Сердечна терапія

23

Ще зранку Яна забрала з поштової скриньки квитанцію на посилку, але дісталася пошти вже після роботи. Раділа вона тим різдвяним дарам чи ні — сама не знала. Два рази на рік отримувала з Канади коробку чи пакунок із подарунками — раз перед Новим роком та влітку на день народження.

Цукерки, якась косметика, шаликчи рукавички взимку плюс кілька футболок, пістрявих спідниць та сонячні окуляри влітку — таким був приблизний набір знаків уваги, що приходили від батька, точніше, від його нової родини, бо однозначно збирали це жіночі руки — чи то Надіїні, чи невістчині.

Цього разу в пакунку був чорний светр із яскравими смугами, коробка цукерок та альбом для світлин. Вона взяла светр у руки — корисна річ, особливо зважаючи на те, що на кухонному столі вже лежав квиток на потяг на тридцять перше грудня. Так Яна вирішила цього року питання святкування Нового року — ніч у потязі, а потім — засніжені Карпати, спуски на лижах, підйомники і знову спуски, нові люди навколо, нові враження, а там і свята минуть. Погортала фотоальбом. У прозорі кишеньки-сторінки було вставлено дві світлини.

«Постарів тато», — подумала Яна, але не відчула щирого переймання ні віковими проблемами батька, ні тим, що поруч із ним усміхалося вже троє канадських онуків. Їхнє існування давно було «десь там», поза межами її траєкторій.

Минуло понад десять років після їхнього від’їзду. Не сказати, що в Канаді їм було аж так безтурботно, але нечасті листи приносили Яні звістки про те, що родина зрештою влаштувалася, всі знайшли роботу, мають хороше житло і загалом задоволені. Звісно, якби вона вирішила їхати слідом і поставила батька перед цим фактом, навряд чи б він відцурався. Тож звинувачувати його у чомусь не доводилося. Сама так схотіла. Вивчилася. Поховала бабусю. Вийшла заміж. Розлучилася. Витягла себе за волосся з прірви депресії. Може, тоді, у період, коли земля пішла з-під ніг, до неї і залітали думки кинути все і... Але так і не наважилася. Тіло після передчасних пологів та втрати дитини помалу відновилося, біль душевний та зневіра затрималися довше, але й це минає. Життя, хоч як це дивно, продовжується після всіх випробувань, і ти крок за кроком ідеш уперед, знову вчишся ходити, говорити, усміхатися собі і людям.

Батько кілька разів на рік присилав листи, написані на папері (так і не здружився з комп’ютером та Інтернетом, хоч і не такий уже старий, ще не має й шістдесяти), змальовував кількома реченнями новини, трохи жалівся на здоров’я, питав, як Яна, чим займається і що планує на життя, але в гості більше не кликав. Та Яна й не набивалася. Згадувала нерішучу пропозицію емігрувати разом, потім ті його сльози в Борисполі і розуміла, що варіанти в її житті були, але кожен обирає свій шлях сам. Сам його й проходить.

Хоча, чого приховувати, нелегко було їй пливти цим життєвим морем, заробляючи собі на хліб руками, вислуховуючи десятки чужих історій, пропускаючи через себе скарги, горе, неприємності, ніби свого їй бракувало. І здавалося, що і власний сумний досвід, і ці жіночі сльози та драми з кожною новою історією, ніби учнівською гумкою, стирали в її уяві образ справжнього чоловіка. Точніше — стирали віру в існування того чоловіка не десь у казках, фільмах та романах, а саме тут і зараз — у реальному житті, у її оточенні, у рідному місті, на стежках, якими вона ходить.

Проте Яна любила придивлятися до людей. У магазині. На вулиці. У транспорті. Додумувати їхні історії. Здогадуватися про їхні стосунки. Психологом вона була умовним, бездипломним та не зіпсованим багаторічною освітою. Вважала себе інтуїтивним психологом, який просто умів слухати. А ще — створювати навколо себе якесь «поле рівноваги та спокою», «поле цілющих енергій», як сказала їй одна колишня пацієнтка. Як то воно виходило, важко пояснити. Може, було дано, та й усе. Дано бути комусь потрібного у скрутну хвилину. А це вже чимало для усвідомлення свого місця в житті.

Про все це міркувала Яна, розглядаючи то светр, то світлини з усміхненими обличчями великої канадської родини. Але раптом накрила її хвиля самотності та жалю до себе, клубок підступив до горла, у носі засвербіло, картинка в очах розпливлася, бо сльози накотили на них і нестримно захотілося відчути поруч міцне чоловіче плече, теплі добрі руки, побачити розумні небайдужі очі, почути слова підтримки й любові, або самій колихати в обіймах малу істоту, ростити, берегти й захищати оту «плоть від плоті»...

Яна впала на ліжко, обхопила подушку руками і розридалася. Плакала довго і щиро, ніби за останні роки накопичилося в ній море тої солоної рідини, яка пішла через край, лишень Яна дозволила собі слабину.

Помалу ридання вщухали, вона безсило схлипувала і відчувала, як накриває її сон. З останніх сил, не встаючи з ліжка, розстібнулася, скинула одяг додолу, загорнулася в ковдру, скрутилася калачиком і притихла. Перед очима пропливло обличчя батька, яким він був ще у її шкільні роки, мамин портрет на труні, перев’язаний чорного стрічкою, Надіїні вправні руки, які невтомно поралися на кухні, черга на реєстрацію в Борисполі... Все це вилізло з темних закутків пам’яті і кружляло перед її внутрішнім поглядом.

«Замінити на щось хороше! Замінити!» — крізь дрімоту порадила сама собі Яна і зробила зусилля, щоб відсунути подалі цю карусель. І вже провалюючись у сон, побачила перед собою розумне врівноважене обличчя професора Соломатіна, його щиру усмішку і ніби відчула, як його спокійна тепла рука накриває її сплетені на столі пальці. На серці стало спокійно й затишно, Яна розслабилася і попливла у сни.