— Що робите, Ясю? — відчиняючи скрипучі двері до літньої кухоньки входила Стаська.
— Аво-м, Стасю, натерла барабуль, оцукрила-м, оп’ярчила-м, осолила-м, та буду печи балабоні[45].
— О, балабоні, то таке добре. То ви так свому чоловікови добагаєте?
— Ну, він єден в мене такий любас[46]. Кому ми ще добагати?
— Правду кажете, сосідо. Правду кажете. Ви такі єго цілий вік любили. Цілісіньке село то знає, і вам памнітає. Так, яки сте вдали ви, певно ніхто би не вдав.
— Може би-м і я вже нинька не вдала. А тогди молода-м була, й дурна-м була.
— Та не в молодости діло, Ясю. То всьо в людєности. Ви такі людєна. То всі знают. І ваші діти вам то не повинні забути.
— Мені не траба, аби ми діти памнітали то, що я зробила. І не хочу, аби памнітали чого злого свому татови. Знаєте, що лиш хочу, Стасю?
— Що? — глянула на Яську сусідка.
— Хочу аби памнітали мене і тата. Не за наші діла добрі чи злі, а лиш за то, що ми є! А ще хочу, аби не опустили[47] тата, як вмру. Я лиш на сесе надіюсі, хоть і не віру, що вже так буде… Ото, й всьо, що я нинька хочу. Бо як сє роз’їхали по містах, то і додому не докличеш. Ніби й маєм дітий, а ніби й нема, — перевертаючи деруни примовляла Яська.
— Ой, як же болить. Mамінцю ріднa, як ня болить, — голосила Яська, скорчившись на лікарняному ліжку. — Чи то ще довго?
— Не довго, вже не довго. Ось побачиш, скоро обіймеш свою дитинку, і всі болі враз забудеш, — заспокоювала молоду породіллю лікарка старших років. — Усі матусі через це проходять. Не ти перша, не ти остання.
— Йой, люди, ґвавт[48]. Йой, мамінцю рідненька, — не вщухала молодиця.
— Ну ти заспокійся, — наказувала лікарка, а я піду, бо не ти одна сьогодні народжуєш. В мене ще одна жінка ось-ось народить. Дві вас сьогодні.
— Що, і її так болить? І вона так кричить? — допитувалась Яська.
— Всіх болить, дитино. Але то така наша доля жіноча — народжувати в муках. Всі так страждають, а через рік-другий за новим дитям приходять.
— Йой! Я коби єдного вродила. Більше ви мене не вздрите.
— О-о-о-о, не зарікайся, — засміялась лікарка. — Болюче, та не каюче.
Невдовзі Яська народила хлопчика, красивого і здорового. Жінка Марія із сусідньої палати також встигла народити, але не встигла натішитись материнством — померла. Хто зна, чому саме при пологах? Чому так Бог дав? Може тому, що нерадісним було те материнство для неї? Зовсім не радісним: не таке вже й велике щастя в принести батькам покидька та ще й народженого від жонатого. Але доля є доля. Та так вже буває. Багато з нас чули про такі випадки, але в цій історії є ще й та родзинка, що стала дуже гіркою для молодої матусі Яськи.
Знала Яська бакярську[49] натуру свого чоловіка. Знала його охоту до чужих жінок. Прощала і терпіла, бо вінчані вони перед Богом, а Він заповідав бути разом в радості і горі. Доля зіграла лихий жарт з Яською. Оте народжене немовля, матуся якого поперла при пологах, виявилось сином її чоловіка. Як люди казали, Іваськовим байсрючком. Та вже так сталось. Що ж тепер вдіяти? Вона б і не знала нічого, але перед смертю жінка сповістила лікарям справжнє ім’я батька дитини. А потім та звістка рознеслась по межи люди, як полова за вітром.
Яська довго не думала. Що тут думати? Дитину треба брати до себе і ростити разом із власним сином, бо те дитиня ні в чому не винне. Чоловік винен, так. А дитина? Дитина — то янгол божий. Воно нетямуще. Та й хіба ж то правильно, щоб діти відповідали за гріхи чи помилки власних батьків?
Чоловіка Яська не звинувачувала, бо нічого вже не поправити, хоча в душі горів вогонь. Він також багато чого зрозумів, і навіть став на «путь істинну». Ростили дітей разом. Різниці не робили. Навпаки, жінка віддавала більше любові чоловіковому синові, аніж власному, бо ріс хлопчик слабеньким. Часто хворів.
В селі той випадок люди сприйняли хто як. Наробила та історія багато шуму. Хто казав, що Яська свята жінка. Хтось — що дурна. Може й дурна, але як покинути дитину на призволяще? Виростили синів, вивели в люди. Вивчили обох в інститутах — не гірше, як у людей.
Сини тепер мають власні сім’ї. Живуть у місті. Одне біда — рідко батьків відвідують. Може не додали вони їм чогось? Недолюбили? А може навпаки — засильно любили? Передали? Тепер на старість залишились Яська з Іваськом самі-саменькі. Живуть помалу. Коли не здужають — сусіди допомагають. А що буде далі, як зовсім приопадуть? Чи приїдуть сини додому? Чи заберуть їх до себе? Чи віддадуть до якої богодільні та й за будуть. Та… вони уже й так забули.
— Отако си думаю, Ясько. Ви хоть дітий маєте. А я, аво, сама-м. Нікому ми лижки води подати, як заслабну, — говорила Стаська. — От тако, як коли залипну[50], то будуть нє мухи їли, поки хто не скаже «десь баби не видко», та не ввійдуть до хати. А там я, вже напевно й смердіти буду. Що то без дітий жити? Аби Пан Біг боронив всіх людий від такої самоти.
— Хто їго знає, як воно ліпше, сусідо. Єден Бог знає. Того й дає нам наші долі всім такі ріжні.
— Ваші правда, сестро. Ваші правда. Але ви такі щаслива в Бога, що маєте за кого жити, і на кого сє надіяти.
З дороги донеслося брязґання. Відчинилась хвіртка. Ясьчин чоловік Івасько із хлібиною під пахвою входив на подвір’я.
— Ади, йде вже мій старий. Сідайте з нами, сусідо, та поїчте моїх балабонів.
— Та нє. Дєкую вам, сестро. Піду я додому, та троха си лєжу, бо щось мене так коло серцє болить. Як зможете, то прийдіт до мене глипнути, може й вмру.
— Тьфу на вас, сусідо, навіть такого не балакайте.
— Всі під Богом ходим. Всі під Ним, Ясю. За вас сини подбают, а за мене — Він єден лиш дбає…
— Сини подбают… — повторила про себе сусідчині слова Яська. — Хто знає, як воно краще — з таким синами, чи зусім без них?…