Сердечна терапія

9

Антоніна зі спокійною елегантністю ходила залою, тримаючи в руці келих із червоним вином. Інколи вона зупинялася і роздивлялася картини на стінах. Коротко ділилася враженнями з приятелькою Кірою, господинею невеличкого салону з пошиття вечірніх суконь та виготовлення аксесуарів. Вона й запросила Антоніну на передріздвяне відкриття виставки двох французьких митців. Один із авторів презентував київській публіці натюрморти, писані олійними фарбами, другий — скульптуру французького авангарду. Їхнє поєднання у спільній експозиції в стінах галереї видавалося дещо дивним, але організатори підвели ідейну базу. Мовляв, усе крутиться навколо споживання їжі — і натюрморти не без того, і чудернацькі скульптури не менш дивним чином дотичні до гурманства, та й фуршет було накрито для гостей славний, тож ідейне коло замкнулося.

Не сказати, що Антоніна дуже розумілася на різних напрямках мистецтва або мала з чим порівнювати і про що принагідно поговорити, але сторонній погляд навряд чи б це виявив. Трималася вона дуже органічно, подібно до інших іноземних та місцевих гостей церемонії відкриття. Власне, цікавила її не лише виставка, а й обіцяна приятелькою «тусовка», де водяться цікаві чоловіки — і наші, і заїжджі. А ще не могла забути три роки, проведені у Франції, а потім ще три в Німеччині, де чоловік викладав студентам та працював із аспірантами, а вона ростила Вадика і безтурботно жила у затишно та розумно облаштованому кимось світі, якого їй не вистачало після повернення на батьківщину.

Перший її стрес від чоловікового роману з Сонею Тютюнниковою та переживання, які ятрили душу, дещо вляглися, хоч сама історія продовжувалася. Проте чи розмови з тією дивною Яною, психотерапевтом-любителем, чи випадкове знайомство з Олександрою трохи знизили градус її страждань. Та натомість з’явилося невитравне бажання помсти. Хай навіть професор Ігор Соломатін ніколи ні про що не дізнається, але саме цей факт мав би зрівняти рахунок на уявному полі. А якби й дізнався?.. А ще краще б дізнався, коли Антоніна, наприклад, уже знайшла б собі чудову пару за його спиною і, як сюрприз, ефектно повідомила б, що чоловік тепер вільний і може, не ховаючись, приділяти максимум уваги своїй любій Соні...

Саме такі думки з ароматом жаданої жіночої розплати крутилися в голові Антоніни, коли вона переводила погляд із ніби нашвидкуруч виконаних натюрмортів на чоловіків, які наповнювали залу. Більшість із них супроводжували дами, навіть кілька водночас. При цьому око жінки не могло не відзначити, що «наші» кобіти набагато цікавіші за «їхніх», європейських, що, власне, і так ні для кого не є секретом. Раптом сканування публіки було перерване шепотом Кіри:

— Тоню, давай пристанемо до якогось гурту, бо так можна і дві години по-дурному проблукати. Он я бачу кілька знайомих, треба піти розкланятися. Як тебе представити — пані професорова, чи як?

— Скажи просто — моя подруга. Там розберемося, — відповіла Антоніна, зиркнула в той бік, куди вказала приятелька, і ковтнула вина.

Жінки наблизилися до вишукано сервірованого столу, прикрашеного різдвяним віночком, свічками та серветками, викладеними в колір французького прапора — сині, білі, червоні. Антоніна взяла зі стосу пласку білу тарілку, поклала на неї кілька крихітних закусок на шпажках і замінила порожній келих вина на повний. За мить Кіра вже представила її невеликому колу знайомих, і жіноче око просканувало трьох чоловіків, двоє з яких однозначно були іноземцями. Не сказати, щоб Антоніна так мріяла розпрощатися з батьківщиною, її програма-мінімум такого пункту поки що не містила. Але мужчина для помсти мав бути не просто істотою чоловічої статі, це однозначно. Вочевидь, спогади про молоді роки, проведені з родиною за кордоном, де вона непогано почувалася в ролі дружини добре оплачуваного професора, і підштовхнули до розмови з Кірою, яка мала приятелів-іноземців і нерідко «виходила в люди». Кіра тоді двозначно усміхнулася, але питаннями не мордувала. А тут саме надійшли свята, а з ними й різні столичні заходи.

Хоч і поглядала Антоніна на зарубіжних чоловіків, попиваючи вино і дослухаючись до розмов у цьому колі, та вже не раз ловила на собі зацікавлений погляд того третього. Він мав вигляд «нашого», але був досить імпозантний: високий на зріст, із сивим волоссям та дорогим годинником, що виглядав з-під манжети, коли чоловік підносив до губів келих. Несподівано її збентежило стримуване лукавство в його примружених очах, адже воно ніяк не відповідало мізансцені.

Чоловік щоразу прискіпливо зупиняв погляд на представленій Кірою приятельці. Антоніна спочатку відчула здивування, потім її роздратувало його настирне розглядання, наче вона була експонатом цієї виставки, а не гостею. Усередині зародилося давно забуте хвилювання, адже чоловік цей зовсім не викликав відрази, швидше навпаки, хоч і був стовідсотково «made in Ukraine», що трохи розходилося з планами козирної помсти. Але він був єдиним, хто її тут дійсно бачив. Для інших вона, схоже, здавалася прозорою.

Чоловік потягував вино, дослухався краєм вуха до розмов і вже не крадькома, а явно роздивлявся Антоніну з голови до ніг, відверто усміхаючись до неї. При цьому він не сказав ані слова. Антоніні це по-юнацьки нахабне розглядання видалося знайомим, баченим раніше. Їй раптом одночасно захотілося і розвернутися та піти, і почути його голос. Або опинитися з ним сам-на-сам і спитати, чого це він так витріщився. Чи не «витріщився», а якось більш культурно спитати, наприклад, чим вона могла викликати такий інтерес... Серце загупало частіше. Антоніна ковтнула вина і перевела погляд на стіл, роздивляючись художньо викладені нарізані фрукти.

І раптом, ніби прочитавши її думки, той чоловік обійшов коло знайомих, що ґелґотали щось про мистецтво, Різдво, канікули, поїздки в гори та всіляке інше, наблизився з правого боку до Антоніни і взяв її за лікоть. У руці раптом затремтів бокал із вином, а він низьким голосом промовив їй на вухо:

— Тоню, чи ти сліпа, чи видєлуєшся перед іноземцями? Хіба роки мене так спотворили? Але я ж тебе впізнав!

Антоніна спочатку втупилася в келих, де хвилювалося гранатового кольору вино, потім повільно повернула голову до чоловіка, підвела погляд на його обличчя і побачила, як в очах незнайомця застрибали такі знайомі нахабні бісики.

— Тарчинський, стерво, невже це ти?! — вирвалося в неї голосніше, ніж годилося б на пристойній вечірці, але ніхто, крім здивованої Кіри, цього не помітив — групки гостей говорили між собою, вся ця тусовка гула, мов бджолиний рій, байдужа до кожного окремо. Міцна чоловіча рука миттю спрямувала спантеличену Антоніну в інший бік зали, де менше народу і можна було сісти у крісла.

Роман Тарчинський, її знайомий ще зі студентства, замолоду мав особливий дар — з ним ніколи не було сумно. Ніколи і нікому. Хлопець зі звичайної львівської родини був гармонійним і виваженим поєднанням непоєднуваних якостей: відмінник, шибайголова, спортсмен, комсомольський активіст, ловелас, гультяй і лірик одночасно, який до того ж сам складав пісні і співав їх під гітару. Здавалося, у його тілі живуть щонайменше три різні людини, й енергія з нього перла потрійна.

Вони навчалися на різних факультетах Львівської політехніки, але часто шляхи їхні перетиналися на спортивних майданчиках — на тренуваннях чи змаганнях. Антоніна бігала дистанції та стрибала у висоту то за факультет, то за інститут. Тарчинський елегантно фехтував у білому вбранні та масці, причаровуючи протилежну стать ще й цим, бо фехтувальники завжди виглядають вельми небуденно і романтично.

Він постійно створював навколо себе міні-торнадо, біля нього завжди щось відбувалося: чи то були сміх, музика, пісні, чи бійка, ґвалт і «розбірки». Бився Тарчинський не задля процесу, а «за правду» і «за своїх». Пускав у хід кулаки, а не рапіру і не захищав обличчя спеціальною маскою. Проте конфлікти нерідко закінчувалися перемир’ям та спільним походом до якоїсь кнайпи пити мирову, і сторони, з’ясувавши стосунки, не ображалися на отримані синці, розбиті кулаки та губи.

Дівчатам він подобався, та і його серце вміщало їх чимало. Така вже була та лідерська харизма — жінки люблять героїв, яскравих і помітних самців. Хоча, звісно, у ті часи такими термінами ніхто ще не оперував.

Підкочувався він і до Антоніни. Ніби мимохіть, жестом, поглядом, жартом давав зрозуміти, що стосунки між ними можливі і навіть бажані. Але не тиснув. І сам був зазвичай оточений почтом дівчат та хлопців, й Антоніна мала тоді собі пару, хоч і дещо незвичну. Кремезний кавказець, дагестанець Мага (за паспортом Магомет-Муршид Огли), майстер спорту з вільної боротьби, залюбився в неї на диво і його, і її приятелям. Носив за дівчиною сумку, дарував прикраси, пригощав у ресторанах і кнайпах, обіцяв золоті гори, відгородив собою від інших залицяльників, пропонував одружитися, але шансів на це мав небагато. Попри всі його бійцівські якості, Антоніні з ним практично не було про що говорити, а ще вона швидко розгледіла, що менталітет мешканців різних гірських масивів досить-таки відрізняється від звичного для неї. Наші гуцули були їй зрозумілішими, ніж дагестанець Мага, готовий сьогодні носити її на своїх міцних руках, а завтра замкнути вдома за парканом: «Малчі, жєнсчіна!»

Саме в цей період і були вони знайомі з Романом. Той кидав цікавим оком на Антоніну, бо народна мудрість не бреше: «Гарна дівка, як засватана». Раз Мага ходить біля неї, мов коло скла, то щось таки у ній є! На Романові жарти з приводу суворого бодігарда Антоніна штрикала йому навзаєм якусь відповідну голку і поглядала зверхньо, хоча зростом була і нижча. Знала: лишень ворухни вона пальцем, зроби крок назустріч — і закрутиться між ними щось шалене. Але чи серйозне? Та й не кортіло почуватися однією з довгого списку його перемог. Втримати такого коня на повідку непросто. І чи потрібно мати хлопця, до якого всіх тягне, мов магнітом?

Роман відучився в інституті на рік раніше, ніж Антоніна, за якоюсь молодіжною програмою їздив до Німеччини, потім пішов угору по комсомольській лінії і зрештою опинився в Москві. Мага ж несподівано повернувся в Дагестан, коли прийшла звістка, що його брат загинув, виконуючи свій «інтернаціональний обов’язок» в Афганістані. І майстер спорту по-чоловічому вирішив підтримати батьків та молодших сестер. Звісно, запропонував Антоніні руку, серце і квиток до Махачкали. Звісно, вона відмовилася, залишивши собі на згадку чимало подарованих прикрас та спогади про гарячі любощі. Глибина тілесних стосунків із Магою залишилася таємницею для її оточення, хоча колежанки й перешіптувалися у своїх здогадках, та в душу не лізли — не заведено було тоді обговорювати ці речі вголос, хіба що з найближчими подругами. Але таких Антоніна не мала.

Чи шкодувала за гарячим хлопцем? Ні. Навіть дивувалася, як-то доля влучно розпорядилася — навіть з’ясовувати стосунки не довелося. Розійшлися їхні шляхи, почуття обов’язку перед родиною переважило, і Мага навіть сам вибачався, від’їжджаючи додому. Хоч і сказав: «Не любиш ти мене. Якби кохала, поїхала б зі мною... А якби я міг залишитися, нікому б не віддав!»

Антоніна знизала плечима і зітхнула. Хоч сама напевне знала, що довго б не витримала. Тіло грало й бриніло, а голова та серце ніби спостерігали за цим ззовні. Та й перспектив у хлопця було небагато. Хіба що спортивна кар’єра. А то такий непевний шлях, та й нетривалий...

Мага поїхав. Роман Тарчинський розчинився у Москві. У цього беззаперечно були перспективи. Але сидіти на діжці з порохом і пильнувати його все життя, щоб не зійшов із двору, Антоніну не тішило, хоч і знала, що легко могла би його привласнити. Та чи надовго?

А на п’ятому курсі, перед самим захистом диплому, вона несподівано навіть для себе вирішила. Після першотравневої демонстрації, розпашіла від швидкої ходи, спільної енергії гурту та сонячного дня, Антоніна зі сміхом погодилася на якесь невпевнене та тендітне Ігореве: «У тебе ж немає зараз хлопця? То, може, ми б могли...» Хоч і були вони ледь знайомі, не товаришували, не спілкувалися, хіба що бачилися на спільних наукових заходах їхніх факультетів.

А вже за два місяці, влітку, вони одружилися. Чому? Хто відає? Через багато років не могли відповісти на це питання ні він, спантеличений таким несподіваним щастям, ні вона, бо з усіх її шанувальників Ігор Соломатін був найнепримітнішим, скромним, стриманим, розумним і... з перспективами в науці.

І от через тридцять із гаком років зринає з небуття Тарчинський, схожий на себе-колишнього хіба що зростом та бісиками в очах, й упевнено бере її за лікоть. Гранатово-прозора рідина тремтить у її бокалі, за десять хвилин вони втікають із тієї виставки, всідаються в тихому куточку затишного ресторанчика і не можуть наговоритися до півночі.

— Що ти робиш у житті, Тоню?

— Я? Я — пані професорова. Живу за чоловіковою спиною. Нічого такого власного не роблю. Значущого. Збираю вершки, які збивала багато років. Всім задоволена, — всміхнулася Антоніна.

— Не вірю. Не вірю! Щоб така жінка, як ти, сиділа куркою при чоловікові і не мала власного життя!..

Антоніна багатозначно посміхнулась, і співрозмовник мав здогадатися, що цікавості в її житті не бракує, але то не для розмов. Направду ж це питання заскочило її зненацька. «Що ти робиш у житті, Тоню?..» А що вона направду робить у цьому житті? Їздить на іномарці. Шопінгує — то сама, то зі знайомими. Буває у перукарні — зачіска, манікюр. Інколи в театр чи на концерт. Часом син приходить на обід чи вони з Ігорем кудись виходять повечеряти. Та й то зрідка.

«Що ти робиш у житті, Тоню?..» Невже треба було зустріти Романа, щоб нарешті поставити собі це питання? Нічого вона не робить. Принаймні такого, про що можна було б розказати чи що показати. Проживає день за днем, ніби відкидаючи щодня пальцем продірявлений дерев’яний пряничок на дротині старої рахівниці. Дурне і порожнє життя. Останнім часом наповнене гіркими ревнощами до Соні Тютюнникової, юної нахаби в білому фартушку...