Сердечна терапія

50

Вона приїхала сама. Зателефонувала з мобільного, коли вже припаркувалася біля його під’їзду в кварталі новобудов. Добре, що не викликав повію, не пив-гуляв і лишився вдома. Погано, що безлад у квартирі і сам неголений. Добре, що в холодильнику ще досить купленої учора їжі. Погано, що голос Тонін прозвучав якось нервово, у ньому бринів метал, хоч і прихований. Що б це віщувало?

— Нагадай номер квартири.

— Набирай код 164-В.

— Чекай.

Роман спостеріг із вікна, як пікнула і блимнула фарами її машина, як Антоніна рішучою ходою пройшла до дверей під’їзду, і за хвилю у коридорі заграв свою мелодію домофон. За проміжок часу від цієї миті і до дзвінка у двері, поки вона піднялася ліфтом, він устиг почистити зуби.

— Коньяк є? — спитала вона з порога, скинувши Роману на руки біле кашемірове пальто з хутряним коміром.

— Вже немає, — відповів той, уважно вдивляючись у несподівану, хоч і жадану гостю.

— Шкода.

— Горілка є. І «Бехеровка».

— Давай, — Антоніна скинула чобітки і рушила на кухню.

— Горілку чи «Бехеровку»?

— Все давай! І щось закусити, бо я давно з дому. Голодна і сердита.

— Та бачу. Сідай вже.

Але Антоніна не могла сидіти, вона пройшлася кухнею туди-сюди, потім рушила до ванної, вимила руки, повернулась у коридор, витягла з кишені пальта мобільний і ввімкнула беззвучний режим — я вам не заважаю, і ви мені не заважайте!

Поки Роман виставляв на стіл пляшки, чарки та розкладав по тарілках нарізку, Антоніна стояла біля вікна і дивилася згори у темний, притрушений снігом чужий двір.

«Може, більше й не повертатися додому? Зателефонувати йому і сказати одне слово — РОЗЛУЧЕННЯ! А цій сучці зателефонувати і вжарити межи очі все, що про неї думаю... Чи краще написати SMS’ку з подякою за допомогу у вирішенні проблеми? Адже і справді, все може скластися на краще, тепер мої руки будуть розв’язані, а сумління чисте... Хоч і зло бере, що так підступно вони... А як же Соня Тю? Невже ця спритна пані і Соню посунула з п’єдесталу? Звісно, яка може бути конкуренція старої кривоногої тумбочки з молодим тілом?! А я ще це стерво провідувала в лікарні! Добре хоч не встигла сповідуватися їй про Романа! А хотіла... Якби тоді не Олександра, то хто знає... Який вишуканий цинізм!» — Антоніна стиснула підвіконня, аж пальці побіліли, як раптом відчула за спиною Романове дихання. Озирнулася. Він стояв поруч із двома невеличкими повними чарками в руках. Антоніна взяла з його рук обидві і хильнула. Спочатку горілку, потім міцну рідину з запахом лікарських трав та медикаментів. Підвела очі на Романа. Зустріла його здивований насторожений погляд.

Всередині пекло, пекло і від алкоголю, і від гніву, і від страху прийдешніх змін у житті. Вона заплющила очі, опустила руки вздовж тіла і завмерла. За мить чоловічі руки охопили її, губи впилися у вуста, вона відчула його неголеність, вхопила обома долонями за щоки і, заплющивши очі, побігла пальцями по обличчю, ніби читаючи шрифт Брайля для сліпих. Їхній поцілунок не припинявся, навіть коли обоє вже поскидали з себе одяг і відчули оголеними грудьми калатання чужого серця поруч.

Додому тієї ночі вона не поїхала. Романові дала згоду і просила зачекати. Зовсім трохи. Нічого не пояснювала. Але деталі його й не цікавили. Головним був результат — Тоня рубає канати, ще трохи — і вони залишать цей засніжений Київ, який так і не став обом рідним, і полетять до Іспанії. Не вперше було Романові змінювати своє життя. І він знав, що прожито вже більше, ніж лишилося. І на тій решті шляху бачив поруч із собою саме її, Антоніну. Він хотів її ще тоді, в молодості, хоч і не був закоханий, мабуть, бажав тому, що вона не схотіла Романа. Потім, через роки, щось дивно звело його з Магою, і той не втримався спитати про Антоніну, хоч обидва і втратили її з поля зору. Потім цей професор, при якому вона просиділа стільки років, просто ідеальний чоловік, чом би такого кидати, навіщо міняти сите спокійне існування на спробу будувати щось нове із ним, з Романом Тарчинським, тричі одруженим, тричі розлученим... Але ж згодилася!

Роман думав про все це вночі, вже під ранок, коли вони втомилися від любощів, їжі, пиття та знову любощів на десерт і Антоніна заснула. Ще уявляв він собі, як завершить оздоблення готелю, запустить його в експлуатацію, як неодмінно запросить Магу, чиї гроші, між іншим, теж було інвестовано в цей проект, і як зустріне він дорогого гостя разом із дружиною...

Від цих думок Роман аж посміхнувся, глибоко вдоволено вдихнув і видихнув. Антоніна заворушилася поруч, повернулася до нього спиною, він обійняв її ззаду, притулився, натягнув ковдру їм обом на плечі і блаженно заснув. Все буде класно. Він зможе!

Все ж таки не їхати додому взагалі було неможливо. Мусить відбутися якась вирішальна розмова, не завадило би розставити крапки над «і» та визначити порядок подальших юридичних дій. Антоніні було важко навіть уявити, як-то воно відбудеться, але вона вже стала на стежку безкомпромісної війни і хотіла визначеності в усьому. Нарешті злетіли маски! Вона ще не визначилася, як це буде пояснено синові, тим більше, що тепер через Олександру все якось сплелося докупи, але то вже питання друге.

У машині вона дістала з кишені мобільний і глянула на екран — шість пропущених викликів. Непогано! Розблокувавши слухавку, вона здивувалася, що з усіх викликів жодного не було від Ігоря. Чотири від Вадика і два від Яни. Цинізм цієї особи не знав меж!

Антоніна завела двигун і сиділа в салоні, чекаючи, поки прогріється машина. Вона знову покрутила в руках мобільний і передивилася пропущені виклики. І тільки тепер побачила, що, крім них, прийшла ще й есемеска. Вона була від Вадима. Невже у батька не вистачило сміливості добитися до неї самотужки, попросив допомоги у сина?

Антоніна відкрила повідомлення і завмерла, ще не усвідомлюючи сенсу прочитаного.

«Мамо, де ти? Тато помер! Ми в лікарні №...»

Літери розпливлися у неї перед очима, повідомлення здавалося дурним недоречним жартом, жорстокою перевіркою на довірливість, чимось чужорідним із іншого виміру буття...

Антоніна машинально перевірила вихідні дані повідомлення. Значилося, що отримано його вчора о 22-й годині.

— Господи... — прикрила рот долонею Антоніна.