Мереживо людських доль

При «меншім» обійшлось

«Господи, допоможи дійти».

Наталька йшла важко дихаючи і зігнута майже удвоє. Важкими ногами вона місила талий сніг, що вже й на сніг не походив, а більш на рідку манну кашу. З глибоких калош на майже босу ногу, бо те що виглядало шкарпетками, ними назвати було не можна, цюркала чорна вода. Жінка не підіймаючи очей на перехожих йшла центральною сільською дорогою, що вела під горб від ферми аж до хреста.

Маленька площа, де стояв сам хрест служила людям зупинкою, місцем для побачень, і роздоріжжям трьох вулиць. Наталька повертала у вузеньку вуличку. Ще три хати і вона буде вдома. Але до хреста ще треба «долізти». Так, не дійти, а саме долізти, бо сил іти зовсім не лишилось від тяжкої ноші. На Натальчиних плечах розлігся важкий широкий міх набитий кукурудзяною січкою. Дном міх шкріб по дорозі, бив жінку по п’ятах, але піднести його вище не вдавалося. Наталька ростом невеличка і сили зовсім нема, а нести треба. Вдома на той корм чекала корова.

Наталька щодня тягнула своїй годувальниці з ранішньої дойки мішок сухого кукурудзяного бадилля, січки чи силосу з останніх сил. В дощ чи сніг, в мороз чи спеку люди могли бачити Натальку з міхом на плечах, яка ледве пересуваючи втомлені ноги брела дорогою. Завжди мовчки. Завжди не підводячи очей. Ні вам «Слава Йсу», ні «Добридень». Чисто, як німа.

Чи то від втоми, чи від сорому за свою нещасну одежу, на якій була латка на латці, Наталька мало з ким розмовляла. Ніхто ніколи не бачив ні її усмішки, ні сліз. Жінка без емоцій чи без серця? Хто б знав? Але як розповідала баба Петрунька, яка завжди сиділа на стільчику коло хреста, і веселила перехожих своїми оповідками, колись Наталька була першою дівкою в селі. Що по вроді, а що по вдачі. А як заміж за свого Митруня вийшла — як зламали дівку. Як вмерла зробилася.

Ніхто не знав, що там у них з Митром сталося в першу ніч, але на ранок молодицю було не впізнати. Вийшла до колонки по воду в якімось лахмітті, як жебрачка. Ні до кого не віталася, ні з ким словом не обмовилася, набрала води у відра і чкурнула за браму. Так сьогодні, так завтра, так щодня аж до нині.

Місяць по весіллі Митро повів Натальку записувати до колгоспу, бо треба було робити. В татовій хаті вона могла сидіти коло вікна і вишивати чи плести цілими днями. Мала два брати і тата, що приносили хліб додому. А у Митра не засидишся: і худоба, і свині, і кури, і городи. Копання бараболі припало якраз на перший шлюбний місяць. То від досвітка до ночі обоє були в полі. Помочі у сусідів не просили, бо Митро казав, що вони молоді і самі впораються. А після бараболь пішла Наталька за доярку, і ось тягає за дійки колгоспну худобу вже тридцять «з хвостом» років. Та вже не довго. Ще рік і буде пенсія.

Наталька надіялась хоч на пенсії відпочити. Внуків побавити. Не насиділась вона з дітьми, то хоча з онуками надолужить. Тоді роботи руки в’язали, і Митро… Як тільки видів де, що жінка зупинилась на хвильку — як колька йому в око. Відразу якусь роботу їй знаходив, або посилав за чим. І все примовляв: робиш не робиш — живо ходи! Баба має мати рух». То була його улюблена приповідка. Вже й люди насміхались з тих слів.

А коли в неї було таке, щоб не робила? Вона завжди робила. Здавалось, навіть уві сні марить городами, коровами, будовою. Як було не марити? Митро був хлопом господарським, то жити в залишеній батьками хаті не хотів. Завалив мазанку, а на її місці виросла височенна будова із п’ятьма кімнатами та всіма зручностями.

Наталька з Митром в тій хаті разу не спали. Митро не їм хату клав, а синам. Самі і в кухоньці доживуть до смерті. Скільки того віку вже лишилось? Точно менше як прожили. А сини, два «професори» (так їх називав батько), в місті живуть. До села раз в рік, як за кару Божу їдуть, щоб відбути Великдень, набити добре торби і назад. Скільки труду вкладено в ті маєтки. А кому того треба? Всі до міста втікають. Митро з Наталькою завжди вчили синів любити село і землю, як любили її вони. А чому вже так сталось, що після інститутів вони забажали в місті жити — загадка, але обидва не вернулись до рідного дому, хоча поросяток, курочок, барабольку, фасольку, горішки, помідорки квашені і все інше вирощене невтомними вже немолодими рученьками їхніх батьків сини смакували з апетитом, аж прицмокували.

Раз у місяць Митро винаймав в колгоспі машину, і набивши в торби всякого добра їхав у місто до синів. Наталька у дітей майже ніколи не бувала, бо ферма. Сини «радо» зустрічали тата. Невісток на той час ніколи вдома не було, як і внучат. А як коли і були, то швидко кудись збирались. То їм з дітьми на танці, то в музичну школу, то на малювання. Зайняті, що край!

Тато входив у хату, затримувався недовго. Часом і без чаю з дороги. Потім віддавав частку гостинців одному синові, і велів водію їхати до другого. Там батька приймали не тепліше. За кілька годин він вертався додому, хоча машину брав на цілий день. А вдома брехав жінці і сусідам, як всіх їх вітають, і шлють їм привіти його сини. Наталька вірила і раділа. Сусіди вдавали, що вірять. Робили вигляд, що їм приємно. Дякували у відповідь. Добре слухати неправду коли правду знаєш.

Наталька всунулася з мішком до хліва. В очі вдарив клубок пару і розчинився у холодному повітрі. Жінка скинула мішок із плечей та повалила до підлоги. Корова тихо мукнула і перебираючи ногами, дивилась жінці просто в очі. Чекала доїтися.

У Натальки сил зовсім не лишилось. Слабість оволоділа її тілом. А ще тільки ранок. Зимовий день хоч і не довгий, та все ж більша його частина ще попереду. Вона зняла із себе куфайку, повісила на клинок. Розмотала грубу хустину. Зняла чорний засмальцьований халат. Присіла на низенький стільчик, сперлася на мокру стіну хліва. Ноги пашіли від холоду. Кожен палець тьохкав і нив, як чиряк в останній день.

Наталька закривши очі вслухалася у біль в усьому тілі. Роздивлялась по собі, водила очами по одежі, якщо так можна було назвати те лахміття, в яке вона була одіта. Стара обстрипана спідниця, що дала сусідка, бо мала викидати. Наталька взяла. До роботи буде. Колись сині рейтузи, сьогодні вже майже незрозумілого кольору, ще й припалені в кількох місцях, бо сушила коло груби. Червоний, такий красивий колись синів светр, з оберненими і перешитими навиворіт рукавами, бо лікті вже вилазили. Ось і обернула дірами всередину. Все доношується, тліє прямо на жінці. А нового нема. А що й є чистіше та новіше, то вже вдома вдягає, як хто до хати загляне в свята. Як каже Митро: до ферми і так добре. Нема чого добро переводити. Не в конторі ж сидить». Байка, що старе, аби тепле.

Але якби ж воно тепле…

Вже багато років Наталька не купувала собі ніякої обновки. Що було старе, те й доношувала. Гроші в руках тримав Митро. Навіть зарплатню за жінку отримував. А їй завжди казав, щоб не займалась тим, до чого не здатна. Вести рахунки в хаті його робота. А в неї свої обов’язки. Наталька не сильно й пручалась до грошей, але інколи так і боліло під серцем, як чула від колєжанок, що були на базарі та купили до свят то капці, то хустку. А одна взагалі (як вчителька), купила собі пальто з коміром із норки. За триста рублів!!! Наталька в Митра на покупки грошей не просила. Обходилась при меншім: що можна було латати — латала, що перешити — перешивала. А було, що й з двох светрів робила один. Всяко бувало.

А нині, як така криза в магазинах, навіть хліба нема, не те що лахів. І купити нема де. Хотів би, а нема. Ось, позавчора баби в стайні говорили, що мало не побили продавщицю за пару тапочок.

То не штука: в селі понад двісті бабів, а тапочок три парі завезли. Продавщиця ті тапочки й заховала від біди подалі. Але де ж без людських вух, очей та язиків? Якось розвідали. Пішов слух. Сільські зібрались, та зробили таку ревізію в сільмазі, мало не рознесли його. Вирвали скоби, розбили колодку і давай шукати… Таки знайшли.

Наталька не з тих, що вистоюють черги за шматтям ночами. Не до моди та вбйорів[31] їй. Зараз їй взагалі нічого не хочеться. Жінці півсотні літ, а ніби всі сто. Така розбита і стара. Старша від баби Петруньки, якій і всі сто будуть, а вона он як жартує, та до молодих зачепляється.

Трохи відтерши закляклі пальці, Наталька зняла з клинка дійницю. Сіла до корови. Перша цівка молока дзенькнула у відро. Жінка тягала корову за дійки, а думки то неслись в молодість, то вертались в сьогодення. Коли заміж виходила, хоч і не по любові, але за славного ґазду Митра, уявляла своє життя інакшим. А що бачила? Що чула? Де була за все життя? Найдальше в невеличкому містечку, коли дітей народжувала. Скільки й бачила міста, що з лікарняного вікна. Ще пару разів у синів була, але завжди так швидко верталась, що й походити містом та роздивитись на нього часу не було. Весь її світ — ферма. Коли остання краплина молока була видоєна, Наталька з відром поплелась до кухні. Швидко влила нецідженого молока горня і випила одним махом. Решту треба процідити, та ставити киснути. Зі вчорашніх слоїків позбирати сметану, а з молока сир варити. Митро завтра повезе на базар. Він всьому знає лад і рахунок. Казав: гроші треба складати та економити, бо може дітям пригодяться. Час такий непевний, зарплатню затримують. Хто тим дітям поможе як не ми?

Митро вже багато років веде домашні рахунки і знає, що скільки коштує, на що скільки пішло, кому скільки позичено. В нього навіть зошит є, де він веде свою бухгалтерію. Хоч і не вчений, а ліпше вченого рахунки знає. Наталька ніколи не просила в чоловіка звітувати перед нею. Робила, чоловіку зарплатню віддавала. А там вже він всім керував, купував, старав. Митро також працював. Гроші в дім йшли непогані, бо він столяр. Щодня люди просять зробити то двері, то вікно, то огороджу в хліві, то, не дай Боже, труну. Замовлень вистачає. А все то має свою ціну, та немалу.

Митро в борг не робив, хіба що дуже близьким людям. Робота його була хоч і нелегкою, та все ж в теплі і відносній чистоті на відміну від жінчиної. Він завжди був добре вдягнений, ситий і статний, бо він по людях ходить. А Наталькою вітер носив, нитка нитки не трималась, але вона на життя не скаржилась, бо для дітей.

Наталька мов зомліла, впала на бамбетель[32]. Руки не слухались. Тіло трусилось. У грудях горів вогонь. Митро сидів на теплій печі і навіть оком не повів, коли жінка зайшлася в кашлі. Лиш порадив: «Ти б калини з’їла. Он її скільки на дереві. Йди, нарви, доки ще горобці не видзьобали…»

«Добре, — тихо відповіла жінка».

Добре воно коли добре. А Наталькою до вечора почало телепати так, якби хто підвів до неї електричний струм. Митро попередив сусідку, щоб жінки роздоїли Натальчиних корів, бо жінка слаба. Скільки всього було його помочи. Він не розпалив у кухні, не зігрів жінці чаю, до амбулаторію також не поспішав. Подивився на важке Натальчине дихання і ще раз повторив:

— От не хотіла мене слухати. Казав: з’їж калини.

— Митре, а може до дохтора? — непевно, з останніх сил прошепотіла Наталька. — Щось мені зовсім погано…

— А ти, Наталько, поспи. Ввідпочинь, та й воно перейде. А я піду до майстерні, треба гроші заробляти. Задурно нічого нема, навіть дохтор задурно не прийде.

— А може ліків яких дасть?

— Ага! Задурно дасть? — Метро їй. — Де тих грошей на все набрати? Кажу тобі: з’їж калини. То найліпші ліки. Обходися при меншім.

— Та як вмру, то буде ліпше?

— Не вмреш. Спи!

Жінка чи то напівжива, чи півмертва лежала на ліжку. Темрява заповнювала й до того темну кімнатку. Думки наче борони пороли мозок. Вперше за скільки років прожитих поряд із цим чоловіком вона відчула страшну відразу до нього, і сильний жаль до самої себе. Тридцять з гаком років вона була покірною жінкою, рабою, безсловесним роботом. Вона сама так вирішила, бо відразу по заміжжі зрозуміла, що то за чоловік. Тоді, в перший ранок, коли вона налила молока на сніданок і помазала смальцем хліба. Тоді, коли Митро взяв чистий кусень хліба і зліпивши до купи з Натальчиним, розмастив смалець на дві скиби. Тоді, коли переполовинив молоко в її горнятку, зі словами: стільки тобі досить. Тоді Натальці було так боляче, як не було ніколи до того в житті.

Було так пусто, ніби хтось виламав найкращу гілку на молодій деревині — зруйнувавши її крону. А коли Митро заховав придане і одежу, даровану Натальці її матір’ю, бо на «чорний день», а їй дав своєї матері-небіжки старі лахи, бо коло хати нового не треба, Натальці ніби крила відтяли. Ніби хто в серце ніж встромив. Краще б були встромили. Та з часом до всього звикла. Не бив, не сварив, та й дякувати Богу.

Так було ще багато разів, але Наталька більше не дивувалась скупості чоловіка. Відразу плакала потайки, а потім і плакати перестала. Дітям не шкодував, і то добре! Навчив, у люди вивів. Хату в селі поклав. Квартири допоміг придбати. Що правда: дітям все. А що їй? Чого вартує в нього вона? Чи вартує хоч пиґулки? Видно, що ні.

У кухоньці вже зовсім прохололо. Хоч би яке полінце підкинув. Але нема Митра, майструє. Гроші заробляє. Може й заробить їй на ліки? Не входить годину, дві, три. Вже зимова ніч обійняла село. Лиш подекуди чути гавкіт одиноких псів, і гуркіт Митрового молотка зі столярні. Ті холод, гавкіт і гуркіт ще більше змушують жіноче тіло трястись. Гарячі сльози стікають по щоках, і миттєво вихолоджуються на сухому стомленому обличчі. Сил піднятись нема. Коло кухні на бляшаній пательні ще зосталось кілька полінець, але вогонь зовсім згас. Як тепер його розпалити? Як вилізти з-під ковдри, якщо й під нею Наталька ніби льодом обложена. «Митре! Митре!» — голосить жінка, що є сил. Але голос зовсім слабий.

Тихо. Нема Митра. Не чує її.

Наталька висунула ноги із під ковдри, торкнулась землі, і аж стрепенулась від холодної підлоги. Здавалось, із всіх шпарин віє холодом. Обгоргувшись ковдрою, вона дотягнулась до дверцят кухні. Відкрила дверцята і поштуркала коцюбою по догасаючих вугликах. Нічого не вдіяти. Не розгориться вже вогонь, як не мудруй. Треба запалювати наново. Наталька звяла в руку пляшку з «нафтою»[33], і поклавши на ледь жаріючий останній вогник кілька полін, щедро хлюпнула нафти в кухню.

Нараз всередині кухні щось зашипіло, загуділо, потім задиміло і вирвалось назовні яскравим полум’яним язиком, охопивши половину кухні, а заодно облизавши і Натальку, загорнену в ковдру. З останніх сил жінка кинулась до дверей не відриваючи ковдру від тіла. Вилетіла на нічне подвір’я, і яскравим факелом впала у сніг, все ще тримаючись навіщось за обгорілу ковдру. З вікон кухоньки показався вогонь. Він ставав все яснішим і яснішим, а згодом, розбивши шибку вистрибнув аж за вікно. Все сталося так швидко, що навіть Митро, що вилетів як ошпарений зі столярні і взявся за відра, не міг нічого вдіяти. Малесенька валькована[34] кухонька догоріла за кілька хвилин, залишивши тільки купку чорного дерева, і кілька старих обкурених відер та баняків.

Митро сидів на стільці під новою хатою, якої вогонь не торкнувся, тримаючись за голову. Сусіди, зібравшись в зграї, гомоніли між собою, жаліли Митра і Натальку, але підбадьорували, що буває й гірше.

— Дякуйте Богу, що самі живі лишились. Що там та кухня? Давно пора було завалити, лиш вигляд подвір’я псувала, — казали одні.

— Ото ж, таку хату звели, жити маєте де. Не на вулиці ж лишились, — добавляли своє інші. — Дякуйте богу, що хлів не зачепило та столярню.

— Так. Так. Дякуйте Богу, що то не хата згоріла, а тільки кухня. Слава Богу при меншім обійшлось! — підтакували треті.

Наталька стояла і дивилась на чорний дим, що відлітав від згарища, а самій здавалось, що вже й не змерзла. Ніби й хвороба відпустила, і легше якось дихати стало, хоча димом смерділо за версту. Усмішка, якої не помітив ніхто, несміло пробіглась по обличчі жінки. Дивно…

— Де ж воно при меншім обійшлось? Де ж воно при меншім? — ридав, звівши очі в чорне небо Митро, бо знав тільки він, що у подвійному дні змайстрованого ним бамбетля було захованих на «чорний день» понад двадцять тисяч рублів.