Мереживо людських доль

«Божевільна» із десятої палати

Я жінка. Звати мене Світланою. Мені тридцять п’ять років.

Ні-ні, не думайте, я не божевільна. У мене немає ніяких психічних розладів, і мене сюди ніхто не поміщав. Мене не везли у швидкій, і не надягали ані наручників, ані гамівної сорочки. Я сама сюди прийшла. Власними ногами. По власній волі. Я зробила це так само добровільно, як колись добровільно приїхала у це похмуре і занедбане місто, про яке досі, можна сказати, чула тільки те, що воно існує. І не більше. А зараз це місто і ця палата із брудними простирадлами, порепаним лінолеумом і важкими чорними ґратами на невеличкому брудному вікні без фіранок стали мені домівкою. Притулком для зболеної душі. Віддушиною для втомленого серця, бо тільки тут я не думаю про все, що пережила. Хоча інколи, як ось зараз, думи все ж навідуються у мою болящу голову.

Але мені тут добре, гадаю, краще, як було б удома. Я уже майже не страждаю, бо мій мозок відпочиває більшу частину доби під дією психотропних препаратів. Так навіть краще, бо якби кому розповіла — не повірили б. А як би й повірили, то висміяли б. Висміяли б мене і його, мого тепер уже колишнього, чоловіка.(Він ще про це не знає, але я так вирішила, бо жити з ним уже буду не в силі.) Але більш, напевне, висміяли б мене. А я не бажаю бути «взятою у зуби», не бажаю ані фраз співчуття, ані слів підтримки в «моїй ситуації». Я не бажаю спостерігати сумні «всерозуміючі» погляди зі скривлених, чи то від жалю співчуття, чи від нестримної охоти розреготатись, облич. Не потребую фальшивих слів від тих, хто ще у гірш паскудному становищі аніж я в даний момент, але прекрасно замаскувавши власні біль і сором лізтиме давати «розумні» поради мені, ніби то від щирого серця…

Я не потребую толерантності, такої зараз модної, а насправді ніким не визнаної. (Що то взагалі за тупий термін? Викинути б його із лексикону… Та нехай. Може комусь від нього легше?) Я зараз взагалі нічого не потребую, і не бажаю. Хочу тільки тиші, спокою, Транксену і… спати…

…Коли отримала перше повідомлення, спало на думку, що просто помилились. «Я тебе кохаю» — чергова фраза. Таких СМС-ок у цілому світі щодня надсилають мільйони. Кільки сотень, допустимо, із того числа помиляються номером. Чому б так не сталось і зі мною? Але коли це повторилось ще і ще, я почала задумуватись. Мене не називали по імені, тому мої сумніви були розділені навпіл: або це все ж не мені, або це хтось так жартує. Я не відповідала.

Десь за п’ять днів тих любовних признань без відповіді з мого боку почалися докори типу: «Ти мене більше не кохаєш?», «Я так скучив, а тобі ніби й все одно», «Живу тільки тобою», «Якщо не відповіси, я помру», і тому подібна маячня. У мене такі сентименти викликали посмішку, бо після п’ятнадцяти років подружнього життя ми із чоловіком давно віддалились одне від одного. Ще ніби й не стали до кінця чужими, але вже й не дві споріднені душі, як тоді, коли поклялись одне одному, що готові бути разом до смерті у горі та радості.

Читаючи ті повідомлення, навіть, будучи впевненою, що вони були адресовані не мені, десь глибоко у серці я раділа за адресатку, можливо, навіть, їй заздрила, бо вона, таки, щасливіша за мене: її кохають; без неї не можуть жити; за неї, чи без неї, навіть, готові померти. А від мене ж чекають тільки чистої білизни і смачного обіду. Інколи сексу, дуже рідко, але, саме, холодного сексу, а не кохання. Воно давно вже моєму чоловіку не потрібне. Навіть, коли, повертаючи із роботи, підходила, щоб поцілувати, він відвертався від мого поцілунку. У кращому випадку підставляючи щоку кривився, ніби від кислого лимона. Тільки й того.

Коли прийшла остання SMS-ка, було вже добре за опівніч. Чоловік, вже тиждень був у відрядженні. Для ділових людей, а мій в нашому місті один із «найділовіших», це звичайна справа. Рівно тиждень… «Так, сьогодні ж рівно тиждень, як почали надходити ці містичні повідомлення, — зловила себе на думці я. — Значить це він, чоловік! Це він вирішив розіграти мене таким чином. Чекає, що я куплюся на ті слова, та відповім».

А що? Хороший трюк: поміняти сімку, засипати відвертими зізнаннями, щоб перевірити мене на вірність. Ай-я-яй! А я думала, він давно забув про моє існування, і якби шлунок не просив теплої страви, тіло сексу чи масажу, а ноги чистих шкарпеток, то й не згадав би, що я є. З таким успіхом ми давно могли б найняти служницю, але чоловік не виносить присутності посторонніх вдома, тому і кухня, і дрібне прання, окрім основної роботи «лежать на мені».

Вітер за вікном завивав, як голодний вовк. Гілля лупило по вікнах, змінюючись дзвоном крапель дощу. Грім переливався у блискавицю. Висока стеля із чорною лапатою люстрою із імітації на кришталь, здавалась ще вищою, як завше, а кімната, пофарбована сірим — чорною і холодною, мов камера у в’язниці. Брррр! В таку погоду хочеться обійняти чоловіка, притулитись до його теплих грудей, обвитись пухнастим пледом, і заснути… аж до ранку. А ще краще на килимі чи ведмежій шкірі біля каміна добряче втомившись від кохання і захмелівши від келиха червоного вина.

Але хіба ж у нас таке можливе? Така романтика буває тільки у закоханих із модних телефільмів. У нас, які давно забули про почуття, трапляється тільки секс із розрахунком на короткотривале чоловікове задоволення супровождуване трьохразовим «ах», яке мене завжди доводить до реготу, бо плакати від розчарування я давно перестала.

І тоді я насмілилась відповісти. Я написала, здогадуючись, хто він: «Я також тебе кохаю», — і, натиснувши на «ОК», відправила.

Відповідь прийшла миттєво. «Тебе мені бракує», — висвітилось на екрані, і я, наче колись, стрепенулась від тих слів, згадавши, як вишукано освідчувався у коханні мій чоловік. Троянди, невеличкі дарунки придбані на копійки зі студентської стипендії, та й просто ніжні признання. Все це було таким щирим і таким дорогим. Кохав, тому й подобалось йому в мені усе. На все він звертав увагу: і на нову сукню, і на капці, і на підведені очі чи нову зачіску. Умів сміятись і радіти, помічати в мені щонайменші зміни, навіть такі дрібнички, як тільки-но вищипані брови. А вже кілька років наче мене не існує. Наче не бачить в мені тієї жінки, яку колись боготворив. Можу й вуса відростити, та хоч бороду з бакенбардами. Можу хоч протигаз натягнути — мабуть не помітив би, що брів і зовсім немає, бо ми майже не бачимось. Зранку буркне «бувай», увечері повернеться із чергової ділової, чи якої там, зустрічі, часом повечерявши, а часом й ні, бухнеться спати, не видавивши із себе навіть «на добраніч».

В офісі майже не пересікаємось, бо у мене свої підлеглі, у нього свої. І керуємо різними сферами виробництва. Нас об’єднують тільки спільні засідання, конференції, підписи на паперах, і машина «Mоulinex», із якої поодинці п’ємо каву. Все!

Ми навіть не спимо разом. Вже зо три роки, як ми розділили наші спальні. Він зайняв меншу і затишнішу з вікнами у сад, а я — більшу і холоднішу, з протилежного боку, з вікон якої бачу сірі стіни недобудованої сусідської вілли, від яких ще більше охоплює сум самотності і холод. Чи то мені, можливо, так здається? Але без нього і пустеля Сахара здавалася б холодною, як серце без кохання, яке між нами давно охололо. Зустрічаємось іноді на нейтральній території, тобто на дивані зали, коли чоловіка «припре до стінки» інстинкт продовження роду. (Тоді він треться і листиться, мов кіт.) Біда, що продовжити роду ми також не змогли, бо без тепла й любові навіть дерево не родить, а не те, що некохана жінка.

Таких SMS-ок до ранку приходило ще три. В кожній признання. В кожній теплі слова. Цього разу відрядження чоловіка триватиме довше, як звикле. Аж три тижні. Цілих три тижні відпочинку і водночас суму, бо якби не тих кілька слів, навіть не сказаних, а написаних із незнайомого номера наче від якогось злодія, я б і не сумувала. Розчулилась. Дурепа! Недарма кажуть: жінка кохає вухами. Ото я і є тією нею, котра розтанула, як айсберг, він кількох прочитаних фраз, навіть не будучи до кінця впевненою, що ті SMS-ки від нього і мені.

Цілу ніч лило як із відра, а перед очами миготіли слова: кохаю, люблю, не можу жити… Ще кілька разів перечитувала, і раділа, і сміялась, і, навіть, плакала.

Ранок, окрім головного болю і калюж на дорогах нічого хорошого не приніс. Так і прокинулась досвіт сонця, яке й не мало на гадці вилазити із-за темної навіси хмар. Кава на швидкоруч, як попало причесала волосся, бо чепуритись нема до кого. Я ж сьогодні сама собі начальник, бо мій безпосередній директор — чоловік, якого не буде ще довго. (Всі підлеглі радіють його відсутності, хоч у голос і не кажуть про те через страх, що «донесу». А я на їхнім боці. Чесно-чесно. І сама радію, що ще цілих два тижні будемо працювати у спокої, бо мій чоловік із тих начальників, які через будь яку дрібничку доведуть підлеглого до сліз погрожуючи звільненням усім поголовно, навіть власній дружині.) Парасольку покласти до сумки, раптом дощ, і на вихід. Робота чекає.

Цілий день у офісі було на подив тихо. Ніяких засідань із прийняттям важливих рішень, які під час відсутності чоловіка належали мені. Дівчата на честь «свята» тортика купили і баночку кави «Jacobs», щоб відмітити останній день тижня, і цілий тиждень жаданої волі. Хлопці десь навіть роздобули коньяк «Херсонес Таврійський». День не пройшов — пролетів як мить. Ми усі здавались не просто колегами: ми були добре спрацьованою командою, друзями. Ділились останніми новинами, цікавими враженнями від світських подій, приємними і не дуже життєвими ситуаціями. Ох, як мені бракувало такого спілкування. Дивно, але вони мене сприймали не як прискіпливу начальницю, чи дружину свого начальника, а просто як одну із них. Я так відпочила душею, я розчинилась у цьому невеличкому морі із кількох щасливих молодих людей, що й сама забула, хто я, і скільки мені років. Навіть попросила від сьогодні називати мене просто Світланою, без усяких «пані», «Володимирівна», і «Ви».

Додому ноги не несли. Після половини дня проведеної у приємній компанії хотілось чогось більшого. Чи то хорошому настрою посприяв спокійний день, чи тих кілька крапель коньяку розмішаних у гарячій каві — не знаю, але я не мала аж ніякого бажання переступати поріг безрозмірної квартири із сірими, холодними, наче серце мого чоловіка, стінами. Але й набридати молодим людям, які запрошували після роботи продовжити свято у кав’ярні «Розмарі», також не мала охоти. Пора й честь знати. Мені все ж не двадцять…

Хороша погода, яка так-сяк протрималась цілий день, на вечір знову зіпсувалась. Холодом тягнуло із усіх кутків. Дощило. Якби зараз був удома чоловік, то точно змогла б «розвести» його як не на кохання біля каміну, то хоч на секс, знаючи наперед, чим би він закінчився — оргазмом без емоцій і голосним храпом у чоловіковій спальні. Тому відразу відкинула ту ідею.

Опісля десятої вечора телефон, який від ранку занімів на цілий день, подав ознаки життя. Чергова SMS-ка розірвала нічну тишу. «Я чекаю тебе. Тільки не відмовляй. Це дуже для мене важливо», і адреса. Те повідомлення збило мене із пантелику. Точніше сказати — добило. За всі ці роки чоловік ані разу не запропонував поїхати із ним ні в одне відрядження. А він частенько бував і за кордоном, і у більш цікавих та колоритних містах України, як ця провінційна яма. Чому саме запрошує мене туди? Чому саме зараз?

На роздуми я потратила цілу ніч, а на ранок таки вирішила: їду. Втрачати мені нічого. А, може, навпаки, зуміємо налагодити наші стосунки, які вже на друзки зламали власними руками? Можливо це життя дає нам ще один шанс, щоб наш шлюб не котився у до всіх чортів, і не розбився на дрібні шкаметки?

На щастя квитка вдалось придбати без проблем. Шість годин осінніх пейзажів за вікном, і я зустрінусь із чоловіком. Ото випадок! Навіть ніколи б не збагнула у своїх найбільш збочених фантазіях, що таке може бути. Що я буду їхати на любовне побачення до власного чоловіка, який, як не дивно, сам мене на нього запросив. То буде не просто зустріч. То, напевне, буде найромантичніший день у нашому житті. А для романтики все повинно бути особливим.

Кілька годин, що залишились до відправлення потягу потратила на себе у привокзальному салоні-магазині: пара комплектів нової дорогої білизни, красива зачіска, педикюр, манікюр, і капці на височенному підборі, яких не одягала років із десять точно. Коли побачила себе красиву і оновлену у височенному дзеркалі, аж підморгнула сама собі: яка краля! Таку тільки викрадати і везти кудись на Гаваї чи Мальдіви, а він мене у провінцію. Ото, фантазія! Але в даний період нашого життя навіть посидіти поруч на лавочці у якомусь парку все ж краще, аніж ніщо. Потяг свиснув!

Потяг прибув о 23.00. До готелю не йшла — летіла мов на крилах. Ще б не летіти — така можливість побачити власного чоловіка, який нарешті проявив до тебе крихту уваги, згадав, що ти жінка, що він, можливо, ще тебе кохає, бо останнім часом склалось таке враження, що єдине кохання його життя — робота і немалий банківський рахунок. А тут нараз спалахнуло те забуте почуття, яке обоє вже довго ховали від людей і від себе. Навіть не так. Від людей якраз ні, бо на людях вдавали закоханих, і ніхто б й подумати не зміг, що між нами давно виросла крижана глиба величиною з айсберг.

Як не дивно, готельних працівників не прийшлось вмовляти пропустити мене до чоловікового номеру. Пояснивши, що я дружина і приїхала влаштувати чоловіку сюрприз, приємної зовнішності молодий чоловік із приклеєною посмішкою на вустах видав мені запасний ключ і вказав номер кімнати. У тій посмішці я вловила нотку іронії, але виправдала її тим, що хлопець, напевне, вже нафантазував собі бозна що, бо навіть побачивши у моєму паспорті те ж саме прізвище і штамп про одруження, продовжував дивитись на мене з іронією.

Два поверхи сходин здавались вічністю. Чоловік у номері. Він мене не зустрів, бо й не знав, чи я точно прибуду. А я, ось, взяла і приїхала.

Довгий коридор застелений червоною килимовою доріжкою із зеленими стрічками обабіч, як за радянських часів. Квіти у великих глиняних горшках, шкіряні дивани біля вікон із купою модних, але не свіжих, журналів на старих дерев’яних, з облізлим лаком, столиках, з палітурок яких сяяли білозубі усмішки модних дів. Провінційний «шик» трохи дивував мене, столичну даму. У такому сполученні меблів зі шкіри, порепаних столиків і доріжки не було ні стилю ані смаку. Шкіра і «совдеповські» килими викликали у мене посмішку, хоча крокуючи тим довгим коридором на своїх півметрових підборах і сама на мить уявила себе дівою із якогось «Forex» чи, принаймні, «Donna moderna», що прибула на кінофестиваль у Канни.

Перед самими дверима кімнати під № 19 я зупинилась. Розстібнула ґудзики плаща, зняла шалика, вийняла із сумки парфум, який придбала власне для такого випадку і приснула кілька разів довкола себе. Розбурила пальцями охайну зачіску, яку змайстувала мені перукарка із привокзального салону, щоб додати брутальності чи то навпаки, модного вигляду своєму волоссю. Ключ стиснений у кулаці пік долоню. «Постукати чи самій відчинити?» — майнуло у думці. Якщо постукати, то вже буде не сюрприз. А сюрприз повинен вдатись.

Майже нечутно встромила ключа у отвір, перекрутила, і тихесенько натиснула на клямку. На щастя двері не рипнули. Якби ж тоді знати, що то не було «на щастя», а на саме справжнісіньке горе. Краще б вони зарипіли, зашребли по долівці, та так, щоб розбудити півповерху, або й цілий. Хай би на мене гості закладу спустили «усіх собак» за рип і писк дверей серед ночі, аніж я мала побачити те, що побачила перед собою за тими триклятими дверима: двоє тіл сплівшись ногами і руками, як кубло шипучих змій кохалися у чоловіковому номері. Який сором! Яке жахіття! А де ж чоловік? Я хіба помилилась?

Я не повірила побаченому, хоча нічого дивного не відбувалось. Просто двоє людей кохались… Швидко зачинивши перед собою двері, я ще раз глянула на номер. Ні, помилки не було. То дійсно № 19 — номер мого чоловіка. Чи може в приймальні щось наплутали? А як то правда? Хто ж тоді там? Це дійсно він? Він і хто? Хто з ним? Що за маячня? Що це все означає?

«Тіла» не звернули на мене ніякої уваги навіть тоді, коли я вдруге просунула голову у двері. Вони навіть не помітили мене, ані причинених дверей, ані пасма світла, що відбилось трикутником на долівці залишивши чорною тільки мою тінь. Я стояла непорушно. Здалося, заніміло навіть повітря надовкола мене. Тільки подихи і рухи. Рухи і подихи. Я пристухалась до них. Старалась второпати хто там із чоловіком? Хто вона, та паскудниця? Невже секретарка, яку завжди волочив за собою, як стару валізу? А може… може хтось із місцевих дешевих повій? Але коли в пітьмі роздався інший голос, я наче прокинулась від дивного сну. То був чоловік. Люди!!! То був важкий чоловічий подих змішаний із гарчанням, що вирвався із його грудей і залив усю кімнату. Здавалось, той звук пострілом вразив мій мозок.

Що роблять у таких випадках я не знала: кричать, зомлівають, плачуть, впиваються нігтями у безсоромні сідниці і рвуть аж до крові? Що? Що? Що мені було робити?

Я тихою чорною тінню сповзла по стіні. У грудях пекло. У скронях гупало кілька десятків пневматичних молотків. Серце, здалося, вирветься із грудей. А чолов’яги все ще не помічали мене і продовжували свою безсоромну оргію, та з такою пристрастю, наче то був останній статевий акт у їхньому житті.

(Боже, про що я?) То ж не просто якісь посторонні геї, яких показують у порнофільмах для збоченців, і до яких мені нема взагалі справи. То мій чоловік! Людина, якій я віддала добрячий шмат свого життя, клялась у коханні, і не просто клялась — я насправді його все життя кохаю. І що ж тепер? Він гей?! Він не просто зрадив мені. До зрад я уже звикла. Він зрадив мені з чоловіком, і мені навіть не цікаво, хто той, інший… Сам факт того, що він замінив мене волосатим стокілограмовим чолов’ягою довів мене до нудоти. Аж затулила рота рукою, коли щось гаряче підступило до горла. А що було б, якби я не дізналась? Він повернувся б, як завжди, і пхався б до мене зі своїми ласками. А я? Я, нічого не підозрюючи, цілувала б його, голубила, торкалася б тих частин тіла, які він встромляв хто зна куди і кому. Фуууу, яка гидота…

Я вже не пам’ятаю, як я піднялась із червоного килима. Перші кроки були страшенно важкими. Я ішла, здавалось, відбиваючись від стіни в стіну. Перед очима все пливло, пересохле горло просило хоч краплю води, а мені хотілось напитись отрути і забути весь той жах, і той сором, який я тільки що побачила.

В голові крутились запитання: що буде далі? як признатись чоловіку, що все знаю? скільки вже тягнеться все це неподобство? Відповідей ані однієї. А ще, наче щось кольнуло біля серця: SMS-ки. Що тоді означають вони? Якщо чоловік хотів, щоб я це все побачила, то був би вибрав якусь іншу методику. Грати брудно не в його правилах, яким би він уже поганим не був.

Втікати! Втікати з цього готелю, з цього триклятого міста, від цих збоченців, і від самої себе. Останнє, мабуть, буде зробити найважче, але вихід мусить бути. Тільки який? Де він?

У незнайомому місті, у невідомому напрямку я бігла дорогою вистеленою бруківкою, спотикаючись і викручуючи ноги на високих підборах. В моєму мозку був визначений напрямок — «Залізничний вокзал», але куди насправді я йшла, тоді я не знала. Капці муляли. Тоді вони були зовсім недоречними, тому й полетіли в першу зустрічну урну для сміття. На щастя, перехожих в ту пору було мало, хоча й ті, поодинокі, що зустрічались мені на шляху, дивились на мене як на божевільну, чи принаймні на добряче п’яну багату даму, яку зовнішній вигляд зовсім не цікавить, та ще й гойдяється у всі чотири сторони. Єдина відміна, що багаті дами їздять на Бентлі чи Мерсах, а я йшла пішки…

Добігши до невеликого моста на річці… я зупинилась на краю. Повний місяць великою золотавою плямою гойдався на спокійному плесі. Чудова нічка, зорі такі наче прямісінько над головою: великі і низькі. Здається, потягнись і дістанеш. Навіть через заслонені сльозами очі я бачила всю красу того осіннього вечора. Здавалося б: такий делікатний момент, а вона на зорі заглядає. Але чомусь саме тоді я побачила ту красу, якої не бачила, не помічала вже довгі роки. В таку ніч не гріх і померти. А що, якщо зробити це прямо тут і зараз, кинувшись із моста? Це було б полегшенням і для мене, і для мого чоловіка, бо пояснення того, що сталось, колись все одно неминуче.

Я стояла на мості, спершись на коване поруччя. Стояла, вдивляючись у воду, і час від часу роззираючись навсібіч, спостерігала, як гасить місто останні вогники. Було далеко за північ. Перехожих також уже не було. Навіть той, старий, що вигулюючи собаку крутився надовкола мене майже півгодини, розздивляючись з усіх сторін наче на повію, після телефонного дзвінка (мабуть від дружини) також поспішив додому.

Сама. Тепер ніхто і ніщо мене не зупинить. Ось, тільки б перелізти через поруччя, а там вже легше. Кинусь у річку, хай несе вода моє тіло, бо воно нікому не потрібне. А душа… душа, можливо, знайде собі притулок у кращому світі.

Перекинула ногу через поруччя. О, дідько, і спідниця, як навмисне, вузька. Якби знала наперед свою долю — одягла б штани. Задерла спідницю, все одно ніхто не бачить. Перелізла, хоч було нелегко. Стою, тримаючись за залізо і дивлюсь у воду. Вітер, що знявся раптово, розвіває волосся на всі боки. Вдолині блищить вода, тече швидко, але спокійно.

Відпускаю життя, лечу у бездну: дитинство, юність, парк, у якому зустрічались із чоловіком, весілля — все пробігло перед очима. Шубовсть… і невагомість. Холодна вода обвиває моє тіло. Я ще чітко чую усі довколишні звуки, і бачу крізь воду тільки чорне дно. Я іду до дна і навіть не противлюсь земному тяжінню. Я, наче глиба, прорізаючи воду несусь вниз, щоб вже більше ніколи не вернутись у цей химерний світ. Так буде легше всім, а насамперед мені самій. Мозок ще не перестав працювати, значить, я ще жива. (Не так то вже й легко померти, як здається.)

Я ще затримую подих, але десь глибоко у грудях вже починає стискати. Я випускаю останнє повітря, яке розлітається довкола мене мереживом більших та менших кульок, і летить кудись догори. Легко.

Мені так легко, як ніколи ще не було. І… мамина тепла рука вже тягне мене вгору. Тягне з усієї сили, як тягнула колись, коли я малою упала у глибокий рів. Стоп! Звідки тут мама? Я ж уже на цьому світі, а мама ще на тому. Я нічого не розумію, але відчуваю, як хтось кричить мені голосно у вухо: «Ти здуріла? Що, життя немиле?» Ті слова супроводжуються ляпасами по обох щоках і холодним тремом від вітру, що пробіг по всьому тілу. А далі темінь…

…Переді мною біло. Я бачу ту білизну через заплющені повіки. Вона ріже очі відбиваючи світло-червоним, і я не можу їх розплющити. Світло чи то сонце, я не розумію. Пекло чи рай? Смерть, чи все ж таки життя? І хто то є, хто мене старається розбудити. Навіщо мене будити, коли я й так не сплю. Якби спала, то не чула б, і не розуміла б, що відбувається. Я зі всієї сили стараюся розплющити очі. Через сітку вій бачу навпроти себе вікно. Напевно то вікно, бо якби то був тунель, про існування якого так голосно кричать усі популярні журнали, то він не ділився б навхрест чорною рамою.

Я бачу, що я у приміщенні, але це, скоріш за все, не лікарня, хоча стіни і двері пофарбовані білою фарбою. Поруч зі мною нікого нема, а навпроти мене все таки вікно, з якого яскраво вливається сонячне проміння і падає на паркет. Вітер гойдає білу, у дрібненький горошок, гардину. Я не знаю, де я. Це місце мені невідоме. Роздивляюсь надовкола. Кімната дуже велика, але із мінімальною кількістю меблів: великий шкіряний диван, на якому я власне лежу; поруч невелика тумба із нічним світильником у вигляді канделябра; біля вікна старезна шафа, напевно ще із позаминулого століття, а коло шафи бамбукове крісло-гойдалка. Проте, на підлозі дорогий, саме зараз модний, персидський килим, а в кутку величезне дзеркало висотою зо два метри на кованих ніжках. Я мало розуміюсь у стилях дизайну, але видно, що у господаря хороший смак, бо зумів дуже вміло поєднати бароко і авангард. А для цього й кошти потрібні немалі. Не достатньо одного бажання.

За дверима напевно є ванна або кухня, бо чую, як ллється вода. Точно, в сучасних квартирах ванні кімнати розміщують поряд зі спальнями. Але, навіть, якщо я тут провела ніч, це не вказує, що ця кімната служить спальнею для господарів.

— Гей! Є хто живий? — покликала я, відриваючи голову від подушки.

Голова сильно заболіла. Аж до темноти в очах боліла права скроня. Я вхопилася рукою за болюче місце. Що це: на скроні було щось липке і неприємне на дотик. Кров, так, це кров, бо пальці червоні. Ото я ще й голову собі розбила, що зараз розколюється навпіл. Ото дурепа! Навіть померти по людськи не змогла. Хто ж мене врятував?

Двері відчинились. До кімнати увійшла молода дівчина з підносом у руках.

— Доброго ранку! Як ви себе почуваєте?

— Доброго, — відповіла монотонно я, бо для мене він добрим зовсім не був.

Дівчина усміхнулась у відповідь.

— Хто ви? Я де? — запитала я примруживши очі, бо пекли від ясного світла.

— Я Ніна. Ви у помешканні художника Юліана Світловського.

— Яким чином я тут опинилась?

— О, а цього я не знаю. Я недавно прийшла і застала вас тут. В нас таке часто буває…

— Ага, то ви не господиня?

— Ні, я працюю тут гувернанткою.

— А сам господар де?

— Пішов кудись у місто за своїми справами, а мені записку залишив, щоб я піклувалася про вас до його приходу і нікуди вас не відпускала.

— А коли повернеться ваш господар? — випитувала я у дівчини, бо не мала ніякого бажання вилежуватися на чужих диванах.

— Не знаю: буває, що вертається за годину, а буває — за кілька днів. — відповіла дівчина усміхнено, витримуючи усі правила мовного етикету.

— Що? Мені що тепер сидіти тут, і чекати, коли ваш пан повернеться? — нервувала я. — Зараз я приведу себе до ладу і піду. А господареві передайте, що я йому вдячна за все: і що мені життя врятував, і що надав допомогу, але я не маю ані часу, ані бажання тут більше затримуватись.

— Ваша ванна готова, — вказала дівчина рукою на протилежну від мене стіну, за якою скоріше я чула шум води, не звертаючи ніякої уваги на мої слова. — Ось ваш сніданок. Після нього ви приймете ванну і я перев’яжу вашу рану. Смачного!

Дівчина поклала піднос на тумбу поряд з диваном. Філіжанка кави парувала, і наповнювала кімнату приємним ароматом. У невеличкій порцеляновій мисочці був полуничний йогурт. Високий кришталевий стакан із гранатовим соком виблискував на сонці і розкидав по стінах червоні цятки. Вівсяні тістечка мали неймовірно апетитний аромат, і було ще літеплими. Мабуть їх спекла сама Ніна, або придбала, по дорозі для господаря. Видно було, що такий сніданок у цій оселі звичайна річ, але вражало те, що тут уміють «тримати клас». Так харчувались тільки давні аристократи, бо в наш час більшість обходяться кавою, максимум із молоком.

Випивши кави і скуштувавши тістечко, я поспішила до ванної. Відчинивши двері я зупинилась на мить: біла величезна ванна у вигляді мушлі займала понад половину приміщення. Підлога була із білого перламутрового мармуру, стіни у Венеціанському стилі з колонами по боках, на яких були такі ж мармурові полички-мушлі. А в тих мушлях різноманітні пляшечки із засобами гігієни: шампуні, мила, губки, гелі…

Вікно було заслонене чи то целофаном, чи то тканиною у стилі зоряного неба, що зараз при світлі вигравало різними барвами веселки, і переливалось засвічуючи по черзі зорі. Такого мені ще ніколи в житті не доводилось бачити, і впевнена, більше не доведеться.

Скинувши із себе сорочку, я пірнула в теплу пахучу воду, і глибоко вдихнула, бо висока біла піна пахла літом і морем. Приємно було розслабитися після всього пережитого. Єдиною неприємністю були спогади про вчорашній день, які, мов чорні голодні ворони рвали моє стражденне тіло. І хоча фізично окрім рани на голові, я не відчувала болю, всередині мене, здавалось, усе рветься на шматки. Я відчувала кожну кісточку, кожен м’яз і нерв. Я була настільки напруженою, що навіть перебування наодинці із всією цією красою не допомогло хоч на хвилю забутись.

Через годину, хоча так не хотілось виходити, я все ж вийшла загорнувшись у теплий пухнастий халат, і пішла до «своєї» кімнати. Треба було одягатись і чимскоріш іти звідси. Хоча й не добре нехтувати гостинністю господаря, але це місце і ці люди мені чужі. Зачинивши двері зсередини, я пішла до крісла, на якому недавно були складені мої речі. Що це? Їх нема! Звісно, хоча панчохи були порвані і все було мокре, але то була моя одежа. Куди вона поділась?

— Ніно, можна вас на хвилинку?! — покликала я дівчину, подумавши, що, можливо, вона взяла мої речі для прання.

— Слухаю, — відповіла дівчина, входячи до кімнати із великим білим пакунком у руках. — Це для вас.

— Що це? Це моя одежа?

— Речі купив для вас господар. Ваші ж бо нікуди не годяться, тому ми їх викинули.

— Як то викинули? Не запитавши мене? — обурилась я.

— Ох, — похитала головою дівчина поглядаючи на двері, — господар завжди діє так, як вважає за потрібне, ніколи ні в кого нічого не запитує.

Моєму обуренню не було меж. Всередині все горіло від злості. Це один господар знайшовся. Вже мала одного, що тільки й наказував мені: як жити, що робити, коли приходити на роботу, а коли з роботи, про що говорити, що варити. «З-під зливи та й на дощ!» — кинула розгнівано я, коли дівчина тихо вишмигнула за двері зі словами «Одягайтесь, господар чекає на вас у вітальні».

Розгорнувши пакунок я не повірила очам. Речі, не досить того, що були усі вишуканими і досить дорогими — були мого розміру, і кольорів, які мені дуже подобаються: довга лілова до землі спідниця із тонесенької шерсті; чорна, плетена гачком, (схоже, що ручне плетіння), туніка; темно-синього кольору мешти із досить таки височеньким підбором; і кілька пар панчіх різних відтінків сірого. Але було ще щось, що доконечно привело мене в ступор: на дні пакунка був невеличкий пакуночок перев’язаний стрічкою із надписом «Intimissimi». Ні, це неможливо! Господар купив мені труси? Він що, чисто здурів, чи це тепер вважається нормальним?

Подавляючи злість я все ж одягнулась, бо робити було нічого. Вийшовши із кімнати, я зустріла гувернантку за дверями, яка вже чекала, щоб провести мене до зали. Довгим широким коридором ми йшли минаючи велику кількість дверей. Серце із грудей виривалось в очікуванні чогось невідомого.

Нарешті дійшли: широка мармурова арка із двома статуями давньоримських красунь обабіч зустріли нас на вході до зали. Широка світла кімната, завбільшки сучасної однокімнатної квартири, здивувала не тільки меблями, а й великою кількістю картин у позолочених широких рамах. Шкіряні дивани вздовж стін, дубовий паркет, тропічні вазони у красивих античних вазах… Все це ще раз підкреслило статок господаря. Я стояла всередині арки, роздивляючись довкола себе, бо в залі нікого не було, і дівчина вмить кудись зникла, залишивши мене на одинці із всією тією розкішшю.

Я переводила погляд із картини на картину. Полотна були дуже захоплюючими і талановито написаними. Природа на полотнах змінювалась пишнотілими красунями, тваринами і квітами. На мить я навіть уявила себе у Луврі, Праді чи Ермітажі, хоча ані в одному із цих відомих музеїв я ніколи не була, коли із-за плечей почулись слова господаря.

— Ну, здрастуйте, чарівна незнайомко! Вітаю вас у віллі «Ґлорія».

— Доброго ранку! — відповіла я, обератючись до господаря.

Переді мною стояв красивий вискоий мужчина середнього віку: стильні дорогі окуляри, помаранчеві джинси, синій светр і червоний шалик закинутий на плече. Все це свідчило про те, що чоловік — особа неординарна. Не всі наші чоловіки так особливо вдягаються. Таких можна побачити в італійських кав’ярнях, але ніяк не в українському місті. Мабуть він багато подорожує, бо речі на ньому також були не із українських бутиків. Я на мить розгубилася, але швидко прийшла до тями, не зводячи погляду із його дивної борідки.

— Я Світлана, — протягнувши руку господареві, представилась.

— Юліан Світловський, — тихо відповів господар, нахилившись, щоб поцілувати мою руку.

Я зніяковіла, бо не звикла до таких аристократичних тонкощів. Звичайно, колись і мій чоловік цілував мені руки, але то було суто під час наших зустрічей, коли ще не цілував в губи, або пізніше під час інтиму, але, щоб ось так… такого не пригадаю.

— Ви дуже красива жінка! — зробив мені комплімент господар. — То чому ж ви так вчора…

— Давайте не будемо про це! — заперечила я. — Це суто моя справа. Я дякую вам за турботу про мене, але не потрібно було…

— Не потірбно було вас рятувати? — не давши мені договорити, господар зробив крок назад. — Ну тоді вибачте, що я це зробив. Просто буває так, що людина вдається до самострати, а потім, коли вже на волосок від смерті жалкує, та порятунку нема звідки чекати. Вже пізно.

— Ну, можливо, але не у моєму випадку, — захищала я своє вчорашнє рішення, як могла. — Марно це все…

— Марно, кажете? — примруживши око запитав Юліан. — А, чи змогли б ви сьогодні знову кинутись з моста?

— Не знаю, — двояко відповіла я. — Напевно ні.

— Ось, а кажете, що даремно. Я дивуюсь, як так люди необдумано поступають. Невже бувають такі проблеми, щоб підштовхнути до самострати? Адже з усіх проблем є вихід…

— І так, і ні, — відповіла я, бо не хотіла продовжувати пусту розмову, яка вела до того, щоб розповісти про причину мого рішення.

Я зовсім не мала бажання про це не те, що говорити, а навіть згадувати. Якби ще можна було стерти з пам’яті цей день назавжди, то й жити було б легше, бо як тільки заплющувала очі, картина з двома чоловічими тілами ставала перед очима, як завіса.

Юліан підійшов до дивана і запросив мене присісти поруч. Я не могла відмовитись, бо не тактично по відношенню до гостинного господаря, але секунду тому я вже хотіла попросити дозволу піти геть.

— Скажіть, Світлано, що привело вас до нашого міста? Не дивуйтесь, я був змушений заглянути у ваші документи…

— Мої документи? Так вони у вас? — здивувалась я, бо навіть до цього часу не згадувала про свою сумку, яку залишила висіти на поруччі моста.

— У мене. Звичайно у мене. Зараз я вам їх поверну, — відповів Юліан і пішов у сторону широкого полотна із трьома білими кіньми на лані стиглого жита, яке висіло біля вікна.

Відхиливши картину господар дістав із кишені в’язочку ключів, щоб відкрити ними тайник. Як я старалась не дивитись в його сторону, але очі… очі брали своє. Його рухи були легкими і повільними, розмова тихою і лагідною. Це вказувало на те, що цей чоловік дуже спокійна та врівноважена людина на відміну від мого навіженого чоловіка, може, мені так здалося, але в той момент мені стало трохи соромно за мою різкість. І, направду, чому я така різка з ним? Він, як не як, мене врятував, в біді не покинув, одяг, ось, модний придбав, а я, як та грубіянка не вихована ще й розмовляю на «завищених тонах» натомість, щоб дякувати.

— Ось, ваше добро, — простягаючи мені сумочку, усміхнувся Юліан. — Але ви не відповіли на моє запитання.

— Дякую, відповіла я тихо не підводячи очей.

На той час моє обурення трохи вщухло, і тому обличчя цього мужчини я сприймала вже по іншому. «А він дійсно красивий, — чомусь в той момент я його саме таким побачила. — Навіть красивіший за мого». І чого я завжди їх порівнюю? Мабуть тому, що вважала свого ідеалом, ніколи ні на кого не загладала, бо знала, що такого як мій нема ні у кого. А виходить є. Є ще й набагато кращі. Ото ж правду кажуть: не сотвори собі кумира. А я, так взагалі свого боготворила. Він був центром мого всесвіту, він був змістом мого життя, точкою відштовхування і приземлення. Він був моїм другим «я». І тільки в тих роздумах я зрозуміла, що згадую про чоловіка, як про щось далеке і чуже в минулому часі.

— Світлано, — перервав моє мовчання Юліан. — Я чекаю…

— Не чекайте. Я не буду вам нічого розповідати, бо не бачу потреби. Нікому від моєї розповіді легше не стане.

— А хіба краще тримати свої біди у собі, і зациклитись на них до такого степеня, щоб аж шуганути у воду?

— Вибачте, Юліане, але я не хочу… — ніби вимолюючи пощади відповіла я. — Можна, я піду?

— Куди? — здивувався чоловік.

— Як куди? Додому, — так само здивовано відповіла я.

— Тут ваш дім. Залишайтесь скільки захочете. Хоч назавжди.

— Як?… — не зрозуміла я. Чому я маю тут залишатись? У мене є дім. — знову знервувала я.

— Є, згоден. Але вас там ніхто не чекає, — відповів Юліан таким тоном, наче знав про мене усе.

— Не чекає, — повторила тихо я чоловікові слова.

І тільки зараз до мене дійшло: а справді… там мене ніхто не чекає. Тоді куди я піду? До мами? Ні, до мами не можна. Я за п’ятнадцять років сімейного життя до мами ані разу сама не приїхала. Вона відразу запідозрить недобре. Та і я брехати не вмію. Я здамся при першому її натиску, а мама у мене, що танк — розколе найміцніший горішок, а правду витягне.

Може вернутись додому? А якщо чоловік вже там? Якщо вже повернувся? Це жах, жах! Це ж треба буде вдавати, що я нічого не знаю, а як ні, то прибити його на місці, бо терпіти я таке не зможу. Я плюну в його зрадливі очі при першій зустрічі, і мабуть розплачусь від безсилля, бо наперед знаю, що не зможу розповісти йому про те, що бачила його з коханцем. Але й терпіти не зможу, доки він сам признається. Та чи й признається? Хіба ця історія сьогоднішня? Мабуть давно вже тягнеться, просто я нічого не знала, ось і жила, вважаючи, що то наші почуття від давнини трохи охололи, а воно зовсім не так. В нас вони остигали, а з тим, іншим, тільки сильніше розгорались. «Чорт би вас, голубці, побрав!» — процідила я крізь зуби не звертаючи уваги на Юліана, який всівся на диван із журналом у руці і робив вигляд, що читає, а сам пильно спостерігав за мною.

— Ну, що, подумали? Вілла велика, надовкола прекрасний сад… Залишайтесь? — з надією запитав чоловік.

— Якщо й так, то тільки на одну ніч, — відповіла я, бо, дійсно, треба було подумати куди мені іти.

— Ну що ж — робіть як знаєте, але мені дійсно шкода. Ви красива жінка, розумниця, тільки трішки збились із дороги, заплутались. Але повірте, ви відшукаєте її зовсім швидко. Ви сильна, я це бачу.

— Сильна, — відповіла я. — Дякую за все.

Потиснувши один одному руки, я вийшла до коридору, а Юліан сумно проводив мене поглядом.

Обід Ніна принесла мені до кімнати: грибний суп, телятина під тунцевим соусом, фруктовий салат. За кілька хвилин дівчина принесла ще філіжанку кави і тістечко. Я чекала, що мене запросять до столу, і від того нервувала, бо не мала найменшого бажання обідати з Юліаном. Не хотіла його бачити ані чути. Знала, що поводжуся як розбещена дитина, але на той час мені хотілось тільки самотності. На щастя події відбувались так, як я бажала.

Я ще змалку не любила їсти наодинці. Чи то обід в ресторані, чи просто гамбургер куплений у вуличному «Фастфуді», але я завжди шукала собі компанії. Могла пригостити будь-кого, тільки б не сама. І до розмови я була відвертою. Могла зачепити людину на дорозі, в крамниці чи поїзді, але мовчазною ніколи не була. Часом я брала ситуацію в свої руки і могла розповідати співбесіднику якісь кумедні історії, часом просто розпитувала і годинами слухала не перебиваючи, бо то завжди були нові люди, відповідно і нові історії. Але тоді, в оселі Юліана, я не мала ніякого бажання ані говорити, ані слухати. Хотіла тільки тиші. Тиша мені була найкращим співбесідником.

Після обіду все ж прийшлося ще раз зустрітись із господарем. Цього разу він завітав до кімнати, щоб справитись про моє здоров’я. Хоча, здавалось, зранку він бачив, що у мене все в порядку, та все ж запитав, чи не поїхати нам до лікаря, на що отримав мою відмову. Голова боліла менше, душа більше, але душу не лікують у травмпунктах, тому я сухо подякувавши за турботу відвернулась до вікна, щоб не бачити його обличчя. Воно було надто привабливим, щоб втриматись. А я боялась зваби. Ще з молодості боялась, бо якби не боялась, то напевно наробила б багато біди, і зараз не я, а мій благовірний був би у подібному до мого становищі. Якби звичайно дізнався. Он, скільки їх красивих чоловіків. А я сховавшись за ширму свого ідеалу не бачила нікого надовкола — тільки мій!

Юліан вловивши моє небажання спілкуватись вийшов із кімнати залишивши мені тільки нотку своїх парфумів. В той момент я відчула щось нове в собі, щось досі невідоме і не пережите. Я відчула якийсь поштовх, якийсь внутрішній голос, що говорив мені: зупини, не відпускай бо втратиш. Але я не хотіла його слухати, не хотіла піддатись тому стану, хоча вловлюючи той аромат вже дійшла до дверей і тільки там опам’яталась. «Жінко, що ти робиш?» — кричала моя душа, але не могла докричатися до мозку.

Мозок не чув того голосу. Мозок робив своє. А ще тіло. Воно вловило ту команду і строго її виконувало. Тіло тремтінням відповідало на погляди, дотик руки, на слова цього чоловіка, хоча обличчя того не видавало. Обличчя, мабуть, було єдиним, що ще тримало мене в рамках, бо якби я хоч на мить зашарілась, він би все зрозумів. Адже душа його тонка, яка буває тільки у творчих людей. Вони особливі, вони помічають усі найменші зміни інтонації, міміки, жестів.

До вечора я не могла дочекатись і старалась віднайти собі хоч якесь заняття. Я перегорнула кілька модних журналів; трохи відпочивала, бо почало паморочитися у голові; переглянула якусь програму про африканські племена та гімалайські водоспади, але не знайшлося нічого такого, що б на мить відірвало мене від спогадів про голі чоловічі сідниці. Якби в той момент переді мною була пляшка спиртного, я б напевне вихлептала її до дна і бухнулась спати мертвим сном, щоб прокинутись аж завтра. «А може попросити у Ніни? (Напевно в такій багатій оселі знайдеться хоч щось із алкогольних напоїв.) — підштовхував мене внутрішній голос, а за хвильку сумління все ж прокидалось. — Ні, це ж не культурно. Ще подумає про мене, як про «п’янчужку» якусь, і Юліанові розповість. А той тоді збудує свою версію мого бездарного самогубства. Скаже: то все від випитого. А я ж ніколи нічого не вживаю, навіть на свята, окрім пари крапель коньяку в каві «Коретто».

Як добре, що восени смеркається швидко. Як тільки побачила, що сонце вже майже заховалося за верхів’ями безлистих дерев, як від душі відлягло: ще ніч переночувати, і йти геть. «Йти, але куди? — знову задзвеніли у вухах Юліанові слова. — Тебе там ніхто не чекає».

Не хочу про це думати. Це сьогоднішня проблема, а завтра буде новий день і рішення, мабуть, знайдеться. Якби там не було, а гроші на картці в мене є, то можна і в готелі пожити якийсь час, поки все не владнається.

Єдине, що не давало спокою, що на роботу все одно потрібно буде показатись, бодай хоча б для того, щоб звільнитись. А там буде він. Як не завтра, то за кілька днів, тижнів чи навіть років, а зустріч наша все одно неминуча. І вияснення причини моєї поведінки також. В той момент я бажала бути на місці мого чоловіка. Я воліла бути винною і вислухати від нього всі образливі слова та звинувачення, аніж самій починати ту нестерпну для мене розмову. А можливо варто щось видумати? Адже я не раз вже в пориві злості погрожувала його кинути. Було й таке, коли мої підозри в його зрадах підтверджував він сам вже навіть не ховаючи своїх безлично-брехливих очей. Але то були жінки… А зараз… Жінки? Чому я так думаю? Чому я так впевнена, що то не був той самий чолов’яга з волосатими сідницями? Бо-же…

Мої роздуми могли тривати вічно, бо з кожним згаданим фактом із нашого життя мені все більше відкривались очі на мого «ідеального» чоловіка. «Якою ж я була сліпою! Якою дурною я була!» — каяла я себе пошепки зануривши пальці у волосся, коли двері тихенько розчинились і до кімнати увійшов Юліан.

— Можна?

— Звичайно, заходьте, — запросила я піднімаючись із дивана.

— Лежіть, лежіть, — заперечив чоловік, але я вже достатньо пролежавши боки за весь день, таки піднялась. — Ви спали?

— Ні, не спала. Думала…

— Навіщо марно думати про те, чого вже не вернути? — сумно усміхнувся.

— Та я й не думаю нічого повертати, — заперечила я, помітивши, що таки не помилялась в тому, якої він тонкої душі людина.

— А якщо не збираєтесь, то навіщо думати? Відпустіть, забудьте і будуйте нове, щасливе, міцне…

— Та було у мене і щасливе, і міцне, але він…він… — Як не старалась я бути сильною і втримати мій біль у собі, але сльози самі бризнули з моїх очей.

— Зрадив? — присівши поряд зі мною і взявши мою руку у свою запитав Юліан.

Я не відповідала.

Чоловік пильно дивився мені у вічі, наче хотів там прочитати всі відповіді на його запитання, а у мене у серці розривався вулкан і гаряча магма вже добиралась до скронь, заливаючи щоки червоним. Я ніколи так кепсько себе не почувала. Я ніколи не була такою слабкою і нерішучою. Аромат його парфуми зводили мене з розуму, дурманили і притягував. І якби він в той момент відпустив мою руку, то я б напевно сама його втримала. Але він не відпустив. Чи він читав мої думки, чи просто був добре знайомий із жіночою психологією, але в такій ситуації, як моя, найкращим порадником може стати тільки посторонній незнайомець, який появляється незнамо звідки в потрібний момент.

Банально до сміху, коли у фільмах трапляються такі моменти, але я не у фільмі, я зараз у квартирі до вчорашнього вчора незнайомого мені чоловіка. Та ще й сьогодні не можу впевнено сказати, що знаю його, бо окрім імені яке мені назвав більше нічого про себе не говорив. Я навіть не знаю, де знаходиться ця вілла, в якій так розкошую.

Юліан тим часом притулився губами до моєї руки. Я навмисне, спробувала вирвати її, але зробила це так, щоб мені не вдалося. Чоловік цілував мою руку, а мені чомусь захотілось погладити його волосся. Захотілось зблизька відчути аромат його тіла, і в той момент я не впізнавала себе. Я дотепер такою себе не знала. Та щоб я… Та ніколи… А тут… Я задихалась від почуттів, які в той момент переповнювали мої груди. В роті пересохло так сильно, що я не могла вимовити ані слова, а тіло було наче паралізоване.

Я все розуміла, що відбувається, але не мала сил дати йому опір. Коли вуста чоловіка торкнулись моєї шиї, наче мороз обпік усе тіло. Я такого не відчувала напевно від часів першої із чоловіком ночі. Тоді також тіло не було мені підвладним, а внизу живота щеміло в очікуванні чогось вулканічного. Але зараз я не з ним. Я з чужим мужчиною, і невже все йде до того, щоб?… О, Боже! «Ні, це не повинно статись!» — прошепотіла я і відштовхнула Юліана від себе, але за мить я сама, взявши його за руку, притягнула до себе і поцілувала в уста.

Той поцілунок був таким пристрасним і ніжним! Десь глибоко всередині я раділа: як то чудово, коли чоловік відповідає тобі взаємністю, дає тобі зрозуміти, що тебе не просто має, а насправді — він тебе хоче. Я вже не думала ні про що. Я тільки бажала, щоб все те, що між нами відбувається, не закінчувалося ніколи. Юліан був із тих коханців, які майстерно володіють своєю справою. Він робив усе сам, попросивши мене тільки розслабитись і насолоджуватись.

Ми кохались. Для нас не існувало ніяких табу. Я вперше відчула те, що відчувають жінки, коли розповідають про шалені ночі. Досі я навіть не уявляла, як це може бути насправді: коли душа вилітає із тіла; коли хочеться кричати, плакати і сміятись одночасно; коли мозок не відчуває нічого окрім задоволення, а у лоні одночасно пульсують двоє сердець, і ти, вільна і легка, летиш кудись далеко від усього й усіх, забувши, що існує земне тяжіння. Юліан також це розумів. Він розумів, що мені добре з ним. Навіть дуже добре, бо то тільки зверху я холодна і неприступна, а всередині — ніжна і чуттєва.

На жаль, після всіх пестощів мені таки прийшлось повернутись з небес на землю. Прийшлось усвідомити нарешті все те, що тільки що сталось. Ні, мені не було соромно. Я відчувала щось інше. То були змішані почуття: радість, бентега і сум. Скажу, чому саме сум. Тому, що насправді я жалкувала, що тільки зараз у тридцять п’ять років після п’ятнадцяти літ шлюбу я по справжньому відчула себе жінкою. І нехай то було тільки раз. І нехай то була зрада. І хай цей чоловік завтра думає про мене як про повію… Мені все одно. Я відчула себе бажаною і від того розридалась.

Ридала голосно, підгорнувши коліна під бороду. Не вкриваючись. Не соромлячись власної наготи. Мені стало себе страшенно шкода, що скільки літ я потратила на чоловіка, який мене не заслуговував. Для якого я була тільки інструментом для вдоволення власних потреб життєвих і тілесних. І нехай хтось мені скаже, що Юліан також мене використав. Так. Нехай буде так. Я це й сама розумію. Але ж він одночасно мені й дав. Дав відчуття, що я жінка. Запевнив мене в тому і довів той факт цілунками, ласкою, ніжністю та тілесним вдоволенням. І йому не потрібні були слова, щоб я це усвідомила, бо він і без пустих балачок прекрасно виконав свою роль. А мені було до болю шкода, що цей чоловік не мій, і що нам прийдеться розлучитись. Тепер я вже впевнена, що таки мушу звідси піти.

Юліан, наостанок поцілувавши мене у щоку, тихо вийшов із кімнати і зачинив за собою двері. Без зайвих слів. Без запитань. Він, я впевнена, розумів мене у той момент більше, аніж я сама себе розуміла. Його слова завдали б мені тільки болю, бо що б він мені сказав? «Зостанься?» «Будемо разом навіки». Маячня! З якої радості він мені повинен це говорити? В мене своє життя, а в нього своє. Мені потрібно йти і вирішувати свої проблеми, а йому — творити свої прекрасні полотна не загострюючи уваги на зрадженій істеричці. Ми дві різні людини, і окрім єдиного випадкового сексу нас нічого не об’єднує і об’єднувати не може.

Я не могла зімкнути очей. Все думала про те, що сталось і карала себе, що я нічим не ліпша від мого чоловіка. Можливо, якась із жінок зраділа б, що помстилася. Але не я. Я відчувала себе брудною повією водночас жалкуючи про вчорашнє, бо якби вернула б час назад — ніколи того не сталося б. Це так само, як і з моїм самовбивством. Юліан таки правий: сто раз подумати варто перш, ніж робити крок. Але хто спершу думає?

Посеред ночі місяць, зробивши півкола на темному осінньому небі, зрівнявся з моїм вікном. Промінь від нього падав на паркет і частину дивана, але, розгойдана вітром крона горіха перерізала той промінь, ділила його на частинки, на дрібні риски. В той момент я уявила себе тим променем. Моє життя так само зараз поділене не тільки на «до» і «після», а ще й на: як, чому, навіщо… Якби ж я могла все залагодити. Якби я могла відмотати час, мов стрічку аудіокасети, або старти все із пам’яті: і моє, і мого чоловіка. Якби ж усе забути.

Як не крутилась, а заснути не вдавалось. Юліан також більше не заходив. «Напевно, вдоволений насолодою, він зараз міцно спить, а ти, дурепо, крутися тепер, та пролежуй собі боки, бо ж все одно не заснеш». Голова знову почала сильно боліти, і біль з кожною миттю все підсилювався. Навіть пиґулка Аналгіну не допомогла.

Я то впадала у дрімоту, то знову просиналась від звуків за вікнами. Місяць вже відвернувся від вікна. Собаки завивали, наче голодні вовки, і в такій темній великій кімнаті мені чомусь робилось моторошно. Тіло свербіло, немов обжалене кропивою. Мені хотілось роздерти себе нігтями. Я не могла спинити цей свербіж. На місці вже не лежалось.

Я схопилася з дивана, наче хто вилив на мене кухоль окропу. Бігти! «Бігти… Бігти… Бігти» — гупало у скронях в унісон серцебиттю. Я більше вже нічого не розуміла. Єдине, що ще встигла усвідомити, то вхопити свою сумочку у якій були документи. І того б напевно не зробила, якби не вона не опинилася у мене біля ніг, поруч із кімнатними капцями. Як була, у нічній сорочці і махровому халаті, я вибігла до коридору. Де вхідні двері я не знала, але світло, яке горіло в лівому крилі коридору привело мене до тих дверей. На щастя ключі були у замку. Я вже ні про що не думала. Я, відчинивши двері, бігла у ніч, як та птаха, що якимось дивом вирвалась із клітки і летить засліплена промінням ясного сонця, без думок: що там попереду. Може й виживе. А може розіб’ється об першу скляну вітрину, яка трапиться на її шляху. Та пташині головне не померти в неволі.

Такою вільною в той момент відчула себе я. Я вибігла на широку веранду, збігла по сходинах на кам’яну доріжку і побігла до воріт. Я не боялась темноти. Не боялась невідомості. Я боялась не впоратись із цією втечею так, як не впоралась із самостратою. Я боялась, що Юліан зараз наздожене, і мені знову прийдеться повернутись у цю золоту клітку.

Я бігла так швидко, наче хтось підштовхував мене. Мої ноги і тіло були такими легкими, як у відмінного бігуна, якому тільки-но відкрилось друге дихання. Я бігла… бігла…бігла і зупинилась тільки тоді, коли вже чисто вибилась із сил. Коли ноги налились оловом, а під грудьми збився тугий ґудз, і перекрив доступ до повітря. Стоячи на освіченому тротуарі, я, хапаючи повітря, як та риба без води, роззиралась надовкола: куди тепер.

«А нікуди. Вперед. Зараз тільки вперед. Дороги назад все одно немає», — відповідало серце на усі мої запитання. Тоді, аж самій дивно, моє серце було суголосим із мозком, що буває рідко. І я пішла. Просто, легко, волочачи сумку у руках, в халаті і нічній сорочці, без страху і сорому, із розтріпаним, як божевільна волоссям, я ішла тротуаром о третій годині ночі. Сама. Один на один із нічним містом. Куди ішла — не знала, але йшла вперед до того часу, доки на дійшла до роздоріжжя.

Дорога ділилась надвоє: одна вузька і темна, інша частково освічена і ширша. Якою піти? А хіба був вибір? Вони обидві для мене чужі, невідомі і без будь якого натяку на те, що хоча б на одній я знайду відповідь на мої запитання. А запитань, попри те, що я уже знала, залишалось ще не мало. Наприклад: навіщо мій чоловік мені влаштував таку западню? хто був той… інший? скільки часу вони вже разом? з чийого номеру були мені відправлені повідомлення? З цими думками я зробила кілька кроків до таблиці із надписом, щоб прочитати, куди ж ведуть ці дороги.

«Пристань» — голосив надпис на синій стрілці, що вела вліво. «Ні, туди не піду. Досить мені річки. Нічим хорошим це не закінчилось, — промовила про себе я, і зробила крок вправо, до іншої стрілки. — А що тут?»

На правій стрілці був позначений напрямок: «Психіатричний диспансер». У той момент, як тільки я те прочитала, мене мов хтось підкинув і опустив знов на землю. Мов електричним струмом прошило усе тіло: ось воно рішення. Це саме те, що мені зараз потрібно.

А потім я прийшла до відділення. В приймальні, коли тільки мене побачили, відразу «прийняли за свою». Жартую, звичайно. Якщо хтось подумає, що так ось просто можна прийти у психіатричне відділення «здатись» на лікування, той дуже помиляється. Мені прийшлось таки добре вмовляти лікаря, щоб помістив мене, як пацієнтку, у центр неврозів без зайвих запитань. Тільки пообіцявши йому кругленьку суму грошей він змилосердився наді мною і прийнявся мене лікувати. А я не хвора. Я просто заплуталась. Мені було потрібно просто відпочити, а він захотів розколупати мою душу і вийняти із неї те, що я сама від себе ховаю. Таке таять, а не людям розказують. Люди — вони жорстокі. В очі співчувають, а поза очі тільки й думають: так тобі й треба, або — добре що це сталось не зі мною.

І ось уже третій тиждень я тут. Чоловік мені телефонував. Шукав. Я відповіла, що у мене все добре, що я просто вирішила відпочити від усього світу. Він не дуже переймався моєю відсутністю. Просто відповів: «Ну, роби як знаєш». Зрешті, він не сумує в самоті. В нього є той, ким він заповнює порожнини свого часу. Хто він, той інший — я досі не знаю, і все менше хочу дізнатись. Перелиставши всі відправлені з мого телефону повідомлення за останній місяць, я все ж віднайшла той невідомий номер. То чоловік мій колись листувався зі своїм коханцем, і просто забув видалити. Ще й сьогодні одна така SMS-ка висить на всяк випадок, щоб потім, як він таки не повірить, що я все знаю, мати якийсь факт, який зможу показати йому до очей. Хоча, я досі не впевнена, що знайду в собі сили поговорити з чоловіком на цю тему.

Тільки-но випила чергову дозу своїх ліків. Вже слабість оволодіває моїм тілом, і починає клонити на сон. Зараз я засну і прокинусь уже завтра. Буде новий день. Тільки слів уже не буде. Сьогодні я вам все розповіла, мої хороші й вірні товариші, сірі стіни… Тільки ви про це… нікому… Добре?