Сердечна терапія

32

Перше січня в родині Соломатіних пройшло мляво і без подій. Не вдаючись до обговорення новорічного застілля, подружжя снідало та обідало, доїдаючи святкові салати, періодично пило каву та дивилося телевізійні програми. Чи думали колись ті, хто винайшли та ввели у маси телевізор, що він стане незамінною річчю в побуті подружньої пари, якій немає про що говорити? Або є про що, але краще не чіпати нездорових та небезпечних тем?

— Тобі з молоком?

— Так.

— «Мешканці 95-го кварталу вітають своїх глядачів з Новим роком!»

— Подай, будь ласка, цукор.

— Ось.

— «Елки! По городу мчатся! Счастье приносят людям! Елки! Как много счастья! Что же мы с ним делать будем?»

— Може, коньяку?

— Як скажеш.

— «Со мною вот что происходит — ко мне мой старий друг не ходит, а ходят в праздной суете разнообразные не те...»

— Я, мабуть, поїду покатаюся містом. Заскочу Кіру привітаю, вона запрошувала.

— Так, звісно. Вітання й від мене.

— «Думайте сами, решайте сами — иметь или не иметь...»

— Вадик не дзвонив?

— Ні. Не починай.

— Не починаю.

— «Шановні глядачі! Ми ведемо репортаж з майдану Незалежності, від головної ялинки країни...»

Кіра запропонувала пройтися містом і посидіти десь у кав’ярні. Вона була не в гуморі, адже разом із новорічним привітанням від однієї зі своїх майстринь отримала новину: та надумала йти заміж за іноземця, все вже вирішено, пакуються валізи, і за два тижні вона залишає Київ. А майстриня — золоті руки: і шити, і прикраси робити, і зі смаком, і з почуттям міри...

— І що я їй скажу? — гнівалася Кіра. — Пояснювати, що ростиш-ростиш кадри, виводиш їх у люди, платиш пристойні гроші, порівняно з усякими швейними забігайлівками, а воно, невдячне, так підставляє?! Так у них свої пріоритети.

— Свинство, звісно. Але ж ти їй не заборониш... Дівка влаштовує особисте життя, десь впаде на гаманець забезпеченому бюргеру, та й не довбатиметься з голками-нитками. Чи ще й свій бізнес там відкриє згодом. Хоч красива дівуля, молода? — з жіночої цікавості спитала Антоніна, колупаючи фруктовий салат з морозивом.

— Та не те щоб молода, за тридцять, але при фігурі, при очах. Та мене, знаєш, не зовнішність їхня цікавить, а вміння руками робити, і щоб відповідальна була, і бажано — без оцих бабських інтриг та пліток. Все ж таки колектив, хоч і невеличкий. І серед клієнтів бувають дуже помітні люди, щоб не плескали язиками поза роботою, де там у кого целюліт бачили чи ще щось.

— Так, ти молодець, Кіро, треба тримати фасон! Буквально і фігурально. Бо, бувало, зайдеш у перукарню, а там ці кози «бла-бла-бла», не закриваючи рота, і все якусь дурню мелють, жарти такі ідіотські, історії з їхнього життя мусиш вислуховувати. Ну, що вони самі обмежені, то зрозуміло, але ж є адміністратор, є власниця салону. Чому б не пояснити дівкам, що все має крутитися навколо клієнта, а не клієнт мусить вислуховувати їхню маячню, наче він манекен, умовно присутній? Я поки тут знайшла собі комфортний заклад, не один перепробувала. Руки майстра важливі, але й обстановка навколо тебе теж. Не витримую цього жлобства.

— Все залежить від рівня салону, це точно. І від керівництва. У мене так: якщо ти допущений не тільки до тканини, а й до клієнта — мовчи та диш! Слухай його і кивай, і думай, що мусиш зробити, щоб він пішов щасливий і заплатив нам за це щастя по повній! Вірніше, не він, а вона, — посміхнулася Кіра. — А дехто залишає грошей більше, ніж ми виставляємо за вбрання та прикраси. Просто тому, що задоволений ставленням, тому, що вгадали його потаємні бажання. Суперіндивідуальний підхід. Ось так! Ще й психологом доводиться бути! Тож оце «бла-бла-бла» — то не наш рівень! Але... Цьому можна навчити. Цикнути. Рявкнути. Поставити на місце. Чи просто пояснити. Бо треба виховувати персонал. А от якщо воно безруке... Чи трапляється з руками, але без смаку та почуття міри... О-хо-хо... Підвела мене дівчина, підвела...

— Співчуваю, але маєш подумати. Попитати в знайомих, може, хтось щось порадить, Кіро. З людьми треба ділитися своїми проблемами, не знаєш, де воно вистрілить.

Сказавши це, Антоніна раптом подумала — ділитися проблемами з одного боку корисно, а з іншого... Ось наче і давно знає Кіру, років сім тому познайомилися на дні народження Ігоревого колеги в ресторані. Вже потім суджений купив їй приміщення під салон, і Кіра «вийшла з підпілля». Чим направду займався її чоловік, Антоніна так і не знала. «Бізнес, комерція, трохи політики», — відповідала приятелька, зайнята просуванням своєї справи. Для Антоніни не було сумніву, що той бізнесмен гуляє, аж дим стоїть, але Кіра, певне, на те не зважала, отримуючи компенсацію у вигляді фінансової підтримки її бізнесу та зберігаючи видимість добропорядної родини. Донька їхня була заміжня за дипломатом, жила за кордоном, а Кіра знайшла себе у власній справі, що викликало в Антоніни легку заздрість. Грошей їй вистачало, а от реалізації ні. Хоча відсутність зайвого клопоту теж була певним надбанням і плюсом.

Чоловік і донька на початку існування салону прорекламували Кіру в своїх колах, що привело до неї перших заможних клієнток. А далі вже «циганське радіо» та правильна реклама зробили свою справу.

При цьому Антоніна знала, що у Кіри є коханець, чоловік солідний та одружений, тобто — це були стосунки для взаємного задоволення та без обопільних претензій. А Кіра знала, що вона знає. Але деталі не обговорювалися, дівчачого пліткування між ними не водилося. Чи то було питання віку, чи не настільки вони були близькими.

Антоніні часом од відчаю кортіло поділитися з Кірою цією безглуздою історією про Соню Тю, яка вимотувала їй душу, а потім розповісти про виниклого з туману молодих літ Тарчинського, якого Кіра бачила в галереї, але... Але просто щоб поговорити? Навіщо? Просити порад? Тим більше, навіщо? Жити ж далі їй, а не Кірі. Тож, не перестаючи прокручувати в голові свою ситуацію, Антоніна і цього разу промовчала, навіть коли прочитала за столом чергову SMS’ку від Романа. Хоч і помітила багатозначну посмішку в очах Кіри. Але так уже між ними повелося: зайвих питань ніхто не ставив. Хоче людина поділитися — розповість сама. А ні — то навіщо й питати?