Мереживо людських доль

Зозуля

— Ну що мені з ним робити? Куди його нести? Куди мені з ним іти, в п’ятимісну кімнату? — витираючи сльози, плакала молода жінка, дивлячись у запотіле вікно.

— Ну може ви все-таки ще подумаєте? Може почекаємо з день з випискою, матусю? А раптом ви потім захочете вернути час назад, а час вже пішов. Виправити помилку може бути дуже важко, якщо не сказати, неможливо.

Лікар ходив взад-перед по палаті, і нервово розмахував якимось папером перед очима молодої матусі.

— Дорога моя, зрозумійте ви нарешті, що жити з цим дуже важко. А життя довге, і будете ви бачити в кожнім малюкові свою дитинку, покинуту ось тут, зараз. А потім будете роки рахувати, коли він пішов би в школу, інститут чи армію…

— Дайте мені той клятий листок. Я його підпишу і піду. А про нього, — показуючи поглядом в сторону дитячого відділення, — держава подбає. Що я можу йому дати? Яке життя його чекає? Та я йому навіть елементарного дитячого харчування не зможу купити, не те, що дорогих ліків. Ви ж лікар, як ви не розумієте? Ви думаєте мені легко?

Жінка присіла на край стільця, і сперлася на побічний ліжка. Очі її були червоними, погляд упирався в нікуди. Видно було, що вона дуже страждає від прийнятого рішення. Лікар поклав на стіл купку паперів з позначками для підписів:

— Ось вам папери. Час у вас є. Подумайте…

Жінка ніяк не відреагувала. Вона навіть оком не повела. Коли лікар вийшов з палати, вона повільно потягнула руку до білих листків.

«Я, Дмитренко Оксана Володимирівна, добровільно відмовляюся від свого новонародженого сина Дметренко Антона Володимировича, і передаю його на піклування державі».

«Він мені не потрібен. Я не зможу, — прошепотіла жінка, і взявши в руку ручку, поставила три підписи, по одному на кожному аркуші. -Готово! Я не впораюся з інвалідом. Я не впораюся…»

Швидко одягнувшись, склала свої скромні пожитки в рюкзак, і поспішила на вихід. У коридорі її зустріла медсестра, спробувала зупинити, схопивши за рукав, але жінка вивернувшись, побігла по коридору.

— Зозуля!!! — Крикнула їй услід медсестра, — навіть дитину свою не бачила. Хоч би глянула, може і тьохкнуло б щось всередині. Та… Бог тобі суддя!!!

— Ну буде вам. Досить, Любове Іванівно, — втихомирював медсестру лікар. — Думаєте, легко дається жінці таке рішення?

— Таким легко, — не вчухала медсестра.

Оксана бігла вниз по сходах: «Швидше б покинути ці стіни. Швидше б забути». Вона й не помітила, як пробігла три поверхи, і опинилася в приймальному покої лікарні. Забравши з роздягальні верхній одяг, вона пішла до виходу.

Штовхнувши важкі двері, відскочила. Назустріч їй рушила бригада швидкої допомоги з вагітною жінкою на каталці.

— Дорогу!!! Чергового гінеколога сюди, швидко! Маткова кровотеча на тридцятому тижні вагітності,-крикнув один з лікарів. Потрібна термінова операція. Третя негативна, ще й діабет.

Оксана тримала рукою двері, і не могла рушити з місця. В жінці на каталці вона впізнала вихованку одного з нею дитячого будинку. Це була Галя. Галя-Смішинка. Так її прозвали за дзвінкий сміх. Скільки ж років вони не бачилися? З десятого класу — напевно років п’ять. Вона була шокована почутим.

Оксана вже не поспішала додому. Вона вже взагалі нікуди не поспішала. Треба було з’ясувати, що з Галею. У свідомість повернулися слова лікаря: «Потрібно кесареве, третя негативна група, у неї діабет».

Жінка вирішила повернутися в свою палату, поки ніхто не здогадався, що вона втекла. Ну бачила її медсестра в коридорі, але це нічого не змінює.

Оксана піднялася на третій поверх і увійшла в палату. Першим ділом погляд упав на стіл. Паперів не було. Перед очима все знову попливло, сльози полилися з очей.

Головне зараз, щоб з Галею було все в порядку.

З коридору долітала метушня медперсоналу. Оксана прихилила двері. Їй вдалося зачути, що тільки що прибулу по «швидкій» жінку відвезли на операцію. Оксана прилягла на ліжко, з якою вже встигли зняти білизну. Вона молилася, просила Бога врятувати подрузі життя.

Вона зловила себе на думці, що ніколи нічого у Господа не просила навіть для себе. А може варто було просити? А може і почув би? Думки Оксани перервав голос акушерки: «Що ж робити? Потрібен донор, крові у нас немає. У неї ні родичів, ні друзів. Де кров шукати?»

Оксана вискочила з палати:

— Я правильно зрозуміла? У неї третя негативна? Я її знаю. Я можу дати кров!

— Та який з тебе донор, Дмитренко? Сама тільки що народила, не зміцніла ще!

Акушерка побігла в бік операційної. Оксана провела її очима, але через кілька секунд акушерка з’явилася в коридорі і крикнула:

— Ну де ти, Дмитренко? Швидко сюди. Одягай бахили, виручай знайому.

Оксана увійшла в операційну. На столі лежала Галя. Вона була неймовірно блідою. Жінка сіла в крісло, і приготувала руку для прямого переливання. Тонка робота медсестри, і вена була знайдена. Оксана забулася дивлячись, як кров по краплі емігрує до Галі. Схаменулась вона від крику лікаря:

— Виймайте дитину, падає тиск, у неї зупинка серця. Дефібрилятор швидко! Ми її втрачаємо…Розряд!

Розряд, і два і три. Ще і ще. Нічого не вдалося зробити. Медсестра наносила шви, решта займалися дитиною. Лікар вийшов з операційної, за ним Оксана:

— Лікарю, а як же малюк? Він буде жити? Він здоровий, з ним все в порядку?

— Жити буде, з ним все добре. Шкода тільки, що ось мамку втратив. Кому він тепер потрібен? Ще один утриманець на опіці у держави…

Оксану ніби вдарили в серце ножем. Вона підняла очі на лікаря. Серце колотилося так сильно, що здавалося вискочить з грудей.

— Він не буде рости сиротою. І мій не буде. Я заберу їх обох. Нічого, виростуть. Навіть у війну ніхто не кидав дітей. І я не залишу. Чуєте, не покину! Готуйте мені обох, — вчепившись в халат лікаря, молила Оксана.

Лікар дивився на неї й не вірив, що йому це каже жінка, яка пару годин тому підписала відмову від власного сина.

— Лікарю, а де папери, що я залишила на столі? Ще не пізно все виправити? Знищте відмовний лист, я вас благаю!

— Який відмовний, ти що, Дмитренко? А хіба він був? — Відповів лікар, посміхаючись.

Через тиждень Оксану з двома синами зустрічали подруги з сумками, набитими підгузками й дитячим харчуванням; працівники органів опіки з новою колясочкою і грошовою компенсацією; комендант гуртожитку назустріч Оксані розмахувала ордером на окрему кімнату.

— Прорвемся, хлопчики! — Глянувши на малюків, радісно вигукнула Оксана.

— Ось вам і зозуля!!! — Витираючи сльози радості прошепотіла вслід натовпу медсестра.