Мереживо людських доль

Зустріч

Вітер…б-р-р-рррр. Чому такий сильний вітер? У повітрі кружляє листя, що перезимувало під снігом. Зараз, коли сніг розтанув, і земля трохи підсохла, все воно піднялося вгору. Сонце робить спроби вийти з-за важких хмарин, які чорно-сірими плямами огорнули все небо. Сумно у природі сьогодні. З усіх сторін віє холодом.

— Весна, а у мене настрій зовсім не весняний, — сказала молода дівчина, що стояла на зупинці поруч зі мною.

— У мене також, — відповів сухо я.

Дівчина притримувала рукою волосся, що розносилося вітром у різні боки, закриваючи їй очі та обличчя.

Я і не розгледів, яка вона, чомусь було не до цього. У голові крутилися різні думки пов’язані з роботою. Ці вічні і нескінченні папери, поїздки, засідання і все інше змішалося в голові. Дівчина підійшла ближче до мене, ніби хотіла про щось запитати, але побачивши, що я зовсім не реагую на неї, відійшла на місце, де й раніше стояла. Я раптом ніби опам’ятався, і зробив два кроки в бік незнайомки.

— Вибачте, ви щось хотіли? Я задумався. Вибачте… будь ласка.

— Ні, то ви мене вибачте, що лізу зі своїми розмовами. Я не хотіла турбувати, тільки хотіла запитати, скільки залишилося часу до приїзду автобуса. Здається, мав би вже бути…

Я подивився на годинник, потім на дівчину і знову на годинник. Час вже був пізній, а автобуса все ще не було. Він спізнювався на цілих десять хвилин, а я й не помітив.

— П’ятнадцять хвилин на сьому, — відповів я.

— О, Боже, — майже викрикнула дівчина, — я запізнюся на лекцію!

— А я на роботу. Що робити?

Я глянув на неї співчуваючи, а вона у відповідь обдарувала мене легкою посмішкою. Посміхнувся і я.

— Ну, якщо змінити ситуацію ми не в силі, тоді будь що буде?

— Будь що буде, — відповіла незнайомка, — що вже поробиш?…

— Я Олена, — простягнула мені руку дівчина.

— Олег Петрович… О-о-олег, — відповів несміливо я, і потиснув дівчині руку.

Торкнувшись її руки, я відчув, якою вона була холодною.

— Дуже приємно. Радий знайомству!

Дівчина стояла на одному місці нерухомо, і дивилася мені рівно в очі.

— Холодно… — промовила вона і сумно посміхнулась.

— Холодно, — відповів я, і знявши свого плетеного шалика простягнув його Олені. — На, накинь на голову, застудишся. Вітер зовсім не весняний.

— Дякую не потрібно. Та де ж цей автобус? — Трохи знервовано перепитала дівчина в черговий раз, відводячи рукою волосся з очей, які вітер, ніби навмисне ховав під золотистими локонами.

У тьмяному світлі однієї єдиної лампи, яка ледь освічувала зупинку, я таки розгледів її обличчя: сині очі, ледь кирпатий носик, довгі-довгі вії, і губи, як бутон троянди: соковиті і червоні. Щоки, ледь рожевіли від холоду, і додавали худорлявому личку дівчини неймовірної краси. «Красуня» — думав я.

Раптом здалека долинуло якесь гудіння. Олена зосередила свою увагу на ньому.

— Автобус, ви чуєте? Це ж мабуть автобус. Нарешті поїдемо, уффф. Я вже добряче замерзла. Ще трохи, і довелося б просити у вас шарфа.

— Чому не взяла? Я кажу: хоча вже весна, але вітер…

З-за повороту показалося світло від фар, і дівчина не чекаючи, що я закінчу фразу, підскочила і заплескала в долоні, як дитина.

— Зараз поїдемо, може ще й встигнемо, — сама себе розраджувала Олена.

— Ох, щось я в тому дуже сумніваюся, — відповів усміхаючись я.

Автобус рухався повільно, як черепаха… Здавалось, що останніх сто метрів він їхатиме цілу вічність.

Нарешті та купа металобрухту зрівнялася з нами, і двері насилу відчинилися.

— Ще цих двоє, і досить. Пасажири, пройдіть до середини! Середина майже порожня, — кричав злий водій, хоча насправді, всередині також не було вільної шпаринки.

Олена зробила крок на першу сходинку і зупинилася, озираючись за мною. Я стояв біля автобуса, і не знав куди мені втиснутися, бо місця вже зовсім не було. Раптом якийсь небайдужий чоловік простягнув руку, і схопив мене за комір. Я ступив ногою на сходинку, і почув сильний поштовх у спину. Це був водій. Він вийшов на дорогу, і допоміг мені піднятися, буквально впихнувши мене до середини. Інший пасажир продовжував тримати мене за коміра, поки водій не зачинив двері.

«Ну все… Здається. Їдемо!» — заспокоював себе я.

Автобус потихеньку набирав швидкість. Люди ще намагалися якось прилаштуватися зручніше, але надії на зручність на було. Було чути одинокі голоси. Хтось важко зітхав. Хтось жалівся на біль в нозі і просив сусіда відпустити його руку. А у мене під ребрами був чийсь лікоть, який майже не давав мені дихати. Я дивився в очі Олені, стараючись зрозуміти, як їй їдеться. А лікоть тим часом все більше в’їдався мені в ребра. Я зміг ледь ухилитися і набрав повітря у груди. Олена також зробила спробу вивернутися, але була відразу блокована тим самим пасажиром «з ліктями». Світло в автобусі погасло, і настала повна тиша.

Я задумався про роботу, яку належить зробити протягом дня. Навіть на мить забув про незручності, коли раптом голова Олени схилилася мені на груди. Дівчина задрімала, а я боявся поворухнутися, щоб не потривожити її сон. Голова Олени помалу перемістилася мені на плече. Її обличчя було поверненим до мене. Я ж не знав, як мені бути. Я боявся навіть дихати. Хотілося, щоб цей момент не закінчився ніколи. Але автобус звернув на узбіччя, ближче до зупинки, і задні двері зі скрипом відчинилися.

— Ой, вибачте… — стрепенулася Олена. — Я задрімала та ще й у вас на плечі… Так незручно. Вибачте.

— Нічого, нічого, — відповів я з думкою про те, що не часто такі красуні сплять у мене на грудях.

Відкрилися передні двері, і я ступив вниз, щоб дати можливість зійти іншим пасажирам. Потім я простягнув руку й Олені. Вона, напівсонна стояла на вулиці, і страшенно тремтіла від холоду. Вітер, здавалося, дув ще сильніше.

— Ви замерзли? — запитав я дівчину із вічливості, хоча добре бачив відповідь.

— Зовсім небагато. Нічого, все нормально.

Більшість пасажирів вийшла, бо зупинка була поруч з базаром, і автобус наполовину спорожнів. Були навіть вільні місця.

— Сідайте. Вам напевно далі їхати, — запросила мене дівчина. — Я невдовзі виходитиму, через кілька зупинок, біля університету.

— Ні, ні, дякую. Сідай ти, будь ласка, я постою. І не треба звертатися до мене на «ви» після того… що між нами було, — невдало пожартував я, від чого опустив погляд.

Дівчині стало незручно, і я відчув свою провину.

— Пробач, це невдалий жарт. — виправдовувався я.

— Я розумію. Ви вибачте… Ти вибач, — поправилася дівчина, — адже я дійсно спала у тебе на плечі? Мені так незручно, правда.

Автобус рушив з місця і продовжив заданий маршрут. Він їхав вже набагато швидше, а я все думав: чому він зараз не повзе, як черепаха? Чому цей приємний момент не можна хоч трохи розтягнути? Чому потрібно буде зараз виходити, і знову приступати до щоденної, і такої мені обридлої на цій фабриці, роботи. А як же Олена? Їй напевно також вже набридли ці книги, нескінченні лекції, як і всім студентам? Тим більше, з настанням весни…

— Де ти працюєш? — перебила мої роздуми дівчина.

— Я, я, гммм… — я запнувся, бо хотів вже щось видумати, що працюю головним бухгалтером чи інженером, щоб вразити дівчину, але подумавши, що не бачу сенсу в брехні, відповів, — я, я секретар на фабриці підшипників, тій, що поблизу університетських гуртожитків. Знаєш? А ти де навчаєшся?

— То ми сусіди. Я в університеті навчаюсь, а живу в тому самому гуртожитку, що поблизу фабрики підшипників… Знаєш? — вирішила розрядити трохи напружену розмову дівчина. Цей рік у мене останній. Я майбутній філософ.

«Розумна!» — подумав я.

— Може зустрінемося, та продовжимо наше знайомство? — вагаючись запитав я, а сам уже чекав відмови.

— Чому б і не зустрітись? — з легкістю запитала дівчина. — Ніколи не зустрічалася з секретарями підшипникових фабрик, — продовжувала усміхаючись вона. — Жарти жартами. Ти серйозно про зустріч?

— Цілком серйозно. Чому б і ні? — вже більш впевнено в собі відповів я.

— Тоді домовилися! Де зустрічаємось?

— У фабричному кафе? Там готують смачну каву… О шостій, добре?

— Ну, тоді до зустрічі? — з посмішкою на обличчі запитала вона.

— Зупинка «Університет». Виходимо. Студенти, не забувайте свої речі! — кричав водій.

Автобус зупинився.

— До зустрічі, Олегу Петровичу! — випередила мене дівчина.

— До зустрічі! — відповів я все ще нерішуче.

Олена вийшла і швидко злилася з потоком людей, що прямували в бік університетського гуртожитку, і швидко зникла за рогом будинку.

Я стояв поруч з газетним кіоском, і розглядаючи себе в немитому склі думав: «Це ж треба: вже злегка посивілі скроні; ці окуляри, з оправою далеко не модною; цей шарф в чорно-білу клітинку ще батьків; ця, вже зовсім не нова куртка, штани старі, поношені черевики, і цей портфель, набитий різним барахлом, він теж десятилітньої давності. Ну і сам я далеко не молодий і не красень… Треба ж, така красуня і я. Це просто неможливо! Їй двадцять три від сили, а мені? Мені за пару років — сорок. Це просто якісь мої нереальні фантазії. Напевно вона пожартувала? Так! Це просто хороший жарт… А я, старий дурень, вже повірив. Ну і дурень…»

Весь день пролетів в думках про майбутній вечір… Скільки всього потрібно зробити: треба постригтися, привести в порядок костюм (який завжди був в робочій шафці), треба б купити хоч якісь квіти, і потім… І раптом в голові промайнула думка: «Навіщо це все? Вона не прийде, а ти, старий дурню, вже й повірив? Ти що, думаєш, що це так просто? Навіщо ти їй? Вона молода, красуня, розумниця. А хто ти? Там у тих інститутах такі молоді й красиві парубки навчаються, що куди тобі до них. Та й чому саме ти? А чому б і ні? Я ще навіть дуже ого-го! А що таке сорок? Сорок у чоловіка, це друга молодість. Та-а-а-а-ак… Я тут думаю про різні дурниці, а час летить.

О, Боже! Вже 17.30, а я ще нічого не зробив. А що мені робити? Та й яка може бути зустріч? Ні, я все ж піду. Я повинен переконатися, що ця дівчина, як увсі попередні, не жартує зі мною. Жінки всі із одного тіста виліплені. Їм би тільки насміхатись, та за носа водити… Ось, зараз зав’яжу краватку і піду. Але чи потрібно?…Так, 5 хвилин на дорогу, а прийти треба з ввічливості раніше. Купити квіти. Але які? Троянди? Гвоздики? Що я знаю про квіти? Нічого. Що вона любить? А хто зна? О, Боже-е-е!!! Не для мене це все! Ох, не для мене!!! Зачепив на свою голову. Жив же я якось досі без жінки, і нічого… Воно мені потрібно!?

Квіти, які ж вибрати? Зараз куплю не дорогі, все одно не прийде. Ось, підійду до бабусі, що від ранку стоїть і мерзне поряд із газетним кіоском. Віддасть напевно дешево, щоб швидше продати. Олена все одно не прийде, тоді навіщо витрачатися? Так… Все… Пішов! Ах, портфель не забути, папери взяти, завтра по дорозі занести в управління. Йду, і будь що буде!

Ось і заводська кав’ярня, і стовп з ліхтарем, де думав дочекатись Олену. І я, як другий стовп під ліхтарем стою. Як дурень, з букетиком зів’ялих пролісків за двадцять гривень. Все одно не прийде. Чекай, чекай дурню, чекай, і знай, як вірити молодим красуням. Не вперше ж за ніс тебе водять, а ти все одно в ту яму падаєш. Вже й шоста… й пів на сьому. Та що ж це? Вже сьома, а її все немає. Чого я тоді чекаю? Кого чекаю? Якусь дівчину, з якою, можливо, більше ніколи не зустрінуся. Чому я досі вірю в різні жарти, як хлопчик? І цей букет… Як дурень чисто з ним стою… Куди б його викинути? А, от і урна…

Тільки-но замахнувся, чую:

— Привіт, Олег! Вибач, — всміхаючись сказала Олена, — розумієш, готуюся до сесії, затрималася.

О, диво! Янголи в моїй голові у той момент заспівали «Осанну». Вона прийшла! А я вже й не вірив. Думав: щастя не для мене. Прийшла!!!

— Привіт, — сказав я, і гордо простягнув Олені букет з декількох пролісків, далеко не першої свіжості. — Ось, це для тебе. Перші… весняні…

Я розмовляв голосно, намагаючись привернути до себе увагу перехожих. А, нехай бачать усі, яка красуня поруч зі мною. Хай заздрять.

— Спасибі, спасибі, мені дуже приємно. Мені ніхто ще ніколи не дарував квітів. Спасибі, Олеже! Спасибі! — Раділа Олена як дитя.

У кав’ярню ми тоді не пішли. Ми гуляти парком. Олена мені про щось говорила, а я й не чув її слів. У голові шуміло від щастя. Я і така красуня. Якийсь секретар і філософ! Це треба ж було такому статися. Може це моя доля? Може я все життя чекав того автобуса? Ми дивилися на зірки, які ледь виднілися через покривала темно-сірих хмарин. Я досі не вірив, що все це діється зі мною.

«А може це сон? Ну, якщо це і сон — то він прекрасний». — Думав я.

— Правда, Оленко? — запитав я вголос.

— Що? Що правда? — вона подивилася на мене і засміялася. — Думаєш, все це сон?

— Зовсім ні. Я нічого такого не думав, — відповів я, і голосно підтримав сміх Олени…