Відбір

Глава 10

Під час обіду я сиділа, втупивши погляд у тарілку. У Жіночій залі легко було тримати себе у руках, коли поряд знаходилася Марлі, яка вважала мене гарною. Але тут, притиснута з обох боків особами, чия ненависть, здавалося, вихлюпувалася з них, я трохи злякалася. Я підвела очі лише одного разу, щоб побачити, як Кріс Ембре погрозливо крутить виделкою, а Ешлі, витончена Ешлі, сидить, замруживши очі і не спілкується зі мною. Мені захотілося чимскоріше повернутися до своєї кімнати.

Я ніяк не могла зрозуміти, чому все це для них аж так важливо. Ну сподобалася я людям, і що з цього? Все одно, тут, у палаці, плакати та привітання не мали жоднісінького значення.

Тепер я не знала як бути, чи почуватися потішеною, чи розізлитися. Тому я вирішила сконцентруватися на їжі. Біфштекс останнім разом я куштувала на Різдво декілька років тому. Мати робила все, що могла, але її біфштекс не можна було порівняти із цим. Цей був настільки соковитий, ніжний та ароматний!.. Хотілося запитати у всіх навколо, чи доводилося їм коли-небудь у житті їсти щось смачніше. Якби Марлі сиділа поруч, я б запитала її. Я мимохідь подивилася навколо. Марлі стиха балакала із сусідками.

Як їй це вдається? Хіба у тому ж самому репортажі її не проголосили однією з безумовних фавориток? Як вона могла досягти того, щоб усі з нею розмовляли?

На десерт принесли фрукти з ванільним морозивом. Нічого подібного я раніше ніколи не куштувала. Якщо це їжа, що ж я тоді клала до рота раніше? Я подумала про Мей, таку ж ласунку. Вона була б безмежно щасливою від такого десерту. Переконана, їй би тут сподобалось.

Нам не дозволяли підводитися, доки всі не скінчать їсти, а після вечері усім без виключення належало одразу йти у ліжко.

«Зранку на вас чекає знайомство з принцом Максоном. Ви повинні виглядати якнайкраще, — промовила Сильвія, — він одружиться з однією з вас».

Якась із дівчат на цих словах не стрималася від зітхання.

Цього разу клацання підборів видавалося тихішим. Мені кортіло якомога швидше позбутися власного взуття. Та й сукні також. В рюкзаку лежав комплект одягу, який я захопила з дому, і я розмислювала, чи не вдягти мені його, просто для того, щоб на мить відчути себе справжньою.

Ми піднялися нагору і роздяглися. Дівчата почали розходитися кімнатами. Марлі відвела мене убік.

«У тебе все нормально?» — запитала вона.

«Так. Просто дехто з дівчат так дивно дивився на мене під час вечері», — я не хотіла справляти враження скиглі.

«Вони просто трохи нервують, тому що ти всім сподобалася», — промовила вона, виправдовуючи дівчат.

«Але ти також усім сподобалася. Я бачила. Чому дівчата не заздрять тобі?»

«Ти мало проводила часу серед дівчат, чи не так?» — Марлі посміхнулася.

«Тільки разом зі своїми сестрами», — зізналася я.

«Навчалася вдома?»

«Так».

«Ну, я навчалася з деяким із Четвірок вдома, всі вони були дівчатами, і кожна з них мала свої методи отруювання людям життя. Справа у тому, наскільки добре ти розбираєшся в людях і розумієш, як можна їм накапостити. Чимало дівчат робили мені досить сумнівні компліменти. Я життєрадісна людина, але всередині я сором’язлива. А вони вважали, що можуть образити мене своїми словами».

Я зморщила лоба. Вони навмисно це робили?

Проте вона продовжувала: «Ти справляєш враження тихої та загадкової особи...»

«Я не загадкова», — урвала я Марлі.

«Трохи є. Часом люди не розуміють, як правильно сприйняти твою мовчазну поведінку — як знак впевненості чи як страху. Вони дивляться на тебе, ніби на якесь невідоме створіння».

«Ох... — тепер мені зрозуміло. Навіть не знаю, що б я робила, якби на мене справили таке саме враження. Як ти справляєшся з таким ставленням?»

Марлі посміхнулася: «Просто ігнорую. Я знаю одну дівчину, яка настільки дратується, якщо когось не дістане, аж із себе виходить. Отже, не хвилюйся. Все, що ти маєш робити, це не показувати, що тебе це зачіпає».

«Вони й не зачіпають».

«Я тобі майже вірю... але не зовсім, — вона неголосно засміялася, і її теплий сміх миттєво потонув у тиші коридору. — Як думаєш, зранку ми вже з ним познайомимося?» — перестрибнула Марлі на більш важливу для неї тему.

«Якщо чесно, мені не віриться».

Максон справляв враження привиду, який мешкає у палаці: всі про нього знали, але ніхто не бачив.

«Що ж, бажаю тобі успіху на завтра», — її слова пролунали дуже щиро.

«І тобі великого успіху, Марлі. Упевнена, принц Максон буде радий познайомитися з тобою», — я потиснула їй руку.

Вона несміливо посміхнулася й радісна зникла за дверима своєї кімнати.

Коли я дісталася нашого закутка, двері у кімнату Баріель все ще були відчинені, і я почула, як вона щось нерозбірливо казала служниці. Потім зачинила двері перед самісіньким моїм носом.

Вельми дякую!

Мої служниці, ясна річ, чекали на мене у кімнаті, щоб допомогти переодягтися й помитися. Ніжна та невагома нічна сорочка зеленого кольору вже лежала на моєму ліжку. На щастя, ніхто не торкався до мого рюкзака.

Діяли вони вміло та рішучо. Процедура закінчення дня була ними відпрацьована бездоганно, в той же час дівчата не метушилися. Напевне, всі їхні дії були покликані розслабити мене, однак я ледь стримувалася, аби не попросити їх піти геть. Без поспіху вони вимили мені руки, розстебнули сукню, зняли срібну брошку з моїм ім’ям і прикололи її до нічної сорочки. Усі ці маніпуляції викликали в мене неймовірні напади сорому, служниці безперестанку мене розпитували. Я ж намагалася відповідати так, щоб не виглядати нечемою.

Так, нарешті я познайомилася з усіма дівчатами. Ні, вони виявилися не надто балакучими. Так, вечеря була фантастичною. Ні, з принцом мене познайомлять тільки завтра. Так, я надто стомилася.

«І мені б дуже допомогло, якби я могла залишитися на якийсь час на самоті, — додала я, сподіваючись, що вони зрозуміють мій натяк. Помітивши розчарування на їхніх обличчях, я спробувала трохи їх підбадьорити: — Ви дуже мені допомогли. Просто я звикла до тиші. А сьогодні я тільки те й роблю, що спілкуюся».

«Але ж, леді Сінгер, ми тут для того, щоб допомагати. Це наша робота», — промовила старша з трьох.

Здається, її ім’я Ен. Дівчина, схоже, відмінно знала свої обов’язки. Мері справляла враження легковажної, а Люсі, вочевидь, була просто сором’язливою.

«Справді, я дуже вдячна вам за все, і мені дуже знадобиться ваша допомога зранку. Але сьогодні ввечері мені абсолютно необхідно трохи отямитися. Якщо ви насправді бажаєте мені добра, дозвольте, будь ласка, побути на самоті, це піде мені на користь. І я переконана: якщо ви так само гарно відпочинете, то вранці нам усім від цього буде тільки краще».

Дівчата перезирнулися.

«Мабуть...» — погодилася Ен.

«Одна з нас повинна залишатися тут, доки ви спатимете. Це на той випадок, якщо вам щось знадобиться».

Було видно, що Люсі нервувала, ніби занепокоєна тим рішенням, яке я могла прийняти. Час од часу вона тихенько здригалася, що я списувала на сором’язливість.

«Якщо мені щось знадобиться, я подзвоню у дзвіночок. Нічого страшного. І ще, я все одно не зможу спати, коли знатиму, що на мене хтось дивиться».

Вони скептично перезирнулися. Я знала спосіб, як припинити суперечку, але не хотіла ним скористатися, щоб не затягувати балаканину.

«Ви ж мусите виконувати мої бажання? — Вони закивали з надією. — Тоді я наказую вам іти спати. І приходьте вранці. Будь ласка».

Ен посміхнулася. Схоже, вона почала мене розуміти.

«Так, леді Сінгер. Побачимося вранці». — Дівчата зробили кніксен й тихо вишмигнули з кімнати.

Ен озирнулася перш ніж вийти. Схоже, я виявилася зовсім не такою, як вона очікувала. Вочевидь, її це не засмутило.

Щойно за ними зачинилися двері, я скинула ошатні капці і з насолодою стала босоніж на підлогу. Це було так приємно та звично. Я розібрала рюкзак і заховала його у величезну шафу. З цим я швидко впоралася. Домашній комплект одягу залишився у рюкзаку. Розкладаючи речі, я водночас помилувалася новими сукнями. Їх виявилося не так вже й багато. Приблизно на тиждень. Мабуть, в решти дівчат така ж сама їх кількість. Навіщо шити багато суконь дівчині, яка може наступного дня вилетіти зі змагання?

Я прихопила з собою кілька світлин моїх рідних і засунула їх за раму дзеркала. Воно було таке широке й високе, що дозволяло дивитися на своє відображення у повний зріст. Також я привезла з собою невелику скриньку з улюбленими дрібничками — сережками, стрічками та обідками для волосся. Скоріш за все, тут вони матимуть вигляд занадто простий, але ці прикраси були такі дорогі для мене, що я не могла їх залишити вдома. Нечисленні книжки, які я також привезла з дому, влаштувалися на зручній поличці біля виходу на балкон.

Я трохи прочинила балконні двері і побачила сад. Крізь зарості пролягали стежечки, було видно фонтани та лавки. Всюди майоріли квіти, а жива загорожа була бездоганно підстрижена. За цією чудово обробленою ділянкою землі простягалася неширока відкрита смуга, а за нею починався густий ліс. Він тягнувся так далеко, що неможливо було визначити, чи обмежується він лише стінами палацу. У мене промайнула думка, навіщо він потрібен. А потім стала роздивлятися останню річ, яку я взяла з дому.

Я тримала у руках склянку з монетою, що подзенькувала на дні. Я потрусила її, прислухаючись, як вона ковзає скляними стінками. Навіщо я взагалі притягла її сюди? Щоб вона нагадувала мені про те, чого я ніколи не матиму?

Від думки, що кохання, яке я декілька років вирощувала у своєму таємному маленькому світі, безповоротно для мене втрачено, у мене зупинилося дихання. По всіх переживаннях це стало останньою краплею. Я не могла знайти постійне місце для моєї склянки, тож поставила її на столик біля ліжка.

Вимкнувши світло, залізла на ліжко поверх розкішних ковдр і втупилася очима в монетку. Я дозволила собі посумувати. Дозволила собі помріяти про нього.

Як же сталося, що я позбулася так багато всього за останній час? Розлука з родиною, переїзд на незнайоме місце, втрата коханого — цих подій вистачило б на декілька років життя.

Цікаво, про що він хотів сказати перед моїм від’їздом? Йому було незручно вимовити це вголос у присутності багатьох людей — ось єдиний висновок, до якого я дійшла. Невже це було щось про неї?

Я знову втупилася у банку.

А раптом він хотів вибачитися? Напередодні ввечері я таки добряче йому вичитала. Може, в цьому справа?

Або хотів сказати, що він розпочав новий розділ життя? Авжеж, я сама це бачила, дякую красно!

А може, навпаки, він не вважав минулий розділ свого життя завершеним? І досі кохав мене?

Я відгородилася від цієї думки стіною. Не можна було дозволяти надії народжуватися у моєму серці. Зараз я маю його ненавидіти. Гнів мусить дати мені сили йти вперед. Коли я їхала сюди, я мріяла опинитися подалі від нього на якомога довший термін.

Але позбутися надії не так вже й просто, бо разом з нею прийшла туга за рідною домівкою. Як би я хотіла, щоб Мей таємно потихеньку прокралася до мене у ліжко, як вона це часом робила. Потім прийшов острах, що решта дівчат принижуватимуть мене, аби чимскоріше позбутися. За острахом підкралося й занепокоєння від спогадів про те, що мене показуватимуть по телебаченню на всю країну весь час, доки я тут перебуватиму. А жах від усвідомлення того, що мене можуть вбити через чиїсь політичні погляди. Всі ці думки звалилися на мене одночасно та мимоволі, але мій бідний розум не міг їх позбутися після такого довгого дня.

Перед очима все пливло. Я не одразу зрозуміла, що плачу. Дихання уривалося. Мене трусило. У паніці я підхопилася й кинулась на балкон. Я не одразу упоралася з клямкою, але врешті-решт подолала її. Я сподівалася, що на свіжому повітрі мені полегшає, але краще не стало. Дихалося так само важко й поверхнево.

Вирватися на волю мені не вдалося. Ґрати на балконі утримували надійніше за будь-яку клітку. А палац зі всіх боків оточувала висока стіна з охороною на постах. Мені необхідно було опинитися назовні, але ні в кого просити про допомогу. Відчай забирав останні сили. Я поглянула на ліс — суцільна зелена маса. Я повернулася й вибігла геть.

Перед очима все пливло від сліз, але я все-таки відчинила двері й побігла єдиним знайомим коридором, не зважаючи ані на мальовничі полотна, ані на гобелени і позолоту. Я ледь помічала охоронців. Я не оріентувалася у палаці, але знала, що мушу спуститися вниз сходами і повернути у потрібний бік, де побачу величезні скляні двері, які вели у сад. Мені конче було дістатися тих дверей.

Я промчала босоніж величезними мармуровими сходами. Я пролетіла повз декількох охоронців, але жоден з них мене не зупинив, доки я не досягла мети.

Як і вдень, з обох боків виструнчилися двоє чоловіків, і коли я спробували пробігти повз, один з них перепинив мені шлях якоюсь схожою на спис палицею.

«Перепрошую, міс, але вам належить повернутися до своєї кімнати», — суворо промовив він.

Незважаючи на те, що говорив він неголосно, у тиші коридору його голос видавався дуже гучним.

«Ні... Ні... Мені потрібно... вийти...» — Мені не вистачало повітря і голос переривався.

«Міс, ви повинні цієї ж миті повернутися до своєї кімнати». — До мене наближався другий охоронець.

«Будь ласка», — я почала задихатися. Я злякалася, що ось-ось знепритомнію.

«Перепрошую... Леді Америка, чи не так? — Він побачив бейджик з моїм ім’ям. — Ви мусите повернутися до своєї кімнати».

«Я... Я не можу дихати». — Я похитнулася і впала на руки охоронцеві, який намагався одіпхнути мене від дверей. Спис упав на підлогу. Я чіплялася за нього, з кожною спробою втрачаючи сили.

«Відпустіть її!» — пролунав ще один голос, молодий, але владний.

Моя голова повернулася у той бік, звідки почувся голос. Це був принц Максон. З-за рогу, звідки я на нього дивилася, він виглядав трохи незвично, але я впізнала його по зачісці та суворій поведінці.

«Ваша світлосте, вона не втрималася на ногах. Вона хотіла вийти до саду».

Вигляд у першого охоронця, коли він усе це пояснював принцові, був знервований. Якби раптом з’ясувалося, що він зашкодив мені, йому зробилося б зле. Адже нині я надбання Іллеа.

«Відчиніть двері».

«Але... Ваша світлосте...»

«Відчиніть двері та відпустіть її. Негайно!»

«Цю ж мить, Ваша світлосте».

Перший охоронець одразу ж заходився діставати ключі. Перебуваючи у тому ж дивному становищі, я почула їхнє брязкання, потім клацнув замок. Принц боязко спостерігав за моїми спробами підвестися. Потім в обличчя вдарило холодне повітря, даючи мені необхідні сили. Я звільнилася від рук охоронців і, наче п’яна, попленталася у сад.

Мене трохи похитувало, але навіть якщо це виглядало невишукано, мене це аж ніяк не турбувало. Мені було вкрай конче вирватися з палацу. Вітер пестив моє обличчя, а трава лоскотала босі ноги. Невідомо чому, але навіть явища природи тут були якісь штучні. Мені кортіло добігти до дерев, але ноги мене не слухалися. Я впала перед невеликою кам’яною стіною і залишилася сидіти на землі, забруднюючи вишукану зелену нічну сорочку і схиливши голову на руки.

Сльози лилися обличчям. Яким чином я тут опинилася? Як я дозволила цьому статися? На що я перетворюся тут? Чи зможу я повернутися до попереднього життя хоча б частково? На всі ці питання я не мала відповіді. А головне — я нічого не могла змінити.

Я занадто глибоко занурилася у свої думки і зрозуміла, що не сама, лише тоді, коли до мене звернувся принц Максон.

«З вами все гаразд, люба?»

«Я вам не „люба“», — підвівши голову, я сердито поглянула на нього. Він безпомилково виявив ворожість у моєму голосі та погляді.

«Чим я образив вас? Чи не надав я вам те, що ви хотіли?» — Принц був щиро стривожений моєю реакцією. Мабуть, він уявляв, що всі ми молимося на нього та дякуємо долі за те, що він існує.

Я відповіла йому сміливим поглядом, хоча ефект був дещо розмазаний через моє заплакане обличчя.

«Перепрошую, люба, але чи ви й надалі маєте намір ридати?» — Ця перспектива його вочевидь не тішила.

«Не називайте мене так! Я ані на йоту не дорожча вам, аніж решта тридцять чотири незнайомки, яких ви тут тримаєте під замком».

Принц підійшов ближче. Схоже, мої малозрозумілі висловлювання його зовсім не образили. Просто він прибрав замисленого вигляду. Було цікаво спостерігати за виразом його обличчя.

Для чоловіка він рухався досить граційно і мав зовсім невимушений вигляд, походжаючи туди-сюди. Від думки про те, наскільки безглуздо це все виглядає, моєї рішучості трохи зменшилося. Він одягнений у строгий костюм, а я була напівгола. Якби його титул не нажахав мене, це зробила б його манера триматися. Певно, він не раз мав справу із засмученими людьми, тому що відповів мені виключно спокійно:

«Це несправедливе твердження. Мені всі ви любі. Питання полягає лише у тому, щоб визначити, хто з вас стане найлюбішою».

«Найлюбішою? Ви насправді щойно промовили слово „найлюбішою“»?

Він пирснув: «Боюся, що так. Вибачте, це все через моє виховання».

«Виховання, — пробурмотіла я, закотивши очі. — Смішно».

«Перепрошую?»

«Це все просто смішно!» — крикнула я, і до мене частково почала повертатися хоробрість.

«Що саме?»

«Це змагання! Все це взагалі! Ви що, ніколи в житті нікого не кохали? Як ви збираєтесь обирати собі дружину? Невже ви такий поверхневий та обмежений?» — я трохи пововтузилася на місці. Щоб дещо полегшити становище, він сів на лавку, отже, я більше не вивертала шию. Я була занадто засмучена, щоб бути вдячною.

«Я розумію, яке враження можу справляти, і вся ця витівка може здаватися не більш ніж дешева розвага. Але у моєму світі я весь час перебуваю під наглядом. Я не так часто спілкуюся із жінками. Ті, з ким я коли-не-коли зустрічаюся, доньки дипломатів, з ними нема про що розмовляти. Не кажучи вже про те, що ми взагалі дуже рідко розмовляємо однією мовою».

Максон, мабуть, вирішив, що це гарний жарт, і весело розсміявся. Мені смішно не було. Він відкашлявся.

«За таких умов я не мав можливості закохатися. А як щодо вас?»

«Мала», — промовила я досить буденно і одразу ж пошкодувала про свої слова. Це було дещо дуже особисте та ніяк його не стосувалося.

«Отже, вам пощастило», — із заздрістю у голосі відповів Максон.

Тільки подумати! Єдиною перевагою перед принцом Іллеа було те, про що я щосили прагнула тут забути.

«Мої батько та матір познайомилися таким же чином і абсолютно щасливі. Я теж сподіваюся знайти своє кохання. Жінку, яку полюбить народ Іллеа, і яка зможе стати моєю супутницею та допомагатимете приймати лідерів інших держав. Половинку, яка потоваришує із моїми друзями та розділить мої радощі та бентеги. Я готовий знайти свою дружину».

Щось у його голосі мене зачепило. В його тоні не було й натяку на іронію. Вся ця витівка, яка здавалася мені безглуздим розважальним шоу, для нього була єдиним способом знайти своє щастя. Другого раунду у цій грі не передбачено. Хоча, теоретично, це можна влаштувати, але це б вийшло зовсім негарно. Йому так відчайдушно кортіло покохати, він дуже на це сподівався. Я відчула, що ворожість до нього почала потроху зникати. І навіть не потроху, а досить швидко.

«Ви насправді відчуваєте себе, як у клітці?» — його очі були сповнені жалем.

«Так, — стиха відповіла я. І швидко додала: — Ваша світлосте».

«В мене самого іноді є таке відчуття. Але ви маєте погодитися, що це чудова клітка».

«Для вас. Розмістіть у вашу чудову клітку ще тридцять чотири людини, які змагаються за один і той же приз. Тоді й побачите, наскільки це приємно».

Він звів брови: «Невже хтось насправді сперечається через мене? Хіба ви не розумієте, що це вирішую я?»

«Взагалі-то, це не зовсім так. Боротьба триває за різні речі. Одні бажають одержати вас, інші — корону. І кожна уявляє, що вона начебто вже зрозуміла, як треба поводитися і що говорити, щоб зробити ваш вибір очевидним».

«Так, звісно. Людина або корона. Боюся, для деяких немає жодної різниці», — він похитав головою.

«Що ж, бажаю вам щастя у цій нелегкій справі», — суворо відповіла я.

Після мого саркастичного випаду якийсь час тривала тиша. Я нишком позирала на нього, очікуючи, що він скаже. Його погляд був націлений кудись на галявинку, обличчя — занепокоєне. Вірогідно, ця думка і раніше не давала йому спокою. Він зітхнув та повернувся до мене.

«А за що змагаєтесь ви?»

«Я тут помилково».

«Помилково?»

«Так. Щось таке. Загалом, це довга історія. І ось... я тут. Я ані на що не претендую. Мій план полягає у тому, щоб насолоджуватися їжею, поки ви не позбавитеся мене».

Він голосно розсміявся, зігнувшись навпіл. У його характері дивним чином поєднувалися владність та щирість.

«Ви хто?»

«Перепрошую?»

«Двійка? Трійка?»

Він що, взагалі не цікавився тими, кого йому підібрали?

«П’ятірка».

«Тоді їжа може стати гарним стимулом для того, щоб залишитися тут, — він знову засміявся. — Вибачте, тут затемно, і я не можу розібрати, що написано у вас на брошці».

«Мене звуть Америка».

«Що ж, чудово. — Максон подивився у темряву та посміхнувся якимось своїм думкам. Мабуть, щось в цій ситуації веселило його. — Америко, люба, я всім серцем сподіваюся, що ви знайдете у цій клітці що-небудь, що стане вартим вашої боротьби. Після всього, що трапилося, я просто не можу уявити, що станеться, якщо ви насправді вирішите взяти участь у змаганні». — Він підвівся з лавки і опустився навпочіпки біля мене. Його близькість заважала мені думати. Мої думки плуталися. Можливо, мій стан пояснювався тремтінням перед особою королівської родини або тим, що я ще не зовсім отямилася після істерики. У будь-якому випадку я була занадто виснажена, щоб протестувати, коли він мене взяв за руку.

«Якщо вас це заохотить, я повідомлю охороні, що вам дозволено відвідувати сад. Тоді ви зможете приходити сюди вночі без перешкод. Однак я би хотів, щоб хтось з охорони все-таки був поблизу».

Як же я бажала цього! Як чудово було б отримати частинку свободи. Але я вважала, що він не повинен мати хоча б якісь ілюзії щодо моїх почуттів.

«Мені нічого від вас не потрібно», — я висмикнула пальці з його долоні.

Він трохи розгубився: «Як забажаєте». Мені стало його шкода. Він мені не подобався, але я не хотіла зробити йому боляче чи скривдити його. — «Чи скоро повернетеся назад?»

«Так», — вимовила я, дивлячись собі під ноги.

«Тоді я залишу вас наодинці з вашими думками. Біля дверей на вас очікуватиме охоронець».

«Дякую вам, е-е... Ваша світлосте!» — Я похитала головою. Скільки ж разів за час нашої розмови я зверталася до нього неналежним чином?

«Люба Америко, чи не зробите ви для мене одну послугу?» — Принц знову взяв мене за руку. Він виявився наполегливим.

Я зіщулилася, не знаючи, що відповісти.

«Мабуть».

Він знову посміхнувся: «Не повідомляйте іншим про сьогоднішню ніч. Офіційно я маю познайомитися з усіма лише завтра і не хочу нікого засмучувати. Адже ж те, що ви кричали на мене, не можна назвати романтичним побаченням, чи не так?»

Тепер настала моя черга посміхатися: «Це точно! — Я набрала якомога більше повітря у легені. — Я нікому нічого не розповім».

«Щиро дякую, — він взяв мою руку й поцілував її. Потім обережно поклав її мені на коліна. — На добраніч».

Якийсь час я все ще не відводила погляду від своєї руки, яка ще зберігала тепло поцілунку, потім озирнулася, але Максона вже не було. Він пішов, залишивши мене на самоті, якої я так відчайдушно прагнула.