Мереживо людських доль

Віруюча

— Ото тобі нема що робити, — кричала Мотрина на свого онука Петрика. — Стягаєш додому всяку нечисть. Тих псів і котів уже на кожнім куті. Ти хочеш всі сільські парші додому постягати? Мудрі люди слабу тварину з подвір’я гонять, а ти додому несеш. Досить!

— Люди? Хіба ж то люди, що викидають хвору істоту, як непотріб якийсь? Як здорові були, та вірою і правдою служили, то потрібні були, а як беззубий пес чи сліпий кіт, то вже на смітник? — майже зі сльозами доводив своє Мотринин онук — десятилітній синьоокий хлопчик, сумний погляд якого, здавалось, пронизував до самого серця.

— То людські тварини, а не наші. Чим те все годувати? Скоро з таким прибутком і самі з голоду вмиратимем! — не вчухала стара. — Дай тобі, Боже, розуму!

— Чого так до Бога взиваєте, бабо, як ви в нього не вірите? — обурився малий.

— Як то не вірю? Що ти верзеш? — не своїм голосом крикнула стара, та перехрестилась. — Та я ж Біблію від обкладинки до обкладинки на пам’ять знаю…

— Якби ви, бабцю, вірили та святе писання читали, то знали б що тільки завдяки псові і котові ви, «люди», на світі живете…