Відбір

Глава 23

Зранку я прокинулася із відчуттям провини, навіть страху. Якщо я не відповіла на умовний знак Максона, це ще не означало, що він у будь-який момент не прийде до моєї кімнати. Нас із легкістю могли побачити. Якби у когось виникла хоча б підозра на те, чим я займалася...

Це державна зрада. А із зрадниками у палаці поводяться тільки одним способом.

Але десь у глибині душі мені було байдуже. Ще повністю не прокинувшись, я знову пережила кожну мить в обіймах Аспена, кожен дотик та поцілунок. Мені цього так не вистачало!

Шкода, ми не встигли поговорити. Цікаво, що думає Аспен? Врешті, після минулої ночі я почала про це здогадуватися. Мені не вірилося, що він все ще бажає мене, особливо після того, як довго я намагалася відмовитися від нього.

Оскільки була субота, я мала бути присутньою у Жіночій залі, але зрозуміла, що просто не винесу цього. Коли прийшли покоївки, я повідомила, що у мене сильний головний біль і я хочу залишитися у ліжку.

Вони оточили мене такою турботою, принесли сніданок і так тихо прибирали кімнату, що мені стало майже соромно за свою брехню. У будь-якому випадку вибору я не мала. Я не здатна зараз з’явитися перед королевою та дівчатами, а можливо, і перед Максоном, коли всі мої думки були поряд із Аспеном.

Я заплющила очі, але не спала, а намагалася розібратися у своїх почуттях. Однак не встигла я зануритися у них, як у двері постукали. Відірвавши голову від подушки, я спіймала погляд Ен, яка чекала на мої розпорядження. Я швидко сіла у ліжку та кивнула.

Тільки б це був не Максон, промайнула думка. У мене було таке відчуття, ніби він про все здогадається, лише поглянувши на мене.

Однак побачити на порозі Аспена я була зовсім не готова. Я підвелася вище, сподіваючись, що покоївки нічого не помітили.

«Перепрошую, міс, — звернувся він до Ен. — Я офіцер Леджер. Мені необхідно поспілкуватися з леді Америкою щодо деяких заходів безпеки».

«Звісно», — із зворушливою посмішкою відповіла вона і жестом запросила Аспена увійти.

Краєчком ока я побачила, як у кутку Мері підштовхнула ліктем Люсі, і та хихикнула.

Почувши сміх, Аспен повернувся й підняв кашкет: «Пані».

Люсі втягнула голову у плечі, а щоки Мері запалали яскравіше, ніж моє волосся, але ні та, ні інша нічого не відповіли. Ен, яку Аспен, судячи зі всього, теж не залишив байдужою, принаймні знайшла в собі сили вимовити: «Нам вийти, міс?»

Я замислилася. Видавати себе мені не хотілося, але обговорити все без зайвих вух теж було б непогано.

«На хвилинку. Гадаю, офіцер Леджер не затримає мене надовго», — знайшла я вихід зі становища. Вони вислизнули з кімнати.

Як тільки двері за ними зачинилися, Аспен кинувся в атаку: «Боюся, ти помиляєшся. Я сподіваюся затримати тебе дуже надовго», — підморгнув він.

Я похитала головою: «Мені все ще не віриться, що ти тут».

Не гаючи часу, Аспен зняв кашкет й присів на край ліжка, ледь торкаючись мене пальцями.

«Ніколи не думав, що буду дякувати богові за призов, але якщо через це в мене з’явився шанс вибачитися перед тобою, я буду до кінця життя за нього вдячний».

Я мовчала, не здатна повірити його словам.

Аспен зазирнув мені в очі: «Мер, пробач мені, будь ласка. Це було дуже безглуздо. Я пошкодував про свої слова тієї ж секунди, щойно переступив через поріг. Але впертість не дозволила зізнатися у цьому, а потім тебе обрали... Я не знав, що й робити, — він на мить замовк. Здалося, що в його очах заблищали сльози. Невже Аспен оплакував мене так само, як і я? — Я досі дуже кохаю тебе».

Я закусила губу, щоб не розплакатися самій. Мені необхідно зрозуміти одну річ, перш ніж дозволити собі думати про це.

«А як щодо Брени?»

Вираз його обличчя змінився: «Що?»

Я знервовано зітхнула.

«Я бачила вас удвох на площі, коли їхала звідти. Між вами все скінчено?»

Аспен звів брови, про щось швидко міркуючи, а потім розсміявся. Він прикрив рота долонею й упав на ліжко, а потім випростався та запитав:

«Так ось про що ти думаєш? О, Мер. Вона стала падати. Брена спіткнулася, а я її підхопив».

«Спіткнулася?»

«Авжеж. На площі не було вільного дюйма, люди стояли майже один в одного на голові. Вона налетіла на мене й пожартувала щодо власної незграбності. Ти ж знаєш Брену, вона здатна розтягнутися на рівному місці».

Я одразу пригадала, як вона впала просто посеред вулиці. Чому мені досі не спадало це на думку?

«Як тільки я звільнився, одразу ж кинувся до сцени».

Я пригадала, як Аспен відчайдушно намагався протиснутися до мене. Так він не прикидався? Я посміхнулася: «І що ж ти збирався робити?»

Аспен знизав плечима:

«Так далеко я не заходив у своїх думках. Я благав би тебе залишитися. Я був готовий виглядати ідіотом, аби ти не сіла до тієї машини. Але ти мала такий розлючений вигляд... І тепер я розумію чому. Врешті, я не зміг цього зробити. І потім, я подумав, раптом тут ти станеш щасливою».

Він обвів очима кімнату, повну чудових речей, які тимчасово вважалися моїми. Я розуміла, звідки могли з’явитися такі думки.

«Потім, — продовжував він, — я подумав, що зможу знову завоювати тебе після твого повернення. — У його голосі раптом з’явилися тривожні нотки. — Я ж був переконаний, що ти спробуєш якомога швидше вийти зі змагання. Але ти не повернулася».

Аспен замовк і подивився на мене, але, на щастя, не запитав про наші стосунки із Максоном. Дещо він побачив сам, але йому не було відомо ні про те, що ми цілувалися, ні про наші таємні знаки, а пояснювати все це зараз не хотілося.

«Потім оголосили призов, і я вирішив, що писати тобі було б нечесно. Я міг загинути. Не хотілося намагатися примушувати тебе знову покохати мене, щоб потім...»

«Знову покохати тебе? — перепитала я здивовано. — Аспене, я ніколи не переставала кохати тебе».

Швидко, але обережно Аспен схилився наді мною і поцілував. Він провів долонею по моїй щоці, притискаючи мене до себе, і раптово кожна мить останніх двох років ожила у моїй пам’яті. Я була такою щасливою від того, що жодна з них не зникла.

«Пробач мені, — пробурмотів він між поцілунками. — Пробач мені, будь ласка, Мер».

Аспен трохи відсторонився, щоб поглянути на мене. На його красивому обличчі грала легка усмішка, а в очах можна було прочитати те саме запитання, яке я ставила собі: що нам тепер робити?

І тут двері відчинилися, на порозі з’явилися покоївки. В мене всередині все впало.

«Як добре, що ви повернулися! — вигукнув Аспен, звертаючись до дівчат, і, прибравши долоню з моєї щоки, приклав її собі до лоба. — Мені здається, що у вас температура, міс».

«Що трапилося? — схвильовано запитала Ен, кидаючись до мого ліжка.

Аспен підвівся:

„Вона сказала, що їй зле. Щось із головою“.

„Вам стало гірше, міс? — запитала Мері. — Ви така бліда“.

Ще б пак я не була блідою! Без сумніву, весь рум’янець зник з обличчя, коли вони побачили нас удвох. Але Аспен не розгубився й виправив ситуацію.

„Зараз принесу ліки“, — промовила Люсі, кидаючись до ванної кімнати.

„Перепрошую, міс, — вимовив Аспен, заледве покоївки стали до роботи. — Не буду вас більше стомлювати. Я повернуся, коли вам покращає“.

Перед! мною було те саме обличчя, яке я тисячу разів цілувала у нашій хатинці на дереві. Світ навколо нас абсолютно новий, але зв’язок залишився таким, як і раніше.

„Дякую вам, офіцере“, — слабким голосом відповіла я.

Він схилив голову і вийшов.

Незабаром покоївки вже бігали навколо мене, намагаючись вилікувати.

Голова не боліла, але серце боліло нестерпно. Сум за Аспеновими обіймами був таким знайомим, ніби нікуди й не зникав.

Посеред ночі я прокинулася від того, що Ен щосили торсала мене за плече.

„Що таке?“

„Прошу, міс, прокидайтеся!“ — в її голосі звучав переляк.

„Що трапилося? Ти поранена?“

„Нам потрібно йти до підвалу. Палац атакували повстанці“.

Не в змозі отямитися після сну я не була впевнена, що правильно її зрозуміла. Однак помітила за її спиною Люсі, яка відчайдушно плакала.

„Вони у палаці? — із жахом запитала я. Повний жаху плач Люсі лише підтвердив моє занепокоєння. — Що мені потрібно робити?“

Різкий вибух адреналіну змусив мене прокинутися остаточно та вискочити з ліжка. Мері вже натягувала на мої ноги взуття, а Ен накинула на мене халат. „Північ чи південь? — крутилося у мене весь час в голові. — Північ чи південь?“

„Прохід у кутку. Він виведе вас прямісінько до сховища у підвалі. Там є охорона. Королівська родина вже там має бути, і більшість дівчат також. Скоріше, міс!“

Ен потягла мене до коридору й натиснула на приховану секцію у стіні. Вона повернулася, відкривши таємний хід, ніби у якомусь детективному романі. Сходи спускалися вниз. Доки я стояла перед ними, зі своєї кімнати вискочила Тайні й побігла повз мене до сходів».

«Годі, спускаємося, — промовила я. Ен та Мері здивовано подивилися на мене. Люсі так трясло, що вона ледь трималася на ногах. — Давайте спускатися», — повторила я.

«Ні, міс. Слуги ховаються в іншому місці. Покваптеся, доки вони не дійшли сюди. Будь ласка!»

Я розуміла, якщо вони опиняться у руках повстанців, то у кращому випадку будуть поранені, а в гіршому — загинуть. Не можна було цього допустити. Припустимо, з мого погляду, було трохи самонадіяно вважати, що коли Максон щосили намагався робити все правильно, як увесь цей час, то я дуже сподівалася, що доля покоївок буде не байдужа і йому. Навіть в умовах війни. Можливо, я занадто розраховувала на його милосердя, але залишати покоївок тут я не збиралася. Переляк підганяв мене. Я схопила Ен за руку і штовхнула досередини. Вона похитнулася і не встигла завадити мені увіпхнути туди ж Мері й Люсі.

«Покваптеся», — наказала я їм.

Вони почали спускатися сходами, але Ен весь час протестувала.

«Нас все одно не пустять, міс! Ця схованка лише для членів королівської родини... Нас просто відправлять назад!»

Я її не слухала. Якою б не була схованка для слуг, вона ані за яких обставин не могла бути надійнішою від тієї, де ховалася королівська родина.

Через кожні декілька кроків уздовж сходів були розташовані світильники, але, поспішаючи, я все одно ледве не впала. Тривога не давала мені отямитися. Як далеко вдавалося повстанцям проникати у палац раніше? Чи було їм щось відомо про таємні переходи у сховищі? Люсі виявилася майже паралізована від переляку, я була змушена тягнути її за собою.

Я не знаю, скільки ми спускалися, але врешті-решт вузький прохід вивів нас до штучної печери. До неї вели ще одні сходи, якими користувалися інші учасниці. Ми дісталися сховища.

«Дякую, що привели сюди цю дівчину. Можете йти», — промовив охоронець до моїх покоївок.

«Ні! Вони зі мною і нікуди не підуть», — суворо відповіла я.

«Міс, у них є свої сховища», — заперечив він.

«Чудово. Якщо їм не можна сюди, то і мені нема чого тут робити. Переконана, принц Максон зрадіє, дізнавшись, що моя відсутність спричинена вами. Ходімо, дівчата».

Я потягнула Мері та Люсі за руки. Схвильована Ен застигла на місці.

«Стійте! Стійте! Гаразд, проходьте усередину. Але якщо хтось виявиться невдоволений, це буде на вашій відповідальності».

«Нема проблем».

Я повернула покоївок і з високо піднятою головою увійшла до сховища.

Там вирувало життя. Дехто з дівчат, плачучи, притискалися одна до одної, інші — молилися. Королівська родина сиділа в оточенні охорони. Поряд із ними Максон тримав за руку Елейн. Вона мала геть переляканий вигляд, але дотик Максона вочевидь її підбадьорював. Я поглянула на королівську родину, яка сиділа так близько до дверей, що нагадувала мені капітана, який гине разом із тонучим кораблем. Вони зроблять усе, щоб утримати палац, але якщо він піде на дно, вони потонуть першими.

Монарша родина бачила, як я увійшла, моїх покоївок також помітили. Я зазначила занепокоєння на їхніх обличчях, ледь кивнула, але продовжувала йти із високо піднятою головою, розраховуючи на те, що я буду триматися впевнено, і тоді ніхто не ставитиме зайвих запитань.

Я помилялася.

До мене підійшла Сильвія. Вона мала надзвичайно холодний вигляд. Певно що вже встигла до всього звикнути.

«Дуже добре. Потрібна допомога. Дівчата, цієї ж миті йдіть до цистерн з водою у протилежний куток і починайте розносити напої королівській родині та леді. Покваптеся!» — наказала вона.

«Ні. — Я озирнулася до Ен та віддала свій перший у житті наказ: — Ен, будь ласка, принеси королю, королеві та принцові напої, а потім повертайся до мене. — Я поглянула на Сильвію. — Решта дівчат можуть попіклуватися про себе самі. Вони вирішили кинути своїх покоївок напризволяще, ось тепер нехай ходять по воду самі. А мої служниці будуть сидіти біля мене. Ходімо, дівчата».

Я знала, що з такої відстані король та королева не можуть мене почути. Крім того, прагнучи зробити свій голос величним, я занадто його підвищила. Нехай вони вважатимуть мене нечемною — зараз це не важливо. Люсі була налякана сильніше, ніж більшість тих, хто переховувався у цій кімнаті. Вона дрижала всім тілом, і я не збиралася дозволити їй у такому стані прислуговувати тим, хто навіть частково не дотягував до її моральних якостей.

Мабуть, за всі роки я аж занадто звикла до ролі старшої сестри, але зараз мені просто необхідно було забезпечити цим дівчатам захист.

Ми знайшли вільне місце у дальньому кутку кімнати. Ті, у чиї обов’язки входило підтримувати сховище у постійній готовності, мабуть, не врахували кількості осіб, які брали участь у Відборі, — стільців на всіх не вистачало. Але я встигла оцінити запаси їжі та води: їх було достатньо, щоб протриматися досить довго, якщо у тому буде потреба.

Всі присутні виглядали кумедно. Дивлячись на зім’яте вбрання урядовців, ставало зрозуміло, що деякі з них працювали допізна. Сам Максон теж був повністю одягнений. Учасниці майже всі були у нічних сорочках, розрахованих на теплі кімнати. Поспішаючи, не всі встигли взяти із собою халати. Мені навіть у халаті було прохолодно.

Дехто з дівчат збилися купкою біля дверей. Якщо повстанці увірвуться до сховища, вони загинуть першими. Зате, якщо вони не загинуть, скільки часу вони проведуть просто перед Максоновими очима! Хтось розмістився ближче до того місця, де сиділи ми. Більшість перебувала майже у такому ж стані, що і Люсі. Вони дрижали, плакали, переляк паралізував їх.

Я обійняла Люсі за плечі, а Мері підхопила її з іншого боку. Нічого оптимістичного ми не могли сказати одна одній, тому сиділи мовчки, прислухаючись до галасу. Шум голосів нагадав про найперший день у палаці, коли перукарі та візажисти займалися нашим зовнішнім виглядом. Я заплющила очі і спробувала уявити, що саме це й відбувається навколо мене, щоб трохи заспокоїтися.

«З вами все гаразд?»

Переді мною стояв Аспен, неймовірно красивий у військовій формі. Тон у нього був офіційний, і вся ситуація, схоже, залишила його байдужим. Я зітхнула:

«Так. Дякую».

Ми трохи помовчали, спостерігаючи, як всі, хто зібрався тут, влаштовуються у сховищі. Знесилена Мері вже заснула, важко навалившись на плече Люсі. Та припинила плакати й дивилася на Аспена із мовчазним захопленням.

«З вашого боку було великодушно взяти із собою покоївок. Не так багато людей, які, опинившись на вашому місці, були б такими ж добрими до людей, що стоять на нижчих щаблях соціальних сходів», — промовив він.

«Касти ніколи не мали для мене великого значення», — стиха відповіла я.

Він ледь помітно посміхнувся до мене.

Люсі відкрила рота, ніби збиралася про щось запитати в Аспена, але не встигла. Якийсь гвардієць у дальньому кінці кімнати наказав усім замовкнути.

Аспен відійшов, і я зітхнула з полегшенням. Я боялася, аби хтось цього не помітив.

«Це ж той охоронець, який приходив до вас, так?» — запитала Люсі.

«Так, це він».

«Я бачила його на чатах біля вашої кімнати. Він дуже доброзичливий», — зауважила вона.

Без сумніву, Аспен спілкувався з моїми покоївками так само привітно, як і зі мною. Адже вони були Шістками.

«До чого ж він красивий», — додала вона.

Я посміхнулася. Що їй відповісти? Той же охоронець попросив нас помовчати. Після того як усі розмови припинилися, над сховищем нависла зловісна тиша.

Це німе мовчання було гіршим, аніж будь-який галас. Не маючи якоїсь конкретної інформації про те, що відбувається, я малювала у своєму уявленні картини одну гіршу від іншої: розгромлені кімнати, море загиблих, нищівну армію за декілька кроків від входу до сховища. Я спіймала себе на тому, що чіпляюся за найближчих сусідок, ніби ми могли захистити одна одну від того, що нас очікувало.

Єдиним, хто не сидів на місці, був Максон. Він підходив почергово до кожної з дівчат, аби переконатися, що та тримається. Коли він наблизився до нас, лише ми з Люсі не спали. Час од часу ми з нею німо, практично самими губами, перемовлялися. Максон посміхнувся, побачивши купу людей, яка на мене навалилася. У його посмішці читалася неабияка радість від того, що зі мною все гаразд. І ця посмішка раптом змусила мене відчути себе винною. У що ж я вляпалася?

«З тобою все гаразд?» — запитав він.

Я кивнула. Він поглянув на Люсі, нахиляючись до неї через мене. Я потягла носом. Від Максона не пахло нічим, що можна було б закоркувати у пляшці. Ні корицею, ні ваніллю, ні, блискавкою пронеслося у мене в голові, домашнім милом. Він мав свій власний запах.

«А з тобою? — звернувся він до Люсі. Та теж кивнула. — Що, не гадала тут опинитися?» — Він посміхнувся їй, перевівши всю ситуацію на жарт.

«Ні, Ваша Світлосте. Хоча від неї варто було б на це очікувати». — Люсі кивнула у мій бік.

Максон озирнувся до мене, і його обличчя опинилося неймовірно близько до мого. Мені стало ніяково. Занадто багато людей могли це помітити, і Аспен також. Але мить швидко промайнула, і він знову повернувся до Люсі.

«Я тебе розумію». — Принц знову посміхнувся. Здавалося, він хотів ще щось додати, але потім передумав і випростався.

Я схопила його за лікоть:

«Південь чи північ?»

«Пам’ятаєш фотосесію?» — одними лише губами промовив він.

Я кивнула. Повстанці тоді просувалися на північний захід, підпалюючи поля та вбиваючи людей на своєму шляху. «Перехопіть їх», — казав він. Ці вбивці повільно насувалися на нас, а ми не могли їх зупинити. Від них не було спасіння. Південь.

«Не кажи нікому».

Він попрямував до Фіони, яка тихо плакала, обіймаючи себе руками за плечі.

Я спробувала заспокоїти дихання, намагаючись у разі чого придумати способи втечі, але у глибині душі я розуміла, що обдурюю сама себе. Якщо повстанці увірвуться до сховища, нам кінець. Не лишалося нічого, тільки чекати.

Час спливав дуже повільно. Я гадки не мала, скільки минуло часу, але хто був заснув — вже прокинувся. А хто протягом цього часу тримався, навпаки — засинав.

Врешті хтось з охоронців пішов нагору у розвідку. І знову потяглися нескінченні години, доки він не повернувся.

«Пані та панове, — оголосив гвардієць, — напад придушено. Просимо всіх повернутися до своїх кімнат. Палац вельми постраждав, чимало охоронців поранено. Рекомендуємо вам не з’являтися у головних залах та коридорах, доки їх не доведуть до ладу. Учасниці Відбору повинні залишатися у своїх кімнатах до особливого розпорядження. Я поспілкувався з кухарями. Всім подадуть обід протягом години. Весь медичний персонал прошу йти за мною до медвідділу».

Люди підводилися і потроху розходилися, наче нічого не відбулося. У декого навіть печать нудьги лежала на обличчі. Так ніби, окрім Люсі та ще кількох вразливих осіб, решта поставилася до нападу як до сумної неприємності, на яку можна було очікувати.

У моїй кімнаті все перевернули догори ногами. Матрац скинули з ліжка, сукні повитягали з шафи, на підлозі лежали розірвані фотографії моїх рідних. Я озирнулася у пошуках склянки. Вона була ціла, непомічена бандитами у кутку під ліжком. Я намагалася не плакати, але сльози з’являлися самі по собі. І справа не лише в тому, що було страшно, хоч так і було насправді. Мені неприємно думати про те, що чужі руки торкалися моїх речей, що вони зіпсували їх.

Всі страшенно стомилися, тому пішло чимало часу на прибирання. Але врешті нам вдалося з цим покінчити. Ен знайшла навіть якусь клейку стрічку, щоб я змогла склеїти фотографії. Потому я одразу ж відіслала дівчат спати. Ен спробувала заперечити, але я не стала її слухати. Тепер, навчившись командувати, я вже не боялася користуватися цією навичкою.

Залишившись на самоті, я розридалася. Це були наслідки стресу, який я щойно пережила.

Діставши подаровані Максоном джинси та єдину блузку, яку я взяла з дому, я натягла їх на себе. Вони надавали певного відчуття нормальності. На голові після всіх пережитих подій було незрозуміло що, тому я просто зібрала волосся у вузол на потилиці.

Потім я розклала частинки фотографій на ліжку, аби зрозуміти що з чим поєднати. Це було те саме, що спробувати сортувати дитячі пазли, перемішані в одній коробці. Я встигла скласти докупи лише одну світлину, коли у двері постукали.

«Максон, — подумала я. — Будь ласка, нехай це буде Максон».

Із надією я відчинила двері.

«Привіт, люба!»

На порозі стояла Сильвія. Її вираз обличчя я сформулювала як співчутливий. Вона прослизнула повз мене до кімнати, потім озирнулася й подивилася на моє вбрання.

«О, тільки не кажи, що ти їдеш звідси, — почала благати вона. — Чесно, це була дрібниця», — вона зневажливо махнула рукою.

Я б не наважилася називати все, що відбулося, дрібницею. Невже вона помітила, що я плакала?

«Ні, я нікуди не їду, — відповіла я, заправляючи неслухняне пасмо волосся. — А що, хтось зібрався додому?»

«Так, поки що троє, — зітхнула Сильвія. — А Максон, добра душа, звелів відпустити всіх, хто захоче поїхати. Вони зараз збираються. Але на твоєму місці я б двічі подумала, перш ніж тікати від такої маячні». — Сильвія пройшлася кімнатою, оглядаючи все навколо.

Маячня?! Що коїться з цією жінкою?

«Нічого не зникло?» — запитала вона не надто зацікавлено.

«Ні, мем. Перевернули все догори ногами, але, наскільки я можу сказати, нічого не вкрадено».

«Чудово. — Вона простягнула мені малесенький переносний телефон. — Найнадійніша лінія у палаці. Зателефонуй рідним і скажи, що з тобою все гаразд. Тільки швидко. Мені ще багатьох треба обійти».

Я здивовано подивилася на крихітну річ. Ніколи раніше мені не доводилося тримати у руках справжній переносний телефон. Я бачила такі у Двійок і Трійок, але ніколи не думала, що мені доведеться користуватися таким. Від захоплення аж затремтіли мої руки. Я почую голоси моїх рідних!

Я швидко набрала номер. Після всього, що я пережила, я могла по-справжньому посміхатися! Мати підняла трубку після третього гудка.

«Слухаю!»

«Мамо!»

«Америко! Це ти? З тобою все гаразд? Нам зателефонував хтось з охорони палацу, попередив, що, можливо, з тобою декілька днів не буде зв’язку, а потім ми дізналися що ті чортові повстанці увірвалися до палацу. Ми так за тебе боялися!» — Вона розплакалася.

«Мамо, не хвилюйся. Я у безпеці».

Я поглянула на Сильвію. В очах її була нудьга.

«Зачекай-но секунду».

У трубці щось забуркотіло.

«Америко!» — почула я захриплий від плачу голос Мей. Я могла лише уявити, що вони пережили за цей день.

«Мей! О, Мей! Я так скучила за тобою!»

Я знову відчула, як почали набігати сльози.

«Я боялася, що тебе вже немає серед живих! Америко, я люблю тебе! Обіцяй мені, що не загинеш!» — проридала вона у трубку.

«Присягаюся». — Я проти волі посміхнулася такій обіцянці.

«Ти приїдеш додому? Тебе відпустять? Я не хочу, щоб ти там залишалася!» — голос у Мей був майже благаючим.

«Приїхати додому?» — перепитала я.

Мене роздирали суперечливі емоції. Я сумувала за рідними і втомилася боятися повстанців. Я все більше й більше заплутувалася у своїх почуттях до Аспена та Максона і зовсім перестала розуміти як бути далі. Поїхати додому було б найпростішим рішенням. Але ж, але ж...

«Ні, Мей, я не можу повернутися. Я повинна залишитися тут».

«Чому?» — простогнала Мей.

«Тому що», — просто відповіла я.

«Чому „тому що“?»

«Тому що так потрібно».

Мей на мить замовкла, замислившись.

«Ти закохалася у Максона?»

О-о-о, тепер я почула ту шалену Мей, до котрої звикла. Мені полегшало.

«Е-е... З цього приводу я не можу тобі нічого сказати, але...»

«Америко! Ти закохана у Максона! Здуріти!»

Я почула тихе татове «Що?», а потім за ним мамине «Ура! Ура! Ура!»

«Мей, я не казала, що...»

«Я так і знала!»

Мей нічого не слухала і тільки сміялася. Всі побоювання втратити мене водночас забулися.

«Мей, мені вже час. Телефон потрібен іншим. Я просто хотіла повідомити, що зі мною все гаразд. Я напишу, коли зможу. Обіцяю».

«Гаразд-гаразд. Розповіси мені все про Максона! І надішли мені чогось смачненького! Я люблю тебе!» — протарабанила вона у слухавку.

«Я також вас всіх люблю. Цілую».

Я натиснула на червону кнопку, доки вона не попросила ще чогось. Врешті, не встиг її голос стихнути, як я відчула, що сумую за нею ще більше, ніж до цього.

Сильвія квапилася. Вона забрала телефон й пішла до виходу.

«Розумничка», — промовила вона, затримавшись на порозі, й рушила коридором.

Розумничкою я себе не відчувала. Для початку треба зрозуміти, що робити з Максоном та Аспеном.