Сердечна терапія

44

— О, нарешті ви відповіли! Я вже почав хвилюватися. Як почуваєтеся? — схвильовано заговорив Ігор Соломатін у слухавку.

— Дякую, все нормально, добре, — відповіла Яна, порушивши дане собі слово не реагувати на дзвінки та SMS’ки Антоніниного чоловіка.

— Ви вже вдома чи ще в лікарні?

— Вдома.

— Може, потрібна якась допомога? Прошу не кремпуватися, якщо можу бути корисним — я з радістю...

На якусь мить зависла пауза, і Ігор захвилювався, чи правильно сприйняла Яна пропозицію, чи не надто він нав’язується на радощах, що вона нарешті відповіла на його дзвінок.

— А «не кремпуватися» — це як? — пирснула Яна.

— Ну... Це означає, прошу не соромитися, без зайвих реверансів, — усміхнувся Ігор.

— І де ж це ви таке слово взяли кумедне? — й собі всміхнулася всупереч усім обіцянкам Яна, і раптом їй знову захотілося йти з ним поруч і мовчати чи сидіти в кав’ярні, дивитися, як він жестикулює, коли щось розповідає, знову відчути тепло його руки... Більш того — їй закортіло пригорнутися до його грудей і завмерти. І щоб він обійняв її обома руками, і стало їм спокійно і затишно. Яна так спливла в ту уявну картинку, що навіть спочатку не зрозуміла, про що він говорить.

— То львівське слово, ви ж, мабуть, знаєте, я звідти, хоч і давно. Але інколи проскакує тамтешня говірка, смачні слова трапляються, а в Києві їх не кожен розуміє, вибачте.

Яна слухала його й усміхалася. При цьому жіночий мозок відзначив, що він сказав «я звідти», а не «ми звідти».

«Як-то їм ведеться зараз із Антоніною? — думала Яна. — Ця „пацієнтка“ поки що не приходила поговорити, а в лікарні Шурочка завадила. То Господь їх звів одночасно, позбавив Антоніну можливості вилити свої одкровення!»

Ігор зробив паузу. Яна мовчала. І він наважився:

— Яно, якщо ви вже виходите з дому, можу я вас запросити на каву? Десь просто посидимо, поговоримо. Обіцяю, я не буду вас перевантажувати нашими сімейними проблемами. Хіба мало є інших тем? Свята йдуть, такі дні, мені б хотілося вас привітати... Якщо ви, звісно, не проти.

Яна була не проти. Вона була дуже не проти. І єдине, що наразі стримувало, був її дивний статус такого собі неформального, напівлегального психолога, який зневажив кодекс честі. Хоча... який може бути кодекс у нелегального психотерапевта?!

— Я не проти, — видихнула вона, — тільки вже не сьогодні, давайте завтра. Десь по обіді, якщо маєте час.

— Добре, давайте завтра. Сьогодні якраз іще син обіцяв прийти на Святвечір, та ще й не сам... Ви ж у курсі про Вадика? А завтра — дуже добре. То я вам зателефоную. Тільки... Тільки не ігнорте мене, пліз!

— Добре, — всміхнулася Яна, — не ігноритиму. І не кремуватимуся.

— Не кремпуватимуся! — з усмішкою виправив професор. — До завтра! Дякую вам!