Сердечна терапія

29

Вечір тридцять першого грудня кожен спланував і провів по-своєму. Пристрасті в родині Соломатіних вирували вже кілька днів, і наразі не тільки Антоніна кресала грім-блискавки і дорікала чоловікові, а й Ігор, мало не вперше в житті, дозволив собі огризнутися на шквал її претензій:

— Вгамуйся вже! Тебе б записати на відео, збоку сама б себе не впізнала. Тобі, певне, нічим не вгодиш, марно й старатися, якщо за тридцять років не вдалося. І на біса ти тоді взагалі за мене пішла?! — сказав він, розвернувся і вийшов з кімнати.

— О?! Як ми заговорили! — здивовано кинула навздогін йому Антоніна і вже мало не випалила, що давно знає про причини такої чоловікової сміливості, але попереду була новорічна ніч, і Вадик обіцяв прийти святкувати з ними, що підтверджувало її версію про відсутність у сина серйозних стосунків із кимось. Тож Антоніна стрималася.

Вона ввімкнула голосніше телевізор і продовжила накривати стіл у вітальні, хоч і дуже кортіло їй жахнути об підлогу один за одним фужери богемського скла, привезені колись із Європи... А ще більше хотілося поки що нездійсненного — зустріти б цей Новий рік із Романом. Їй навіть самій було лячно від того: невже через стільки років її абсолютно тверезого ставлення до чоловіків, де панували логіка й розумний розрахунок, вона могла раптом втрапити в залежність?! Все подружнє життя чатувала, щоб доморощений професор не стрибнув у гречку, годувала його сексом, як ліками від блуду, щоб більше не хотілося, щоб не задивлявся на інших, можна вважати — вберегла родину, зажила нарешті сито й спокійно, але чи була вона щаслива всі ці роки? Чи горіло в ній хоч раз те полум’я, від якого не до логіки? Антоніна відчувала певну тривогу і знову-таки сердилася на чоловіка: то ж він зі своєю Сонею розгнівив її так і штовхнув на шлях помсти! І ось тобі маєш — її голова настільки зайнята Романом, що вже майже не до Соні. Зло бере, але й вона не абищо, вона жінка — бажана, жадана, пристрасна! Дорога жінка!

Щоправда, у глибині душі Антоніна почувалася дуже непевно. Надто мало вона знала про Романове сьогодення, про його роботу, бізнес (казав, якась комерція?), про особисте життя. Хіба про те, що три його шлюби поспіль дійшли однакового кінця — і з москвичкою-дружиною, до онуків якої поїхав святкувати Новий рік; і зі своєю бухгалтеркою — швидкоплинний шлюб людей, об’єднаних бізнесом у буремні дев’яності, що породив чималі гроші, але не дав дітей; і з красунею киянкою, що була на двадцять років за нього молодша, шлюб протримався лишень два роки...

«А може, ця ідіотська історія з Сонею спровокувала сплеск гормонів, і я вперше втрачаю голову з банальних хімічних причин? — подумала Антоніна і сумно собі посміхнулася. — Такий собі... останній сплеск перед старістю? Але не настільки ж я безголова, не на сантехніка з ЖЕКу поклала око. Роман, здається, міцно стоїть на ногах, і з ним у мене можуть бути непогані перспективи. Звісно, поспішати нікуди, треба все зважити, щоб не залишитися на бобах. Тут мого теж немало, щоб різним Соням все лишати!» Жінка уважно огледіла вітальню і знову задзеленчала приборами, сервіруючи на трьох.

— Мамо, сядь уже, не метушися, я все зроблю! Ось і Стася яка помічниця виросла, відпочинь! — забрала з рук у матері тарілки Олександра і понесла розставляти на святковий стіл, а Стася пригорнулася до бабусі.

— Бабусю, як шкода, що ти не була на нашому новорічному концерті! Він був не в шкільному залі, а в Дитячому музичному театрі на Подолі! Мамі з лікарем дуже сподобалося! — сказала вона і миттю прикусила язичка, та бабуся вже широко розкрила очі і з мовчазним питанням поглядала то на онуку, то на доньку.

— Мамо... Нічого такого, про що можна було б розповідати. Просто хороша людина, возив нас до травмпункту, коли Стася впала...

— Стасю?! А де ж це ти впала?! — жахнулася бабуся, і розмова змінила напрямок, але материнське серце відчуло, що там, у далекому метушливому місті, яке поглинуло зятя, щось почало відбуватися навколо її доньки, і дай боже, щоб усе на благо...

— Дівчата, та скоро ви там?! Он гляньте, що по телевізору показують! — долинув із вітальні голос дідуся. — Стасю, біжи сюди, сонечко, балерино моя! Іди хоч обніму тебе, так рідко бачимося!

— Біжу, дідусю! — гукнула дівчинка і миттю випурхнула з кухні.

Олександра стояла навпроти матері з тарілками в руках. Жінки дивилися одна одній у вічі. Мати уважно і стривожено, Олександра — трохи ніяково, як бувало на цій же невеличкій кухні ще в її шкільні роки. Але слів не знадобилося: молодша жінка поставила тарілки на стіл і обійняла матір.

— Все буде добре, мамо. Не хвилюйся. Все буде добре...

Що ближче Яна підходила до залізничного вокзалу, то менше у неї залишалося сил. Біль десь у районі шлунка, який почав турбувати її ще вдома, наростав та розливався животом. Вдома вона ковтнула ношпу, кинула пігулки в сумочку і вирішила викликати таксі — їхати з сумкою на маршрутці, а потім на метро їй розхотілося.

Скажений вечір тридцять першого грудня! Всі носяться містом, пересуваючись із дому в гості чи в ресторан, до клубу чи Бог знає куди, щоб об’єднатися з кимось задля спільної, більш чи менш веселої, зустрічі Нового року. А їй — на вокзал. Але зате завтра у них болітиме голова, а вона буде в Карпатах! Цілий тиждень у Карпатах!

Аж третій оператор таксі підтвердив виклик і звелів виходити з дому через десять хвилин. Намагаючись не робити різких рухів, Яна пройшлася квартирою, полила квіти, вимкнула світло, повісила маленьку сумочку на плече, дорожню взяла в руку і вийшла зі свого помешкання. У таксі біль майже вгамувався, і Яна з полегшенням зітхнула. Але коли вона вийшла з машини, то аж застогнала, і лоб її вкрився краплинами поту.

«Що ж це за морока?! — сердилася сама на себе Яна. — Чого воно не попускає? Може, й не їхати, якщо вже так?»

Але вона так давно мріяла про цю поїздку! І надумала вбити двох зайців одним пострілом: і в гори з’їздити, і позбутися проблеми зі святкуванням Нового року, тобто сидіння вдома на самоті. А тут таке...

Яна повільно рухалася через просторе приміщення вокзалу до першої колії. На щастя, не потрібно було підійматися ескалатором нагору, а потім спускатися сходами до якоїсь із дальніх колій! Сумка здавалася їй дедалі важчою, і кожен крок вартував зусиль. Вокзальне радіо оголосило прибуття її потягу, Яна з останніх сил вийшла на перон, поставила сумку долі, сіла на неї, охопила обома руками живіт і скрутилася в позі ембріона. Сил підійматися до вагону не було. Та й чи варто було тепер ризикувати — все ж таки попереду довга нічна дорога...

— Дівчино? Дівчино! Ви їдете? Потяг скоро рушає! — звернувся до неї немолодий провідник. — Новорічний рейс! Не відставайте! Гей, дівчино?! Вам погано?

Яна підвела на нього очі, повновиде обличчя розплилося, світлі вікна вагону за спиною провідника теж ніби розмазалися, перон хитнувся, і її накрила темрява.