Відбір

Глава З

Аспен, у всьому білому, був схожий на янгола. Ми все ще перебували у Кароліні, й навколо не було геть нікого. Нам ніхто більше не потрібен. Аспен зробив мені з лозинок корону, і ми насолоджувалися одне одним.

«Америко!» — Крикливий голос матері пробудив мене зі сну.

Вона увімкнула лампу, і я стала терти очі, намагаючись звикнути до світла.

«Прокидайся. Я хочу тобі дещо запропонувати».

Я подивилася на годинник. Початок на восьму. Скільки я проспала — годин зо п’ять?

«Ти хочеш запропонувати мені ще трохи поспати?» — пробурмотіла я.

«Ні, люба, сідай-но. Мені необхідно обговорити з тобою дещо серйозне».

Я змусила себе сісти на ліжку у зім’ятому одязі та зі скуйовдженим волоссям. Мати заплескала у долоні, ніби це могло якимось чином прискорити процес.

«Ну ж бо, Америко, прокидайся».

Я позіхнула. Двічі.

«Ну що ти хочеш?»

«Щоб ти подала заявку на участь у Відборі. Я вважаю, що з тебе вийде чудова принцеса».

Я не була готова обговорювати це у такий ранній час.

«Мамо, будь ласка, я...»

Пригадуючи обіцянку, дану Аспенові минулої ночі, я тяжко зітхнула. Тепер, коли вже день, я не була впевнена, що зможу переконати себе зробити це.

«Я знаю, ти проти. Але я подумала, що, можливо, ти зміниш свою думку, якщо я укладу з тобою угоду».

Я нагострила вуха. Що вона хоче запропонувати?

«Ми з татом вчора ввечері поговорили і вирішили, що ти вже достатньо доросла, щоб працювати самостійно. Ти граєш на піаніно не гірше від мене, а якщо докладеш трохи зусиль, ще й на скрипці гратимеш бездоганно. А кращого голосу, ніж у тебе, не знайти у всій провінції, повір мені».

Я мляво посміхнулася: — «Дякую, мамо. Щиро дякую».

Врешті, працювати самостійно мені не особливо подобалося. Я не дуже розуміла, яким чином ця пропозиція могла мене мотивувати.

«Це ще не все. Ти можеш приймати замовлення на власний розсуд, працювати самостійно і... залишати собі половину прибутку».

Вона трохи скривилася.

Очі в мене миттєво розплющилися.

«Але все це можливо лише за умови, якщо ти оформиш документи на участь у Відборі», — вона не могла стримати посмішки.

Вона вже розуміла, що перемога на її боці, хоча й очікувала від мене більшого спротиву. Але який в цьому сенс? Я все одно збиралася подати заявку, а тепер виявляється, що я матиму змогу заробляти власні гроші!

«Ти ж розумієш, що я можу погодитися лише надіслати свою анкету? Я не можу змусити їх обрати мене».

«Розумію. Але варто спробувати».

«О-о-ох, мамо. — Я похитала головою, все ще перебуваючи під враженням. — Гаразд, я заповню анкету. Ти серйозно щодо грошей?»

«Звісно. Однак рано чи пізно ти стала б виступати самостійно. До того ж, тобі буде корисно навчитися поводитися зі своїми власними грошима. Прошу тільки, не забувай про родину. Ми все ще потребуємо тебе».

«Я не забуду про вас. Так ти мені це і дозволила!» — я підморгнула, і мати розсміялася. Угоду було укладено.

Стоячи під душем, я роздумувала про все, що встигло трапитися за останню добу. За просте заповнення заявки я отримаю схвалення від родини, зроблю приємне Аспенові та зможу заробити гроші, які допоможуть нам одружитися!

Гроші не надто хвилювали мене, але Аспен наполягав на тому, що нам потрібно трохи заощадити, перш ніж укладати шлюб. За всі формальності треба платити. Крім того, після вінчання ми хотіли влаштувати маленьку вечірку для рідних. Я вважала, що ми швидко назбираємо достатню суму. Головним було вирішити, що ми до цього готові. Але Аспенові хотілося більшого. Можливо, якщо я насправді почну працювати і добре заробляти, він врешті повірить, що наші труднощі не назавжди.

Після душу я підібрала волосся і за такої нагоди трохи підфарбувалася. Потім підійшла до шафи й замислилася: вибір невеликий. Майже весь мій гардероб складається з речей у бежевих, коричневих або зелених кольорах. Для роботи в мене є декілька суконь у трохи веселіших тонах, але всі вони безнадійно вийшли з моди. Хоча, Шістки та Сімки майже завжди носять джинси та ще щось таке ж практичне. Більшість П’ятірок одягалася скромно, тому що художники однаково натягували поверх одягу робочі халати, а танцюристам і музикантам ошатні речі потрібні лише для виступів. Вищі касти заради урізноманітнення життя час од часу одягали джинси або хакі, але на них ці речі чомусь завжди виглядали недосяжно розкішно. Крім того, маючи практично все, що хотілося, вони перетворювали буденне, те, що для нас було вимушеною мірою, на розкіш.

Я натягнула шорти й зелену туніку — мій найпрекрасніший денний комплект — і, перш ніж вийти, подивилася у дзеркало. Я відчувала себе майже гарненькою. Мабуть, через блиск в очах.

Мама з татом сиділи на кухні, про щось неголосно балакаючи. Час від часу вони дивилися на мене, але навіть сьогодні їхня прискіплива увага не зіпсувала мого настрою.

Доторкнувшись до листа, я трохи здивувалася. Який якісний папір! Я ніколи не тримала в руках нічого подібного. На дотик він був міцним і трохи жорстким. На мить папір став важчим, нагадуючи мені про всю серйозність мого кроку.

«А раптом?» — промайнула у голові божевільна думка.

Але я її відігнала й узялася за ручку.

Заповнення анкети не забрало багато часу. Я вписала своє ім’я, вік, касту та контактну інформацію. Мені треба було вказати ріст, вагу, колір волосся, очей та шкіри. Я з гордістю зазначила, що володію трьома мовами. Двома розмовляло чимало людей, але мама наполягла на тому, щоб ми вивчили французьку та іспанську, оскільки в деяких частинах країни ними ще досі користувалися. Крім того, це було на користь моїй співочій кар’єрі, бо існує велика кількість красивих пісень французькою. Також претенденткам потрібно було вказати, скільки класів вони закінчили. Тут можливі найрізноманітніші варіанти, оскільки лише Шістки та Сімки відвідували державні школи і могли повноправно говорити про нумерацію класів. Моя освіта майже закінчилася. У розділі «Особливі навички» я вказала спів та гру на музичних інструментах.

«Як гадаєш, особливість спати за будь-яких умов можна вважати „особливою навичкою“?» — поцікавилася я в тата начебто занепокоєним голосом.

«Так, обов’язково вкажи це. Та не забудь написати, що ти у змозі покінчити з будь-якою стравою за п’ять хвилин», — озвався він.

Я розсміялася. Це правда. Я справді мала звичку ковтати не прожовуючи.

«Ви обидва нестерпні! Чому б тобі не написати, що ти справжня дикунка!» — Мати почала заводитися. Не розумію, чого вона так дратується? Врешті-решт, я ж пішла їй назустріч.

Я запитально подивилася на батька.

«Просто вона хоче кращого для тебе, ось і все», — він відкинувся на спинку стільця, трохи відтягуючи момент, коли йому треба буде братися за замовлення, яке потрібно було здати до кінця місяця.

«Ти теж, — відповіла я, — але при цьому ти ніколи не сердишся».

«Так. Але у нас з мамою різні погляди на те, що саме для тебе добре». — Він ледь помітно посміхнувся.

Губи я успадкувала від нього — як контури, так і властивість вимовляти начебто невинні речі, які не були корисні. Вочевидь, характер мені дістався від матері, але вона навчилася мовчати там, де це було по-справжньому необхідно. Мені це було не до снаги. Ось як зараз.

«Тату, якби я по-справжньому покохала Шістку або Сімку і захотіла вийти за нього заміж, ти б дозволив це мені?»

Тато поставив чашку й уважно подивився на мене. Я спробувала зробити непроникне обличчя. Він тяжко зітхнув:

«Америко, я хотів би, щоб ти вийшла заміж за того, кого покохаєш, навіть якщо б він був Вісімкою. Але тобі потрібно знати, що кохання може не витримати випробування шлюбом. З часом ти почнеш ненавидіти того, кого нещодавно покохала, якщо він виявиться нездатний забезпечувати тебе. А якщо вам не буде чим годувати дітей, стане ще гірше. Такі обставини здатні вбити найміцніше кохання. — Тато поклав свою руку на мою. Я підняла на нього очі, намагаючись приховати своє збентеження. — Але в будь-якому випадку я хочу, щоб тебе кохали. Ти заслуговуєш на це. І я дуже сподіваюся, що ти вийдеш заміж через кохання, а не через номер касти».

Він не вимовив того, що я хотіла почути: я повинна вийти заміж через кохання — але не варто було розраховувати ні на що інше.

«Дякую».

«Не гнівайся на матір. Вона робить так, як їй здається правильним», — він поцілував мене у маківку й пішов до майстерні.

Я зітхнула, повертаючись до анкети. Таке відчуття, Ніби моя родина вважала, що в мене немає ніякого права бажати чогось для себе. Мене це лютило, але я розуміла, що не варто на них ображатися. Ми не могли дозволити собі такої розкоші, як бажання. Ми мали потреби.

Закінчивши заповнювати заявку, я пішла на заднє подвір’я до мами. Вона підшивала сукню, одночасно наглядаючи за Мей, яка робила домашнє завдання у тіні нашої хатинки на дереві. Аспен у дитинстві скаржився на те, якими суворими були вчителі у їхній школі. Не думаю, що хтось міг зрівнятися у цьому з мамою.

Дякуючи богові, було літо.

«Невже ти це зробила?» — підстрибуючи від нетерпіння, запитала Мей.

«Звісно, так».

«Чому ти раптом змінила свої погляди?»

«Мати може бути дуже переконливою, — багатозначно вимовила я, хоча, та, вочевидь, зовсім не соромилася методу, до якого вдалася, щоби досягти свого. — Мамо, ми можемо сходити в адміністрацію, щойно ти звільнишся».

Вона посміхнулася: «Чудово! Бери те, що тобі потрібно, й ходімо. Чим раніше ми все оформимо, тим краще».

Я пішла до себе по сумку і туфлі, але затрималася перед дверима кімнати молодшого брата. Він збентежено дивився на порожнє полотно. Ми пропонували Джераду різні варіанти, але все було марно. Достатньо було подивитися на старий футбольний м’яч у кутку кімнати та уживаний мікроскоп, яким одного разу розплатилися з нами замовники на Різдво, і було зрозуміло: Джерад далекий від мистецтва.

«Що, немає натхнення?» — запитала я, заходячи до кімнати.

Він здійняв на мене очі й похитав головою.

«Може, варто спробувати себе у скульптурі, як Кота. В тебе чудові руки. Ось побачиш, у тебе все вийде».

«Я не хочу бути скульптором. І малювати, співати чи грати на музичних інструментах я теж не хочу. Я хочу грати у футбол». — Він копирснув ногою старий килим.

«Я знаю. У футбол можна грати у вільний час, але тобі потрібно знайти справу, яка буде тебе годувати. Це цілком сумісне із футболом».

«Але чому?» — заскиглив він.

«Ти сам знаєш. Це закон».

«Але це несправедливо! — Джерад штовхнув полотно, натягнуте на підрамник так, що він упав на підлогу й пил здійнявся вгору. — Ми ж не винні, що наш прадідусь, чи хто він там, був бідним».

«Згодна. — Обмежувати вибір життєвого шляху людини, виходячи з тієї допомоги, яку її пращури надали урядові, насправді здавалося мені не кращим рішенням, але так вже було встановлено. І взагалі, мабуть, потрібно було радіти, що нашій безпеці ніщо не загрожує. — Можливо, у ті часи, не можна було по-іншому».

Джерад не відповів. Я зітхнула, підняла з підлоги мольберт і поставила його на місце. Таке життя, нічого не вдієш.

«Ти не повинен відмовлятися від своїх захоплень. Але ти муситимеш допомагати татові й матері, а потім, коли виростеш, одружитися».

Він висолопив язика з удаваною огидою, й ми обидва розсміялися.

«Америко! — почула я голос матері у коридорі. — Де ти там застрягла?»

«Вже йду! — прокричала я у відповідь, знову звертаючися до Джерада. — Я розумію, тобі буде складно. Але ніхто й не обіцяв, що буде легко, так?»

Хоча глибоко в душі я й сама вважала, що це несправедливо. Дуже несправедливо.

В адміністрацію ми пішли пішки. Час од часу ми користувалися громадським транспортом, якщо була потреба їхати далеко або йшлося про роботу. Показуватися перед Двійками змиленими було неподобством. Вони й так на нас дивилися з подивом. Але сьогодні був ясний день, а йти — зовсім недалеко.

Ми були не єдині, хто вирішив подати заявку якомога скоріше. Вулиця перед будівлею адміністрації провінції Кароліна була геть запруджена жінками.

Я побачила декого з дівчат, які жили поряд із нами. Вони стояли попереду мене, очікуючи своєї черги. Хвіст був приблизно у чотири людини завширшки й загинався за ріг. Усі юні панянки провінції кинулися подавати заявки. Я не знала, страшитися з цього чи радіти.

«Гей, Магдо!» — почувся чийсь оклик.

Ми з мамою водночас озирнулися. До нас наближалися сестри Аспена, Селія та Камбер, і їхня мати. За такої нагоди вона, напевно, взяла вихідний на роботі. Близнючки вдягли своє найкраще вбрання й виглядали дуже мило. Звісно, ніхто б не зміг назвати їхній одяг розкішним, але якимось чином їм вдавалося виглядати надзвичайно мило у чому завгодно, прямісінько як Аспен. І Камбер, і Селія мали таке ж, як і в нього, темне волосся та чарівні посмішки.

Мати Аспена посміхнулася до мене, і я посміхнулася у відповідь. Я обожнювала її. Нам дуже рідко вдавалося побалакати, але вона завжди була дуже привітною зі мною. І це зовсім не через те, що я була на сходинку вища від неї. Мені доводилося бачити, як вона роздавала старий одяг своїх дітей родинам, які взагалі не мали хоч якогось статусу. Просто вона була дуже добра.

«Привіт, Ліно, Камбер, Селіє! Як справи?» — привіталася мати.

«Добре!» — гуртом відповіли дівчата.

«Які ж ви симпатичні», — промовила я, поправляючи кучерик у зачісці Селії.

«Ми дуже старалися, щоб гарно вийти на фотографії», — пояснила Камбер.

«На фотографії?» — здивувалася я.

«Так, — стиха підтвердила мати Аспена. Я вчора робила прибирання в одній будівлі магістрату. Ця лотерея насправді не зовсім лотерея. Ось чому вони фотографують учасниць та збирають купу інформації. Яка різниця, скількома мовами ти володієш, якщо вибір роблять випадковим способом?»

Коли я заповнювала анкету, мені це теж здалося дивним, але я вирішила, що інформація знадобиться вже потім.

«І, схоже, ми не єдині, хто знає про це. Тільки подивіться навколо! Дивіться, як деякі нафарбовані та вдягнені».

Я озирнулася. Мати Аспена мала рацію. Різниця між тими, хто знав, і тими, хто — ні, кидалася в очі. За нами стояла дівчина, вочевидь із Сімок, яка прийшла сюди просто в робочому одязі. Її брудні черевики навряд чи буде видно на фотографії, зате запилюжений комбінезон — обов’язково. За кілька кроків від неї стояла ще одна Сімка, виряджена у робочий пасок з інструментами. У неї, принаймні, було чисте обличчя — це єдине, що я могла гарного сказати про неї.

На противагу до цих двох, переді мною стояла дівчина, у якої було прибране у вузол волосся, а обличчя обрамляли грайливі кучері. Її сусідка, судячи з одягу — Двійка, мала таке глибоке декольте, що, здавалося, туди можна покласти Всесвіт. Ще декілька дівчат були так розмальовані, що нагадували клоунів. Що ж, принаймні вони старалися.

Я виглядала досить пристойно, але до них мені було далеко. Як і ті дві Сімки, я нічого не знала про фотографування. Раптово я розхвилювалася.

Але чого? Я заспокоїла себе і почала розмірковувати.

Все це мені не потрібно. Якщо виявиться, що я недостатньо красива, це на краще. Принаймні мені не доведеться змагатися з Аспеновими сестрами. Обидві вони були красунями від природи, а з легким макіяжем виглядали ще привабливіше. Якщо Камбер та Селія переможуть, вся родина Аспена підніметься соціальними сходами. Мати вже точно не буде проти мого одруження з Одиницею лише тому, що він не Принц. Як добре, що мене ні про що не попередили!

«Так, ти маєш рацію, — погодилася мати. — Ця дівчина виглядає так, ніби вона зібралася на Різдвяний бал».

Вона розсміялася, але з її тону я зрозуміла, що думка про моє невигідне становище її не тішить.

«Не розумію, чому більшість дівчат докладають таких зусиль. Ось подивіться на Америку. Вона така гарнюня. Я так рада, що ти не наслідуєш їх», — сказала місіс Леджер.

«У мені немає нічого особливого. На що я можу розраховувати поряд із Камбер та Селією?»

Я підморгнула їм, і вони засміялися. Мати теж посміхнулася, але якось натягнуто. Мабуть, вона роздумувала, чи залишитися стояти у черзі, чи відіслати мене додому перевдягтися.

«Дурниці! Кожного разу, коли Аспен повертається додому після роботи, допомагаючи твоєму братові, він завжди каже, що Сінгери успадкували більшу частину талантів і краси», — промовила місіс Леджер.

«Справді? Який чудовий хлопець!» — провуркотіла мати.

«Так. Кращого сина не можна й бажати. Не уявляю, що б ми без нього робили. Він так багато працює».

«Його обраниці дуже пощастить», — сказала мати. Вона частково долучилася до розмови, однак продовжувала оцінювати мої шанси у змаганні.

Місіс Леджер озирнулася навколо: «Чесно кажучи, я гадаю, в нього вже хтось є».

Я завмерла, не розуміючи, чи варто щось сказати з цього приводу, чи промовчати. Будь-яка реакція могла мене видати.

«І як вона виглядає?» — поцікавилася мама.

Незважаючи на те, що мама мріяла видати мене заміж за абсолютно незнайому людину, вона не могла відмовитись від насолоди попліткувати.

«Я не впевнена. Взагалі-то я ще її не бачила. Це все припущення. Останнім часом він виглядає дуже щасливим».

Останнім часом?! Ми з Аспеном зустрічаємося вже майже два роки. Чому тільки останнім часом?

«Він увесь час щось муркотить собі під ніс», — озвалася Селія.

«Так, і навіть співає», — підтвердила Камбер.

«Він співає?!» — вигукнула я.

«Еге ж!» — гуртом одізвалися близнючки.

«Тоді він точно з кимось зустрічається! — погодилася мати. — Цікаво, з ким?»

«Я теж хотіла б про це знати. Думаю, вона чудова дівчина. Декілька місяців він працює щосили. Ще більше, ніж звичайно. Ще й почав відкладати гроші. Можливо, заощаджує на весілля».

Я проти волі тихо зойкнула. На щастя, всі це зрозуміли як ефект несподіванки.

«Я тільки рада, — продовжувала мати Аспена. — Навіть якщо він поки не готовий сказати нам, хто вона, я вже її люблю. Він весь час посміхається. Після того як помер Херрік, нам всім дуже тяжко, а Аспену — особливо. Якщо йому з цією дівчиною так добре, вона мені вже як донька».

«їй пощастило! Твій Аспен — чудовий хлопчик», — відповіла мати.

Я не могла повірити. Його родина ледь виживає, а він намагається заощадити гроші, щоб одружитися зі мною! Мені хотілося одночасно його насварити і розцілувати. Мені бракувало слів.

Він справді збирається освідчитися мені!

Я не могла думати ні про що інше. Аспен, Аспен, Аспен. Я відстояла в черзі, розписалася у віконці, підтвердивши, що всі відомості в анкеті вірні, й пішла фотографуватися. Я сіла на стілець, трохи причепурила волосся, щоб воно природніше виглядало, і повернулася до фотографа.

Не думаю, що на той момент можна було знайти дівчину в Іллеа, в якої була б щасливіша посмішка.