Відбір

Глава 13

Часу на переживання виявилося не так вже й багато. Коли вранці служниці почали, як завжди, мене одягати до сніданку, я вирішила, що проти моєї присутності у їдальні ніхто не заперечуватиме. Навіть тут Максон проявив неабияку щедрість: не позбавив мене їжі, останньої миті у ролі Обраних.

Сніданок був у розпалі, коли Кріс врешті посмілішала й запитала:

«Як все пройшло?» — поцікавилася вона стиха, як нам і належало під час трапези.

Але це простеньке запитання привернуло до себе увагу всіх, хто його почув.

«Неймовірно», — зітхнула я.

Дівчата переглянулися, сподіваючись почути продовження.

«Як він поводився?»

«Е... — я обережно підбирала слова. — Зовсім не так, як я очікувала».

Цього разу за столом здійнявся невеликий гомін.

«Ти це навмисно? — обурилася Зоі. — Якщо так, то це просто неповага з твого боку».

Я похитала головою. Як я могла їм все це пояснити?

«Ні, просто...»

Від необхідності формулювати запитання мене зупинив незрозумілий гуркіт у коридорі.

Ці звуки мені видалися дивними. За час мого недовгого перебування у палаці я не чула жодного звуку, який можна було б назвати голосним. Крім того, чіткі кроки охоронців, стукіт масивих дверей, які то відчинялися, то зачинялися, дзенькіт виделок за столом нагадували своєрідну музику.

Але тут була суцільна метушня.

Королівська родина зорієнтувалася раніше від інших.

«Леді, до дальньої стіни!» — закричав король Кларксон і кинувся до вікна.

Дівчата розгубилися, але не в змозі порушити наказ, скупчилися біля головного столу. Король вже опускав штору. Це була не звичайна штора з тканини. Вона скоріше нагадувала металеві віконниці, які опускалися зі скрипом. Тієї ж миті підбіг Максон і став опускати штору поруч. До іншого вікна кинулася ніжна й тендітна королева.

Обідню залу заповнив натовп охоронців. Частина з них зайняли позицію перед величезними дверима, які швидко зачинили, замкнули на засув та заклали міцними балками.

«Вони проникли на територію, Ваша величносте, але ми їх стримуємо. Паннам краще піти звідси, але ми так близько біля дверей...»

«Все зрозуміло, Марксоне», — перебив охоронця король.

Цих уривчастих свідчень вистачило, щоб все зрозуміти. На територію палацу увірвалися повстанці.

Я так і знала, що це станеться. З такою кількістю сторонніх людей у палаці, з таким розмахом приготувань хто-небудь обов’язково мусив щось проґавити й тим самим поставити нашу безпеку під загрозу. І навіть якщо вони не зможуть прорватися досередини, не можна й уявити кращого часу для організації акції протесту. Відбір — гучна подія. Я була впевнена, що повстанці ненавидять його також, як і все пов’язане з Іллеа.

Але що б вони не думали з цього приводу, я здаватися просто так не збиралася.

Схопившись із-за столу так швидко, що мій стілець перекинувся, я помчала до найближчого вікна і почала опускати металеву штору. Ще декілька дівчат, до яких дійшло, у якому небезпечному становищі ми знаходимося, зробили те саме.

Опустити штору виявилося недовгою справою, а ось закріпити її буде дещо складніше. Тільки-но мені вдалося як слід приладнати клямку, як щось із гуркотом вдарило у металеву пластину ззовні. Мене відкинуло назад, і я, перечепившись через власний стілець, з криком полетіла на підлогу.

Поряд зі мною тієї ж миті виріс Максон.

«Ти не поранена?»

Я швидко оцінила свій стан. На стегні мав з’явитися синець, а сама я була налякана, але цим усе й обмежувалося.

«Ні, зі мною все гаразд».

«Давай до дальньої стіни. Швидко!» — наказав він, допомагаючи мені піднятися на ноги.

Потім він кинувся всередину зали та, підхопивши кількох преляканих дівчат, підштовхнув їх до протилежного кутка.

Я слухняно відбігла до стіни, де притискалися одна до одної решта дівчат. Дехто схлипував, дехто вражено дивився поперед себе скляними очима. Тайні втратила свідомість. Я трохи підбадьорилася, побачивши короля Кларксона, який про щось зосереджено спілкувався з охоронцем біля стіни так, щоб його не почули дівчата. Однією рукою король дбайливо притискав до себе дружину, яка спокійно стояла біля нього.

Скільки таких нападів вона змушена була пережити за своє життя у палаці? В новинах розповідали, що так траплялося по декілька разів на рік. Навряд чи їй не було лячно. Вона напевно ж розуміла, чим все це може закінчитися для неї, її чоловіка та єдиного сина. Повстанці врешті-решт знайдуть спосіб досягти своєї мети. Але незважаючи на все, вона стояла поряд із королем, міцно стиснувши губи, а її обличчя не виказувало нічого, окрім спокою.

Я оглянула дівчат. Чи хтось із них має ту внутрішню силу, яка необхідна майбутній королеві? Тайні все ще лежала непритомна в когось на руках. Селеста та Баріель про щось розмовляли. Спокій Селести вочевидь був штучним, але у порівнянні з іншими дівчатами вона трималася дуже непогано. Дехто перебував на межі істерики, зібгався у грудочку та схлипував. Інші десь у думках були далеко від усього, що відбувається, і сиділи з відстороненим поглядом, очікуючи на те, коли все це закінчиться.

Марлі тихенько заплакала, але принаймні не ридала. Я схопила її за лікоть та змусила піднятися на ноги.

«Витри очі та розправ плечі», — наказала я їй.

«Що?» — пискнула вона.

«Слухайся мене та роби те, що я кажу».

Марлі втерлася рукавом та трохи розпрямилася. Потім провела пальцями по обличчю: мабуть перевіряла, чи не розмазалася косметика. Вона повернулася до мене, очікуючи на моє схвалення.

«Чудово. Вибач, що командую, але просто довірся мені у цьому питанні».

Мені стало незручно, що я змушена була крикнути на неї, коли ситуація й без того серйозна. Але потрібно було, щоб Марлі виглядала такою ж спокійною, як і королева Емберлі. Цю якість Максон безумовно захоче побачити у своїй обраниці, а я бажала Марлі перемоги.

«Ні, все так, — кивнула Марлі, — тобто, поки всі у безпеці, немає сенсу турбуватися».

Я кивнула у відповідь, хоча Марлі й не мала рації. Про безпеку не йшлося.

Стіни та вікна продовжували струшуватися від ударів. Охоронці напружено чекали і стояли як укопані біля величезних дверей. Годинника у залі не було. Я й гадки не мала, скільки часу вже триває атака, і це дуже нервувало. Якщо вони увірвуться до палацу, як ми дізнаємося про це? А раптом повстанці вже всередині, а ми й не підозрюємо?

Я не знаходила собі місця від тривоги.

Втупившись поглядом у вазу з екзотичними квітами, назви яких я не знала, я почала гризти наманікюрений ніготь. Я намагалася зробити вигляд, ніби ніщо, окрім квітів, мене у цьому світі не цікавить.

Врешті-решт Максон, який по черзі підходив до всіх дівчат, щоб оцінити їхній стан, наблизився до мене. Він зупинився поруч і теж задивився на квіти. Жоден з нас не знав, що сказати.

«З тобою все гаразд?» — промовив він.

«Так», — прошепотіла я.

Він трохи помовчав.

«Ти не надто добре виглядаєш».

«Що буде із моїми служницями?» — запитала я про те, чого найбільше боялася.

Я знала, що я в безпеці. Але де зараз вони? Раптом якась з них ішла коридором, коли увірвалися бандити?

«З твоїми служницями?» — запитав він мене таким тоном, ніби я була повною дурепою.

«Так, з покоївками».

Я подивилася йому в очі, подумки докоряючи йому за небажання визнати, що лише обрана меншість серед усіх мешканців палацу була зараз у безпеці. Я ледь не розплакалася, хоча робити цього ніяк не можна було, тому швидко заспокоїлася.

Він подивився на мене і, схоже, зрозумів, що мене саму від служниці ще не так давно відокремлювала лише одна сходинка. Причиною мого страху було не це, але подумавши про те, що мене чи когось, як Ен, розвела якась лотерея, я почувалася дивно.

«Вони мусять вже бути у сховищі. В обслуги є своє сховище. Що ж стосується оповіщення про небезпеку, охорона діє дуже чітко. З твоїми покоївками напевно все добре. Взагалі в нас є сигналізація, але останнім разом повстанці пошкодили її. Налагодженням зараз займаються, але...» — Максон видихнув.

Я усе ще дивилася собі під ноги, намагаючись приборкати свій переляк.

«Америко», — благально сказав він.

Я повернулася до Максона.

«З ними все добре. Повстанці діяли на надто швидко, а у палаці добре знають, що робити у таких випадках».

Я кивнула. Ще хвилинку ми стояли мовчки, а потім він намірився йти геть.

«Максоне», — прошепотіла я.

Він повернувся, трохи здивований таким неформальним зверненням.

«Щодо вчорашнього вечора... Дозволь мені пояснити. Коли мене готували до подорожі у палац, до нас додому приходила одна людина, яка сказала, що я ні в якому випадку не повинна тобі відмовляти. Чого б ти не забажав. За жодних обставин».

Мої слова шокували його.

«Що?»

«Той чоловік дав зрозуміти, що ти можеш вимагати певних речей. А ти казав, що не дуже часто спілкувався із жінками. Після вісімнадцяти років такого життя... і... і коли ти наказав знімальній групі залишити нас... я просто перелякалася, коли ти опинився так близько до мене».

Максон похитав головою, намагаючись усвідомити все почуте. На його зазвичай спокійному обличчі перемішалися одразу приниження, гнів і шок.

«І що, такі інструкції він давав усім дівчатам?» — запитав він.

«Я не знаю. Не думаю, що декому з них потрібні такі застереження. Вони, мабуть, тільки й чекають, як би накинутися на тебе», — зауважила я, кивнувши головою у бік інших учасниць.

Він похмуро пирхнув.

«А ти — ні, тому без жодного сумніву вдарила мене коліном у пах?»

«Я влучила тобі у стегно!»

«Ось тільки не треба. Щоб отямитися після удару коліном у стегно, чоловік не потребує так багато часу», — скептично одізвався Максон.

Я розсміялася. На щастя, Максон приєднався до мене. Тут у вікно вдарило щось важке, й ми обидва замовкли. Я на мить забула, де перебуваю.

«Ну і як ти справляєшся із залою, повного ридаючих жінок?» — поцікавилася я.

На його обличчі з’явилося комічне збентеження.

«Я розгублений, — прошепотів він у відчаї, — я й гадки не маю, що з цим робити».

І це говорила людина, якій належало очолити нашу країну. Правитель, якого можна обеззброїти жіночими сльозами. Сміх та й годі.

«Спробуй поплескати їх по спині або по плечу і скажи, що все буде добре. Дуже часто, коли дівчата плачуть, вони зовсім не хочуть, щоб ти вирішив проблему, а лише щоб приголубив», — порадила я.

«Справді?»

«Так».

«Не може бути, щоб все було так легко», — його зацікавленість межувала із сумнівом.

«Я сказала „дуже часто“, а не „завжди“. Принаймні із більшістю присутніх тут панянок цей метод мусить спрацювати».

«Я не впевнений, — буркнув він, — дві з них вже попросили відпустити їх, коли все це закінчиться».

«Я думала, ми маємо на це право». — Врешті, чого я дивувалася? Якщо він погодився залишити мене у палаці за умови лише дружніх стосунків, навряд чи його мали турбувати юридичні формальності. — «І як ти діятимеш?»

«А як я маю вдіяти? Не можу ж я насильно кого-небудь утримувати тут».

«Вони передумають», — припустила я обнадійливо.

«Можливо, і так, — Максон помовчав. — А ти? Ти ще не вирішила змінити це місце на більш безпечне?» — запитав він майже жартома.

«Чесно? Я була впевнена, що одразу ж після сніданку ти відправиш мене додому», — зізналася я.

«Чесно? Я і сам так думав».

Ми посміхнулися один одному. Наша дружба — якщо такі стосунки взагалі можна так назвати — була незграбною та туманною, але принаймні вона була чесною.

«Ти не відповіла. Отже, ти хочеш поїхати?»

Після того як щось важке знову вдарило в стіну, ця думка мені здалася привабливою. Вдома на мене ніхто не накидався небезпечніший, аніж Джерад, який хотів відібрати мою їжу. Тут же мене одразу незлюбив дехто з дівчат, я була змушена носити незручний одяг, мене намагалися образити сторонні люди, і взагалі я почувалася ніяково. Але моє перебування у палаці йшло на користь моїй родині, а мені було приємно бути ситою. Максону, схоже, насправді була потрібна підтримка. Крім того, залишаючись у палаці, я ще деякий час буду знаходитися подалі від Аспена. І хтозна, можливо, я допоможу обрати наступну принцесу.

Я подивилася Максону в очі: «Якщо ти мене не проженеш, я залишаюся».

Він посміхнувся у відповідь: «Добре. Навчиш мене ще якимсь прийомам на кшталт поплескування по плечу».

Я зраділа. Так, все починалося погано, але, можливо, врешті-решт вийде щось добре.

«Америко, чи могла б ти зробити мені послугу?»

Я кивнула.

«Як усім відомо, ми вчора провели багато часу наодинці. Якщо хтось поцікавиться, ти не могла б сказати всім, що я не... що я б ніколи...»

«Звісно. І мені насправді дуже соромно, що все так вийшло».

«Я міг би сам здогадатися, що якщо хтось і відмовиться підкоритися наказу, то це будеш ти».

Стіна аж здригалася від сильний ударів, і дівчата скрикували.

«А хто вони такі? Що їм потрібно?» — запитала я.

«Кому? Повстанцям?»

Я кивнула.

«Питання залежить від того, про кого ти запитуєш. Та про яке угруповання кажеш».

«Ти хочеш сказати, що їх декілька? — З часом стає все далі складніше. Якщо це була одна банда, що могли зробити дві або більше, якщо вони об’єднаються? На мій погляд, всі повстанці схожі, але зі слів Максона це прозвучало так, ніби одні небезпечніші від інших. — І скільки ж їх усього?»

«Взагалі-то дві. Південні та північні. Останні атакують частіше. Їм ближче. Вони мешкають поблизу на болоті Лайклі, неподалік від Беллінгема, на північ звідси. Жити у тих краях охочих нема — там залишилися суцільні руїни, тому вони влаштували собі там щось на зразок бази. Хоча, я думаю, сіверяни кочують. Але це моя теорія, до якої ніхто не прислуховується. Але їм не часто вдається проникнути на територію, а коли прориваються, в результаті — просто пшик. Вважаю, сьогоднішній напад — це їхніх рук справа», — сказав він, перекрикуючи ґвалт.

«Чому? Чим вони відрізняються від вихідців з півдня?»

Максон вагався, адже напевне не знав, чи варто мені про це розповідати. Потім він озирнувся навколо, перевіряючи, чи ніхто нас не чує. Я зробила те саме і помітила, що за нами спостерігають декілька осіб. Зокрема, Селеста, яка дивилася на мене таким поглядом, ніби намагалася продірявити наскрізь. Я оминула її поглядом. Все одно всі ці спостерігачі не розібрали б, про що йшлося між нами. Коли Максон дійшов такого ж висновку, він схилився до мене і прошепотів:

«Їхні атаки набагато більш... смертоносні».

«Смертоносні?» — здригнулася я.

Принц стверджувально кивнув: «Вони уриваються один чи два рази на рік, наскільки я можу розуміти всі наслідки. Мені здається, всі намагаються відгородити мене від цифр, але ж я не дурень. Під час таких боїв гинуть громадяни. Біда в тім, що з першого погляду повстанці нічим не відрізняються один від одного: брудні, у більшості чоловічої статі, худорляві, але сильні, без яких-небудь прикмет, отже, ми не знаємо, з ким маємо справу, поки все не закінчиться».

Я знову поглянула навколо. Якщо Максон помилився, і до нас вторглися вихідці з півдня, більшість людей у небезпеці. Я знову подумала про своїх нещасних покоївок.

«Але все-таки я не розумію. Що їм потрібно?»

Принц знизав плечима. «Вихідці з півдня, вочевидь, прагнуть нас знищити. Не знаю чому. Мабуть, причина у стомленості від життя на узбіччі суспільства. Хочу сказати, що технічно вони навіть не Вісімки, оскільки не мають певного місця у соціальній ієрархії. А ось вихідці з півночі для нас загадка. Батько стверджує, що вони просто бажають накапостити, підірвати нашу владу, але я так не думаю. — Вигляд у Максона став дуже гордовитий. — З цього приводу я маю власну теорію».

«Розповіси?»

Принц Максон знову завагався. Мені здалося, що цього разу у нього з’явилися побоювання не стільки налякати мене, скільки бути незрозумілим серйозно.

Він знову нахилився до мене і прошепотів:

«Мені здається, вони щось шукають».

«Що?»

«Цього я не знаю. Але після їхнього нападу на палац картина завжди одна й та ж. Охоронці непритомні, поранені або зв’язані, але не вбиті. Таке враження, що вони просто не хочуть гонитви. Іноді вони забирають когось із наших людей з собою, і це турбує. У приміщеннях після атак — куди їм вдається проникнути, — все поперекидувано догори ногами. Шухляди всі повитягувано, полиці позсовані, килими поперетягувані. Все поламано. Ти не уявляєш, скільки камер мені потрібно було змінити протягом всіх цих років».

«Камер?»

«О, — засоромився він, — я люблю фотографувати. Але, незважаючи на всі зусилля, повстанці майже нічого не забирають. Батько, звичайно, вважає мою ідею дурницею. Що може шукати юрба неосвічених варварів? Але я все одно вважаю, що справа у цьому».

Ці слова інтригували. На місці людей, в яких немає й копійки, та які знали шлях проникнення до палацу, я б забрала всі коштовності, які побачила, все, що можна продати. Мабуть, у повстанців насправді інші цілі, окрім тих, щоб заявити про себе та боротьби за виживання.

«Вважаєш, це безглуздо?» — запитав Максон, відірвавши мене від роздумів.

«Та ні, чому? Загадково, але не безглуздо».

Ми посміхнулися один до одного. Мені здалося, що коли б Максон був просто Максоном Шривом, а не Максоном — майбутнім королем Іллеа, я б не заперечувала мати такого сусіда, з яким можна побалакати про що завгодно.

Він відкашлявся: «Думаю, мені час іти».

«Так, уявляю, скільки дівчат не можуть дати відповідь на запитання, що ж тебе затримало тут».

«Отже, друже, з ким порадиш поспілкуватися тепер?»

Я посміхнулася та подивилася навколо, щоб переконатися, що моя кандидатка на посаду принцеси все ще у формі. Вона не підвела.

«Бачиш он ту білявку у рожевому? Це Марлі. Чудова дівчина, дуже добра, любить кіно. Давай!»

Максон гикнув і пішов до Марлі.

Здавалося, час в обідній залі тягнувся нескінченно, але насправді атака тривала не більше години. Потім ми дізналися, що до палацу ніхто з повстанців не пробрався, лише на територію парку. Охорона не стріляла по нападниках, аж доки ті не спробували увірватися до головного входу. Саме цим і пояснювалася така кількість цеглин, вибитих зі стін палацу, та зіпсованої їжі — нею кидали у вікна.

Врешті-решт двоє опинилися дуже близько до дверей. Охорона відкрила вогонь, й повстанці почали тікати. Якщо класифікація Максона правильна, вочевидь, вороги справді були з півночі.

Нас протримали в обідній залі ще якийсь час, доки охоронці перевіряли кожен закуточок палацу. Коли все вщухло, нас відпустили до кімнат. Я взяла Марлі під руку. Незважаючи на те, що в залі я тримала себе в руках, нервове напруження давало про себе знати, і я зраділа приводу переключитися.

«Отже, він дозволив тобі носити штани навіть з огляду на те, що ти програла?» — запитала вона. Я за першої ж можливості почала розмову про Максона. Мені дуже кортіло дізнатися, як там усе між ними відбувалося.

«Так. Він повівся дуже шляхетно».

«Приємно знати, що він справжній переможець».

«Це точно. Він проявляє милосердя, навіть коли йому самому дістається». Наприклад, отримавши коліном по королівських перлинах.

«Що ти маєш на увазі?»

«Нічого. — Мені не хотілося вдаватися до пояснень. — Про що ви розмовляли?»

«Взагалі-то, він запитав, чи не проти я зустрітися з ним якось на цьому тижні», — вона почервоніла.

«Марлі! Це ж чудово!»

«Тихіше! — шикнула вона, поглядаючи навколо, хоча решта дівчат вже піднялася до себе. — Не хочу радіти раніше часу».

Ми трохи помовчали, а потім з неї полилося.

«Кого я намагаюся підманути? Я просто не можу отямитися від захвату! Скоріше б він мене викликав».

«Якщо ж він вже запропонував тобі зустрітися, то обов’язково ось-ось запросить. Звичайно, як тільки розбереться з державними справами».

«Мені просто не віриться! — засміялася вона. — Ну, тобто, я була в курсі, що він красень, але мала сумніви щодо його характеру. Боялася, що він буде... навіть не знаю, занадто правильним чи ще якимось у такому сенсі».

«Я теж. А він виявився... — яким насправді виявився Максон? Він справді був правильним, але зовсім не у тому негативному сенсі, який я вкладала у це поняття. Він, без сумніву, був принцом, і в той же час таким... таким... — Нормальним».

Марлі вже не дивилася на мене. Вона занурилася у свої мрії, коли ми йшли коридором. Я сподівалася, що той образ Максона, який вона собі намалює, буде близьким до реальності. І що вона буде тією дівчиною, яка йому потрібна. Я помахала їй на прощання і пішла до своєї кімнати.

Думки про Марлі та Максона зовсім вивітрилися з моєї голови, щойно я переступила поріг своєї кімнати. Ен та Мері метушилися навколо Люсі, яка, знервована, сиділа у кріслі. Сльози струменіли по її червоному, набряклому обличчю, вона тремтіла.

«Ну ж-бо, Люсі, все добре», — шепотіла Ен, пестячи її сплутане волосся.

«Все скінчилося. Ніхто не постраждав. Тобі нічого не загрожує, люба», — заспокоювала подругу Мері, тримаючи її за руку.

Від несподіванки я заніміла. Випадково я стала свідком таємної боротьби Люсі, не призначеної для моїх очей. Я повернулася, щоб піти, але Люсі помітила мене перш ніж я встигла зникнути.

«В-в-вибачте, леді, леді, леді...» — запинаючись повторювала вона.

Дві інші покоївки з тривогою поглянули на мене.

«Заспокойся. Ти не постраждала?» — запитала я, причинивши двері, щоб ніхто не побачив цієї сцени.

Люсі знову спробувала заговорити, але язик її не слухався. Спазматичне ридання струшувало її тендітне тіло.

«Вона отямиться, міс,— втрутилася Ен. — На це може піти декілька годин, але зазвичай вона заспокоюється після того як все закінчується. Якщо їй не стане краще, ми відведемо її до лікаря. — Вона стишила голос. — Тільки Люсі цього не хоче. Якщо вони вирішать, що вона не здатна прислужувати вам, її переведуть у пралі чи куховарки. А їй подобається бути покоївкою».

Я не дуже розуміла, чому Ен розмовляє пошепки. Ми всі стояли навколо Люсі, і вона прекрасно нас чула, незважаючи на свій стан.

«Б-б-будь ласка, міс. Я не... Я не... Я...» — намагалася вимовити вона.

«Тихіше. Ніхто тебе нікуди не відсилає, — сказала я. Потім я поглянула на Ен та Мері. — Допоможіть мені покласти її у ліжко».

На перший погляд, ми могли б дуже легко впоратися утрьох з цим завданням, але Люсі так билася, що втримати її виявилося доволі складно. Пішло багато сил на те, перш ніж вдалося її влаштувати. Після того як дівчину загорнули у ковдру, справа зрушилася з місця. Тепло та спокій дали кращий результат, аніж всі наші умовляння. З часом тремтіння, яке струшувало Люсі, послабшало, і її відчужений погляд завмер.

Мері присіла на край ліжка і почала стиха щось наспівувати, нагадавши мені, як я сама заколисувала маленьку Мей, коли вона хворіла. Я відвела Ен подалі від Люсі, щоб вона не могла нас почути.

«Що трапилося? Хтось увірвався усередину?» — запитала я.

Дивно, що нам не повідомили про це.

«Ні-ні, — запевнила мене Ен. — Люсі завжди робиться такою, коли атакують повстанці. Вона починає нервуватися, заледве хтось заговорить про них. Вона...»

Ен втупила погляд у носки своїх начищених до блиску черевичок, намагаючись вирішити, чи варто мені про щось розповідати. Мені не хотілося втручатися у життя Люсі, але необхідно було зрозуміти, що саме відбувається. Ен глибоко зітхнула і почала розповідати.

«Дехто з нас тут народився. Мері народилася у палаці, її батьки досі прислуговують тут. Я сирота, мене взяли, тому що у палаці потрібні були робочі руки. — Вона розправила сукню, ніби намагаючись позбутися цієї частини свого минулого, яка, схоже, досі не давала їй спокою. — Люсі у палац продали».

«Продали? Хіба таке можливе? У нашій країні немає рабів».

«Офіційно — ні. Але це не означає, що так не трапляється. Матері Люсі потрібні були гроші на операцію. Вони пішли служницями до однієї родини, Трійок. Її мати так і не одужала, вони не змогли віддати всі борги, тож Люсі із батьком продовжували жити з цією родиною. Як я зрозуміла, поводилися з ними не краще, ніж зі свійськими тваринами. Потім Люсі сподобалася сину хазяйки. Я знаю, що іноді касти не мають значення, але між Трійкою та Шісткою занадто велика відстань. Коли про все дізналася його мати, вона продала Люсі та її батька до палацу. Я пам’ятаю, як вона тут з’явилася. Вона тільки те й робила, що плакала. Мабуть, вони дуже кохали один одного».

Я подивилася на Люсі. У моєму випадку принаймні я сама все вирішила. Коли її позбавляли коханої людини, вибору в неї не було.

«Батько Люсі працює на стайні. Він не дуже моторний, не дуже сильний, але абсолютно відданий працівник. А Люсі — покоївка. Я знаю, вам це може видатися дурницею, але у палаці це почесна посада. Ми — обличчя палацу. Це означає, що ми визнані досить підготовленими, досить кмітливими та привабливими, щоб з’явитися перед будь-якою особою, яка потребує нашої допомоги. Ми серйозно ставимося до роботи, та не просто так. Тих, хто не може впоратися, відправляють на кухню, де треба працювати дуже тяжко і носити непривабливий одяг. Або наказують рубати дрова, прибирати територію. Отже, покоївка — не остання посада у палаці».

Я почувалася дуже безглуздо. Їх я уявляла просто Шістками. Але навіть в межах цієї касти теж була власна ієрархія, система статусів, якої я не розуміла.

«Два роки тому палац атакували вночі. Повстанці десь добули уніформу охоронців, чим усіх спантеличили. Почалася страшенна плутанина, ніхто не розумів, де свої, а де чужі, і бунтівникам вдалося вдертися до палацу... Це було жахливо».

Я здригнулася від однієї лише думки про це. Темрява, загальний хаос, нескінченні коридори палацу...

Якщо аналізувати події сьогоднішнього ранку, це була справа рук вихідців з півдня.

«Один з повстанців схопив Люсі. — Ен на мить опустила очі і продовжила ледь чутно: — На мою думку, серед них дуже мало жінок... Зрештою, ви самі розумієте».

«Ох!»

«Я сама цього не бачила, але Люсі розповіла мені, що він був весь брудний і постійно облизував її обличчя».

Ен пересмикнуло. Це було просто огидно. Не дивно, що у людини, й без того вже травмованої, під час атаки стався нервовий зрив.

«Він кудись потягнув її, вона почала несамовито кричати. Галас був всюди такий, що її навряд чи хтось міг почути. На щастя, з-за рогу вискочив інший охоронець, справжній. Він прицілився та всадив повстанцю кулю в лоба. Той одразу ж повалився та придавив собою Люсі. Вона вся була залита його кров’ю».

Сповнена жаху, я прикрила долонею рота. Я не могла собі уявити, як тендітна, маленька Люсі могла пережити весь цей страх. Нічого дивного, що вона так реагувала.

«Їй надали медичну допомогу, але її душевними травмами ніхто не переймався. Відтоді вона трохи знервована, але щосили намагається приборкати свої емоції. І робить це не тільки заради себе, а й заради свого батька. Він так пишається, що його донька пробилася до покоївок. Вона не хоче його засмучувати. Ми намагаємося підбадьорювати її, але кожного разу, коли відбувається атака, вона вважає, що цього разу вже точно все скінчиться погано. Хто-небудь спіймає її, зробить їй зле, вб’є її.

Вона дуже старається, міс, але я не знаю, наскільки її вистачить».

Я кивнула, дивлячись на Люсі, яка лежала у ліжку. Вона заснула, хоча до вечора ще було далеко.

Решту дня я читала. Ен та Мері почали прибирати у кімнаті, де й так все було бездоганно. Жодна з нас не промовила ані слова, доки Люсі не прокинулася.

Я заприсяглася собі: якщо я зможу, я ніколи не дозволю Люсі ще раз пройти через це.