Сердечна терапія

19

День якось сам розпланувався і покотився засніженим Києвом. Щоправда, повноцінний фізичний рух додався вже після шістнадцятої, а до того Вадим все ж таки впав і виспався після нічного чергування. Марилися йому спочатку робочі моменти: прозорі інкубатори інтенсивної терапії для ослаблених немовлят, тривога: чи вистачить їх на всіх. А ще — малюки на операційних столах, розташованих по колу, і відчай від усвідомлення, що стоїть він перед ними сам-один, без асистентів та допомоги, а дітей не менше п’яти. І розпач: що ж йому робити, за кого хапатися в першу чергу?

Зусиллям волі він виринув зі сну, перевернувся на інший бік, натягнув ковдру на голову, щоб не заважало світло, яке пробивалося з вулиці через не надто щільні штори. Це спрацювало, сон змінився, ніби Вадим перевернув стару вінілову платівку на інший бік, як у дитинстві. Снилося далі, що вони з Шурочкою йдуть містом, але вже не зима, навколо вирує зелень, вони тримаються за руки і про щось розмовляють. Він точно знав, що йдуть вони на новорічний концерт до Стасі. «Але який же новорічний, якщо надворі літо?» — знову коригуючи свій сон, дивувався Вадим.

Дзвінок мобільного завадив усвідомити факт розбіжності сезонів, він схопив слухавку, кахикнув і ніби не заспаним голосом відповів:

— Слухаю!

Ніхто не озвався.

— Слухаю, говоріть! — ще раз повторив Вадим, глянув на мобільний і розсміявся — адже він, вирваний зі сну, переплутав сигнал будильника з мелодією виклику!

За вікном вечоріло. Вадим схопився з ліжка, глянув на годинник на стіні, прикинув, скільки йому потрібно часу, щоб дістатися місця, і раптом подумав, що Олександра, тобто Шурочка, теж їхатиме на концерт, от тільки невідомо звідки.

«Теж мені, добрий дядечко! — ляснув він себе долонею по лобі. — Як же це я не запропонував її десь підхопити, вона ж душитиметься після роботи у маршрутках!»

За п’ять хвилин, не зважаючи на відмови Олександри, Вадим все ж таки домовився, що під’їде по неї до того дитсадка, де вони попрощалися після концерту. Вона спершу не хотіла, щоб він її проводжав «до кінця». Вадим тоді був вражений, що, виявляється, і таке буває, як і тим, що не зламалася ця молода жінка, не зрадила доньчиної мрії... А ще оцінив її щирість — не кожна б наважилася на старті викласти таку правду малознайомому чоловікові, який виявляє свій інтерес.

Поговоривши з Шурочкою, Вадим енергійно рушив до кухні, розмовляючи сам із собою:

— От і добре! І гаразд! А тепер — кави! — але раптом він завмер, розвернувся, рушив у спальню й охайно застелив широке ліжко, накривши його покривалом.

Шурочка чекала на нього на тротуарі біля дитсадка, балансуючи на краю. Вадим здалеку впізнав її під світлом ліхтаря. У дублянці до стегон, сьогодні вже не в спідниці, а в джинсах, знову на підборах, із сумочкою та пакетом у руці, вона ходила по бордюру і витоптувала на свіжому сніжку ниточку слідів, позираючи у протилежний бік вулиці. Він подумав, що мама теж схожа грацією рухів на балерину, хоч і не така тендітна, як її Стася. Колись його наставник в ординатурі, своєю прямотою подібний до лікаря Хауса, сказав про жінок: «Худюща корова — іще не газель!»

«Мабуть, грація — це вроджене. Хоч Шурочка і не така худорлява, як Анжела, але таки „газель“, то факт, — подумав, пригальмовуючи, Вадим, глянув у дзеркало заднього виду, чи, бува, немає кого за ним, раптом побачив у ньому свої сяючі очі і хмикнув. — Усміхається він!»

Вони ще встигли проскочити на Поділ до того, як місто знову залипло у щовечірній тягнучці. У Києві сніг, навіть якщо його не так вже й багато випало, миттєво звужує проїжджу частину, і рух стає ще повільнішим, особливо в години «пік». Вадим добре орієнтувався у маленьких вуличках і викручувався ними, оминаючи небезпечні в сенсі заторів місця. Дорогою говорили ні про що — як то буває, коли не знаєш, до якої теми схилити бесіду, та й часу для розмов не так багато. Слухали музику з приймача, галасливі діджеї передавали передноворічний концерт на замовлення. Олександра з Вадимом одностайно дивувалися, як-то люди передають вітання одне одному через радіоефір, хіба можна бути впевненим, що їх почують?

Олександрі було тепло, затишно і легко в машині поруч із цим чоловіком. І сама побоюючись цього, жінка відчувала, що він стає їй дедалі більше небайдужим. Це можна було зрозуміти: молодий, киянин, лікар, із квартирою, машиною та, напевне, перспективами... Дивно було б не закохатися в такого, до всього ще й симпатичного, доброзичливого. Нормальна жіноча реакція. Але тривожило зовсім не це, а те, чому він раптом виявляє прихильність до неї. Адже на кожен його «плюс» у Олександри знайдеться свій «мінус»: не така вже і юна, не киянка, була заміжня, має дитину, не має ні пристойної роботи, ні хоч якогось даху над головою, та й перспективи її тут геть примарні, окрім одного бажання — вивчити Стасю... Тож і дивною здавалася Олександрі Вадимова увага, хоч і не схожий він був на тих, хто пожартує з жінкою, скористається нею та й змахне з дороги. Різні історії чула вже вона у великому місті, та й по телевізору бачила, але хто ж це приміряє на себе... Особливо коли серце колотиться від його присутності поруч, а від погляду очі в очі воно аж мовби застрягає у горлі, а долоні стають вологими...

Новорічний концерт проводили на Контрактовій площі, у Дитячому музичному театрі, а не в стінах балетної школи — це додавало заходу урочистості та робило його значущим. Зустрітися та поговорити зі Стасею перед концертом не вдалося. Олександра з Вадимом залишили верхній одяг у гардеробі, пройшли до святково вбраної зали і всілися у третьому ряду. Учасники концерту вже були за лаштунками, звідти долинали їхні кроки та притишені репліки. Зала швидко заповнювалася глядачами: учнями, які не брали участі в концерті, батьками, вчителями. Були навіть якісь представники преси з камерою на штативі, і Олександра, помітивши їх у роботі, дістала з сумочки люстерко і поправила зачіску.

— Гарна, дуже гарна, — тихо промовив до неї Вадим, а вона зашарілася і нічого не відповіла.

Раптом Олександра тріпнула рукою, потягнулася в бік сцени, тихо зойкнула, прикрила рота долонею, а другою рукою почала комусь махати, намагаючись привернути увагу.

— Он вона, он, визирнула між портьєрою та стіною, бачиш? — шепотіла щаслива мама.

— Ага, бачу, така гарна, щось біле у неї на голові, — тільки й устиг промовити Вадим, як дівчача голівка зникла за лаштунками, а на сцену поважним кроком вийшов юний конферансьє.

Звісно, шкільний концерт, навіть у приміщенні цього затишного театру, — то не вистава у Київському оперному, про сцену якого мріє тут кожен учень. Але більш удячних та небайдужих глядачів годі шукати! Кожен номер програми, хоч і виконувався під фонограму, а не під музику живого оркестру, супроводжувався бурхливими оваціями, інколи навіть на сцену, під ноги юних виконавців, летіли маленькі плюшеві іграшки — такого Вадим не очікував. Власне, він теж прийшов не з порожніми руками, у його пакеті лежали дві подарункові коробочки улюблених ласощів усіх дівчат — кругленьких цукерок, вкритих кокосовою стружкою, з горішком усередині. Одна коробка для Стасі, друга для її мами. Було там також і невеличке плюшеве слоненя, що його встиг купити в іграшковому павільйоні, коли їхав по Шурочку. Але Вадиму зовсім не хотілося жбурляти ним у Стасю, коли та закінчить танець і вийде кланятися.

«Цікаво, ким же вона буде в цьому білому вбранні, — думав він, — певне, сніжинкою?»

Так і сталося. Конферансьє оголосив вальс сніжинок із балету Чайковського «Лускунчик», на сцену вибігли дівчата на пуантах і в білих пачках, і в цю мить Олександра схвильовано вхопила Вадима за руку. Щоправда, одразу рука її рвучко повернулася на коліна, а очі невідривно слідкували за дійством на сцені, але тепер уже Вадим, не відволікаючись від милування юними балеринами, що кружляли, завмирали і граційно підстрибували на сцені, взяв жіночу руку у свої долоні і тримав так протягом усього танцю, аж поки не загриміли аплодисменти.

Тендітні балерини професійно вклонялися публіці, нишком вишукуючи очима своїх рідних у залі. Шурочка знову змахнула рукою і побачила, як засвітилося стримуваною усмішкою обличчя доньки.

— Вона нас побачила! Побачила! — зашепотіла горда мати. — Правда, чудові вони, скажи?!

— Так і є, вони чудові, — милувався її захопленням Вадим, — але балерина Станіслава Стрілецька поза конкуренцією!

Шурочка від несподіванки повернула обличчя до Вадима і якусь мить дивилася широко розплющеними очима, а він подумав, що очі в неї світло-сині, гарні, та ще й вправно підфарбовані, мабуть, для нього старалася. Вони обоє все ще ляскали в долоні, як раптом Вадимові нестерпно захотілося поцілувати цю жінку, по-справжньому, по-дорослому, і більш недоречної ідеї годі було і придумати... Стримавши свій порив, він усміхнувся і промовив:

— А що ви так дивитеся, мем? Чи маєте якісь заперечення?

— Заперечень не маю, — розпливлася у щасливій усмішці Шурочка.

Потім інші дівчата ще танцювали «Вальс квітів» із того самого балету, згодом вийшла пара старших школярів. Вадим уже не стежив за тим, що відбувалося на сцені, думки його повернули вектор всередину, на нього самого, на його життя, на події останніх років. Чи то класична музика спонукає до перегляду свого життєвого шляху, а може, рано чи пізно на ньому трапляються важливі повороти та перехрестя і ти мусиш їх усвідомити, байдуже де — за кермом чи у ванній, чи ось так, на концерті учнів балетної школи... Але Вадим направду ніби дивився зараз власний рентгенівський знімок чи результат ультразвукового дослідження останнього періоду свого життя. І якби кілька тижнів тому йому хтось сказав, що замість блукання з Анжелою по нічних клубах він завзято аплодуватиме малечі, яка танцює балет, сам би не повірив.

Їм усе ж таки вдалося протовпитися в службове приміщення, щоб побачитися зі Стасею. Вона вже була перевдягнена, але все ще в піднесеному настрої. В її оченятах стрибали хитрі бісики, дівчинка переводила погляд із мами на лікаря і знову на маму, і було видно, що чужий дядя поруч із найріднішою людиною її не засмучує, а зовсім навпаки.

— Класно, що ви прийшли! Я дуже рада. Я ж вас запрошувала! — прощебетала дівчинка до лікаря.

— Ну, як же я міг відмовитися? Щоб потім шкодувати про це все життя? — усміхнено промовив Вадим.

— То... То вам сподобався концерт? — вже серйозно, по-дорослому спитала лікаря Стася.

— Так. Дуже сподобався! Я вже сто років не був у театрі, зокрема на балеті! А найбільше мені сподобалася балерина Станіслава Стрілецька, знаєш таку? — теж серйозно сказав Вадим.

Стася на мить завмерла, а потім прийняла умови гри і відповіла:

— Так, ми трохи знайомі, я їй передам ваші компліменти.

Брови в Олександри поповзли угору, очі знову округлилися, вона ледь відкрила рота, щоб щось сказати, як Стася із Вадимом дружно розреготалися.

— От уже! І в кого вона така? — розвела руками здивована мама, продовжуючи милуватися своїм дитям.

Почувся голос виховательки, яка скликала учнів, що жили в інтернаті. Надворі вже чекав автобус, щоб везти назад до школи їх, кількох вчителів, костюми та якесь приладдя. Стася із сумом глянула на маму, вони обійнялися.

— Потерпи, сонечко, післязавтра заберу тебе, і махнемо до діда з бабусею! Матимеш аж два тижні відпочинку!

— Класно! — притискалася до мами Стася.

— Ой, я ж зовсім забув! — вдарив себе по лобі Вадим. — Я ж приніс дещо для Станіслави Стрілецької, чи не передаси їй?

Стася з цікавістю відірвалася від мами і зробила крок до лікаря, а Вадим простягнув їй пакет.

— Тобто тут не все їй, — просунув він руку всередину і витягнув одну з двох коробочок із цукерками, — тут дещо для твоєї мами, а решта — для зірки сцени.

— О! А звідки ви знали, що ми їх дуже любимо? — не стримала здивування Стася. — Щоправда, мама рідко такі купує...

Тут дівчинка прикусила язика, на мить знітилася, але цікавість до простягнутого їй пакета взяла гору, і вона зазирнула всередину.

— Що це? Ой, мамо! Яке ж воно кумедне! Це правда мені?! Дякую! — І вона закружляла з плюшевим слоненям у вузькому театральному коридорі.

Учні та вчителі балетної школи вже всідалися в спеціально замовлений автобус, який стояв біля виходу з театру. Підходили з костюмами в чохлах останні, серед них Стася, яка дивилася не стільки під ноги та на автобус, скільки на сніжинки, що казково мерехтіли під ліхтарями у вечірньому небі. Їй уже залишалося кілька кроків до автобуса, як перед нею, ніби з-під землі, виникла дівчина з мікрофоном, за якою стояв молодий мужчина з камерою на плечі:

— Дівчинко, а що таке, на твою думку, щастя?

Стася завмерла, наче побачила фею. Дівчина дійсно виглядала не дуже реально: струнка, без шапки, волосся вкрите блискучими сніжинками, комір короткої шубки також, а ще нігті руки, що простягала до Стасі мікрофон, були довгими, фіолетовими, з намальованими на них сніжинками. Дівчинка притисла до себе чохол із костюмом, у якому щойно сама танцювала партію сніжинки, і заклякла.

— Ну? Невже тобі нічого сказати? — всміхнулася до неї казкова леді. — Про щастя?

— Щастя? — опанувала себе Стася. — Це... Не знаю, мабуть, це коли ти довго про щось мріяв, прагнув до цього, а тепер бачиш, що воно нарешті починає здійснюватися.

— Так-так, молодець! А ще? — підбадьорила її дівчина.

— Ще?

Раптом із автобуса пролунав сердитий голос:

— Стрілецька! Станіславо! А ну, бігом сідай! Гляньте на цю зірку! Вона вже дає інтерв’ю!

Дівчинка здригнулася, глянула в бік автобуса, підвела погляд на сніжинкову дівчину і швидко-швидко промовила:

— А ще щастя, коли мама щаслива! Вибачте, мушу бігти.

Стася легкою ходою пурхнула до дверей автобуса, а дівчина махнула рукою оператору:

— Жеко, знято!