Сердечна терапія

27

Чоловік у зимовій куртці з накинутим на голову капюшоном і молода жінка в сірій короткій шубці наблизилися один до одного біля входу до нижньої станції фунікулеру. Чоловік заговорив першим:

— Вибачте, Яно, розумію, вам видалося дивним моє прохання про зустріч, але якщо вже ви в курсі справи... Я доросла людина, самі знаєте, професор, але почуваюся зараз хлопчиськом, якого застукали за якоюсь дурнею... Ні, все не те я говорю... Справа не в тому, що мені соромно чи незручно перед вами, хоча і це теж. Просто вигадана мною гра пішла не за моїми правилами. Я опинився на роздоріжжі, не знаю, що робити, як жити далі, не знаю, що тепер у голові у Тоні, хоча, певне, нічого хорошого... І мені ні з ким про це поговорити... — Ігор раптом замовк і подивився Яні просто в очі. — Дякую, що прийшли!

— Скоро вагон рушає, — сказала Яна і кивнула туди, де всі охочі вже зайняли свої місця у двоносому синьому вагончику, який на пару з його близнюком цілими днями гуляє з Подолу вгору, до «княжого міста», і назад.

— Так-так, звісно, зараз, — професор Соломатін дістав гаманець і поспішив до віконця каси.

Направду він навіть не уявляв, скільки сьогодні коштує квиток чи жетон на фунікулер, адже ніколи не користувався ним як транспортом, а востаннє років п’ять тому катав на ньому колег із Франції. Колись давно, бувало, вони з Антоніною і ще малим Вадиком любили пішохідні прогулянки столицею, яку ще не дуже добре знали, все ж таки Львів був ріднішим. І машини у них тоді не було, та й власного житла... Мабуть, Антоніна і досі йому не пробачила, що не схотів пристати на пропозицію німецького університету залишитися там, а повернувся до Києва. І хоч потім мали всі умови тут, плюс виїздили по закордонах, але щось пішло не так. Не виправдав її сподівань?

Ці думки зграєю промайнули в професоровій голові, поки вони мовчки підіймалися схилом і дивилися на засніжені пагорби, голі дерева, Поділ, бані церков у «нижньому» місті та сіре, затягнуте сніговими хмарами небо. У грудях знову щось стислося і боляче ворухнулося. Ігор тріпнув головою. Яна помітила цей рух, що відобразився у склі, яке було для неї і вікном, і дзеркалом.

Навіщо вона погодилася на цю зустріч? Вислуховувати ще і ще раз історію професорського подружжя? То їй і так уже все було зрозуміло. І до того ж її гризло сумління, адже, розгадавши секрет професора, вона розповіла про це не своїй «пацієнтці», щоб та вгамувалася і повернулася нарешті обличчям до чоловіка, який кохав усе життя тільки її. Яна сама розшукала пана Соломатіна і фактично порушила «таємницю сповіді». Звісно, Яна мала добрі наміри, думала, що Ігор покається, відкриється дружині, поки не пізно, подружжя вийде на діалог, помириться та заживе в любові й злагоді...

«Кого ти дуриш?! — раптом охолодив її докори сумління внутрішній голос. — У якій любові та злагоді?! Ти направду віриш, що, дізнавшись правду, Антоніна трохи посварить Ігоря, потім кинеться йому в обійми, і вони гармонійно і щасливо доживуть, скільки їм відведено?! Не бреши собі! Вже після першого її візиту твої симпатії були на його боці. І твоє відкриття про Соню їх тільки зміцнило. Не кожен чоловік піде на таке, щоб оживити кохання. Кохання?! В Антоніни?! Кого ти дуриш?!»

Яна здригнулася, коли Ігор взяв її за лікоть:

— Виходимо?

— Так-так, вибачте, щось я замислилась.

— Хочете десь посидіти за кавою чи прогуляємося?

Яна озирнулася довкола. Володимирська гірка взимку за похмурої погоди її не вабила, сидіти десь у кав’ярні, слухати його розпачливі спогади, дивитися один одному в очі теж не хотілося. То вже краще крокувати містом і слухати його монолог...

— Знаєте... Якщо ви, звісно, не проти... Я так давно не була в Софії, — промовила Яна і махнула рукою вперед.

— О! Я, мабуть, не був там ще довше. Ходімо! — пожвавішав Ігор.

«Ну, от і чудово! — знову нагадав про себе внутрішній голос. — У церкві розмовляти про особисте негоже, навіть якщо там музей. Щоправда, професор не задля київської старовини тебе витяг на побачення, проблема у нього: сам спровокував дружину на адюльтер, виплакатися хоче, порадитися, а ти його тягатимеш історичними місцями столиці!»

«А вони лікують, ті місця! Замовч мені! Хай походить, заспокоїться, а там видно буде!» — цикнула подумки у відповідь Яна.

«Кого ти дуриш?! Забула, як сама стояла там перед різьбленим із липового дерева вівтарем із позолотою, дивилася вгору на мозаїчну Марію з піднятими в молитві руками, ковтала сльози і мовчки прохала її, щоб послала справжнього, такого, щоб із ним не страшно? Кого ти дуриш?!»

— Бажаєте екскурсію чи тільки вхідний квиток? — спитала їх касирка, й Ігор озирнувся на Яну.

— Вхідний, — відгукнулася жінка і непомітно зітхнула.

Дійсно, давно не проходила вона в цю браму під дзвіницею, не обходила навколо самого храму, не сиділа на лавці, внутрішньо налаштовуючись перед тим, як увійти. Дивні виникали у Яни відчуття навіть у дворі Софійського собору, що вже й казати про перебування всередині! Вона не була аж такою побожною, мала віру в душі, але ні на служби, ні до причастя не ходила, дотримувалася думки, що у спілкуванні з вищими силами не так уже й важливо, звідки саме ти до них звертаєшся. Але Софію любила ще змалечку, коли кілька разів бували вони тут з мамою. Та, правда, була взагалі атеїсткою загальнорадянського зразка, але водила доньку сюди, мов у музей. А може, навіть не вірячи в Бога, все ж таки несвідомо й сама вловлювала ті невичерпні енергії будівлі одинадцятого століття і навколишніх територій.

І от у найважчий період свого життя Яна ходила сюди по кілька разів на тиждень. Ходила просто лікуватися. Мовчати. Думати. Дивитися. Нишком торкнутися стіни й завмерти із заплющеними очима. Чи навпаки — широко розплющивши очі, вдивлятися у величезну мозаїчну Марію Оранту нагорі вівтарної частини, підняти голову і вишукувати на висоті поміж мозаїк круглі отвори в стінах, «голосники» — горлечка глечиків, закладених у будівлю для покращення акустики. Чи було це для неї тоді релігією, чи мистецтвом давніх майстрів, за якими не лишилося навіть імен, — неважливо. Але Софія ніби пропускала через себе її скаламучену кров і повертала очищеною. А потім ця брама для неї зачинилася. Яна вже кілька років не поверталася на місце, що було свідком її страждань. Може, вона наважилася зайти туди сьогодні саме через те, що поруч був чоловік, якому підсвідомо довіряла, чи навпаки — задля того чоловіка, якому теж було так необхідне зараз це «очищення крові»?

У соборі вони мовчали. Просто йшли поруч, зупинялися, роздивлялися навколо і знову пересувалися на кілька кроків. Розходилися, огинали колони, вдивлялися в зображені на стінах мирські обличчя та лики святих і знову зустрічалися. Розмовляли поглядами. Яна подолала свій бар’єр і дивилася на старовинні фрески, мозаїки та орнаменти, мов на старих знайомих, а час від часу непомітно розглядала збоку і пана професора. Відчувала, що і його внутрішній стан у стінах цієї споруди змінювався. Розгубленість і тривога в очах поступилися місцем здивованому замилуванню, яке робило цього чоловіка «за п’ятдесят» схожим на хлопчика, що втрапив сюди мимохіть, випадково, але не міг не перейнятися атмосферою та не зачаруватися кольорами, фігурами, лініями.

Ще більше нагадав їй професор школяра, коли, хитро озирнувшись, торкнувся мармурового саркофага князя Ярослава Мудрого і прошепотів до Яни:

— Може, і я помудрішаю, як гадаєте?

Вона пирснула сміхом і прикрила рота долонею.

На виході з храму Ігор вдихнув на повні груди морозного повітря, усміхнувся Яні і почав був дякувати за таку екскурсію, але вона приклала палець до вуст і жестом веліла йти слідом. Вони обійшли будівлю, зупинилися з протилежної, східної сторони собору, де навмисне було залишено частину нетинькованої білим автентичної стіни з каменя та цеглин, замішаних на жовтках іще в одинадцятому столітті. Яна з серйозним виглядом подивилася спочатку на Ігоря, потім на цегляну кладку, підійшла до стіни і поклала на неї обидві долоні. Пан професор за мить зробив так само. Яна всміхнулася кутиками вуст і заплющила очі. Ігор повторив і це, і раптом усвідомив, що навіть приблизно не уявляє, скільки збігло часу відтоді, як вони зустрілися біля станції фунікулеру. За високим кам’яним парканом гуло і метушилося в передноворічних клопотах велике місто, а тут було тихо й спокійно до нереальності. А ще — малознайома молода жінка стояла поруч, долонями до холодної стіни.

Вона сьогодні просто чомусь подарувала йому частину свого передсвяткового дня.

«Ну, от і добре, — подумала Яна, потай роздивляючись чоловіка, що завмер поруч із заплющеними очима. — А тепер — кожному своє».

«Кого ти дуриш?!» — скептично хмикнув внутрішній голос.