Сердечна терапія

36

За вікном палати сутеніло, Яна лежала з книжкою і намагалася читати цей чужий позичений детектив, не відволікаючись ні на розмови сусідок (їх разом тепер було тут четверо, і ще чотири ліжка великої незатишної палати лишалися вільними), ні на власні думки, які шпорталися у звивинах її мозку, не даючи спокою ні вдень ні вночі. Інколи вона поглядала на годинник — наближався «день відкритих дверей». Іще вчора Олександра пообіцяла провідати її, й десь уже під’їжджала до Києва автобусом, сказала, що заїде прямо з автовокзалу, а тоді вирушить додому, якщо можна так назвати прихисток у дитячому садку. А ще несподівано зателефонувала Антоніна — просто так, привітати. Вона теж вважала, що Яна в Карпатах, і була вкрай здивована такими новинами. Яна напружилася від того дзвінка, мов захоплена зненацька злодюжка. При цьому Антоніна, на диво однозначно, бажала її провідати, але сказала, що має одну справу і приїде, лишень владнає, тож час цього візиту теж був поки що невизначеним.

Яні не дуже хотілося, щоб ці відвідини збіглися, все ж таки приятельські відносини з Шурочкою — це було зовсім не те, що стосунки з «пацієнткою» Антоніною. Хоча... Можливо, саме така комбінація і позбавила б її від вислуховування одкровень пані професорової про Ігоря та про реалізацію плану помсти.

Уночі у Яни підіймалася температура, і в розпеченому мозку крутилося різне, сперечалися перше і друге «Я» — сумлінно-правильне з іронічно-цинічним. А ще її не полишало бажання відкрутити час назад і якось взагалі уникнути тієї першої зустрічі з Антоніною, чи хоча б не пхати носа в чуже життя зі своїми підозрами, не розвідувати про вигадку пана професора... Їй марилася то дівчинка в білому фартушку з тугими щоками та косами, то Антоніна в такому самому вбранні, котра погрожувала пальцем і дорікала...

Яна втретє перечитувала в книжці один абзац і не розуміла в ньому ані слова. Раптом двері палати відчинилися, і на порозі з’явилась Олександра.

— З Новим роком усіх! Ну ти й дала!

Вона всміхнулася і пройшла до Яниного ліжка — розпашіла з морозу, але вже без верхнього одягу, хоч і з великою сумкою в руці. Яна відклала книжку.

— Привіт, Шурочко! Ну що ж ти тягла таку ваготу, ще й з дороги, га? Та хіба б я не обійшлася?

— Давай, подружко, без формул етикету, я вже нарешті доїхала, рада тебе бачити, смачненького тобі привезла, хоч і дієтичного, — треба сили поновлювати!

Олександра почала виставляти з сумки на тумбочку банку з бульйончиком, натерті варені бурячки, домашню ряжанку і шматочок відварного м’яса. Поки заповнювала наїдками Янину тумбочку, засипала пацієнтку питаннями:

— Розповідай, як ти тут? Як почуваєшся? Що лікарі кажуть? Вже ж друге січня. Коли додому? Як настрій?

Не встигла Шурочка порозставляти гостинці, як до палати зазирнула Антоніна.

— Ой, у мене сьогодні наче день народження! — всміхнулася Яна. — Заходьте! Ось і Шурочка приїхала з дому — й одразу до мене!

— З Новим роком! — підійшла ближче й неголосно, озираючись, привіталася з усіма разом Антоніна. — Я б могла і вчора заїхати, але ж не знала, вибачте...

Мізансцена звичайної районної лікарні і палати на вісім ліжок трохи притлумила жінку, яка звикла до інакшого обслуговування, та й узагалі нечасто втрапляла до лікарень. Яна вказала їй рукою на місце поруч із Олександрою, яка сиділа на вільному ліжку біля Яниного.

Жінки привіталися, як давні знайомі, хоча після їхньої першої несподіваної зустрічі не бачилися. Обидві глянули одна на одну не без інтересу. Антоніна, відчуваючи певний дискомфорт і від перебування в лікарняній палаті, і від того, що обидві молоді жінки були в курсі її проблеми, присіла на ліжко і почала викладати з пакета гостинці — мандарини, банани, шматочок сиру та нарізку буженини.

— Ой, та навіщо ж ви стільки?! — запротестувала хвора.

— Бачу, вам Олександра домашнього привезла, а я заскочила до супермаркету, правда, не знаю, що вам можна, вибачте, не з дому їду, — в цю мить вона багатозначно зиркнула на Яну, і в тої вже не залишалося сумніву, що справа помсти перейшла з теоретичної площини у практичну.

Було помітно, що Антоніна навіть готова була про це говорити, якби не Олександра поруч. Звісно, хіба та з її провінційним вихованням та підходом до життя зможе зрозуміти смерч почуттів, що охопив зрілу жінку, під ногами якої хитнувся світ?!

«Що ж, говоритимемо на загальні теми», — подумала вона і почала розпитувати про операцію, про лікарів та прогнози щодо виписки.

— Якщо хочете, ми дамо кип’ятильник, заваріть чаю! — запропонувала літня жінка, яка доглядала за хворою в ряду навпроти.

— Будеш чай, Яночко? — спитала Олександра і, не чекаючи відповіді, рушила до доброї сусідки, а потім взяла у неї ж літрову банку і пішла в куток палати до умивальника набирати воду.

Яна, несподівано залишившись віч-на-віч із Антоніною, воліла б зараз втратити свідомість, заснути, провалитися крізь матрац і сітчасте ліжко на підлогу. Що завгодно, аби не почуватися підлою зрадницею перед людиною, що довірила їй свою таємницю. Але при тому вона бачила трансформацію в своїй «пацієнтці», і не сказати, що та виглядала гірше, ніж за минулих зустрічей: в очах пашів вогонь, жінка явно була в тонусі, хоч і схвильована. Видно було, що їй потрібно виговоритися, але присутність Олександри, сам антураж цієї звичайної клініки та чужі люди навколо не давали такої можливості.

Жінки перемовлялися про те, про се, підгодовували Яну, а коли та взялася за чай, Шурочка глянула на круглий залізний годинник на стіні і почала збиратися. Раптом із її дорожньої сумки випала додолу й розкрилася коробка, всередині якої Яна побачила милі серцю речі — намистини, бісер у пакетиках, голки, ножиці, тасьму, різнокольорові нитки.

— О! Бачу, ти прихопила собі розвагу з дому? — зраділа Яна.

— Та взяла дещо, хоч і не маю часу тут за роботою.

Олександра почала збирати все до коробки, і в її руці опинилася дивна річ, розміром у півдолоні: насичених кольорів бісер, нашитий на випуклу текстильну основу, являв собою брошку у вигляді казкового лева з гривою, лапами та широкою усмішкою. Яна зацікавлено подивилася і простягнула відкриту долоню. Майстриня поклала на неї звіра і збентежено дивилася на реакцію спеціаліста. Антоніна теж нахилилася над виробом. Щось він їй нагадував — соковитість кольорів, казковість форми були подібними до дитячих малюнків чи робіт художників-примітивістів.

— Марія Приймаченко?! — раптом здивовано перевела погляд на подругу Яна. — Звір?!

— Та щось подібне вбачалося, коли робила. Надихнулася передачею про неї, невже схоже? — сама здивувалася Олександра.

— Колоритно! Супер! А я ще її запрошувала заходити повчитися! — звернулася вона до Антоніни, на мить забувши про свої складні внутрішні стосунки з «пацієнткою», котра про них іще не здогадувалася.

Антоніна теж взяла на долоню лева, покрутила його, зазирнула на охайно зроблену спідню сторону, ніби зважила в руці і приклала до грудей. Вона вдягалася інакше за стилем, її елегантне вбрання більш стриманих кольорів було далеким від народного примітивізму, але на бежевому тонкому светрі лев заграв яскравою червоно-помаранчево-зеленою плямою, й Антоніні це сподобалося. Їй взагалі останнім часом хотілося змін — яскравих кольорів, гучної музики, швидкої їзди...

— Я б купила таке! — несподівано звернулася вона до Олександри. — Назначте ціну!

Молода жінка вкрай розгубилася, зиркнула на Яну, а потім запустила руку в свою коробку і витягла звідти ще дві подібні брошки. Одна являла собою такого ж лева, але виконаного вже в блакитно-синьо-червоних тонах, а друга — весняну салатово-зелену птаху з яскравими намистинами очей та тоненькими лапками і пальчиками з видовженого стеклярусу. Витягла і розклала їх на простирадлі Яниного ліжка. Жінки глянули на брошки, а потім здивовано перезирнулися між собою. Ззаду підійшла літня жінка, яка два дні опікувалася Яною.

— Гарні, — промовила вона, — а можна, я доньці покажу? Таню, глянь, тут такі красиві штуки принесли!

Олександра від несподіванки зашарілася і сиділа зовсім розгублена.

— Стійте! Слухайте-но! Це ж просто шанс! Моя приятелька тримає салон — шиють вечірні та святкові сукні, роблять біжутерію, мають крутих клієнтів. У неї вакансія, саме шукає майстриню зі смаком та з руками! Я поговорю з нею. Якби ви ще дали показати ці роботи... Не знаю, що вона там платить, але вже точно не гірше вам буде, ніж на базарі, хоч у теплі! — Антоніна аж сама зраділа такому збігу: і Кірі допоможе з майстринею, і Олександра б якось по-людськи влаштувалася. — А ви шити вмієте?

— Так, — кивнула здивована таким перебігом подій жінка, — я добре шию, а брошки — то так, жартома зробила, душа просила чогось яскравого, я не спеціаліст, то так, швидше хобі... Я не знаю, чи зможу в салоні...

— Та не гарячкуйте! Я ще не гарантую, що мою знайому це зацікавить, але чому б не спитати? Саме вчора вона скаржилася, що втратила майстриню, — промовила Антоніна, все ще розглядаючи брошки і прикладаючи їх по черзі до грудей.

— Ну, Шурочко, якщо тебе візьмуть, маєш подарувати Антоніні брошку за посередництво! — засміялася Яна і злякано схопилася за живіт, де різко заболіло від напруження.

— Подарую! Звісно, подарую! — запевнила Олександра. — А ти не дуже смикайся, лягай, бо ми тебе вже втомили.

Раптом задзвонив Янин мобільний, вона взяла слухавку з тумбочки, глянула на екран, потім схвильовано на одну і другу гостю й відбила дзвінок, не відповівши.

«Ого! У Яни знову секрети!» — подумала Олександра, пригадавши дивні передноворічні дзвінки приятельці від якогось чоловіка, з котрим та домовлялася про зустріч.

А Антоніна, теж зрозумівши, що йдеться про особисте, перевела погляд у нічне зимове завіконня. Час було прощатися і повертатися додому до Ігоря, повертатися і думати, що ж робити з цим життям далі: з таємним романом чоловіка, з її власними любощами з Романом, від спогадів про сьогоднішні обійми та поцілунки якого досі палало тіло. Так горіла вона хіба що тоді, у Львові, з Магою. Але той не зачіпав її душу, не зчиняв у ній хвилі ревнощів, він так і не торкнувся чогось нетілесного. А тут раптом таке...

Яна підвелася з ліжка і, притримуючи правий бік рукою, обережно пішла провести відвідувачок до виходу з відділення.

— Не дуже гуляй тут, ще застудишся по коридорах! — відмовляла її Шурочка.

— Та я трошки пройдуся з вами, залежуватись теж негоже, — відмахнулася Яна і рушила вперед, щоб не залишатися наодинці з Антоніною, щоб не дивитися їй у вічі, бо ще й сама не знала, де вихід із цієї ситуації.

Ліфт із якоїсь причини не працював, і чергова санітарка огрядної статури порадила гостям спускатися пішки, а на Яну гримнула, щоб та краще йшла в палату, поки черговий лікар не побачив. Антоніна здивовано вигнула брови на таке поводження з хворими в сучасній лікарні, але раптом її охопило «дежавю» з тих часів, коли народився син... Так, бува, запах підгорілого молока викликає в уяві дорослих людей чітку асоціацію з радянським дитячим садком, де рідко який день минав без того, щоб не пригоріла молочна каша. Антоніна заплющила очі, всміхнулася, зітхнула і знову чомусь відчула на своєму тілі відголоски Романових обіймів, відгомони стосунків, які могли б народитися в юності, але пролежали десь законсервованими, як тушонка на військовому складі, до часу «Ч».

— Ну, Яночко, йди вже, і ми пішли, день у мене довжелезним видався, якби розповісти! — всміхнулася Олександра і махнула вільною від великої сумки рукою.

— Так-так. У мене теж некороткий, — спробувала стримати посмішку Антоніна, потерла носа і чомусь знизала плечима. — Ну, ми пішли, а ви телефонуйте. Може, треба буде забрати, коли випишуть, то без питань. Я — жінка вільна.

Яна кивнула й усвідомила різницю між тією Антоніною, яка вперше переступила поріг її кабінету в дитсадку, і цією «вільною жінкою»... Щось відбувалося. Однозначно, щось відбувалося таке, що давало їй сили піднятися над чоловіковим «блудом», над Сонею, над страхами невизначеного самотнього майбутнього... «Але так швидко, — думала Яна. — У такому віці, так стрімко... А може, все на краще. Щоправда, для кого? Як-то буде Ігорю?..»

Жінки рушили вниз сходами, а Яна на якусь хвилину завмерла у порожньому прохолодному вестибюлі, їй хотілося побути на самоті, вже дві доби не мала такої можливості. Палата помалу наповнювалася дедалі новими і новими сусідками, постійно йшли відвідувачі, точилися розмови, дзюркотіла вода в умивальнику, клацав круглий настінний годинник, щось безперервно відбувалося і відволікало її від власних думок. Яна присіла на один із чотирьох стільців, з’єднаних позаду дерев’яною планкою в ціле, як раптом почула дзижчання ліфта. Кабіна піднялася на її поверх, двері зі скрипом відчинилися, і в вестибюль ввалилася дивна пара. Попереду йшла струнка дівчина на підборах, у блакитному светрі та джинсах із мікрофоном у руці. За нею слідував хлопець у чорному джемпері та таких само джинсах, узутий у «мартінси». На плечі він тримав чималу відеокамеру. Вочевидь, верхній одяг вони залишили десь унизу й обтяжені були тільки технікою. Дівчина на мить зафіксувала свій погляд на Яні, озирнулася на оператора, той кивнув, і обоє дружно посунули на неї.

— Скажіть, а що таке, по-вашому, щастя? — без традиційних реверансів промовила дівчина і простягнула мікрофон до Яниного обличчя.

Від несподіванки жінка на мить заклякла, але швидко оговталася й, усвідомлюючи комічність ситуації, відповіла:

— Щастя — це коли ти дивишся на лікарняні події тільки по телевізору в комедійних серіалах!

— А для вас особисто, якщо абстрагуватися від лікарні? Адже вчора настав Новий рік! Як ви бачите своє нове щастя в ньому? Чого б ви хотіли? — не відступала дівчина, а хлопець із камерою поволі пересувався навколо них, міняючи ракурс зйомки.

Яна зрозуміла, що відбутися жартом не вдалося, подивилася на наполегливу парочку уважніше і торкнулася рукою мікрофона. Дівчина заперечно похитала головою і не випустила свій засіб виробництва. Яна сплела руки на животі, зітхнула і заговорила, дивлячись не на камеру, а на саморобну паперову гірлянду, приклеєну скотчем до сірої фарбованої стіни.

— Якщо в мішок із чорним насінням соняшника вкинути дві білих зернини з гарбуза, довго возити чи носити той мішок, щоб насіння добряче перемішалося, а потім висипати його вміст на підлогу, — який шанс, що два гарбузця опиняться поруч?

Яна завмерла, не відриваючи погляд від скромно прикрашеної стіни, а дівчина зацікавлено зиркнула на оператора. Той не ворухнувся, продовжуючи знімати.

— Ви, звісно, зрозуміли, про що йдеться. Ось це, мабуть, воно і є — щастя зустріти СВОЮ людину, яке сили небесні посилають небагатьом, хіба що обраним. Тому що більшість людей, на жаль, навіть не уявляє, як-то воно буває.

— Але... Але як же можна розпізнати, чи це ТВОЯ людина, чи ні? Є якість критерії? А раптом ти вирішиш, що твоя, а завтра зустрінеш іншу, яка видасться тобі ще більш ТВОЄЮ? Чи ще так: ти впізнав свою пару, а вона тебе ні? Що тоді? Чи, наприклад, як відрізнити ЦЕ від простої закоханості чи симпатії?

— Надто багато питань, — усміхнулася до дівчини Яна, — я ж не Бог. Просто я думаю, що коли ці дві насінини волею долі торкнуться одне одного, вони не зможуть цього не відчути.

— А що ж робити решті? — округлила очі дівчина. — Взагалі жити самотнім?! Так і людство вимре!

— Решті? — Яна ніби прокинулася. — Жити. Але принаймні поважати одне одного. І не калічити. Хоча... Все це слова. Та й з іншої опери. Ви спитали про ЩАСТЯ. Я відповіла. Вибачте, я піду в палату, ще слаба. Звісно, є інакше щастя — просто коли всі здорові та життєрадісні. Це теж немало.

З дверей відділення визирнула санітарка і насварила Яну пальцем. Та підвелася і рушила до неї. Оператор перевів камеру на огрядну жіночку, а та миттю осмикнула халат і замахала обома руками:

— Оце ще журналістів мені не вистачало! Це лікарня, а не... а не...

— Скажіть, а що таке, по-вашому, ЩАСТЯ? — посунула на неї дівчина.

— Щастя?! Ну, ви даєте! — кокетливо поправила на голові білу хустинку жінка. — Це ж і пояснювати не треба! Нормальний непитущий мужик вдома, бажано, щоб з руками, і не гуляка, нормальні здорові діти, не босяки і не наркомани, стабільна робота, щоб зарплатня вчасно, дах над головою... Господи, та що нашій женщині для щастя треба? От все це і трішечки ласки. І всьо! Баба щаслива! А коли вона щаслива — то і всім навколо від того добре. Бо женщіна в нашому світі, як не крути, все на собі тримає. Так, слухайте! Не заговорюйте мене тут! Я, між іншим, на роботі! І догани мені не потрібні!

Санітарка прочинила двері, запрошуючи прооперовану повернутися до відділення, махнула рукою «кіношникам» і зникла слідом за Яною за білими дверима із зафарбованим білою фарбою склом.

Дівчина з мікрофоном озирнулася і махнула рукою оператору:

— Жеко, вимикай! Знято.