Мереживо людських доль

«Мене звати Зоряна. Живу і працюю в Італії. Хочу розповісти вам мою історію, а можливо, не тільки мою.

Сама я з Луганщини. В Італію приїхала давно, ще в дев’яностих, щоб трохи заробити. Дітям допомогти. Так і працювала майже п’ятнадцять років. Діти виросли. У сина власний бізнес в Севастополі. Дочка вдало вийшла заміж, живе у Москві, і не потребує моєї допомоги. Ніби вже й вільна від обов’язків та не можу їхати додому, бо дому у мене тепер нема. Дім розбомбили ще минулого року, на початку війни.

Вертатись нікуди, а дітям я також не потрібна. Колись син до себе кликав, а зараз і знати мене не бажає. Я знаю, що десь у глибині душі він мене, напевно, любить, та не може прийняти свою українську матір у власну російську сім’ю. Так і написав: «Мама, не обижайся, но с тем, что ты делаешь, я не согласен». Він не згідний з моєю любов’ю до моєї рідної землі, до України. Він не згідний…

А тут ще й захворіти мені випало. Онкологія. Я й не сказала дітям, щоб не турбувалися. Навіщо їм хвора мати вдома? Яка я їм тепер опора. Та й пізно вже лікувати, так лікарі сказали. Тут хороші лікарі, якби могли — зробили б все необхідне. Та тільки я не можу думати про хворобу. Не до неї тепер мені. А тим паче не до смерті. Як я можу померти, не побачивши мою землю вільною? Як я можу думати про стан власного здоров’я, коли Україна щодня хоронить своїх дітей?

А однієї ночі мені приснився дивний сон: це був ангел, білий-білий. Він стояв біля мене мовчки, але я чула слова, які він говорив. Він сказав, що я повинна допомогти дітям. Я відразу не розуміла тих слів, бо й без того від заробітної плати практично нічого собі не залишала. Все надсилала дітям. Та сон продовжував снитися майже щоночі. Але одного разу я все зрозуміла…

Була субота — вихідний день заробітчан. Тієї суботи я зовсім не мала сили, навіть підвестись, не кажучи вже про те, щоб вийти у місто. Я знала, що в українській церкві відбудеться Великодня служба. Будуть святити паски, і дуже шкодувала, що не можу піти. Боялась, що не дійду, що не вистою так довго. І раптом біля мене хтось з’явився. Він був невидимим, але я його відчула. Тепер я розумію, що то був чи ангел, чи можливо й сам Святий Дух. Не знаю… Він шепнув мені: «Не бійся, я дам тобі сили!» Я помалу підвелася. Сильно крутилось у голові, але я спробувала іти. Перші кроки були неймовірно важкими. Свіже повітря наповнювало груди і ще більше ослаблювало моє тіло. Я, опираючись на стіни будинків, крок за кроком долала таку колись коротку відстань. Всього якихось триста метрів для мене сьогодні здалися безконечними.

Дійшла. Зупинилася на порозі церкви. Хор так чудово співав: «Смертю смерть подолав, Ісус ще у гробі життя дарував!» В той момент я відчула таку легкість, яку відчувала в дитинстві на руках у тата, коли він підносив мене високо-високо вгору. Я відчувала, наче той Хтось був поруч.

В кінці служби священик благословив усіх, привітав з Великоднем, і закликав людей до пожертви коштів на допомогу бійцям АТО. У мене були з собою гроші, які я повинна була відправити власному синові. Я не роздумуючи дістала їх із гаманця, і поклала у кошичок з написом «Для синів України». Мені все стало зрозуміло. Ті діти, яким я повинна допомогти — це вони, воїни, які захищають мою землю.

Всі ці місяці я разом з іншими небайдужими людьми збираємо кошти для наших синочків. Доки я допомагаю, я не думаю про свою хворобу. Я забула про смерть. Я живу.

Рідні діти мене давно не кличуть вже до себе. Коли їм телефоную, просто не відповідають. Я для них стала чужою, бандерівкою. А я впевнена, що роблю добру справу. І ангел більше не сниться, хоч я вірю, я відчуваю, що він завжди поруч. Не знаю, скільки ще мені відпущено часу, та знаю, що українські діти тримають мене на світі».