Мереживо людських доль

Чужинець

Високий чоловік, на вигляд років сорока п’яти, у товстій зимовій, з високим хутряним коміром, куртці та високих чоботях зійшов на зупинці у невеличкому селі Т. Він роззирався на всі боки, ніби когось вишукував серед людей, що так само як і він, дістались до села останнім вечірнім автобусом.

Незнайомця в селі відразу помітно. Тут всі один одного знають і така подія не минула людського ока. Люди, у свою чергу, розглядали його. Взявши в руку важку валізу, чоловік перейшов через дорогу, і подався в сторону єдиної крамниці, що зазивала до себе миготінням новорічної гірлянди із широких вікон, розгороджених чорними товстими ґратами.

Чоловік потягнув на себе важкі залізні двері. Увійшов. Молода дівчина сиділа за столиком, голосно клацаючи на калькуляторі.

— Доброго вечора, пані!

— І вам, пане, доброго? Чого бажаєте?.

— Не знаю як і казати…

— Презервативи не продаємо. Он, аптека за рогом. Там запитуйте, — чи то з докором, чи жартуючи, відповіла дівчина.

— Та ні, мені того й не потрібно, — зніяковів чоловік. — Мені б десь переночувати… Може знаєте, хто в селі кімнату здає?

— Ого! Ще складніше винайняти в селі кімнату, як придбати в крамниці презервативи, — знову гострила дівчина.

— То кажете, ніяк не можливо?! — Ще сумнішим голосом перепитав незнайомець, бо ніч насувалась на село, як чорна хмара. Січневий мороз пробирав аж до костей, а до найближчого міста цілих сорок кілометрів. — Ситуація не з простих. Що ж робити?

— Не з простих, згідна, — відповіла дівчина, але не безвихідна. Як казала моя бабуся, царство їй небесне: «Вихід є завжди. Його нема тільки тоді, коли земля вже накрила кришку труни…»

Чоловік наче й не чув тих останніх слів, ходив між рядами з продуктами, щось тихенько нашіптуючи. Чи то прицінювався, чи щось підраховував.

— Та не журіться, — продовжила дівчина. — Якось владнається. Зараз мені все одно зачиняти. Проведу вас до баби Сеньки. Вона інколи гуцулів у себе квартирувала, які на роботу до нас приїжджали. Може й вас прийме…

— До Сеньки, то до Сеньки. Вибору в мене все одно нема. Не на дорозі ж ночувати? — згодився незнайомець.

Сніг рипів під чоботями відлунюючи десь у самому серці, а морозець все припікав у руки і щоки. Вечірнє село на фоні темносинього неба здавалось дуже красивим. Центральна дорога була огорнена посадкою високих сосен обабіч, гілки яких вгинались аж до землі від важким снігом. На цій вулиці було кілька високих, майже однакових будиночків, а ще школа, аптека церква і крамниця. Справа від дороги, немов у чашу, пірнула більша частина села, перев’язана, перешнурована, перевита, мов блискучою стрічкою річечкою. Обабіч річки, мов дві щоки на обличчі, розкинулись два пагорби із низькими, давніми не по часу, хатами. Хати з’єднувались між собою тоненькими чорними стежинами. На білому сніговому фоні миготіли жовті квадратики вікон. Все це так зачаровувало. Таку красу чоловік міг бачити тільки у далекому дитинстві та новорічних фільмах, тому зараз із цікавістю вдивлявся у вечірній зимовий пейзаж.

— У вас тут так гарно, як на хуторі біля Диканьки!

— У нас краса! А нам туди, — показала рукою дівчина на вузеньку, стрімку стежину, що вела від дороги вдолину до села. — Ось, баби Сеньки хата. Ця, найперша. Бачите, що снопами обложена?

— Бачу, — відповів чоловік, і подав дівчині руку яка посковзнулась на тоненьких підборах. — Обережно, не впадіть.

Світло в бабиних вікнах горіло, але на гуркіт ніхто не відзивався. Вони постояли ще кілька хвилин, ще постукали в шибку. Нікого.

— Хто б сказав, де ту бабу шукати? — ніби виправдовуючись мовила дівчина. — В селі свої закони. Тут люди ще й на посиденьки ходять. Сидять допізна. А баба Сенька такі співанки та оповідки знає, що їй в кожній хаті раді. Вона в нас, так сказати, сільський тамада. Не раз засиджується й до глибокої ночі.

На ту розмову баба Сенька вигулькнула із-за рога хати, та так несподівано, що двоє аж стрепенулись.

— Мене шукаєте, люди добрі? Надійко, то ти? Ти за боргом прийшла, чи як? Я ж казала, з пенсії поверну…

— Бабо Сенько, не за богром я. Ось, квартиранта вам привела. Людині заночувати ніде. Приймете?

— Квартиранта? Взимі? То яким же снігом до нас туриста взимі завіяло?

— Ну, ось ви те й виясните, бабусю, яким снігом чи завірюхою його до нас занесло. Беріть, запрошуйте чоловіка до хати. А мені бігти пора. Замерзла я зовсім.

— То може й ти зайдеш, погрієшся?

— Та ні, побіжу я, бабо Сенько. А чи може боїтесь чужого в хату вести?

— Чого ж його боятись? Я давно не дівка, люди не осудять. Що зі мною зробиться?

Надя на ті слова тільки посміхнулась, бо знала, що баба Сенька завжди була гострою на жарти.

— Ну, тоді добраніч вам! — вибігла за ворота.

Чоловік з бабою увійшли до теплої, чистенької хатини, де змішались в єдине аромати дров, печеної бараболі і квашеної капусти.

Сенька виділила квартиранту більшу із двох існуючих кімнат, де було цілих четверо односпальних ліжок. Кімната зараз пустувала, бо гуцули, після сезонних робіт, давно покинули село та роз’їхались аж до весни. Пилип, після смачної вечері, спав на новому місці, як дитина по купелі. Здавалося, він вернувся в дитинство, до старої хати своїх дідуся з бабусею. Як же то було давно. Ті спогади інколи повертаються до нього у сни, а ось повернутись туди, де народився його тато вже не може: батьків давно нема і хати також.

Між кімнатою Пилипа і Сенчиною містилась маленька кухонька, де вже з самого досвітку чаклувала над казанами Сенька. Дзенькіт доносився до кімнати Пилипа. Чи саме він розбудив чоловіка, чи вранішнє сонце, що билось промінням у вікна? А, можливо, аромат свіжих млинців, що насмажила баба для гостя, долітав із-за причинених дверей і кликав до столу?

— Доброго ранку! — Увійшов до кухні Пилип.

— Доброго й тобі, чоловіче. Як спалось?

— Як у дитинстві! Дякую! — відповів.

— Ось, ти поснідай та розкажи-но мені тепер спокійно, як звати тебе і що тебе до нашого села привело? В нас туристів розважати нічим. Тут окрім заробітчан нікого з заїжджих і не буває. На гуцула ти не схожий, — оглядаючи Пилипа з одного й іншого боку, продовжувала допит Сенька.

— Звати мене Пилипом. У ваших краях… як би то сказати?…

— Останнім Пилипом, якого я знала, був мій дід. — замітила навіщось баба. А ти до нас чого? До когось приїхав чи заблукав?

— Та уже виходить, що заблукав…

— Як так?

— А, ось так. Служив я з одним товаришем в армії. Давно то було, років понад двадцять тому. Адресу його я мав, але ми не листувались… Інколи у місті зустрічались, коли він по справах приїжджав. Часом телефонували один одному, але тільки на свята, щоб привітати. Та ось вже давненько нічого про нього не чув, хоча часто згадував. Кілька разів пробував йому зателефонувати — безрезультатно. Можливо номер змінив, чи що? Тут на днях знову про нього згадав, і прийшла мені в голову думка: сюрприз йому зробити — на Різдво у гості завітати. Назву села знав. Зібрав речі, сів у автобус і ось, приїхав. Але тут таке…

— Що, що? Не прийняв тебе друг? — перебила Пилипову оповідь баба Сенька. — Такий він друг, значить.

— Та ні, тут все набагато складніше: в автобусі я дізнався від ваших людей, що друг мій помер.

— Царство небесне! Свят, свят, свят! — перехрестилась баба. — От, яка то вона, доля людська… І що ж тепер?

— Нічого. Ось завтра на цвинтар сходжу. Відвідаю могилку та можна буде назад вертатись. Може б ви мене провели, бо не впевнений, що сам швидко віднайду.

— Та не штука провести, хоч і сніг в коліна. Знати б до кого. Хто той друг був? Як писався? Бо так багато молодих в нас померло, що й не відгадаю…

— Тимків. Тимків Іван.

— Іванко…! Так, так, правда, таким молодим помер. Зранку в неділю худобину обійшов, помився, до церкви збирався. До криниці по воду пішов, через цямриня похилився, і як не було людини. Господи, прийми його душу до раю… — знов перехрестилась баба.

— Шкода, хороший був товариш, і людина хороша, — відповів Пилип.

Баба Сенька якось дивно заходила широкими кроками по кухні, потерла руку об руку, і нахмуривши руді брови запитала:

— Ну, а чому ж Надя вас на ніч не залишила, раз ви до неї приїжджали?

— Я не до Наді. Я ж казав вам, до Івана, Тимкового, — ще раз, спокійним тоном, повторив Пилип, міркуючи, що у баби проблеми із пам’яттю.

— Ну, та я ж і кажу, раз до Івана, тоді й до Наді. Дочка вона йому…

Наступого дня Пилип з бабою Сенькою брели цвинтарною стежкою, розгрібаючи ногами глибокий сніг. Баба йшла першою. Крок за кроком вона, обережно ступаючи на шлях, роздивлялась на хрести та пам’ятники. Пилип ступав у бабині сліди і морщився від холодного снігу, що засипався у легко зашнуровані чоботи. Мружив очі від яскравого вранішнього сонця, що позолотою вигравало на снігу. Йшли мовчки.

— Давно я тут не була, — порушила мовчання Сенька. Ще від Покрови діда свого не провідувала. Он, як замело, як намело, що й не добратись…

— Село у вас ніби й невелике, а цвинтар, ось, який величезний. Аж дивно для такого малого села, — зовсім не в тему виказав своє враження Пилип.

— Що ж дивного, синку? Всі до міста втікають. Ось, хто село любив — всі тут вони зараз. Скоро й помирати буде нікому…

— Ваша правда, — згідливо похитав головою Пилип. — Шкода села. Могло б цвісти, а воно навпаки, вимирає. А до Івана нам ще далеко?

— Не далеко, хоча… Ось, цей ряд восени був останнім, а зараз знову нові гроби. Ще навіть земля не запалася. Мруть люди. Як мухи мруть! — роздивляючись довкола, примовляла Сенька. — Ходімо, вже близько.

За частиною старого цвинтаря доріжка звернула вправо, і вперлась у стіну тернових хащ, що наче охоронці стояли на сторожі цвинтарного спокою. Всередині хащ був лаз. Було видно, що сільські люди не люблять ходити через ворота, і вибрали собі коротший шлях. Пригнувши голови, Пилип з бабою пірнули в тернову арку, і виринули на новому, з дорогими хрестами та прочищеними стежинами, цвинтарі.

— Ось, майже прийшли. Бачиш, он той гранітний хрест? Он, той, що третій справа? Під ним твій друг спочиває. Йди! — підштовхнула Пилипа Сенька. — А я тут, зі своїм дідом поговорю. Зачекався мене мабуть…

Сенька зупинилась коло залізного чорного хреста. Відпорпавши з-під снігу гілочку сухого полину, взялася змітати нею сніг із таблички з надписом на хресті.

Пилип тим часом дібрався до могили товариша. Коли почув про смерть друга було боляче до сліз, але він себе стримав. Не міг він заплакати в автобусі. Не міг і перед бабою Сенькою, бо напевно ще й сам не вірив, що його друг Іван помер. Як кажуть: поки очі не бачать — серце не вірить. А зараз він стоїть тут, перед пам’ятником товариша і не може стримати сліз. Пилип впав на коліна у сніг і розридався. Серце рвалося із грудей. Очі заливали гарячі сльози, які стікали по щоках і скапували у перину білого снігу. Згадались роки їхньої з Іваном служби. Згадалися пригоди, радості і печалі пережиті разом. Вони й виливались зараз, як сповідь перед Богом, у гарячих Пилипових сльозах.

Пилип витер сльози з очей, і обнявши хрест, притулився до нього чолом.

— Ну, привіт, Ваньку! Не чекав? А я, ось, сюрприз тобі хотів… на Різдво, — і затявся. Клубок знову підступив до горла і закував, мов у лід, невимовлені слова.

Змахнувши із хреста сніг, чоловік вийняв із кишені паперову хусточку і почав протирати мідні літери, прилаштовані на пам’ятнику.

— Хто така Галина? Може сестра? — прошепотів, знизавши плечима.

— Галочка, то жінка Іванкова, — обізвалася з-за плечей баба Сенька. — Добра була, лагідна. Хай з Богом покоїться.

— Жінка? Вона, що… також? — зніяковіло перепитав Пилип.

— Все в руках Господніх, синку. Як він велить — так і буде.

У Пилипа в грудях розгорався вогонь. Він помалу, наче магма, розтікався по всім тілі. Вмить вогонь перетворювався у пекучий лід, який сковував все тіло. З чоловіком творилось щось йому не зрозуміле. Двадцять років армійської служби привчили сприймати різні ситуації холоднокровно. Але як сприйняти смерть ліпшого товариша? Як прийняти ту смерть? Як змиритись? Як звикнутись з нею? Так, вони зустрічались не часто, але все таки кілька разів у рік бувало. Інколи розмовляли по телефону, підтримували свій дружній зв’язок. А тепер…

Останні події в сім’ї Пилипа на якийсь час «вибили його із колії»: зрада дружини; розлучення; розподіл майна. Клопоти не з приємних. Ще кілька місяців тому він сприймав особисті негаразди, як кінець світу чи кінець життя. І замало того не сталося. За кохану дружину був готовий хоч у пекло. Навіть різав вени. Хто б повірив? Вояка ріже вени через бабу?

А сьогодні, коли стоїть і обіймає хрест на могилі друга, наче прозрів. Все те не було проблемами, а тільки збігом обставин. Значить така його доля. Так повинно було статися. Вони з дружиною просто багато років робили вигляд, що є справжньою сім’єю. А, насправді, сім’я давно втратила свою вартість, залишивши тільки назву. Ні, навіть не так. Пилип любив дружину. Любив по справжньому, але вона вибрала кохання іншого, бо й сама його кохала. Вона, одного дня, просто поставивши Пилипа перед фактом сказала:» В мене є інший. Я його кохаю і подала на розлучення!» Можливо, якби у них були діти, вони б її зупинили вд багатьох необдуманих поступків. Але Бог не дав такого щастя. В той момент він думав, що зрада коханої то є найбільша проблема. Але ні! Смерть — ось справжня проблема, бо її ніяк не вирішити. Ніяк не повернути дорогих нам, близьких людей. Як би ми не того хотіли. А тут не просто смерть. Тут смерть двох людей. Двох батьків. І сирітство дитини. А це вже багато більше за проблему. Це вже трагедія…

Баба Сенька мовчки поглядала на Пилипа, який так і стояв на одному коліні, спершись ліктем на хрест, мов на вірне плече товариша. Сльози вже не текли, та біль у серці не вщухав.

— То повертаємось, чи як? — несміливо запитала Сенька. — Скоро автобус…

— Повертаємось, — підвівся Пилип обтрушуючи сніг з коліна. — Якщо ви не проти, я хотів би залишитись на Свята. Напевно гарно тут у вас?

— Де ж це видано, щоб людей серед зими, та перед Різдвом з хати гнали? Звичайно лишайся, сину. Шкода тільки, що невеселе тобі буде Різдво без товариша.

— Не веселе… Давайте, я вас до дороги проведу, а потім зайду до Наді в крамницю. Не скажете, в неї вже відчинено?

— О, наша Надя рання пташка. Вона з досвітку вже працює, як бджілка. А зрештою, чого їй вдома триматись? Одна тепер, як билина… А до обіду тебе чекати, чи як?

— Не знаю, бабо Сенько. Як вийде.

Надя розправляла пелюстки яскравої квітки із рожевої стрічки на Різдвяному пакунку, коли двері крамниці скрипнули. До середини, разом із клубком холодного білого повітря увійшов Пилип.

— Привіт, Надю! — Якось знічено промовив він.

— Привіт! — усміхнулась у відповідь. — Що бажаєте придбати?

— Я, власне, не за продуктами. Я поговорити…

— Поговорити? Слухаю вас, — трохи здивовано відповіла Надя.

— Тут така справа…

Пилип розповів їй про ціль свого приїзду, про давню дружбу з її батьком, і як збирався влаштувати товаришу несподіванку на Різдво. Надя слухала Пилипа, а сама тим часом заповнювала цукерками паперові коробочки. Цукерки вже сипались через краї, але вона ніби й не бачила, а тільки сипала… сипала… На очах тремтіли сльози. Вона дивилась Пилипові у вічі, ловлячи кожне його слово. Ті слова були їй дорожчими за будь який дарунок, адже то були спогади про її батька.

Багато чого, із розказаного Пилипом вона не знала: не знала, наприклад, того, що якби не її батько, то Пилипа сьогодні, можливо, вже не було б у живих. Саме Іван врятував йому життя, коли «діди» його «підрізали». Не знала, що її батько чудово грав на гітарі, бо вдома він ніколи не брав інструменту до рук. Не знала, що велика латка обпеченої шкіри на батьковій спині не від того, що горів він у танку, а від того, що кинувся рятувати дитину з сімейної казарми, охопленої пожежею.

Іван не був багатим на слова. Не був він і хвальком. Про власні подвиги ніколи не розповідав. Не любив слави і похвал. Коли звільнився зі служби і повернувся до села — довго таксував на старенькій, ще батьковій машині. Ось і вся його слава. Кому як і чим міг — допомагав. У біді нікого не залишав. Головною своєю заслугою у житті вважав те, що правильно і чесно виховав донечку Надійку. А єдиною в житті невдачею, що не вберіг дружину Галочку від другої невдалої спроби подарувати йому сина. Не зумів відмовити від ризикової для неї вагітності, яка й загнала її в могилу.

— Після смерті мами, тато зробився мов сам не свій. Тинявся, як тінь. Ніби й жив, а був, наче тіло без душі. Зовсім перестав водити машину. З сусідами не спілкувався. Довгий час навіть до церкви не ходив. Все більше вдома та вдома, — продовжувала розповідь Надя. — Тільки часом, отак, вийде на дорогу, підійме погляд у небо, і шепоче: «Ти чекай мене, Галюню. Я вже скоро…» Тато сильно кохав маму, хоч на людях того не показував.

— Вони були щасливі? — запитав Пилип.

— Тато, думаю, був. Про маму менше впевнена…

— Чому?

— Не знаю. Можливо то мої тільки домисли? Але чому щаслива жінка так часто ридала б ночами? Я не спала, часто чула її плач… Хоча, яка зараз вже різниця? Не беріть в голову.

— А як ти живеш? Розкажи? Нелегко самій?

— А я не сама. Я з людьми, — відповіла Надя, якось двояко. — З людьми. Он їх, ціле село. Та й робота в мене… Тут часом таке твориться, що про все забудеш. Особливо перед святами. Сьогодні поштарка пенсію розносить. Почнуть люди до свят скуплятись. Приходьте самі, та побачите, що буде творитися під вечір.

— Ну тоді домовились. Ловлю тебе на слові, і прийду зустріти після роботи. Ти не проти?

— Домовились.

Пилип пустився до дверей, і вже майже вхопився за клямку, як раптом вернувся.

— Надю, скільки там у баби Сеньки боргу? Я заплачу…

Сонце помалу закотилось на захід. Огорнене червоним заревом, воно сповіщало людей, що днина завтра буде холодною. На вечір також добряче прохололо. Сніг під ногами схопило льодяною кіркою. На дротах електричного струму вигравали морозні іскри. Важкі сосни аж стогнали під товстим шаром свіжого снігу, що по полудні як узявся іти, то вщух, коли вже добряче стемніло.

Пилип підійшов до воріт крамниці саме тоді, коли Надя вже замикала двері.

— Надю, пробач. Майже запізнився.

— Нічого. Я не з боязких. Сама б дійшла.

— Звичайно дійшла б. Я й не сумніваюся, — зіщулившись від холоду, і натягаючи широкого коміра на вуха, відповів Пилип. — Як день минув?

— Як завжди перед святами — божевільно, — засміялась. — А у вас?

— У мене… У мене дуже цікаво: наносив бабі води; теребив з нею кукурудзу; рубав дрова. Баба Сенька сидіти не дала.

— О, життя в селі — воно таке!

Обоє йшли вузькою стежкою, що збігала від дороги, мимо Сенчиних воріт аж до Надиного дому. Біля воріт зупинились.

— Ну, ось я і прийшла, — показала в сторону обійстя дівчина.

— А, що, з тобою ще хтось живе? — здивувався Пилип, бо знав з Сенчиних слів, що Надя проживає сама. — Чому світло у вікнах?

— Ні, — тепер вже із серйозним, трохи розтривоженим обличчям, — то я так залишаю. Коли здалека бачу світло, здається, що вдома мене хтось чекає. Просто, так завжди було… Розумієте? Коли я ввечері затримувалась, батьки ніколи не гасили світла, і не лягали спати, доки мене не діждуться. Так було завжди. Розумієте?

— Розумію, — заспокоїв Пилип дівчину, очі якої вже почали наливатись сльозами. — Я б також так зробив. Ти йди напевно. Холодно?

— А може зайдете? Я вас вечерею почастую, а ви мені ще про тата розповісте. У мене й пиріг з капустою є? Ходімо, — вже майже тягнучи Пилипа за рукав просила дівчина.

Після смачної вечері Надя порізала пиріг на шматки, налила в горнята чаю. Дівчина всілась у крісло, а Пилип на диван і почав свої оповідки про армію.

— …А, згадав. Одного разу ми з Іваном, і ще одним… Як же його звали? Володька… Степан… Згадав — Толік! Ми троє вирішили у «самоволку» піти. На дискотеку! А замість себе скрутили покривала та подушки, ковдрами вкрили… Подушки, значить, замість нас «сплять», а ми, оце, на дискотеці з дівчатами танцюємо, й у вус не дуєм, що в казармі оголосили тривогу. Тривога, всі вишикувались, а нас нема. Ми танцюєм. Ох, і влетіло нам тоді… По пів місяця на «губі» відтанцювали.

Надя слухала, і уявивши всю ситуацію голосно сміялась. Її сміх, вираз обличчя, вогники в очах, і те, як вона наклоняла голову під час розмови, йому здалися сильно знайомими. Воно й звісно — вона Іванова дочка. Що тут дивного? Але ні, то було щось інше…

— А давайте, я вам татів армійський альбом принесу. Разом і на вас подивимось, бо я серед тих хлопців щось вас не пригадую. Може тим часом ще якусь цікаву історію згадаєте?

— Ти ніби мої думки читаєш. Саме хотів попросити, — відповів чоловік, зрадівши.

Надя дістала із шафи важкого, в шкіряній обкладинці з червоною армійською зіркою, альбому. Розкривши першу сторінку, на неї глянув тато. Такий молодий і красивий. Він посміхався куточками вуст. Надя всілася поряд із Пилипом, поклала альбом на коліна і почала перегортати сторінки. Раптом із альбому вивалилась купка старих, пожовклих світлин. Що це? Вона не раз і не два переглядала альбом, але цього тут точно не було. Вона впевнена.

Дівчина зібрала світлини серед яких був сірий невеликий добряче заклеєний конверт з підписом «Пилипу». Що за містика?

— Це для вас, — здивована, протягнула конверт.

Не менш здивований Пилип взяв його до рук, і, розкривши, почав уважно читати.

Пилип тримав аркуш в тремтячих руках і не міг ні підвести на дівчину очей, ні вимовити єдиного слова. Трохи второпавши, що сталося, він просто протягнув Наді листа, і вхопивши куртку в руки вибіг із хати у зимову ніч.

— Надю, доню, у нас, здається колядують.

— Ходімо до колядників, тату, — і накинувши Іванового кожуха Пилипові на плечі, дівчина широко відчинила двері колядникам…

— Христос народився!