Мереживо людських доль

Бик

Жив колись у селі К. чоловік, зі звичайним для тієї місцевості прізвищем Бик. Чоловік собі як чоловік. Нічого особливого: метр з капелюхом, лисий, і з єдиним зубом у роті; вічно усміхнені уста і вічно п’яні очі свідчили про вічне Бикове щастя; кирзові чоботи, на босу ногу, взимку і влітку вказували на те, що для нього не існує чотирьох сезонів. Зате історії, які траплялися з ним, з часом ставали легендами, які передаються із покоління в покоління жителями села К. і всіх довколишніх сіл.

Був у Бика кінь. Старий кінь, здавалось був ровесником господаря. Заробляв Бик собі і коню на прожиток тим, що займався «бартерним бізнесом». Це він так називав своє заняття. На старому перекошеному возі Бик допомагав сельчанам у їхніх потребах: тому бараболю з городу звезти, тому солому чи снопи кукурудзи з поля, іншому води з річки для поливки городу.

Земляки часто вдавались до Бикових послуг, а йому за добру роботу, по бартеру зрозуміло, давали пляшку доброї самогонки. Все по справедливості.

Після смерті бабусі, Ольга успадкувала в селі К. невеличкий маєток. Давно мріяла жінка переїхати з шумного міста до села, а тепер така мрія стала вимушеною. Не продавати ж.

До сільського життя жінці не прийшлось звикати. Там все їй було рідним і знайомим з дитинства. Але насправді, то тільки так здавалось. А коли доходило до справи — робота вставала. Виникали проблеми з усім: з оранкою, з копанням, з вугіллям для груби і дровами для печі. Підмоги приходилось просити у сусідів, бо самій в селі не впоратись.

Пан Бик з давніх часів вважав себе приятелем Ольжиного батька, тому кожного разу, як тільки бачив жінку на подвір’ї, пропонував допомогу. Якось ніколи не було потреби. та одного разу таки видалась нагода: сусіди вирішили дрова продати, та ще й немальо. Одга вирішила купити. Зійшлися люди на хорошій ціні, а ось транспорту ні у Ольги, ні у знайомих немає. Привела жінка «стежина потреби» до дядька Бика.

Привезли дрова. Вивантажили. Склали. Ну, а за хорошу роботу і плата годиться. Свята справа в українських селах людину за стіл запросити.

Посадила Ольга дядька Михайла до столу, налила чарку й одразу попередила, що це одна — єдина. Решту плати додасть грошима або продуктами. Він погодився. Насипала вона Бикові добру миску вареників, налила Бику борщу і залишила в кухні, а сама тим часом пішла подоїти корову. Він без оплати все одно не виїде.

Затрималася жінка в хліві хвилин десять, не більше, а коли повернулась до кухні побачила таку картину: Бик лежав на долівці розпростершись між кухнею і сіньми. Руки-ноги в різні боки. Сині губи злились із обличчям фаолетового кольору.

Ольга кинулась до Бика. Прислухалась — не дихає! «Мамонько рідна, що ж робити!?» — зашепотіла посохлими від стараху вустами, бо хоч і була медиком за освітою, все одно трохи розгубилася. Розстебнула Бику фуфайку, била по щоках, бризкала водою, і давала нюхати нашатир. Дід почав щось мугикати, хрипіти не відкриваючи очей, і здригатися в судомах. «Але що могло трапитися? — ніяк не знаходила причини Бикового поганого самапочуття Ольга. — Горілка магазинна, не яка будь «паленка». Сама купувала. Їжа свіжа, також сама готувала. Та й на здоров’я Бик ніколи не скаржився. Скільки разів засипав в заметіль на дорозі. Скільки разів досипав ніч прямо в соломі на возі. А вдома? Та він вік звікував не нетопленій хаті, а ніколи не хворів.

Жінка спробувала перетягнути діда на диван, та куди там їй: маленький дідусь виявився важким, як олово. Самій не впоратися. Дід хрипить. З рота уже почала текти піна. Тут вже не до жартів. Схоже на отруєння. Але від чого? Ніяк не збагне.

Ольга викликала швидку, а сама побігла до сусіда Володьки, щоб допоміг їй діда Михайла на ліжко перенести. Підбігає до паркану і кричить:

— Володьку, ану бігом до мене. Бик помирає!!!

Хлопець вхопив величезного ножа, і перестрибнувши через паркан біжить в хлів зі словами: «Не журись, ґаздине!. Ми його зараз доріжемо. Ще можна буде «на м’ясо» здати».

— Володю, Бик не в хліві, а в кухні. — волала Ольга.

(Бачили б ви його очі… це не описати.)

— Ти нащо бика в кухню притягла? А-а-а, я зрозумів! Ото ти мудра, видно, що міська. Я б і не допетрав до такого, — вдарив себе Володька долонею в чоло. — То щоб м’ясо обробляти було легше вже на місці? Ну, баба! Ну, голова-а-а-а!!!

Володька увірвався в сіни з ножем, як очманілий, прихопивши по дорозі мотузку, щоб зв’язати Бика і завмер: на підлозі лежав скорчившись дядько Михайло…

Швидка поспіла хвилин через 20. Зробили дідові промивання шлунка. Підтвердилася інтоксикація. Ні, не горілкою і навіть не борщем з варениками… Хлоркою! Звичайнісінькою хлоркою для білизни.

Коли жінка запитала діда, як це сталося, він пояснив:

— Ну, коли то, я твої бабі з млина муку привозив. Вона мені з такої самої флєшки сто грам наливала. Ти ж зусім не така щедра, яков була твоя вона, царство ї небесне, — перехрестившись, продовжив дід. — Ти грішма всьо мірієш. А мені вони ні до чого? Ти, аді, сто грам налєла, а мені якраз ще сто грам бракувало до денної дози. Я поривсі тутка во в тумбочці, і налєв собі з бабиної флєшки небагато. Думав не замітиш. А там і не самогонка була, а бридота якас смердєча. Коли перекинув, у грудех запалило… Далі чорно…

Ольга відчувала провину за бика, бо ж сама в ту пляшечку хлорку перелила. Ось, що значить зміна господині в хат… Та де ж вона допустити могла, що тут ще хтось буде окрім мене ґаздувати?

— Ну, ви собі самі винні, дядьку Михайле, — виправдовулась Ольга. — Не сновигали б по чужих шафках, то нічого б не сталося. Ну, дайте мені слово, що більше пити не будете. Так і померти не важко.

— Та ладно, не буду пити. Вір мому словови. Може й зав’єжу з тим ділом. Що ж я собі ворог, чи шо? — виїжджаючи за ворота бурмотів Бик.

Слово дід Бик тримав рівно добу. На третій день коні привезли Бика у возі додому.

Цю анекдотичну історію вже третє покоління жителів села К. переповідає одне одному, а дядько Бик, якому сьогодні вже майже сто років, і він ще досить здорово себе почуває, продовжує «писати» нові шедеври.