Мереживо людських доль

Хто, як не я?

Заплакана жінка сиділа за столом і тремтячими губами відраховувала сердечні краплі, що по одній поринали у склянку з водою.

— Не пущу, чуєш? Не пущу!

— Мамо, ну хто як не я? — прикривши своєю рукою руку матері, промовив Олесь, — я збиратися…

— Олесю, синку, хіба я для війни тебе народила? Ось, був би батько живий, він би тебе нарозумив.

Жінка випила краплі, поклала склянку на стіл і зупинила погляд на синові. -Не йди, благаю. Ти ж у мене один. А якщо…, — зупинилася на мить, наче завмерла, — навіть допустити боюсь такі думки, а якщо з тобою щось станеться? Я ж не переживу! — заплакала.

— Мамо, ну ти ж розумієш, що далі так не може бути?

— Не розумію! — перервала криком слова сина, — не розумію, за кого і за що ти йдеш у те пекло? Ще не загоїлись рани, а ти знову під кулі? Ти мене у гріб заганяєш, без ножа ріжеш! Був би батько живий, він зумів би тебе переконати, що не варто…

— Що не варто, мамо, любити свою землю? Боронити її не варто? А що варто? Сховатися тут у теплій хаті і сидіти біля тебе, чекати, коли все само собою минеться? Чекати, що хтось за мене все зробить, і заживемо? А батько б мене зрозумів, він сам пройшов війну і загинув героєм.

— Героєм, — похитала головою мати, — героєм. Ось, де його геройство, на цвинтарі! Не пушу!!!

Жінка перегородила сину шлях, впала на коліна, а потім зомліло бухнулась на підлогу.

— Мамо, мамо, ти що? Ось побачиш, все буде добре.

Жінка привідкрила повіки і глянула на сина:

— Я ж онуків хотіла, я весілля твого чекала, а ти на війну.

— Мамо, буде й весілля, і онуків повна хата, все буде. Потім…

Син допоміг матері підвестися і посадив у крісло.

— Ось ти кажеш одружуватись. А ти бачиш, мамо, як ми живемо? Ні роботи, ні квартири, куди мені привести дружину? В нашу однокумнатну, в ці облуплені стіни? Де ж ті онуки будуть жити? Що я їм дам? А скільки таких як я, молодих без майбутнього? Скільки нас таких, мамо? Та пів України нас таких. За те і йдемо, щоб діти жили краще нас.

Олесь складав у рюкзак все необхідне: білизна, теплі речі, аптечка. Ніби все.

— Ось тут, мамо, трохи грошей, на перший час тобі вистарчить, а там і я повернуся. Не плач, я телефонуватиму, все добре буде, — посміхнувся Олесь, поцілувавши мати у щоку вийшов із дому.

Жінка сиділа біля вікна, терла червоні від сліз очі дивилася синові услід, силует якого помалу зникав удалині.