Сердечна терапія

41

Антоніна саме була за кермом, коли зателефонував Ігор і повідомив, що Вадик прийде завтра в гості. На Святвечір. І не сам.

— Ну... Хай приходить. Побачимо, на кого він Анжелу проміняв. Міг би й сам матері сказати, а не через посередників-парламентарів!

— Тоню, та яка різниця, дитина прийде до нас, хоче познайомити... А ти знову в позу... Будь мудрішою, бо й зовсім не ходитиме, — повів політику нейтралізації негативу Ігор.

— Мудрішою? Ну-ну... Мудрість — це, мабуть, саме те, чого ви від жінок чекаєте! Ой, тільки не треба цієї демагогії! І взагалі — я за кермом!

— Вибач. Я так, щоб ти була в курсі.

— Я в курсі. Все, — Антоніна вимкнула мобільний і вставила його у спеціальний тримач на панелі машини.

Вона вправно вміла кермувати й однією рукою, нерідко розмовляла на ходу по мобільному, але коли хотіла від когось відчепитися, цей аргумент зазвичай спрацьовував.

Зимове нетепле сонце вже закотилося, але світилися рекламні вивіски, блимали новорічні гірлянди у вітринах, палали ліхтарі над вулицями, виблискував учорашній сніг... Зима у місті була, як і десятки попередніх зим, але саме ця могла стати поворотною. Щойно Антоніна попрощалася з Романом, який уже вдруге заводив мову не тільки про львівські спогади та свій теперішній до неї інтерес, а і несподівано почав планувати майбутнє. Це тривожило Антоніну, бо ж не кожен чоловік лізтиме в зашморг учетверте, маючи вже досить досвіду, але, з іншого боку, це лестило їй. Як недурна жінка, вона розуміла, який табун потенційних претенденток тупоче зазвичай навколо неодруженого чоловіка, котрий не в канаві, при бізнесі та ще й без шкідливих звичок. Такий його інтерес видався дивним. Те, що в ліжку у них коїлося щось натхненно-безумне, то на це не лиш вона здатна, вже не один пан пав жертвою жіночої отрути. То чому саме її бачить Роман поруч із собою на майбутнє?

На це питання, поставлене ніби жартома, Тарчинський відповів просто:

— Бо ми з тобою, Тонько, схожі, як з одного дерева вирізані!

— Тобто?

— На хріна мені амбітні білявки? Я вже це бачив. І не в тому справа, що дорого обходяться, а що при цьому ще й брешуть тобі у вічі за твої ж гроші. Брешуть, що люблять, брешуть, що ні з ким ніколи не було так добре... Тьху!

— А раптом і я брешу? — посміхнулася Антоніна, притискаючись грудьми до ще міцного гарячого Романового торсу.

— Їй теж брешеш, — неболяче вкусив її за нижню губу Роман, — але відсоток твоєї брехні мене влаштовує. І дітей я більше ростити не збираюсь. Ні своїх, ні чужих. Хочу робити свою справу, кувати гроші, їздити світом і смачно провести решту життя з людиною, яка мені співзвучна, а не сидіти на пороховій бочці і мацати щодня тім’я, чи не ріжуться, бува, роги... Кидай свого професора! Не бійся, не пропаде він без тебе. Його швиденько підбере якась коза від науки.

— Ти серйозно? — відсунулася Антоніна, щоб краще роздивитися вираз його очей. — А чому така гарячка? Може, ми б деякий час і так...

Роман помовчав, дивлячись на неї, потім відкинувся на спину і втупив погляд у стелю.

— Не брехатиму тобі, що це сліпе кохання і що мені нестерпно думати, що ти ввечері лягаєш спати з іншим. Мені вже давно не відбирало мозок від жінок. А про професора твого — то тут стерво не він, а я. Ми з тобою. Мені навіть трохи шкода його по-чоловічому. Хоча, мабуть, і за ним грішки водилися за довге життя. — Роман зробив паузу. — Просто ми з тобою, як казали у мультику про Мауглі, «однієї крові». А у мене з’явилися плани за кордоном. Раніше я туди катався наскоком, а тепер поїду надовго. Я б хотів, щоб ми поїхали разом.

— Куди?

— В Іспанію.

— А що ти там робиш? Я ж навіть не знаю, чим ти займаєшся взагалі! Все «комерція, комерція...»

— Різним займаюсь. Була комерція. Зараз розкручую невеличкий готель... Хіба погана перспектива? Мені партнер потрібен, людина, що розуміє, а не тільки лялька в ліжку, хоч і тут у нас із тобою феєрверк. Але ж ти, Тонько, просираєш своє життя за тим професором, вибач за прямоту. Чим ти займаєшся? Що ТИ сама робиш? Хто ТИ є?! Я тебе спитав про це ще в перший день. І бачив, як ти розгубилася. Ні хріна ти не робиш! Не реалізуєшся! І тобі цього досить? Просто сито існувати? Я ж пам’ятаю, яка ти була. А зараз ти хто? «Пані професорова». Думай. Вирішуй. Я все сказав.

Антоніна рухалася містом у напрямку салону-ательє Кіри, котра призначила Олександрі зустріч у себе, запросивши і «хрещену». Жінка прокручувала в голові несподівано ділову розмову в ліжку з Романом. Коли у неї виник план помститися підступному Ігорю за фіглі-міглі з Сонею Тю, хіба думала вона, що справа обернеться таким боком, та ще й настільки стрімко? Хоча... теоретично все складалося дуже непогано. Дійсно, Роман своєю енергією міг запалити кого завгодно. І перспективи, намальовані ним, були заманливими. Теоретично. Але Антоніна навіть приблизно не могла уявити собі, як у реальному житті на побутовому рівні можна розв’язати цю ситуацію.

Спочатку їй хотілося просто зрадити невірному чоловікові, щоб зрівняти рахунок. І байдуже було, чи дізнається він про це. Потім хотілося завдати йому болю. Навзаєм. Хай знає! Запалена, перелякана і збентежена її уява малювала все більш вишукані перспективи ляпасу Ігореві. Ось, наприклад, вона оголошує, що йде від нього, ефектно розвертається на підборах і зникає, перетнувши разом із солідним іноземцем лінію паспортного контролю в Борисполі, а вдома професор Соломатін у відчаї не знаходить собі місця, кусає лікті і проклинає день, коли знайшов у соціальній мережі ту Соню. Але ці картинки були лише уявними слайдами. Зараз же Роман поставив питання руба. І Антоніна злякалася. Адже ще невідомо, що він покаже у перспективі (мабуть, теж не ангел, раз тричі не уживався з жінками), як відреагує на її заяву Ігор (бо Соня Сонею, а тридцять із гаком років теж нелегко відправити коту під хвіст), як далі вирішувати решту щоденних побутових питань, наприклад, як ділити спільне майно, квартиру? А як озвучити це синові? Ото ж...

Антоніна зависла думками над новими можливостями, ніби вже підняла ногу, щоб зробити крок у невідоме, але завагалася. Треба все зважити. До останнього часу її загалом влаштовувало тихе сите життя. Але Ігор перейшов межу. І, власне, це він, а не вона, був зараз винний у тому, що корабель їхній напоровся на скелю.

«Що ТИ сама робиш? Хто ТИ є?!» — луною прозвучав Романів голос у голові Антоніни, і вона рвучко натиснула на гальма, бо мало не проскочила заїзд на парковку біля Кіриного салону.