Мереживо людських доль

Квіти на підвіконні

Ну й що з того, що любилися? Що з того, що кохались? Видно, не суджено їм було бути в парі. Видно не доля…

…Світлана з матір’ю проживали у старій однокімнатній «хрущовці» на краю міста. Так склалася доля, що батько їх покинув. Здавалось, з ким не буває. Не зрозуміли люди одне одного, не» притерлись», не зійшлись характерами, ось і розлучились. Але якби ж то так. Тут зовсім інше: Світланин батько залишив матір не задля будь кого, а заради дружини свого власного брата. Так вже сталось. Що ж нині судити чи жалкувати? Світланина мати також досі його чекає, хоча у батька вже нова родина і інші діти.

За всі ці роки батько ані разу не з’явився, і навіть не дався чути. Як Світлана його чекала. Як прислухалась до кожного кроку за дверима, до кожного чоловічого голосу. Їй здавалось: ось зараз він увійде, поцілує її, можливо попросить пробачення за довгу відсутність, а можливо зовсім без слів візьме її на руки, і підкине високо-високо, як тоді, коли їй було чотири роки. Як того дня, коли він пішов із їхнього життя. Тоді їй здавалось, що то не батько, а ніби ангел її тримає у своїх обіймах. Так їй було спокійно і затишно. А потім все враз погасло, посіріло, опустіло…

Але батько не приходив. Натомість у Світлани появився коханий, Володя, який звичайно не міг замінити їй батька, але з його появою вона відчула міцне плече підтримки. Завжди й у всім Світлана могла покластися на свого хлопця. Він навіть домашні чоловічі роботи у її з мамою невеличкій квартирці переклав на свої плечі.

Світланина мати також дуже звикла бачити хлопця щодня у них. Вона вважала його рідним. Мати була спокійною за дочку, коли йшла у нічну зміну на пекарню, залишаючи молодих разом. Володя ніколи не дозволив би собі образити Світлану. А що вже постояти за дівчину вмів, тут без сумніву. Навіть пики бив якимось двом «громилам», коли один із них сказав щось нецензурне в адресу дівчини. Він тоді й сам добрих тумаків дістав, але за честь коханої заступився.

Ще з перших днів їхньої дитячої дружби, мабуть з класу шостого, так повелося, що кожного ранку перед тим як Світлана прокинеться і відслонить фіранку на віконці кімнати, він клав на її підвіконня букетик квітів. Вони були завжди різними: польовими, лісовими, купленими на базарі, і навіть краденими з міської клумби. Але не було такого ранку, щоб бодай одну квіточку він не поклав на її підвіконня. Одного разу захворівши, навіть свого молодшого брата відправляв з квітами, щоб Світлану не розчарувати. Благо, жили вони в одному кварталі.

Життя розлучило молодих людей, коли Володі прийшла повістка до армії. Його відправили аж у Севастопіль, а вона вступила до інституту в рідному місті, і з головою погрузла в науку. Здавалося б: що то рік Але для закоханих в розлуці він такий довгий. Кожен день як місяць. Світлана чекала. Щодня писала листи, хоча могла скористатись мобільним, і надсилати СМС-ки. Та їй здавалось, що писати на папері, то набагато романтичніше. Володя також їй писав часто. Вона складала всі його листи до купочки, і перев’язувала рожевою шовковою стрічкою, як іноді роблять героїні кінофільмів. Світлана уявляла собі той день, коли її коханий повернеться, вони сядуть разом, і перечитають всі листи до єдиного.

Якби ж то знав, де впадеш, то й підстелив би…

Пізнього лютневого вечора дівчина поверталась з бібліотеки. Щоб дійти додому, потрібно було перетнути добрий шмат парку. Місце не зовсім безпечне, але Світлана щодня цим парком ходила, бо жила поруч. Дівчина швидкою ходою долала останні метри неосвіченого парку. З навушниками у вухах, вона й не почула, коли до неї підкрались кілька добряче випивших хлопців. Один шарпнув за рукав, інший штовхнув у плече, третій схопив за куртку і собі відштовхнув. Скільки було тих поганців, дівчина толком не знала, бо вони снували довкола неї туди-сюди як снують комахи навколо засвіченої лампочки. А потім удар: боляче і темно.

Що було далі, вона пам’ятає смутно, але коли отямилась, у неї сильно болів живіт і розтріскувалась голова, а з рота смерділо спиртним. Сама вона була напівроздягненою. «Господи, мене зґвалтували?» — перше, що прийшло на думку дівчині. І то було правдою. Коли спробувала підвестись, відчула сильний біль у всім тілі.

Дійшла додому наче зомб і прямцем під гарячий душ. Коли вода з теплої стала холодною наче прокинулась від якогось дурного сну. Тоді й розридалась. Ридала так, мов би помер хтось найрідніший. Мати все чула, і навіть запитала що з нею, але Світлана збрехала матері, що провалила екзамен. «Ну й чого дурненька ревеш? Перездаш. Скільки б горя» — заспокоїла дівчину матір.

Світлана покинула інститут. Зовсім замкнулась в собі. На листи від коханого, що приходили майже щодня, не відповідала. А що вона йому відповість? Як пояснить, що вона втратила те, що берегла для нього скільки років. Як доведе йому, що була зґвалтована, коли вона навіть матері не призналась. А який толк матері розповідати? Її мати хоч і недурна жінка, але чомусь усіх зґвалтованих дівчат рахує за повій. Каже: «Ось я скільки років ночами ходжу, і ніхто мені нічого поганого не зробив. А ті повії повдягаються у короткі спідниці та чоловіків зваблюють. Самі собі вишукують пригод, а потім плачуть». Ось і всі мамині слова. Як такій признатись? Хіба така зрозуміє чи пожаліє?

А тут ще одна проблема додалась. За місяць Світлана зрозуміла. що вагітна від ґвалтівника. Ну чому біда ніколи не ходить одна? Що тепер буде? Що робити? Як діяти? До кого йти? Кому казати? В кого просити допомоги? Запитань купа. Голова аж розтріскується від запитань, а відповідей ані одної.

Рішення прийшло несподівано, коли відривала білий край від газети, щоб скрутити собі цигарку із «травки», яку вже кілька днів випрошувала у сусіда, бо та «допомагала їй трохи заспокоїти нерви і призабути проблеми». Світлана наткнулась на об’яву, що табір дитячого відпочинку «Світанок» запрошує молодих людей на роботу. Довго не роздумуючи зібрала речі, залишила матері записку, і вхопивши паспорта побігла на автовокзал, звідки відправлявся автобус.

У таборі зустріли добре. Взяли на «ставку» помічниці кухаря, ще й кімнату окрему дали. Світлана ночами думала відробити місяць, отримати зарплатню, і тоді вже можна буде думати про аборт. Вона не хотіла цієї дитини. Вона не мала права її народжувати, бо то був би спогад на все життя про ту жахливу подію, яку їй прийшлось пережити.

Місяць минув. І хоча роботи було мало, бо до першого заїзду школярів був це цілий місяць, це й час для Світлани все одно був дуже важким. Постійна нудота ніяк не йшла в контакт з роботою на кухні, хоча й варили мало, тільки для персоналу табору, але й того вистчило, щоб нанюхатись. Запах страв виривав із Світлани все нутро, але вона, що було сил трималась, бо додому з дитиною вертатись ніяк не могла. Якщо скоріше матері нічого про зґвалтування не сказала, то зараз як вона пояснить, що повернулась з іншого міста вагітною? Мати ніколи не повірить, що її дочка не «нагуляла» собі кидькака. Вихід — тільки аборт.

Світлана відпросилась у директора поїхати на кілька днів додому, збрехавши, що захворіла мати. Він не заперечував, відпустив з умовою, що вона відпрацює.

Дівчина вийшла із корпусу, і подалась довгою доріжкою до воріт табору, за якими була автобусна зупинка. Не встигла вона вийти за ворота, як її наздогнав молодий хлопець, що також збирався до міста. Хоча кілька днів тому вони уже бачились, але не були знайомими, що зробили тільки зараз.

Вони довго розмовляли. Цілих дві години. Виявилось, що Микола, так його звали, із того ж міста, що й Світлана. Вона розповідала про себе, він розказав трохи про своє життя. Вона довідалась, що він навчається в університеті на педагога, а в табір привозив документи, бо тут відроблятиме виробничу практику. Розповів, що сирота. Батька не знав, а мати померла зовсім недавно. Про себе Світлана розповіла тільки те, що могла. Не казати ж майже незнайомому чоловіку, що вагітна, і що саме зараз їде робити аборт. Здавалося б, їде вбивати дитину, а почуває себе спокійно і легко, хоча зранку була сильно знервованою і розбитою, бо цілу ніч проплакала над болючим рішенням. А зараз їй було так добре, як тоді в дитинстві у тата на руках.

Не доля була Світланиній дитині померти, проте доля була зустріти його, Миколу. Через негативний резус фактор крові лікар відмовив дівчині в операції, пояснивши, що наслідки можуть бути дуже поганими: в неї більше ніколи не зможе бути дітей. Лікар дав час подумати ще місяць, а потім, якщо вона таки прийме рішення перервати вагітність, то він звичайно не зможе їй відмовити.

Вона була шокована такою новиною. Не знайшла в собі сил навіть побачитися з матір’ю. Коли повернулась у табір, лягла в ліжко, і пролежала так до ранку не зімкнувши повік. Плакала, палила цигарки, до яких прив’язалась після сусідової «травки», і знову плакала. Коли зранку у її двері постукали, вона так і сиділа на ліжку, в піжамі з розбурханим волоссям і заплаканими очима. Двері тихо відчинились. На порозі стояв Микола. Тоді він і став для неї тим, хто вислухає, хто підтримає, хто підставить своє сильне плече. Їй треба було комусь виговоритись, бо серце рвалося від болю і образи за себе, а сказати й поскаржитись на гірку долю нікому.

Після Світланиної сповіді Микола довго не роздумував. Він просто взяв її за руку, і попросив стати його дружиною. Ось так, просто. Можливо вирішив підтримати її, а може просто стати батьком для її дитини. Таким батьком, якого в Миколи ніколи не було.

Світлана також довго не роздумувала. Вона згодилась, бо це був у її ситуації єдиний правильний вихід. Що тут думати? Живіт росте, а з таким ризиком як у неї аборт вона вже точно не робитиме. Володя як і повернеться, то навіщо вона йому буде така… змарнована? Нехай краще думає, що вона його зрадила. Хай краще так, аніж пояснювати чи доводити йому правду. А можливо та правда його ще більше ранить, як її зрада? Він її так кохав, а хтось взяв, і зламав його ніжну квіточку. Розтоптав і викинув. Чи потрібна йому така болюча правда?

Микола і Світлана одружились. Вже два місяці, як вони живуть разом в таборі, де й працюють. Чи щасливі? Як сказати? Живуть… Микола щасливий, бо Світлана хороша дружина: уважна, добра, мила. А ось чи кохає вона його? Ні, не кохає. Він це добре знає. Він знав з першого дня, що кохає вона іншого хлопця. Він її не звинувачує. Вона ж йому чесно призналась, а він погодився. Що ж тепер шукати винних? Можливо з часом вона його й покохає? До того ж, вони майже не знають одне одного.

Вересень добігав до половини. Скоро вже повертатись до міста. Почалося навчання. Табір закривають. Як тепер бути? Куди йти? До Миколи? До мами? Мама… вона ж навіть не знає, що її дочка вийшла заміж. Боже, що то буде, коли вона дізнається? Але ж мусить колись дізнатись. Що вже буде…

Молоді від автобуса відразу відправились до Світланиної матері. Треба їй все сказати, що Світлана тепер одружена, і що її мати вже зовсім скоро стане бабусею.

Мати зустріла молодих не радісно. Вона зовсім не чекала такого від своєї дочки.

— Як же ти могла? Як ти могла? Що тепер буде? — верещала мати таким диким голосом, якого Світлана не чула від неї за все своє життя.

— Нічого не буде. Я сама все Вові поясню.

— Що поясниш? Що ти йому скажеш, що як остання повія переспала з першим, хто трапився.

— Мамо, я не повія… — заперечила Світлана.

Захистити жінку від нападок матері втрутився Микола.

— Галино Андріївно, не смійте називати мою дружину такими словами!

— Гм, ти диви який сміливий: його дружину! — перекривила зятеві слова теща. — А ти знав, що твоя благовірна чекала хлопця з армії? Знав? Що тепер буде?

— Нічого, не буде, Галино Андріївно. Ми самі в цій ситуації розберемось. Це ж не ваші проблеми, як на те пішло, — відмовив Микола і вийшов до коридору, залишивши жінок самих.

— Не мої? Ще й які мої! Ви ж мені честі увірвали! Як я людям в очі тепер дивитимусь?

— Яким людям, мамо? — перепитала Світлана.

— Батькам Вовиним. Чи вони не люди? Що я їм скажу, коли зустріну?

— Мамо, все обійдеться, — старалась втихомирити матір Світлана, але та розійшлась не на жарт.

— Безлична, безчесна тварина ти, Світлано! Ось ти хто! Геть мені з дому, щоб очі мої тебе не бачили! Вас обох щоб я більше не бачила! Ніколи! Обоє геть! Геть! — Не своїм голосом кричала Галина закриваючи очі руками.

Двоє бачили, що говорити з матір’ю в такому стані неможливо. Світлана зі словам «прощай» вийшла в коридор, де її вже дожидався чоловік.

Осінь минала, а з нею минали і втихали тривоги, що обвивали мов змії Світланину душу. Помалу вщухав біль. З першими рухами дитини вона почала сприймати цю вагітність по іншому. Навіть почала забувати, як саме вона завагітніла. Здавалося б: хіба таке забудеш, але Світлана дійсно менше думала про ті події. Микола дарував їй всю любов та турботу, яку тільки міг. Навчався і працював одночасно, щоб тільки отримувати сім’ю, і придбати все необхідне для синочка, що вже незадовго народиться. Микола й сам сприймав цю дитину, як свою власну. Світлана дивувалась, і дякувала Богу, що у неї так все склалося, хоча в її серці жив тільки один чоловік — Володя.

Після зустрічі з Володею, і розмови з ним, вона почувала себе дуже спокійною. Він її зрозумів, і ані словом не виказав образи. Він просто побажав їй щастя. Щастя було поруч. Люблячий чоловік, скоро народиться син. Вони вже навіть ім’я дитині придумали — Лесик.

Пізня листопадова ніч змінила Світланине життя, яке здавалось потекло правильним руслом. Пологи почалися несподівано скоріше терміну. Води відійшли, а Микола, як на біду, в нічну зміну, бо згодився підмінити колегу. Вона його так просила, щоб не лишав її саму, але звідки йому було знати, що пологи почнуться саме сьогодні. Світалана викликала швидку, і зателефонувала чоловіку, щоб він їхав прямо до лікарні. Якби ж вона тоді знала… Якби ж вона знала, що та розмова з Миколою буде останньою.

Микола, як тільки почув, що Світлана народжує, випросив автівку у товариша, і помчав до лікарні. Таким щасливим, як в той момент, він ніколи не був. Адже саме ця дитина змінила його життя. Внесла в буденну сірість трохи яскравих кольорів. Він їхав швидко, щось наспівуючи, і роздумуючи над тим, як він буде ростити їхнього синочка, як буде гуляти з ним містом, як буде у всім допомагати Світлані. А коли малий підросте — вони куплять вудочки і підуть рибалити, або всі троє кататимуться на велосипедах. «Це ж так чудово — син! Я тато, тато!» — Кричав Микола у відчинене віконечко автівки, долаючи останні метри дороги до щастя.

Не помітив чоловік, як із-за повороту вискочила вантажівка. Загальмував. На слизькій дорозі машину занесло, і перекинуло кілька разів. Швидка приїхала дуже скоро, але лікарі зробити вже нічого не змогли. В той самий час, коли Світлана народжувала Лесика, душа її чоловіка Миколи відлітала у небо.

Як жила після смерті чоловіка, як страждала, як ридала ночами — знав тільки Бог. Люди того не знали, бо навіщо їм знати? Чим вони допомогли б? Єдиним, хто тримав її на світі був маленький синочок. Одного разу вона навіть задумала звести порахунок з життям, і вже навіть стримала пігулки в кулаці, щоб випити, заснути, і померти не відчувши болю. Але в той момент дитина заплакала. Світлана шпурнула ліки на підлогу, і побігла до ліжечка. Виходить закон життя — це закон бумеранга. Ще недавно Світлана врятувала життя своїй дитині, відмовившись від аборту, а зараз синочок врятував життя їй.

Весніло. Березневий день розбудив Світлану лагідними сонячними промінцями, що пробивались через тонкий шовк гардин, і витанцьовували на стінах кімнати. В колисці вовтузився синочок. Пора підійматись. Така вже материнська доля: як би не хотіла довше поніжитись у ліжку, дитина кличе. Світлана підвелася з ліжка, зібрала у хвіст своє довге русяве волосся, і одягнувши халата підійшла до малого. Дитя тягнуло до неї маленькі рученята, усміхалось своїм беззубим ротиком, щось по дитячому белькотало.

Жінка взяла малого на руки, поцілувала, і тісно пригорнувши до себе підійшла до вікна. Сонце ще більш освітило кімнату, в якій вже так довго бродили сутінки. Захотілось відчинити вікна, впустити трохи світла, і свіжого повітря. Світлана відслонила гардину, глянула за вікно, і завмерла… На підвіконні лежав великий букет пролісків…