Сердечна терапія

39

Сьогодні Яна нарешті повернулася у свій кабінет у дитсадку. Профукала новорічні свята в лікарні, так і не наситилася карпатським повітрям та краєвидами. Натомість має шрам на животі та більше не має того відростка, який її час від часу прихоплював іще зі шкільних років, але миналося. Колись її навіть забрали зі школи в лікарню, зробили аналіз крові, заразом і клізму поставили, а потім порадилися і відпустили додому. Аж ось коли йому судилося нагадати про себе!

«Ото вже стерво! — хмикнула сама до себе Яна. — Не могло збунтуватися, як я повернуся з гір?! Е-хе-хе... Зате на майбутнє вже можна не перейматися!»

Вона повільно блукала кабінетом, поливала квіти у вазонах, перебирала на стелажі вироби її «курсанток». Хороші роботи траплялися, та й те, що їх удавалося реалізовувати на Андріївському та в різних хенд-мейд крамничках, само за себе промовляло. Яна згадала несподівано дивовижні Олександрині брошки й усміхнулася. Щось у них було таке... Не кожен оцінить, але вона одразу «ввімкнулася» й відчула дуже позитивну, концентровану в них енергію. Несподіваний мікс автентичного народного з сучасним, текстилю зі стеклярусом та бісером, плетення, вишивки та нанизування, соковиті кольори й перегукування з малюнками та колористикою поліської художниці Марії Приймаченко... Яку її односельці, до речі, вважали «трохи того», власне, як і сільську художницю Катерину Білокур колись теж не розуміли її сусіди.

«Що за доля така жіноча? — думала Яна, дивлячись через вікно на зимовий день, на голі свічки тополь, на типову безлику дев’ятиповерхівку навпроти. — Чому, коли в людину Господь вкинув зерно таланту і вона не має сил утримати його в собі, росте воно і виривається з неї такими картинами, що всім від того має бути радісно, — чому її одразу записують у юродиві, в „не такі“?! От якби орали землю, як усі (хоч і це їх не оминало, як і інша сільська робота), — то були б нормальні, якби пили-гуляли-билися, то і це громада б вибачила та зрозуміла, а от „піднесення духом“, Божий дар, цю „не-такість“ люди не розуміють, не пробачають, бояться її, вважають чужорідною та навіть небезпечною. Якби-то ще в місті, хоча і тут творець — то істота дивна, а що вже казати про село...» Яна зітхнула, сіла за стіл, розставила перед собою коробочки з бісером, і руки самі заходилися щось із нього творити, нанизуючи на найтоншу голку. Вона не вважала себе художником, хіба що ремісником. Знала, що її творчість — лишень засіб, спосіб контакту із власним світом та терапія для тих, хто приходить до неї повчитися. Нешкідливі ліки для душі.

За роботою їй пригадалася історія з колись прочитаної статті про Марію Приймаченко та її сина Федора. Нездорова, все життя кульгаючи на одну ногу, ця сільська жінка, мабуть, отримала свій дар як компенсацію за недугу. Але ніби щось небезпечне уздріла в ній сільська громада — бачила Марія людей наскрізь, малювала якийсь вигаданий світ і навіть навчала сільських дітлахів малювати, та й син її, Федір, у роботі з ранку до ночі, безвідмовний помічник будь-кому. Та попри все — «не такі» вони були. І приїхав колись до них у село російський журналіст, фотограф, і закохався в обох та в їхні картини. Вирішив, що просто необхідно все це показати людям, винести на широкий загал, поділитися. І от розвішали вони картини матері й сина на широко розчахнутих воротах, прикрасили ними двір по периметру, і навіть на возі причепили декілька. І стали чекати, коли приїде автобус, на якому односельці поверталися з району.

Приїхав. І потупали вулицею люди. А журналіст із Федором запрошували їх: «Заходьте! Подивіться!» Ні. Не йдуть. Не до того їм. «Заходьте!» — «Та ми це бачили...» — і йдуть повз двір далі...

Так ніхто і не зайшов, протупав останній, не озираючись.

«Оце таке... — зітхнув Федір. — Добре, мама з хати не вийшла...»

Аж клубок підступив Яні до горла від тих спогадів, так само, коли утирала вона в дитинстві сльози, читаючи книжку про Катерину Білокур, яка все життя, навіть під час війни, малювала квіти... Ось такі жінки... Не мали особистого щастя, не мали розуміння, та й визнання прийшло десь на самому краєчку життя, а вже потім-потім виявилося, що твори їхні безцінні, й закордонні митці та поціновувачі перед ними знімали капелюхи... Так і з грузинським художником було, з Ніко Піросмані: прожив бідним, бездомним і ніби юродивим, а виявилося — геній...

Яна ще раз зітхнула і покліпала очима, щоб краще бачити намистинки, які слухняно вкладалися кожна на своє місце. Вона прожила все життя в Києві, не дуже собі уявляла сільський побут і нюанси стосунків між сусідами, але долі тих сільських художниць зачіпали її за живе. Та й не тільки їхні.

«А чого мені раптом навернулися ці думки? — стрепенулася Яна, відкручуючи назад ниточку своїх думок. — А! То ж Олександрині брошки! Славні, правда, славні. Але чи зрозуміє це Антонінина гламурна подруга з салону? Ой, хай би жінці всміхнулася удача... Вона того варта!»

Яна й думки не мала і собі проситися до того салону, хоча багато чого вміла руками. Але, по-перше, не вміла шити, а по-друге (чи саме це й було «по-перше»?), менш за все хотіла якихось благодіянь з боку Антоніни...

Її думки знову змінили курс і закрутилися навколо чужої сімейної історії, в яку вона ввійшла не питаючись і з якої тепер намагалася зусиллям волі вийти, хоча вже не могла не думати — і про Антоніну, і особливо про Ігоря, чужого чоловіка, який, хай там і недолюблений, але все одно — чужий чоловік... Чу-чо...

Несподіваний стукіт у двері змусив Яну здригнутися, й у правому боці одразу відлунив біль.

— Можна до вас? — на порозі стояла чергова нянечка з дитсадка.

— Так, заходьте, — запросила її Яна. — Ви когось шукаєте? Може, до Олександри? То її ще немає.

— Та ні, про Олександру я в курсі. Вона тут уже не ночує.

— Як це?! — округлила очі від несподіванки Яна.

— Та ось так, як повернулася з дому, більше не ночувала.

— Але ж... Як же? А хтось її бачив відтоді?! — схвилювалася Яна.

— Так, звісно. Вона ввечері приходить, миє, як раніше, але не залишається.

— Дивно, — промимрила сама до себе Яна, відчуваючи, що таки щось пропустила, поки хворіла, хоч і швидко її виписали.

Додому з лікарні вона приїхала, викликавши таксі, зовсім не хотілося приставати на пропозицію Антоніни, а тим більше — на Ігореву. Одній вона ввічливо відмовила, сказавши, що її заберуть друзі, а іншому просто перестала відповідати на дзвінки...

— То ви до мене? — здивовано перепитала Яна.

— До вас, — присіла на стілець жінка і втупила очі в підлогу. — Тут у нас важко тримати секрети, і я знаю, що до вас ходять люди... Поговорити. Здебільшого — жінки. І що їм помагає... — Відвідувачка кинула недовірливий погляд на Яну.

— Так, приходять, хто вважає, що йому це потрібно, — не стала віднікуватися Яна.

— Грошей у мене небагато. Але от думаю, може... може, ви б мені щось порадили...

— Не в грошах справа, я ціну не призначаю, — знизала плечима Яна. — Щось трапилося?

І нянечка заговорила. І про двох дітей-дошкільнят, і про тісну квартиру, де живуть із чоловіком та свекрухою, і про те, що дістається їй і від свекрухи морально, і від чоловіка фізично, і що страшно щось міняти, але і жити так уже несила. І що перед сусідами соромно, і терпить його кулаки мовчки, щоб не ганьбитися, і дітей шкода, бо таке бачать, і себе шкода, хоч у петлю лізь...

— І що, він завжди був такий? — спитала Яна.

— Спершу ні. Бо ж він уже був одружений, і жінка від нього втекла, тепер я розумію чому. То він ще деякий час тримався, як привів мене в свою хату. А потім почалися проблеми на роботі, і пішло-поїхало: там терпить, а тут зривається. І знаєте... ніхто й не повірить, що він таким буває. Бо на людях вельми привітний, дотепний, милий чоловік. А вдома як біс у нього вселяється.

— А до матері він як?

— Та бува по-різному, то її підносить, як святу, то страхає.

— А ви комусь скаржилися?

— Не я, сусідка не витримала, бо раз мусили мені «швидку» викликати, я так відлетіла від удару, що розбила голову об кут підвіконня. Струс мозку був. І шви накладали на потилиці.

— І що? До міліції звертались?

Жінка помовчала і, дивлячись за вікно, мовила:

— Сусідка ходила за мене заступатися. Але вони сказали, що побутові сварки — то внутрішня справа подружжя. От коли у мене зі спини сокира стирчатиме, тоді можна і їх турбувати... Так і сказали й відправили її, мовляв, то взагалі не її справа. Який від них захист? Вони, мабуть, удома те саме роблять...

На очі їй накотилися сльози, жінка щільно стиснула повіки і втримала їх усередині, тільки по одній і прокотилося по кожній щоці.

— То ви хочете від мене почути, чи залишатися з цим садистом далі, чи кидати його?

Жінка зітхнула і знизала плечима.

— Не знаю. Але я вже себе боюся... — Вона знову втупилася в завіконня, де в будинку-вулику навпроти за кожними шторами, мов за кулісами, персонажі грали свою історію, і, можливо, не легшу за щойно розказану нею. — Я боюся, що одного дня сокира стирчатиме в його спині.

— А діти?

— Ото ж...

— Раз ви прийшли, значить, допекло. Чи думали, що я тут ворожу і знімаю «порчу»? — невесело посміхнулася Яна.

— Та ні, я розпитала одну жіночку, яка довго у вас сиділа перед Новим роком. Знала, що не ворожите. Але ж таки людей від чогось попускає... Вони знаходять вихід...

— Знаходять. Якщо не побояться. Хоча найперше бажання в усіх — перекласти на мене (чи ще на когось) відповідальність за прийняття їхнього рішення. Рішення їхньої долі... Але ж «вигрібати» все одно самим... І зазвичай кожен сам знає, чого хоче. Чи на початок, хоча би точно знає, чого НЕ хоче.

Жінка спробувала зазирнути в очі Яні, але та саме нанизувала бісер на тонку голку і погляди їхні не зустрілися. Вона помовчала ще хвилину.

— Я знаю, чого я НЕ хочу. Але мені страшно зробити крок у нікуди. Адже діти...

Яна нічого не відповідала, і жінка провадила далі сама:

— Хоча... Якщо все лишити як є, дітям теж легше не буде. Я і так вічно почуваюся винною, що вони так живуть. І що мене бачать такою приниженою. Такою ідіоткою... Я його ненавиджу!

— Він цього не вартий.

— Але як же? Він мене колись уб’є...

— Він слабший за вас. То не від сили. То від слабкості. Інколи людині хочеться стати іншому на голову та ще й потупати по ній підборами, щоб почуватися вищим у власних очах. Це слабкі люди.

— Але я його боюся. Ви б бачили... — відвідувачка замружилася і струснула головою.

— А ви уявіть, що він такий самий, але маленький. Сантиметрів десять-п’ятнадцять. Бігає по столу туди-сюди, кричить, лається, кулаками махає... Страшно? — Яна провела долонею понад столом, за яким сиділа.

Жінка завмерла, насупила брови, втупилася в стіл і раптом хмикнула раз, потім ще раз і зареготала. Сміялася вона довго, витираючи кулаками сльози, ляскаючи себе долонями по стегнах і задихаючись від нестачі повітря. Сміх її здавався дещо істеричним, але це таки були не ридання.

Яна дивилася на неї і розуміла, що на цю жінку чекає ще купа випробувань. Але той домашній садист у її очах уже перетворився на гнівливого дрібного набундюченого мультяка.