Відбір

Глава 2

Я прокралася в глиб будинку. Він був зовсім маленький, ледь сягав п’яти футів. Навіть Джерад не міг тут випрямитися у повний зріст, але мені тут подобалося. Всередину був хід, а навпроти — маленьке віконце. Я поставила у кутку стару табуретку, яка виконувала функцію столика для свічки, і принесла килимок. Він був такий старий, що з тим же успіхом можна було сидіти просто на підлозі. Тут не було розкоші, але це був мій прихисток. Наш прихисток.

«Прошу, не клич мене красунею. Спочатку мама, потім Мей, а тепер і ти. Це мене дратує».

Дивлячись на обличчя Аспена, я зрозуміла, що навряд чи він підтримає мою позицію «я негарна». Юнак посміхнувся.

«Нічого не можу з собою вдіяти. Ніколи в житті я не бачив дівчини, красивішої за тебе. Ти не можеш сердитися на мене за те, що я використовую єдину можливість сказати тобі про це». — Він узяв моє обличчя у свої долоні, і я подивилася в його очі.

Цього було достатньо. Його губи накрили мої, і я втратила змогу про що-небудь думати. Більше не існувало ані Відбору, ані моєї набридливої родини, ані Іллєа. Лише руки Аспена, які притискали мене до грудей, та його дихання на моєму обличчі. Мої пальці занурилися у його волосся, ще вогке після душу — він завжди приймав душ щовечора, — та зімкнулися на потилиці. Від нього пахло саморобним милом, яке варила його мати. Цей запах був присутнім у моїх снах. Врешті-решт ми відірвалися один від одного.

Я влаштувалася поміж Аспенових ніг, притискаючись спиною до його грудей, наче маленьке дитя, яке бажає, щоб його колихали.

«Вибач, в мене поганий настрій. Просто... Сьогодні ми отримали це дурне повідомлення».

«Ах, так, лист, — зітхнув Аспен. — Ми отримали два».

Звісно. Його сестрам-близнюкам тільки-но виповнилося шістнадцять років.

Аспен уважно дивився на мене. Так було кожного разу, коли ми були наодинці. Він начебто намагався запам’ятати моє обличчя. З моменту останньої зустрічі минуло вже більш ніж тиждень, та ми обидва не могли витримати й кількох днів один без одного.

Я також подивилася на нього.

Аспен, безумовно, найпривабливіший юнак у місті, з темним волоссям та зеленими очима, а посміхався він так, ніби знав якусь таємницю. Він був високий, але не занадто, худий, але в міру. У тьмяному світлі я помітила під його очима темні кола. Мабуть, працював весь тиждень до пізнього вечора. Його чорна теніска в деяких місцях була зношена майже до дір, також як і його потерті джинси, які він носив ледь не кожного дня.

Якби я могла сісти та зашити йому одяг! Мені нічого іншого не потрібно було б для щастя. Я не хочу бути принцесою Іллеа. Я мрію лише належати Аспенові.

Розлука з ним завдавала мені фізичного болю. Іноді я гризла себе, гадаючи, чим він був зараз зайнятий. А коли ці думки ставали нестерпними, шукала спасіння в музиці. Отже, треба дякувати Аспенові за мої успіхи. Я від нього божеволіла.

І це дуже погано.

Аспен — Шістка. Це каста прислуги, яка лише на одну сходинку вища за Сімок у тому сенсі, що вони більш освічені та виконують роботу в домі. Аспен був розумніший з усіх, кого я знала, і до того ж нечувано красивий. Проблема в тому, що жінки майже ніколи не виходили заміж за чоловіків кастою нижче. Чоловік з нижчої касти міг освідчуватися жінці, яка була вищою за становищем, але рідко отримував згоду. До того ж, одружуючись з представником іншої касти, необхідно було заповнити купу документів і потім ще чекати три місяці, перш ніж братися до інших формальностей. Декілька разів я чула припущення про те, що це робилося навмисно, аби дати людям змогу змінити свою думку. Отже, наші побачення наодинці, та ще й після настання комендантського часу, могли обійтися нам надто дорого. Не кажучи вже про прочухан, який обов’язково влаштувала би мені моя мати.

Але я кохала Аспена. Майже два роки. Й він мене кохав. І зараз, коли він торкався мого волосся, я навіть думати не могла про те, щоб брати участь у Відборі.

«І що ти про це думаєш? Про Відбір?» — запитала я.

«Та нічого я не думаю. Треба ж йому, бідненькому, якось знайти собі дівчину». — У його тоні я відчула натяки на сарказм. Але мені таки хотілося знати його думку.

«Аспене...»

«Гаразд, гаразд. Насправді я думаю, що це прикро. Невже принц не ходить на побачення? Я маю на увазі, як вийшло так, що він не може нікого собі знайти? Якщо вони видають принцес за інших принців, чому б їм не зробити таким же чином і з ним? Де-небудь же має бути особа королівської крові, яка йому пасуватиме. Я не розумію цього. Ось, загалом, і все. Але з іншого боку... — Він зітхнув: — У чомусь ця ідея мені здається непоганою. Це захопливо. Він має закохатися на очах у всієї країни. До того ж, мені подобається, що хтось отримає шанс на краще життя і таке інше. Нашою наступною королевою може стати хто завгодно. Це підтримує у мені віру в те, що і в мене є шанс на краще життя».

Він торкався пальцем моїх губ. Його зелені очі, здавалося б, дивилися мені прямісінько в душу, і в мене знову з’явилося відчуття невидимого зв’язку, яке було лише з ним.

«Отже, ти не проти того, щоб твої сестри брали участь у конкурсі?»

«Звісно ні. Тобто ми всі час від часу бачимо принца по телевізору, він начебто непоганий хлопець. Шмаркач, звісно, але огидний. До того ж, дівчатка мріють про те, як вони будуть змагатися у конкурсі. Так весело на них дивитися. Коли я повернувся сьогодні з роботи, вони влаштували вдома танці. Згодом це було б моїй родині на користь. Мама дуже сподівається, адже від нашої родини будуть брати участь дві особи, а не одна».

Це була перша гарна новина про цю кошмарну подію. Я до такої міри була зосереджена на собі, що навіть не подумала про сестер Аспена. Якби одна з них пройшла, якби одна з них перемогла...

«Аспене, ти хоч розумієш, що все це означає? Якщо Камбер або Сесилія переможуть?»

Він міцно мене обійняв і його губи легенько торкнулися мого чола. Він почав гладити мене по спині.

«Я сьогодні цілий день лише про це й думаю», — зізнався він. Я божеволіла від його трохи хриплого голосу, та все, чого я хотіла, аби він торкався мене, цілував мене. І саме цим би все й закінчилося, якби в нього раптом не забурчало в животі. Я стрепенулася.

«Ой, я ж принесла нам трохи поїсти», — промовила я.

«Справді?»

Він намагався це сказати невимушено, але так і не зміг приховати свою зацікавленість.

«Ось, курча. Тобі сподобається, я сама готувала».

Знайшовши у темряві маленький пакунок, я віддала його Аспенові, який, треба сказати, не почав кидатися на їжу одразу. Я відкусила яблуко, щоб це насправді виглядало так, ніби я принесла їжу нам обом, але одразу відклала його, щоб Аспен міг доїсти все інше.

Хоча наше власне життя не можна було назвати ситим, родина Аспена ледь не голодувала. І це до того, що заробітки були стабільнішими від наших, платили йому значно менше. На їжу в його родині завжди не вистачало. Він був старшим з семи дітей і з тих самих причин, що і я, якомога раніше почав працювати. Аспен відійшов убік. Свою зовсім маленьку порцію їжі він віддавав братам, сестрам та матері, яка ледь не непритомніла на роботі. Його батько помер три року тому, і нині вся родина майже у всьому залежала від Аспена.

Я із задоволенням дивилася, як Аспен, облизуючи пальці після курчати зі спеціями, заходився їсти хліб. Мені залишалося лише здогадуватися, коли він останнього разу щось їв.

«Ти неймовірно смачно готуєш. Одного чудового дня ти зробиш якогось чоловіка товстим та щасливим», — промовив він, вгризаючись у яблуко.

«Я збираюся зробити товстим та щасливим тебе. Ти ж знаєш».

«О! Товстим!»

Ми разом засміялися, і він став розповідати про те, що нового трапилося в його житті відтоді, коли ми бачились востаннє. Йому доручили зробити якусь офісну роботу для однієї фабрики, і наступного тижня він мав продовжувати. Його мати нарешті знайшла більш-менш постійну роботу прибиральниці в декількох Двійок. Близнята сумують, тому що мати змусила їх залишити заняття у театральному гуртку, який вони відвідували після школи. Таким чином вони могли більше працювати.

«Побачимо, може, мені пощастить знайти якусь роботу по неділях. Вони обожнюють гурток, і я не хочу, щоб вони кидали його», — вимовив він з надією у голосі, ніби насправді розраховував, що це здійсниться.

«Аспен Леджер, навіть не думай! Ти і так працюєш як віл!»

«Ох, Мер, — прошепотів він мені на вухо. По шкірі в мене пробігли мурашки. — Ти ж знаєш Камбер та Селію. Їм необхідно бути серед людей. Вони не можуть увесь час мити чужі підлоги та писати папірці на самоті. Це проти їхньої природи».

«Аспене, це несправедливо, що ти робиш все один. Мені відоме твоє ставлення до сестер, але ти і про себе маєш думати. Якщо ти справді їх любиш, ти мусиш краще піклуватися про того, хто думає про них».

«Мер, не переймайся. Прийде і на нашу вулицю свято. Я не буду займатися цим все життя».

Я була впевнена, що буде. Тому що гроші завжди будуть потрібні його родині.

«Аспене, я знаю, що ти можеш це зробити. Але ти не супергерой. Не треба думати, що ти можеш забезпечити кожного, кого кохаєш. Просто... просто ти не можеш зробити всього».

Ми трохи помовчали. Я дуже сподівалася, що він сприйме мої слова серйозно, зрозуміє, що якщо він не пригальмує, то зламається. Шістки, Сімки та Вісімки нерідко помирали від виснаження. Я не могла думати про це. Я хутчіше притиснулася до його грудей, намагаючись викинути погані думки з голови.

«Америко?»

«Що?» — прошепотіла я.

«Ти братимеш участь у Відборі?»

«Ні! Звісно, що ні! Я не хочу, щоб всі вважали, ніби я в змозі хоч би на мить подумати, що я можу вийти заміж за абсолютно незнайому людину! Я кохаю тебе!» — палко відповіла я.

«Ти хочеш бути Шісткою? Завжди голодною? Постійно перейматися через відсутність грошей?» — запитав він.

В його голосі я відчула біль, але він щиро чекав відповіді від мене. Якщо треба буде обирати між життям у палаці з купою слуг, які готові виконати будь-яке моє бажання, та трикімнатною квартирою разом із Аспеновою родиною, що я оберу?

«Аспене, ми все подолаємо. Ми розумні. Все буде добре».

Дуже хотілося, щоб це було так.

«Мер, ти знаєш, що все буде по-іншому. І мені все одно потрібно буде утримувати родину. Я не належу до тих, хто здатен покинути своїх рідних напризволяще. (Я стисла його в обіймах). — А якщо в нас будуть діти?»

«Коли в нас будуть діти. Ми будемо берегтися. Хто сказав, що в нас обов’язково повинно бути більше, ніж двоє дітей?»

«Ти ж знаєш, що ми цього не вирішуємо!»

Я відчула у голосі Аспена невелике роздратування. Втім, я його не звинувачувала. У багатіїв була можливість регулювати численність своїх родин. Касти від Четвертої та нижче довіряли лише своїй долі. На цю тему ми сперечалися протягом шести місяців, відтоді як почали шукати спосіб бути разом. Питання з дітьми складне. Чим більше дітей в родині, тим більше вільних рук. З іншого боку, тим більше людей треба годувати...

Ми мовчали, не знаючи, що сказати. Аспена з його вибуховим характером часто заносило під час суперечок. Однак останнім часом він вже краще стримував себе і до вибуху не доходило. Саме це він намагався зробити зараз.

Я не хотіла, щоб він турбувався та сумував. Я щиро вважала, що в нас все вийде. Якщо ретельно спланувати те, що спланувати можна, буде простіше справлятися з тим, що спланувати неможливо. Мабуть, я занадто оптимістично дивилася на речі, мабуть, я була занадто закохана, але я насправді вірила, що ми з Аспеном в змозі здолати гори, якщо дуже захотіти.

«Я думаю, що ти мусиш це зробити», — несподівано промовив він.

«Зробити що?»

«Подати заявку на участь у Відборі. Я думаю, ти повинна взяти участь».

Я втупилася у нього: «Ти з глузду з’їхав?»

«Мер, послухай мене. — Його губи майже торкалися мого вуха. Це було нечесно, він не міг не розуміти, що відволікає мене. Його трохи хриплий та повільний голос звучав так, начебто він збирався сказати мені щось романтичне, хоча ніякої романтики в його словах і близько не було.— Якщо у тебе є шанс на краще життя, а ти відмовишся від нього заради мене, я ніколи не пробачу собі цього. Я цього не витримаю».

Я нетерпляче буркнула:

«Що за нісенітниця! Тільки-но уяви, скільки тисяч дівчат подадуть заявки на участь. Мене там навіть не помітять».

«Якщо ти упевнена, що тебе не оберуть, чого ти нервуєшся? — Його долоні стали гладити мої плечі. Коли він так робив, я була безсила сперечатися. — Я хочу, щоб ти подала заявку. Просто спробуй. Якщо тебе оберуть — чудово. А якщо ні, врешті-решт, я не буду сварити себе за те, що через мене ти позбулася шансу вилізти з цього болота».

«Аспене, але я його не кохаю. Він мені навіть не подобається. Я взагалі його не знаю».

«Його ніхто не знає. В принципі, в цьому-то й справа. А що як він тебе зацікавить?»

«Зупинись. Я кохаю тебе».

«А я — тебе. — Він підтвердив свої слова довгим поцілунком. — І якщо ти мене кохаєш, то зробиш це, або я збожеволію від того, що могло б трапитися».

Коли він перевів розмову на себе, у мене не залишилося жодного шансу. Я не могла зробити йому боляче, адже я щосили намагалася полегшити йому життя. Також я не мала сумніву, що мене ніколи не оберуть. Так чому б і насправді не подати цю заявку, щоб урешті всі мені дали спокій?

«Благаю тебе», — промовив він мені у вухо. По шкірі знову пробігли мурашки.

«Добре, — прошепотіла я у відповідь. — Я зроблю це. Але ти повинен знати, що я не прагну стати Принцесою. Все, чого я хочу, це стати твоєю дружиною».

Він погладив моє волосся.

«Ти нею станеш».

Мабуть, це через світло. Скоріше, через його відсутність. Тому що я могла заприсягтися, що на очах в Аспена з’явилися сльози. Йому випало чимало випробувань, але я лише одного разу бачила, як він плакав, — коли його маленького братика відшмагали на площі. Малюк Джеммі поцупив з ятки на ринку якийсь фрукт. За такий вчинок на дорослого чекав би швидкий суд, а потім, залежно від коштовності вкраденого, тюремне ув’язнення або смертна кара. Джеммі було лише дев’ять, отже, його просто відшмагали. У його матері не було грошей, щоб відвести хлопця до нормального лікаря, і в результаті на дитячій спині залишилися жахливі рубці. Тієї ночі я несла варту біля вікна, щоб не пропустити, якщо Аспен вирішить прокрастися у нашу хатинку на дереві. Коли він з’явився, я пішла слідом за ним. Він цілу годину плакав у моїх обіймах, повторюючи, що якби він більше працював, Джеммі не був би вимушений піти на крадіжку. Несправедливо, що Джеммі постраждав через нього, через його нікчемність.

Моє серце розривалося на шматки, тому що це було неправдою. Але казати йому про це не мало сенсу, адже він все одно не послухав мене. Аспен відповідав за всіх, кого любив. І якимось неймовірним чином я опинилася серед цих людей. Тому я щосили намагалася полегшити той тягар, що був пов’язаний зі мною.

«Заспіваєш мені? Що-небудь, щоб гарно заснути?»

Я посміхнулася. Обожнюю йому співати. Я посунулася до нього ближче і тихенько замуркотіла колискову.

Він декілька хвилин слухав мене, потім його пальці ковзнули по моїй шиї донизу. Він розстібнув комір моєї сорочки і став цілувати мені шию. Потім загорнув і без того короткий рукав і заходився вкривати поцілунками руку. У мене стислося горло. Він робив це майже кожного разу, коли я йому співала. Мені здається, моє переривчасте дихання дарувало йому більшої насолоди, аніж власне спів.

Незабаром ми сплелися на брудному тоненькому килимку. Аспен повернувся так, щоб я опинилася зверху. Я перебирала його скуйовджене волосся, абсолютно загіпнотизована цим відчуттям. Він продовжував несамовито мене цілувати. Його пальці ковзали по моїй талії, стегнах, упинаючись у шкіру. Я щоразу дивувалася, чому після цього в мене не було синців.

Ми були обережними і жодного разу не дійшли до того, чого нам так сильно хотілося. Досить було й того, що ми порушували комендантську годину. І навіть не дивлячись на всі обмеження, мені важко було уявити кого-небудь в Іллеа, хто міг би відчувати більшу пристрасть, аніж ми..

«Америка Сінгер, я кохаю тебе. І буду кохати все життя», — вимов він ледь тремтячим голосом, і моє серце стислося.

«І я кохаю тебе. Ти завжди будеш моїм принцом».

Він цілував мене, доки не догоріла свічка.

Мабуть, минула не одна година, і в мене заплющувалися очі. Аспен ніколи не переймався тим, що не відпочине сам, але тільки тим, що не дасть мені відпочити. Час було прощатися. Я стомлено зійшла по сходах, захопивши порожню тарілку і чесно зароблену монету в один цент.

Коли я співала, Аспен вбирав кожен звук. Час од часу, коли йому вдавалося щось заробити, він платив мені за співи один цент. Краще б він віддавав ці гроші своїм рідним. В їхній родині без перебільшення рахували кожен цент. Але, з іншого боку, ці монетки — витратити їх я не могла — були нагадуванням про те, на що здатен Аспен заради мене і як багато я важу для нього.

Повернувшись до себе в кімнату, я витягла зі схованки невелику склянку, повну монет, і поклала до неї зароблений сьогодні цент. Він весело дзенькнув. Потім хвилин десять чекала біля вікна, доки не побачила, як Аспен зліз з дерева й побіг стежкою додому.

Деякий час я не могла заснути, думаючи про Аспена і про те, як міцно я його кохаю і як чудово усвідомлювати, що це почуття навзаєм. Я здавалася собі особливою, безцінною, незамінною. Жодна королева, мабуть, не відчувала себе поважнішою, ніж я.

Я заснула з цими думками, які так палко зігрівали мені серце.