Сердечна терапія

34

Два коротких святкових дні вдома пролетіли, як дві години, і зранку другого січня Олександра вже була зібрана в дорогу. Стася залишалася ще майже на два тижні, але при цьому продовжувала свої тренування. Дідусь навіть прилаштував до стіни у вітальні звичайної п’ятиповерхівки горизонтальну палицю, зроблену з нового довгого держака для граблів, який іще пахнув свіжою деревиною. Дід спеціально вибрав його в садово-господарчому павільйоні на ринку: гладкий, без зазублин, ще й відшліфував наждачним папером, хотів навіть пофарбувати чи покрити лаком, але Стася запротестувала, бо така деревина була приємнішою на дотик. Поки мама збирала речі, дівчинка ввімкнула магнітофон, стала до свого «станка», випрямила спинку, підняла голову, виструнчилася і почала робити спеціальні вправи, до яких звикла у балетній школі. Дідусь, читаючи в кріслі газету, позирав на малу балерину, захоплену своєю справою, а бабуся, завмерши в дверях, обіперлася об одвірок і витерла нишком сльозу.

Олександра вмовила рідних не проводжати її на автовокзал і обнялася-розпрощалася з усіма вдома. Скільки тої їзди? П’ятнадцять хвилин маршруткою — і на місці. Але вийшло трохи інакше. Поки Олександра тупала по снігу ногами та виглядала на зупинці мікроавтобус, біля неї пригальмували сині «Жигулі» і з приспущеного вікна хтось несподівано гукнув:

— Шурко, невже це ти?!

Жінка нахилилася, щоб зазирнути в машину, і побачила свого колишнього однокласника Василя.

— Ого! Несподіванка! — вигукнула вона.

— Куди їдеш? Знову на столицю? Сідай, підкину хоч до вокзалу!

Олександра, вагаючись, іще раз глянула вздовж вулиці: маршрутки все не було, а ноги вже змерзли. Не сказати, що вона дуже зраділа цій несподіваній зустрічі, але зважаючи на те, що вокзал не так уже й далеко, чом би не скористатися пропозицією?

— У мене он сумка, — кивнула на лавочку при зупинці жінка.

— То постав її на заднє сидіння! — відповів Василь, не рухаючись з місця.

Олександра так і зробила, хоч і проскочила в неї думка, чом би Василю їй і не допомогти. Вже в салоні авто, якщо можна так назвати нутрощі старих, зачуханих, брудних і подертих «Жигулів», вона відчула, що від однокласника тхне алкоголем.

— Ти що, Васю, з глузду з’їхав?! Чого це ти ганяєш напідпитку?

— Так Новий рік же, Шурко! Це ж святе! Не переймайся, у нас тут взагалі тверезих рідко знайдеш! Ти думаєш, водій маршрутки не освіжив голову зранку після свят? Ха! — і він ляснув Олександру по коліну.

— Придурок ти, Васько! А був же славний хлопець, рукатий, головатий... — зітхнула Олександра і про всяк випадок вхопилася за ручку на дверях, бо на поворотах нечищених вулиць машину заносило.

— А що ж ти знайшла кращого, як я був такий славний, га?! — знову завів своєї Василь. — Може, ти мені все життя перекроїла тоді, Шурко-Шанель! Не пара тобі був? То чим твій покійничок був кращим? Бач, як кінчив, і хіба варто було задля цього так далеко їхати? А я, диви, ще живий. То, може, зробиш заміну футболістів у команді, а, Шурко? Самій же, мабуть, важко доньку ростити?

— Зупини.

— Що?!

— Зупини, кажу!

— Знов не підходжу? Не той хвасон?! Ще не обтесало тебе життя? Думаєш, окрутиш якогось олігарха на базарі? Та на хріна ти йому?! На хріна ми всі в тому Києві?! Я ж там був, спробував. Раби ми там, вонючі раби, не люди!

— А тут ти хто — цар?! Зупини, кажу! — Олександра клацнула ручкою дверцят.

— Ну й котися! Знаю, де ти там працюєш! На Окружній, мабуть! — це вже донеслося до Олександри, коли вона ступила в мокрий сніг між проїжджою частиною й тротуаром і грюкнула дверима.

Машина зірвалася з місця і нерівно помчала вперед. Щоки Олександри палали, серце калатало. Вона ступила на тротуар, обстукала ноги, глянула, як віддаляються сині «Жигулі», і раптом аж зойкнула — адже в руці була лише невеличка сумочка, а її велика дорожня сумка зникла за рогом на задньому сидінні Василевої машини.

«Оце під’їхала! — взялася за скроні жінка. — Що ж тепер робити?!» Вона глянула на годинник. До відправлення автобуса залишалося півгодини. Був би тверезим — згадав би, повернувся, але зараз, іще й роздратований, — навряд. Олександра підвела очі до сірого, обважнілого хмарами неба, потім роздивилася навколо: три- і п’ятиповерхові сумні будинки, притрушені снігом автівки, кілька кіосків із цигарками та скромним набором продуктів і напоїв на майже порожній вулиці. Олександра пройшла метрів п’ятнадцять уперед і присіла на лавочку при іржавій, зруйнованій, іще радянській зупинці. Взялася за залізну трубу, долоня відчула через рукавичку її недружній холод. Жінка втомлено зітхнула, і сльози покотилися щоками.

«Оце тобі й кохання! От уже козел... Самотню жінку образити легко...» — схлипнула вона, але раптом зібралася з силами, витерла очі, ніс, вдихнула, різко видихнула і рвучко пішла до краю дороги — назустріч їхала маршрутка. Та сама, на яку б вона сіла, якби не Василь.

— До вокзалу? — навіщось перепитала водія Олександра і ввійшла всередину.

На автостанції Олександра дізналася, звідки рушатиме її автобус, вийшла на вулицю і залишилася там його чекати. У неї майнула думка набрати з мобільного когось із однокласників, чий номер був записаний у її телефоні, попросити передзвонити до Василя, передати, що вона на вокзалі, але... Але занадто вже дурною виглядала ця ситуація, а чиєсь посередництво у її вирішенні навіть якби й допомогло, то зродило би купу домислів та пліток про ймовірність якихось стосунків між нею та Василем, до якого вона ніколи нічого не мала ще з самої школи. Хто вже йому лікар, коли він сам забив собі в голову оте фатальне до неї кохання? З одного боку, Олександра гнівалася на однокласника, з іншого — було шкода його, невлаштованого і якогось загубленого в цьому житті. П’є, перебивається з одного на інше, з родиною не склалося...

«Та чому я мушу його ще й жаліти?! — вловила себе на роздумах про Василя. — Хто б мене пожалів? Хіба жінкам у цьому житті легше ведеться?! Але ж якось тримаємося... Ще й діти...»

Олександра глянула на годинник. Час минав повільно. Ноги знову змерзли — і навіщо взула в дорогу чобітки на підборах, у яких ходила з Вадимом у філармонію та на Стасин концерт? Так їй чомусь забаглося. А вони були імпортні, не на наші морози. Але йти до приміщення автовокзалу не хотілося: може, цей чортяка отямиться та прискочить віддати сумку? Подали автобус, жінка озирнулася на всі боки і піднялася в салон.

«Що ж поробиш, — думала вона, — все одно потрібно їхати, завтра зранку на роботу, а той герой нехай тепер сам думає, як сумку доправити чи передати, не викине ж він її?! Добре, хоч документи та гроші в маленькій сумочці! Господи! Там же і передача в лікарню для Яни, ото вже дійсно шкода, обіцяла ж її провідати та підгодувати домашнім. Ото під’їхала!»

Олександра ще раз визирнула у вікно, двигун заревів голосніше, автобус, заповнений людьми наполовину, рушив. Олександра зітхнула, випростала ноги, вмостила на колінах сумочку, заплющила очі і почала думати, як жити далі. Адже Новий рік — то така умовна межа, за якою все має змінитися на краще. А новорічні свята — це період всесвітньої концентрації мрій та добрих побажань.

Невдовзі, на виїзді з міста, раптом долетіло від водія:

— Куди ти преш?! Куди ти преш, урод?!

Олександра здригнулася. Автобус смикнувся, почав пригальмовувати, беручи до узбіччя, і зупинився.

— Шо ти махаєш, козел?! Шо, блін, сталося?! — гаркнув водій комусь у вікно, і сам став розмахувати руками.

Олександра підозріло глянула вперед, але з її місця не видно було, що там відбувається на дорозі. Вона підхопилася, визираючи на трасу, а розібравшись, рішучо закрокувала проходом до водія.

— Відчиніть, будь ласка, двері, прошу!

— Шо ви за цирк тут влаштовуєте?! — сердився водій. — Зимова дорога — не іграшки! Я ж людей везу, блін!

— Вибачте, будь ласка! — перепросила Олександра і спустилася сходинками.

Перед нею в снігу стояв Василь, простягаючи однією рукою її чималу сумку. Його «Жигулі» блимали аварійками метрів за п’ять перед автобусом.

— Вибач.

Олександра зітхнула і мовчки взяла сумку. Чоловік розвів руками, розвернувся і пішов до своєї машини. Олександра подумала, що хода його схожа була не на пересування п’яного, а на рух утомленої життям людини.

— Вибачте! — ще раз перепросила водія Олександра і понесла сумку до свого місця.