосі забігла до кімнати. Легким рухом голови й очей Мелорз наказав їй знову забиратися за двері, і вона вискочила геть.

— О, доброго ранку, Кліфорде! — сказала Коні. — Я не знала, що ти зайнятий. — Тоді підвела погляд на лісника й привіталася. Він пробурмотів щось у відповідь і подивився ніби крізь неї. Та вона відчула, як від самої його присутності її торкнувся струмінь пристрасті.

— Я тобі завадила, Кліфорде? — запитала Коні. — Пробач.

— Ні, тут справа дріб'язкова.

Вона знову вислизнула з кімнати і піднялася нагору у блакитний будуар другого поверху. Сіла біля вікна і бачила, як знічений він спускається дорогою своєю дивною тихою ходою. У ньому відчувалася спокійна гідність, холодна гордість, навіть якась тендітність. Наймит! Один із Кліфордових наймитів! «Тут не в планетах річ. А в нас самих, у наших звичках рабських»[27]. І в нього рабські звички? Так? Що він думає про неї?

Був сонячний день, Коні працювала в саду, і їй допомагала місіс Болтон. Як не дивно, дві жінки зблизилися в одному з незбагненних припливів і відпливів взаємної симпатії, що виникає між людьми. Кілочками вони позначили ямки для гвоздик і садили розсаду. Обом подобалася ця справа, Коні відчувала особливу насолоду, вкладаючи ніжне коріння молодих рослин у чорний вогкий ґрунт, наче вмощуючи їх у колиску. Цього весняного ранку вона так само відчувала трепет своєї утроби, ніби її торкнулося й ощасливило сонце.

— Багато років минуло, як ви втратили чоловіка? — запитала вона місіс Болтон, беручи чергову рослинку і вкладаючи її в ямку.

— Двадцять три! — сказала місіс Болтон, акуратно розділяючи орлики на окремі саджанці. — Двадцять три роки, як його принесли додому.

Серце в Коні стрепенулося від цієї жахливої останньої фрази: «Принесли додому».

— Як ви думаєте, чому його вбило? — напитала вона. — Він був з вами щасливий?

Так тільки жінка могла запитати жінку. Місіс Болтон відгорнула пасмо волосся з обличчя тильною стороною долоні.

— Не знаю, моя леді! Він був не з тих, що миряться зі станом речей, він ніколи не йшов за гуртом. І він ні за що на світі не ховав би голови. Його вбила свого роду впертість. Розумієте, він ніколи по-справжньому не переймався. Я списую це на шахту. Йому ніяк не треба було йти в шахту. Але його, ще коли він був хлопцем, примусив спуститися наниз батько, а тоді, коли тобі вже за двадцять, не так-то й легко піднятися.

— Він говорив, що ненавидить роботу?

— О, ні! Ніколи! Він ніколи не говорив, ніби щось ненавидить. Просто міни корчив. Він був з тих, що не переймаються, як оті хлопці, котрі так весело пішли на війну й одразу ж загинули. Не те, щоб легковажний. Просто не переймався. Я, бувало, казала йому: «Ти нічим і ніким не переймаєшся!» Але ж він переймався! Як нерухомо він сидів, коли народилася моя перша дитина, яким фатальним поглядом дивився на мене, коли все скінчилося! Мені було погано, та довелося заспокоювати його. «Все гаразд, хлопче, все гаразд, нормально!» — говорила я йому. І він глянув на мене і так смішно усміхнувся. Так нічого й не сказав. Та думаю, після того ночами він не мав від мене жодної насолоди, він не міг по-справжньому розслабитися. Я, бувало, казала йому: «О, давай кінчай, хлопче!» Часом я говорила з ним не дуже пристойно. І він нічого не відповідав. Та не давав собі волі, а може, не міг. Він не хотів, щоб я ще мала дітей. Я завжди звинувачувала його матір, яка під час пологів пустила його до кімнати. Він не мав права там бути. Мужчини так вміють усе роздувати.

— І сильно переживав? — запитала Коні здивовано.

— Аякже, такі, як він, не сприймають весь цей біль як природний. І це зіпсувало йому насолоду в його уявленні про подружнє життя. Я сказала йому: «Якщо я не переймаюся, то чому ж тобі перейматися? Це моя справа!» Але він тільки й відповів: «Це неправильно!»

— Можливо, він був надто чутливим, — сказала Коні.

— Саме так! Коли пізнаєш чоловіків, вони виявляються чутливими не там, де треба. І я впевнена, підсвідомо він ненавидів шахту, просто ненавидів. Він здавався таким спокійним, коли помер, немовби звільнився. Він був такий миловидний хлопець. Його вигляд розбив моє серце — він лежав такий спокійний і чистий, ніби хотів померти. О, це розбило моє серце, правда. Але то була шахта.

Вона пустила гірку сльозу, Коні заплакала. Стояв теплий весняний день з пахощами землі і жовтих квітів, все наливалося соком, а сад завмер, по вінця налившися сонцем.

— Мабуть, це було жахливо пережити! — сказала Коні.

— О, моя леді! Спочатку я не могла збагнути. Я тільки й говорила: «О мій хлопчику, за що ти мене хочеш покинути?» Так я голосила. Проте я відчула, що він повернеться.

— Але ж він не хотів вас покинути, — сказала Коні.

— О, ні, моя леді! Це я так по-дурному голосила. І я стала чекати на нього. Особливо ночами. Я прокидалася й думала: «Чому його немає тут зі мною?» Здавалося, моє серце не вірило, що його нема. Я просто відчувала, що мусить вернутися і поговорити зі мною, щоб я відчула його коло себе. Я більше ні чого не хотіла, тільки відчути його тепло коло себе. І я пережила тисячі ударів, доки зрозуміла, що він не вернеться; на це пішли роки.

— Його дотик, — сказала Коні.

— Саме так, моя леді, його дотик! Не забула його донині й ніколи не забуду. І якщо існує рай, він там і гріє мене своїм теплом уві сні.

Коні глянула на красиве замислене обличчя з острахом. Ще одна пристрасна особливість Тевершела! Його дотик! «Зв'язки любові не розірвеш!»

— Це страшно — кров'ю відчути чоловіка! — сказала вона.

— О, моя леді! Саме від цього так гірко. Відчуваєш, що люди хотіли його смерті. О, я знала, якби не шахта і ті, що нею керують, вони все одно не дали б мені спокою. Всі хочуть розлучити чоловіка й жінку, коли вони разом.

— Коли вони фізично разом, — сказала Коні.

— Правильно, моя леді! Скільки на світі людей з кам'яними серцями. І кожного ранку, коли він піднімався і йшов у шахту, я відчувала, що це погано, погано. Та що йому зоставалося робити? Що може робити чоловік?

У цій жінці спалахувала дивна ненависть.

— Але хіба може дотик пам'ятатися так довго? — раптом запитала Коні. — Ви його так довго відчуваєте?

— О, моя леді, що ще залишається? Діти виростають і покидають тебе. Але чоловік, ну!.. Та навіть це в тобі хочуть убити, саму думку про його дотик. Навіть твої власні діти! О так! Хто знає, ми могли розійтися. Та почуття часом відрізняються. Краще не перейматися. Але коли я дивлюся на жінок, яких ніколи по-справжньому не зігрівав мужчина, такі жінки видаються мені нещасними скорботними совами, хоч як би вони вдягалися й хизувалися. Ні, я залишуся сама. Не дуже-то я й поважаю людей.