2

Останні дні осені зовсім не такі приємні, як, скажімо, бабине літо. Велике місто вже без листя, але ще без снігу. Вітер тріпає дерева й кущі, інколи зривається дощ, потім передумує і знову ховається в хмари, а ті повзуть низько, повільно, наче приглядаючись до людей, які мешкають у цьому місті. Та загалом їм, хмарам, байдуже, вони линуть далі, а люди залишаються у своїй метушні й одвічних проблемах.

Яна дивилась у вікно, тримаючи обома руками гарячий керамічний кухоль із чаєм. Тепло зігрівало пальці та, здавалося, розходилось усім тілом. Десь-таки вона підмерзла і, мабуть, застудилася — ковтати було боляче, тіло просилося додому, під гарячий душ, потім у м’якеньку піжаму, вовняні шкарпетки та під теплу ковдру. Та хоч вона вже відпустила своїх гуртківців, проте мала ще одну справу й мусила дочекатися відвідувачку.


У тридцять років Яна мала диплом учителя праці та креслення і досвід роботи в школі, яка розчарувала більшою орієнтованістю на звіти та іншу формальну бюрократію, ніж дійсно на розвиток творчих здібностей учнів. Вона не була революціонеркою за вдачею, не намагалася щось змінити в системі, а при першій нагоді пішла іншим шляхом — покинула школу та зареєструвалася приватним підприємцем. Приятелька, котра працювала тоді в дитсадку старшим методистом, склала їй протекцію щодо оренди вільного кабінету, і Яна облаштувалася в кінці коридору в кімнаті з комірчиною. По обіді вона приходила проводити заняття з тими, хто бажав навчитися розпису по дереву або плетенню різноманітних ґерданів, браслетів із бісеру, шкіри, різнокольорових ниток, валянню виробів із кольорової вовни — що сама вміла, тому й навчала. Гуртківці платили якісь гроші, а реалізаторка на Андріївському узвозі продавала її авторські роботи, вторговуючи собі та Яні живу копійку.

Але крім умілих рук, посидючості та розвиненого смаку Яна мала ще якийсь дивний невизначений дар. Вона й сама не знала, коли він з’явився, чи, може, був із нею завжди, та дрімав до пори. Яна вміла, як казала її приятелька, «вирівняти» людину в стані життєвої розгубленості, депресії, у той період, коли руки опускаються і жити не хочеться. Власне, вона спочатку й не знала, що таке вміє. Помітила це, коли одна за одною почали приходити «поговорити» не тільки розгублені знайомі, але й знайомі знайомих, котрих вона подекуди зовсім не знала. Хоча тим, здається, було навіть легше відкритися чужій людині, наче попутнику в нічному потязі, якого ти, зійшовши на своїй станції, більше ніколи не побачиш.

Коли візити жінок стали не випадковими, а регулярними, Яна навіть злякалася — хто вона така, щоб люди приходили, як на сповідь, із надією на якусь допомогу та пораду від неї? Який там її власний досвід, щоб піднятися над чужими ситуаціями та їх судити? І чому тим жінкам після спілкування з нею легшає? Як у неї це виходить? Питань було багато, відповідей мало. Але жінки йшли, і відмовити, навіть коли хотілося, Яна не могла, бо, боронь Боже, якась із них у безвиході після її відмови кинеться на колію метрополітену чи з балкону, як тоді жити?

І вже рідко бував такий тиждень, щоб ніхто не завітав на розмову — хоч уперше, хоч для подальшої бесіди. Яна призначала час, мусила мати графік та лімітувати «прийом», аби й гуртківців своїх не розгубити. Адже та ручна робота — теж своєрідна профілактика, щоб не допустити нервового зриву, у разі чого, бо хобі, вважала вона, — то наче дірочка в пароварці, яка випускає пару при перевищенні тиску в душі.

Це Яна знала напевне. П’ять років тому після несподіваної та цинічної зради чоловіка вона ще і втратила дитину. І, мабуть, лише те, що вміла творити руками, втримало її по цей бік прірви.

Інколи вона думала, що саме після того, повільно власноруч виплутавшись із липкої недовіри до людей взагалі та до чоловіків зокрема, відлежавшись та відревівши в западині тої синусоїди, що звуть життєвим шляхом, вона розставила крапки над «і» та наче якось переродилася. Може, саме тоді й з’явився її дивний дар слухати та непомітно витягати з подібної ями інших. Вона не знала, як це працює, але воно було. Приятелька охрестила її хист «якась терапія».

Називати себе психологом чи психотерапевтом Яна не наважувалася, не сміла і не хотіла. Який із неї психолог? Цьому довго вчаться, читають безліч розумних книжок, переймають чужий досвід, практикуються з наставниками, мають дипломи в рамках на стінах та офіційне право слухати й допомагати. На похід до неї, бездипломної, могла зважитися лише жінка, якій уже неважливо, хто це буде і що з нею робитиме. Чи якась «бабка» викочуватиме яйцем і шепотітиме молитви, чи ворожка розкине карти й дасть надію, чи шаман битиме в бубон над її головою, вирівнюючи ритм зболілого серця... Байдуже, хто і що робитиме, аби лиш із тої голови вивітрилися дурні думки, що життя — це безвихідь, а з серця повилазили б колючки, що так мучать болем удень і вночі.

Колись, подумавши про бабку-знахарку, Яна пригадала, що її покійна бабуся мимохідь розповідала про свою матір, котра «щось уміла». Але хіба молоді до такого дослухалися? От і пішла бабуся за обрій, так і не розповівши детальніше. Тепер-бо можна, а тоді не дуже й говорили про таке.


Яна дивилася у вікно, поринувши у свої думки, аж раптом її увагу привернула смуга світла від фар, що виринула з-за рогу багатоповерхового будинку й розкраяла темний двір дитячого садка. Легковий автомобіль зупинився поза парканом, метрів за двадцять. Фари вимкнулися, але натомість спалахнуло світло в салоні машини, викривши там жінку, яка дістала із сумочки помаду й підфарбувала губи. Потім лампочка згасла, жінка вийшла, блимнули фари — увімкнулася сигналізація. Яна не дуже розумілася на марках автівок, але то явно були не «Жигулі». Майнула думка, чи це не до неї приїхала відвідувачка, за яку просила вдячна колишня «пацієнтка»... Але жінка все не відходила від машини. Блимнув і згас вогник запальнички, затліла цигарка. Яна шморгнула носом і глянула на годинник — було п’ять хвилин по сьомій. Дама біля машини не надто скидалася на людину у відчаї. Жінка, що потребує допомоги, мабуть, бігла б сюди без запізнень. Звісно, якщо б сподівалася, що тут їй чимось зарадять.

Яна знизала плечима, знову подумала про гарячий душ та теплу ковдру і дала собі ще десять хвилин на чекання, щоб опісля з чистим сумлінням іти додому. За вікном вогник недопалка описав дугу і впав на землю. Жіночий силует у світлому вбранні повільно рушив до хвіртки дитячого садка. Яна втомлено зітхнула. А за хвилину в двері кабінету постукали.

Все-таки це була вона, нова відвідувачка. Скептично скрививши губи і не приховуючи здивування, вона роздивлялася з порога скромний інтер’єр кабінету «психотерапевта» і саму господарку цієї дивної творчої майстерні.

— Чай будете? — спитала Яна замість вітання.

Власне, дама теж не віталась і не знайомилась, а лише якось зверхньо дивилася навколо і виглядала дуже втомленою, хоч і була добре вдягнена, причесана й нафарбована.

— Ви — Яна? — уточнила вона, знімаючи шкіряні рукавички.

— Так. Як мені звертатися до вас?

Дама на мить замислилася, поправила волосся і промовила:

— Антоніна. По батькові не обов’язково. Ми довго жили за кордоном, я так звикла.

Яна кивнула, підвелася, увімкнула електрочайник на сусідньому столі, показала рукою на вішалку біля дверей:

— Можете повісити пальто, у нас не холодно.

Відвідувачка зняла світле кашемірове пальто з пухнастим коміром, залишившись у брючному костюмі шоколадного кольору, і ще раз озирнулася довкола. Її увагу привернула експозиція плетених браслетів на стіні. Вона на мить затрималася, дивлячись на різнокольорові вироби, простягнула пальто до гачка, але промахнулася, пальто впало додолу, в кишені приглушено дзенькнули ключі. Це не викликало у власниці жодних емоцій, вона, мов уві сні, подивилася на нього, нахилила голову вбік, знизала плечима і присіла до пальта. Потім, не підводячись, озирнулася на Яну, котра мовчки спостерігала цю сцену.

— Ви думаєте, наша розмова може щось змінити в моєму житті?

— Хто знає? — відповіла Яна.

Антоніна взяла пальто, підвелася, повісила його на гачок.

— Віра Павлівна вас хвалила. Але я не думала, що ви... Що ви така молода.

— А якби я була стара, це було б приємніше? — всміхнулася Яна.

Відвідувачка гмикнула, теж усміхнулася, тріпнула головою, махнула рукою і сказала, наче оживши:

— А кави у вас немає?

— Є. Розчинна. Але чай кращий.

— Ну, тоді давайте чай. Палити можна?

І вона, не дочекавшись відповіді, витягла з кишені пальта цигарки та запальничку.

— Ну, якщо без цього ніяк, — промовила Яна, — то доведеться відкрити кватирку.

— Доведеться відкрити кватирку, — ніби відлуння, повторила Антоніна.


Хвилин за п’ять потому Яна вже розуміла її проблему, але жінка прийшла зовсім не для того, щоби стисло окреслити свою ситуацію. Вона говорила й говорила, відлітаючи спогадами аж у дошлюбний період, де мала різних залицяльників і навіть роман із перспективним кавказцем, а зрештою обрала його, свого чоловіка. Щоправда, на питання «чому?» досі не могла собі відповісти. Може, тому, що саме ним могла крутити, як хотіла. Цей обранець ладен був зробити для неї все, тільки ворухни пальцем, щасливий уже тим, що йому надали перевагу. А вона дозволяла себе любити, втішалася такою увагою та відданістю і сама дивувалася з відсутності у нього типово чоловічих амбіцій. Але часи минають, і пріоритети змінюються. Народився син, чоловік уперто долав сходинку за сходинкою свого навчання, завойовуючи наукові ступені та звання. А вона розривалася між дитиною, своїми інженерними заробітками та підробітками, бо чоловікових радянських «наукових» було замало для молодої родини, а допомоги зовні чекати не доводилося...

Через деякий час Антоніна, роздушивши недопалок у керамічній саморобній попільничці та залпом допивши охололий чай, перелетіла в сьогодення. Знову кляла той сайт в Інтернеті, де, за її словами, «процвітає блудство» і де її чоловік, тепер у зовсім інших чинах, ступенях, статках та з новим самовідчуттям, у хвилини релаксу шукав своїх колишніх однокласників, одногрупників і колег. Ті теж розлетілися світом і також «зі старечої сентиментальності» блукали соціальними мережами у пошуках «таких само старих придурків», щоб похвалитися досягненнями та пригадати молодечу дурість.

От саме там, зі слів Антоніни, і відкопав Ігор свою «стару тумбочку» — перше шкільне кохання. Він навіть сам згарячу поділився з дружиною цією знахідкою:

— Тоню! Ні, ну уяви собі, скільки наших тут знайшлося! І навіть Соня Тютюнникова! Якби ти знала, як я колись був у неї закоханий!

Антоніна з-за спини чоловіка глянула на монітор і побачила фото гарненької кучерявої дівчини у шкільній формі, у білому накрохмаленому фартуху, з двома важкими темними косами та тугими ситими щічками.

— Відмінниця, мабуть. Хоча в очах чорти водяться, — зауважила Антоніна, пригадавши, що й у неї була подібна форма, та й коси не гірші були, хіба що волосся не кучеряве. — Але ніс заважкий, — не втрималася вона від суто жіночого компліменту, аби чоловік не надто ідеалізував це ретро.

Спершу нічого не поворухнулося в серці Антоніни — який там ризик після стількох років?! Та ще й виявилося, що та Соня досі живе у Львові, а вони ж бо давним-давно перебралися до столиці. Але через деякий час жінка занепокоїлася. Як і раніше, чоловік працював, читав лекції, писав наукові статті, але став якимось іншим. Часом мрійливий вираз недоречно напливав йому на обличчя, іноді він замислювався і не чув, що Антоніна до нього звертається, а інколи ставав дратівливим і несподівано дорікав, що вона його не любить...

До того ж Антоніна помітила, що, коли вона заходила до кабінету, обладнаного у маленькій кімнаті, де раніше мешкав їхній син, Ігор не раз швиденько згортав відкритий документ на моніторі, вправно замінивши його на інший. Антоніна насторожилася.

Після тридцяти років подружнього життя, коли вже наче минув вік «біса в ребро», коли все вляглося, а за час роботи в Німеччині та Франції вони заробили грошей, купили пристойну чотирикімнатну квартиру, виростили та поставили на ноги сина (який працював тепер лікарем, жив окремо і навідував батьків), коли життя ввійшло в смугу рівноваги, добробуту та певної гармонії, — земля під ногами жінки хитнулася.

Вона вже багато років не працювала — не було економічної потреби тягти ярмо, як колись. Антоніна дбала про сім’ю, спілкувалася з кількома приятельками, відвідувала заняття з фітнесу, підтримувала себе у формі, бувала на виставках та спектаклях, здебільшого з тими самими приятельками. Вона виявила неабияку терплячість і наполегливість і таки «вичавила» з чоловіка авто для себе, подавши досить аргументів за необхідність його мати. Тож отримувала задоволення від їзди, вільного планування часу та життя і самодостатньо насолоджувалася теперішньою ситуацією. Як там казали у фільмі про Проню Прокопівну? Сиділа-сиділа, та й висиділа!

Проте життя її не було безхмарним. Не сказати, щоб у першій половині їхнього шлюбу Антоніна надто цінувала Ігоря як незамінного мужчину коло себе. Але вона його «ростила», вважала, що Ігор «вилюднів» і став таким міжнародно-помітним ученим саме завдяки тому, що дружина прикрила «тили» і забезпечила ґрунт для його розвитку та росту. Друга половина їхнього подружнього життя, у яку саме ввійшли закордони, вищий рівень доходів та відсутність дитячих хвороб, з одного боку, дозволила їй не перейматися матеріальними питаннями, але з іншого — напружила жінку острахом можливої втрати рукотворного світила, яке сяяло поруч. Прикладів навколо було вдосталь, коли відносно молоді ще професори охоче міняли набридлих «бойових подруг юності» на молоденьких аспіранток чи секретарок та швидко обростали новими дітьми, маючи вже геть сиві або лисі голови. Але той час теж минув, хоч і не без її пильного нагляду за чоловіком. І от тепер, ледве розслабившись та усвідомивши всі плюси нового періоду життя, Антоніна несподівано отримує таку гранату! Ще й від кого?! Якби ж то молода аспірантка, можна би зрозуміти, але ця дівчинка у білому фартуху?!

Жіноче серце не бреше. Якось Антоніна попросила Ігоря, нібито просто з цікавості, показати фотки його однокласників. Той погодився, іронізував над гладкими та лисими «хлопчиками», над «дівчатами», що теж «трохи змінилися», але на сторінці Соні виявилося лише одне фото — те саме, зі шкільного випускного альбому. Раптом чоловікові зателефонували, і він вийшов на балкон поговорити з колегою. Антоніна прикрила собою екран, озирнулася, миттю вхопила мишку і клацнула на кнопку «показати листування». Останнім було повідомлення від Ігоря про те, що він напише Соні листа на е-мейл, бо тут, на сайті, йому спілкуватися незручно. Серце жінки закалатало, аж вона злякалася, щоб чоловік не почув його стукотіння. Антоніна зробила мишкою крок назад, на екрані знову з’явилася сторінка Соні Тютюнникової, звідки та посміхалася ямочкою на тугій щоці та блудливими очима фальш-відмінниці.

Антоніна замкнулася у ванній. Щоки її горіли попри вмивання холодною водою, руки трусилися, а серце не заспокоювалося. Їй самій було дивно, що вона, виявляється, так не хоче втрачати свого Ігоря, того самого, за котрого вийшла колись, вразивши всіх подруг та цікавіших прихильників таким чудернацьким кроком. Чи, може, не його вона боялася втратити, а врівноважене останнім часом життя, свій власноруч налагоджений світ, у якому Ігор, чесно кажучи, існував формально, бо таки замало було у них спільного. Хіба що дорослий син та налагоджений, відшліфований роками секс, який, на її переконання, й утримував чоловіка всі ці роки в межах сім’ї. Бо чому б дружині не дати супутнику життя те, що він прагне отримати від коханки?

Але при тому чомусь не було між ними тепла, взаєморозуміння і щирої близькості. Напевне, їхні стосунки навіть скидалися на певну роботу, її «посадові обов’язки», виконуючи які, Антоніна натомість і отримала ось цю рівновагу та впевненість у майбутньому. І відсутність тієї оспіваної у віршах та мелодрамах душевної близькості жінка зовсім не вважала приводом ламати все, набуте роками, та з усмішкою віддавати чоловіка до рук тої малої сучки у фартушку. Тут Антоніна розсміялася, подумавши: «Еге-е... Та наша Соня, мабуть, наразі кілограмів за сто перевалила, коли не наважилася жодної свіжої фотки викласти! Стара кривонога тумбочка! Але як же, зараза, підкотилася до мого генія? На чому зіграла?! Як би мені дізнатися?!»

У неї розболілася голова, наче обруч її стиснув. Антоніна вляглася у постіль та попросила чоловіка дати їй спазмалгон, той приніс ще й солодкого чаю, посидів на краю ліжка та знов пішов за комп’ютер.

Антоніна розридалася.

— Звісно, тут хоч умри, ніхто не засмутиться! Висмоктали з мене все, що могли, і гуляй! — буркотіла вона, схлипуючи. — Повиростали! Усім мерсі! Усі вільні! Гади... Соні йому треба... Романтик драний!


Антоніна заливалася слізьми і не знала, що відповість чоловікові, якщо той раптом з’явиться на порозі спальні. Але Ігор не прийшов. Працював за комп’ютером. Чи спілкувався із Сонею?

Жінка, виснажена хвилюванням та сльозами, заснула, а назавтра не піднялася зранку проводити чоловіка на роботу. Полежавши якийсь час після того, як клацнув у дверях замок, вона блукала квартирою в халаті, нечесана, дезорієнтована та збентежена. Опівдні всілася за комп’ютер з метою завести й собі сторінку на тому сайті, відшукати ту Соню і суворо попередити її, щоб забрала руки геть від чужого. Але раптом помітила клаптик паперу, що виднівся з-під клавіатури. На ньому було написано: «Пароль ВАДИК». Антоніна на мить завмерла: Вадиком звали їхнього сина. А пароль був якщо не від сторінки на сайті, то вже точно від поштової скриньки.

Загрузка...