Мереживо людських доль

Люди-не’люди!

Дивне створіння — людина. Сама ж створить, а потім сама ж зруйнує. Але ж Бог, якщо він і справді існує, а частково й еволюція з часом «відшліфували» людину, тобто підвищили її ментальні здібності і можливості, розвили інтелект, і здавалось би навіть культуру на відміну від перших жителів планети. Зробили з неї відмінний інструмент для прокреації, конструювання, але водночас і відмінного руйнівника довколишного середовища та всього самою нею ж створеного. Нічого у світі не стоїть на місці, то ж і розвиток людської свідомості також рветься до висот. Це відбувається автоматично чи штучно — без різниці, бо головне результат: людина має стати досконалішою з кожним роком, так воно в теорії і є. А на практиці?

Вперше з культурним інтелектом людини (чи, правильніше буде сказати, навіть, «маси людей» чи «населення»), я зіткнулася десь у вісім років. Не маю на увазі однокласників, бо в такому віці робиться багато дурниць, не задумуючись про наслідки, бо ще не усвідомлюєш в повній мірі весь їх тягар. Маю на увазі дорослих, здавалося б цілком розумних, частково або й високо освічених людей, поведінка яких мене шокувала, а сама подія, яка мене тоді вразила, запам’яталась на все життя. Ще й досі, згадуючи, жахаюся від того, що часом живемо поруч із людиною(людьми), а зовсім її не знаємо, хоча коли розповім свою історію, напевно багато хто подумає: що тут дивного? Зараз усюди так і це нормально.

Йшов 1982 рік. Щасливе дитинство і безтурботні літні дні: зранку і з коровою на вигін, або в рів, що через дорогу під лісом. Там і корову добре попасти можна, без страху, що в чийсь город зайде, і з подружками погратись, і суниці досхочу поїсти.

А ще, можна купатись у ставку. То ми, діти, так називали те мочило, а насправді, то була просто протипожежна яма, вирита за плотом газоскладу, і наповнена до верхів водою із брудного потічка з назвою Поточина, в який вище по течії сільські люди викидали різне сміття: здохлих курей та свиней, листя із саду, гнилу бараболю і навіть бите скло. За кілька місяців у тій болотяній гущі уже росла осока і квакали жаби, а вічно п’яний дід Петро сидів на березі аж з двома вудками, і все чекав, що одного дня впіймає карася. Не дочекався він карасів, проте й дітям купатися забороняв щоб «не сполохали рибу».

Півліта ми крутились довкола ставка з болотом, але як зранку так і ввечері дід Петро сидів, наче сторож, не допускаючи нас до води ані на крок. Енергія била ключем, подіти себе нікуди: суниць поїли; на траві у «резинку» поскакали; вінків наплели і своїм коровам на роги повдягали; анекдоти один одному порозповідали. «Нудьга»! — глибоко видихнувши застогнав мій десятилітній сусід Іван. Дійсно, нудьга! Худоба мирно пасеться, що й завертати не потрібно. Подумали ми, подумали, куди б то себе подіти, і вирішили: полізти через ворота до газоскладу й подивитись, що там діється всередині.

Ворота подолав найстарший Вітька, бо нам, малим, було не під силу, а потім відчинивши зсередини впустив нашу «банду» на подвір’я. Було нас душ сім — вісім, зараз всіх і не згадаю, але зграйка була добра. Як не старалися поводитись тихо, щоб дід Петро не почув, і не прокинувся, бо якраз задрімав у кропиві над ставком, доручивши нам свою корову хтось таки розкашлявся, а інші сміялись. Але дід все одно не прокинувся, бо напередодні погуляв на весіллі сусіда, то добряче «піддав».

Але нас все таки «застукали». Саме тоді, коли останній із нашої команди просунувся у хвіртку, із приміщення газоскладу вийшов чоловік і, обвівши всіх нас поглядом, поманив пальцем до себе.

Всі стояли наче вкопані і тремтіли від страху Ніхто не хотів бути першим, хто наблизиться до вуйка Василя (так його звали). Вуйкові було на вигляд років двадцять пять, але ми в селі всі його кликали вуйком. Навіть люди, яким було за 80-ять, також його кликали вуйком. Тому назвиську посприяло народження його племінниці Галочки. Василь в той день так «насвяткувався», що від радощів, взявши до рук батькову рушницю бігав по дорозі стріляв у повітря, і репетував: «Люди, я Галин вуйко!»

Василя вгомонили, але назвисько дали.

Вуйко Василь сам підійшов до нас, бо ніхто з нас не зробив в його сторону ані кроку. Ми були впевнені, що отримаємо добрих тумаків, бо порушили «територію державного значення», але помилялись. Вуйко був здоровим, двометровим, і кілограмами відповідав тому росту, але як кажуть: «Хорошої людини повинно бути багато», з вуйком те ж саме — здоровенний і добрячий. Він відгадав нашу цікавість, і без єдиного слова відчинивши двері настіж попросив нас до середини. Були ті, що думали, наче то вуйко нас в пастку заманює і втекли, а ті, хто залишився — не пошкодували.

Всередині сховища було цілих шість величезних кімнат. Знизу під будівлею знаходився підвал, в якому зберігалось різне колгоспне причандалля: сокири, лопати, граблі, тачки… Не знати, чому те все там зберігали. Можливо просто в колгоспі не знайшлося тому «багатству» іншого місця. Але в самих кімнатах було цікавіше. В трьох були балони різних розмірів наповнені газом. Одна була облаштована під кабінет вуйка Василя зі столом, чайником і рахівницею. А в іншій стояла величезна цистерна із «годинниками», різнокольоровими трубочками і шлангами, і з великим червоним краном. З неї вуйко «набивав» газом сільським людям балони. Він нам навіть показав, як то робиться, щоб вгамувати нашу цікавість.

Але всі ми бажали увійти в останню шосту кімнату, яку вуйко по якійсь причині обминав. А коли нарешті ми його вмовили, щоб відчинив двері — здивувались: вікно було затягнуте сірою товстою тканиною, тому не відразу ми зрозуміли, що там. Хтось навіть пожартував, що напевно вуйко нас там зараз всіх зачинить. Але, коли вуйко стягнув ту ганчірку з вікна — усі ми завмерли у подиві: в самому центрі стояла ціла ударна установка, на тапчані, збоку від неї лежала велика червона гітара, не дерев’яна, а справжня — електрична. На столі лежало два футляри: від скрипки, і від труби. А під самою стіною на тоненьких ніжках стояв білий синтезатор, як ми його називали — «Йоніка».

У нас від подиву перехопило дух. Вуйко Василь був хлопцем кмітливим, то ж першими закликав Вітьку з Ваньком, щоб ті пограли на барабані, а нам, дівчатам, дозволив торкнутися клавіш синтезатора. До труби і скрипки доторкатися не дозволив, але показав нам свою майстерність у грі. Так і сказав: «Ви діти, тому вам все цікаво. Йдіть, вгомоніть цікавість, щоб вночі спокійно спали».

Той день був незабутнім не тільки тому, що вуйко Василь нам грав і співав весільних пісень, а ще й тому, що дозволив усім зробити по одному дзвінку з його чорного робочого телефону до наших друзів. Навіть якщо ми не знали номерів, він швидко всі відшукав у довіднику. А ще було таке, що ми довгий час обговорювали. Це газована вода із сифона, яку вуйко Василь сам «заправив» газом із височенного синього балона. Ох і смакота: аж до мурашок в носі! аж до сліз в очах!

Літо підходило до закінчення, а з ним і наші відвідування вуйка Василя, які вже стали майже щоденними. Ми навіть домовились, що наступного літа він навчить усіх нас грати на різних інструментах, щоб ми могли колись, як він зараз з своїми друзями, грати на весіллях.

Але наші мрії обірвались пізньої осені, коли високий інтелектуально — культурний рівень котрогось із сільських жителів не знайшовши місця у дурній голові підштовхнув тіло до подвигу. Хтось невідомий просто підпалив склад, не задумуючись, що там газ, що це може стати трагедією широкого масштабу, бо через дорогу живуть люди. Комусь просто захотілось розваги: заліз на подвір’я, розвів багаття й залишив непогашеним. Багаття вчепилося огорожі, звідти по дереві вогонь піднявся до підсоботки[51], а далі на дах. Одним словом, поки погасили — приміщення добряче постраждало. Навіть барабани і гітара з «йонікою» трохи поплавились від жари, що дуже засмутило Василя, бо відчував себе винним, так як сам вмовив хлопців робити там репетиції, щоб нікому не заважати. А зараз така халепа, і кошти немалі. Не допоміг і протипожежний ставок, в якому на той випадок і води не знайшлося — одне болото. Добре, що хоч газові балони не постраждали та не наробили шкоди сусіднім оселям.

Кілька днів йшла евакуація балонів і всього приладдя із підвалу. А десь за тиждень склад й зовсім зачинили, ніби — то для ремонту. Ремонтувати ніхто не став, бо була пізня осінь, а в ту пору такі роботи не робляться. То ж домовились, щоб люди чекали до весни, а доки будуть міняти балони на площі коло магазину.

Так і перезимували.

Як тільки завесніло, і трішки прогрілось повітря, найближчий до приміщення сховища сусід Тимко надумав вибудувати собі гараж. Викопав місце під фундамент, заклав каміння, залив цемент і… гроші скінчились. Чекати до зарплатні ще цілий місяць, а гараж хочеться мати до зими. Цегли купити нема за що, то ж кмітливий сусід вирішив «позичити» кілька цеглин зі згорілої споруди. Подумав взяти з кута, там де згоріло. Все одно згодом приміщення ремонтуватимуть, то й тих кілька цеглин які він надбере, колгосп відшкодує без проблем. Зате в нього буде гараж. Так і зробив: першу тачку навантажував щоразу позираючи на дорогу, чи, бува, голова не їде; другу ходку вже зробили із жінкою двома тачками. Потім ще… і ще… і ще…

Робота тягнулась до вечора. Увечері за хлівом у сусіда була добра купа цегли, а в стіні будинку широченна діра.

Ранок розбудив мене не тільки світлом, а ще й голосним лупанням і дзеньканням, гупотом, криками і ревом мотопил. Виглянувши у вікно я побачила, що довкола складу возилися якісь люди. «Мабуть ремонтуватимуть, — подумала. — От і добре. Знову до вуйка в гості літом ходитимем».

Але, на жаль, то були не майстри. То були сільські руйнівники!

Я ще ніколи не бачила таких захланних[52] і безличних людських облич, як в той день, не дивлячись на те, що я знала кожного із тих людей. Звичайно, я була дитиною, і як всі діти пішла гратися на «згарище». Але хоч я була й малою — я чітко розуміла, що в такому випадку люди не діляться на добрих, чесних, безличних, дурних, розумних, жадібних, щирих, вчителів, лікарів, конюхів, доярок. Вони були однаковими! Вони мені здавались зголоднілими шакалами, що рвуть м’ясо із жертви навіть не впевнившись, що жертва вже точно померла. І не знайшлося ані одного, хто б зупинив, заборонив, нарозумив. Навіть сільське начальство на місці страти газоскладу не появилось…

«Люди» озброєні сокирами, молотками, довбнями, лопатами, тачками, ношами, відрами, і ще різним можливим інвентарем трощили будівлю на цеглини. Знімали шифер з крівлі, пиляли дерево, знімали з петель двері і віконні рами, випилювали ґрати із вікон, виривали із цвяхами дошки з підлоги, рвали каміння з фундаменту ще не зруйнованих мурів. Такого жаху я не бачила в своєму житті ніколи, ані до того, ані після того випадку. Мотоцикли з колясками, підводи, автівки з причепами, тачки і ноші, повні і порожні, до газоскладу і назад. Це було якесь жахіття! Так працювали тільки каторжники в концтаборах, яких я бачила у фільмах. То був нескінченний ланцюг із людей, ніби із мурах. І все це дуже швидко, підбігом і підстрибом, ніби на пожежу. А, ні! На пожежу так не бігли, тому й згоріло.

А коли закінчився день, про існування ще зранку на тому місці величезної споруди нагадувало тільки сіро-руде, ніби залите кров’ю побитої цегли і засипане цементом місце, що виднілося у видолинку з пагорба села.

А за завтра ті самі «люди» йшли до своїх звичних справ: лікарі лікувати, вчителі навчати, а інженери будувати. І всі здавалися збоку хорошими, вихованими, високоосвіченими людьми…