Сердечна терапія

31

Відчуття слабкості в усьому тілі.

Біль у боці при напруженні м’язів живота.

Запах медикаментів, змішаний із духом чистої лікарняної білизни.

Суха, благенька, але приємна своєю натуральністю тканина тисячу разів випраного простирадла, затиснута пальцями в кулак. Так само вона колись лежала на ліжку, стискаючи казенну постіль і ковтаючи сльози від болю, горя та образи. Лежала і боялася провести рукою по животу, який після передчасних пологів з уже помітної гірки перетворився на западину. Так само тоді пахло медикаментами і хтось човгав капцями по лінолеуму. Яна стиснула зуби, напружено ковтнула слину і розплющила очі. Висока біла стеля. Чимала палата. Ліворуч — двері. Праворуч — вікно без портьєр. Згадала, що саме зараз уступає в права ранок першого січня.

«Новорічна ніч в операційній — небуденна пригода, — подумала Яна, вже остаточно отямившись після наркозу. — Якби тоді вистачило сил сісти в потяг, пригода була б ще крутішою, а результат — непередбачуваним. Зіпсувала би свято всьому вагону...»

До неї підійшла літня жінка, яка доглядає за дівчиною, що лежить на ліжку через прохід.

— Дочко, ти як почуваєшся? Оклигала вже? Пити хочеш? Щоправда, не можна тобі, хіба що губи помочити.

— Дякую, я би ковтнула трохи, але ж у мене нічого немає, — зніяковіло відповіла Яна.

— Та що ж ми, води людині не наллємо? — сплеснула руками жінка і рушила до тумбочки, вщент заставленої баночками, пляшечками та коробочками. — Але ти не пий, лише трохи губи-язик умочи, і все.

Яна ворухнулася на ліжку, в боці відлунило болем. Вона заплющила очі й несподівано всміхнулася. На темному екрані виникло обличчя чергового хірурга, який був, здається, не зовсім тверезим у новорічну ніч, стояв над нею перед операцією, тримав у блискучому зажимі цигарку і смачно затягувався. Відпливаючи в наркотичний сон, Яна лишень встигла подумати, аби тільки новорічна бригада лікарів нічого там у неї всередині не забула. Тепер образ навислого над нею лікаря з цигаркою в такому елегантному тримачі вже видався комічним.

«Ото вже вляпалася! Ото вже відсвяткувала!» — подумала Яна, як раптом відчула, що хтось торкнувся її плеча. Добра жінка протягувала їй пластиковий стаканчик із водою.

— Дякую! — всміхнулася Яна й обережно обіперлася на лікоть.

— Вона без газу, тобі з газом поки що не можна. Бачу, вже легше тобі. А то стогнала дуже всю ніч, а потім раптом сіла на ліжку, я аж злякалася. Прочитала вголос «Отче наш», лягла і заснула.

— «Отче наш»?! — сама здивувалася Яна.

— Ну так, виразно так прочитала, з душею. А потім впала на подушку і спала до ранку, і майже не стогнала.

— Нічого собі, — прошепотіла Яна, торкнулася губами води, зволожила в ній язик, потім подякувала і знову вляглася із заплющеними очима.

Вона не ходила до церкви, але ще в дитинстві старенька бабуся тишком-нишком вчила її цієї молитви. Яна не ставилася надто серйозно до повчань, але й не сперечалася, щоб не ображати бабусю, яка потайки, але твердо вірила, що Бог є. Батьки на служби не ходили, хіба що з мамою завертали вони то в Андріївську церкву, то в Софійський собор, як до музеїв, і то не спеціально, а мимохідь, коли маршрут їхніх прогулянок пролягав повз ці споруди. Яні там подобалося, особливо в Софії. Прохолода за будь-якої погоди, тиша, відлуння кожного звуку від стелі, розмальовані високі стіни, дивні чавунні плитки на підлозі... І навіть цієї новорічної ночі, перебуваючи в наркозі, чи вже виходячи з нього, бачила вона героїв фресок Софії: доньки Ярослава Мудрого йшли у довгому вбранні одна за одною зі свічками в руках, скоморох грав на якійсь старовинній дуді, потім мозаїчна Божа Матір здіймала над нею свої руки і сумно дивилася аж у душу. А ще Яна не бачила, але ясно відчувала, що поруч стоїть дорослий розумний чоловік, із яким їй спокійно, надійно і не страшно навіть за таких обставин.

Усе це пригадалося Яні так явно, аж вона від несподіванки розплющила очі і подивилася у вікно. На вулиці вже розвиднилося, сірі хмари нависали над лікарнею, але не посипали місто снігом, тримаючи його до часу.

Раптом на її тумбочці задзвонив мобільний. То була Олександра, телефонувала з дому привітати з Новим роком.

— Ну, нічого собі, ти утнула! — вжахнулася вона. — А хтось тебе там провідує? Хтось хоч знає, де ти?

— Та ні, я ж тільки оклигала, та й кого мені турбувати. За кілька днів, мабуть, випишуть, тут подовгу не тримають.

— Ну, ти даєш! Я буду в Києві завтра по обіді, одразу і провідаю тебе, скажеш, що тобі можна, чого хочеться. Он мама пирогів напекла, пригощу, справжні, домашні, хоч і не з печі! — клопоталася Шурочка.

— Та не переживай, не помру. Шкода тільки, що до Карпат так і не доїхала.

— Та ти молися, що не у потязі тебе скрутило!

— Вже.

— Що «вже»? — не зрозуміла Шурочка.

— Вже молилася, — всміхнулася Яна.