Відбір

Глава 5

Наступного тижня я випередила Аспена, з’явившись у нашій хатинці на дереві першою.

Треба було докласти зусиль, щоб підняти всі необхідні речі на дерево у повній тиші, але в мене все вийшло. Я саме закінчувала розкладати тарілки, як почула, що хтось лізе на дерево.

«Гав!»

Аспен здригнувся від несподіванки і розсміявся. Я запалила нову свічку, яку купила спецільно для нас. Він підійшов і поцілував мене, а потім я стала розповідати йому про все, що трапилося протягом тижня.

«Ну як все пройшло? Мати казала, була неймовірна кількість людей».

«Це було справжнє шаленство. Якщо б ти тільки бачив, як дехто вдягся! Ти, мабуть, вже знаєш, що це не зовсім лотерея, як нас запевняють. Від самого початку я мала рацію. У Кароліні дуже багато більш цікавих дівчат, ніж я. Не варто було й розпочинати це».

«Байдуже, дякую тобі, що виконала моє прохання. Для мене це дуже важливо. — Він не відводив від мене погляду і не дивився більше ні на що. Він поглинав мене поглядом, як завжди».

«У всій цій історії є один чудовий момент. Оскільки мати не підозрювала, що я вже пообіцяла тобі взяти участь, вона зробила мені дуже цікаву пропозицію в обмін на заявку. — Я не могла стримати посмішку. Чимало родин вже почали влаштовувати свята на честь своїх доньок, чомусь впевнені, що саме їх оберуть для участі у Відборі. Цього тижня я співала вже на семи таких святах, маючи навіть два виступи за один вечір. Все заради того, щоб заробити побільше. Мати чесно тримала слово. Я і не підозрювала, як це чудово мати власні гроші».

«Цікаву пропозицію? І що ж вона запропонувала?» — зацікавився Аспен.

«Зрозуміло, гроші. Дивись, я влаштувала для тебе бенкет!» — Я відірвалася від нього і почала присувати поближче тарілки. Я багато всього приготувала, саме для того, щоб Аспенові залишилося побільше. А до цього я декілька днів поспіль робила пиріжки. Ми з Мей дуже полюбляємо солодке, і вона була на сьомому небі від щастя від того, що я витрачаю зароблені мною гроші.

«Що це?»

«Їжа. Сама готувала».

Я пишалася собою. Нарешті Аспен буде ситий досхочу! Але він лише подивився на тарілки, і його посмішка згасла.

«Аспене, щось не так?»

«Це неправильно». — Він похитав головою, відвертаючись від їжі.

«Що ти маєш на увазі?»

«Це я повинен піклуватися про тебе. Мені соромно, що ти все це для мене робиш».

«Але ж я завжди тебе годую».

«Тим, що у вас лишається. Ти думаєш, я нічого не бачу? Мені не соромно брати те, що не потрібно вашій родині. Але коли ти спеціально... Це я повинен...»

«Аспене, ти весь час мені щось даєш. Ти піклуєшся про мене. Ти кожного разу приносиш мені...»

«Монетки? Ти вважаєш, зараз варто розмовляти на цю тему? Невже ти не розумієш, як це принизливо? Я люблю слухати, як ти співаєш, але не можу заплатити тобі по-справжньому, як усі».

«Ти взагалі не повинен мені платити! Це подарунок. Я б з радістю віддала тобі все, що маю!» — Я розуміла, що ми не повинні створювати галас. Але мені стало байдуже.

«Америко, я не об’єкт для благодійності. Я чоловік. Я повинен бути годувальником».

Аспен запустив пальці у волосся. Він важко дихав.

Як завжди під час наших суперечок, він намагався обміркувати свою позицію. Тільки цього разу в його погляді було щось інше, незнайоме. Замість зазвичай зосередженого виразу на його обличчі де-не-де з’являлося збентеження. Увесь мій гнів зник. Він виглядав таким розгубленим, що я відчула себе винуватою. Я хотіла попестити його, а не принижувати.

«Я кохаю тебе».

Він похитав головою.

«Я теж кохаю тебе, Америко». — Він не підводив на мене очей. Я взяла шмат хліба, який сама спекла, і поклала йому в руку. Аспен був занадто голодним, щоб не відкусити.

«Я не хотіла тебе образити. Я сподівалася, тебе це звеселить».

«Ні, Мер, мені все подобається. Я не можу повірити, ти зробила все це для мене. Це просто... ти не знаєш, як мене непокоїть те, що я не можу зробити так само для тебе. Ти заслуговуєш на краще», — дякуючи богові, він говорив не припиняючи жувати.

«Викинь ці думки. Коли ми з тобою наодинці, я не П’ятірка, а ти не Шістка. Ми просто Аспен і Америка. І ніхто, окрім тебе, мені не потрібен».

«Але я не можу про це забути. Мене так виховали. З раннього дитинства я тільки й чую, що „Шістки народжені прислуговувати“ та „Шістки повинні бути непомітними“. Все життя мене вчили бути невидимим. — Він стиснув мою долоню. — Мер, якщо ми з тобою будемо разом, ти також будеш змушена стати невидимкою. А я не хочу такого для тебе».

«Аспене, ми вже сто разів це обговорювали. Розумію, що все зміниться, і я готова до цього. Не знаю, як це пояснити. — Я притиснула руку до його серця. — Як тільки ти зрозумієш, що готовий, я одразу відповім тобі згодою».

Було дуже страшно ось так відкривати свою душу, освідчуватися у тому, наскільки глибокими є мої почуття. Те, що я сказала, він знав. Але якщо той факт, що я зроблю себе вразливою, допоможе йому стати хоробрішим, я це витримаю. Аспен подивився мені в очі. Якщо він намагався знайти там сумнів, то лише марнував час.

«Ні».

«Що?»

«Ні», — це пролунало як ляпас.

«Аспене?»

«Не розумію, як я міг сподіватися на те, що з цього щось вийде», — він знову запустив пальці у волосся, ніби намагався позбутися неправильних думок.

«Але ти щойно сказав, що кохаєш мене!»

«Це так, Мер. В тому-то й справа. Я не хочу, щоб ти жила так, як і я. Мені нестерпно навіть подумати, що ти будеш голодувати, мерзнути або жити в остраху. Ти не станеш Шісткою. Я не можу допустити цього».

Я відчула, що ось-ось заплачу. Він не це мав на увазі. Він не міг так зробити. Але перш ніж я встигла щось вимовити, він вже позадкував до виходу з хатинки.

«Куди... Куди ти йдеш?»

«Я йду геть. Я йду додому. Вибач, що я так повівся з тобою. Америко, всьому кінець».

«Що?»

«Всьому кінець. Я не прийду сюди більше. Так не може продовжуватися».

Я заплакала.

«Аспене, будь ласка, давай порозмовляємо. Ти просто пригнічений».

«Я пригнічений занадто більше, ніж тобі здається. Але не через тебе. Мер, я так більше не можу. Не можу».

«Аспене, будь ласка...»

Він міцно притиснув мене до себе і поцілував наостанок — по-справжньому поцілував — і зник у темряві. А я не могла навіть покликати його через закони в нашій країні, які змушували нас переховуватися. Я не могла востаннє сказати, як я його кохаю.

Рідні явно помітили, що останніми днями зі мною відбувається щось не те, але, мабуть, вважали, що я нервую через Відбір. Хотілося плакати, але я стримувалася. Мені потрібно дожити до п’ятниці. Я сподівалася, що після того як «Новини Іллеа» оголосять імена учасниць, все стане на свої місця.

Я уявляла, як переможницею оголосять Селію чи Камбер. Мати, звісно, буде розчарована, але не настільки, якби перемогла незнайома дівчина. Тато і Мей зрадіють: наші родини приятелювали. Я знала, що Аспен повинен думати про мене, як і я про нього. І я готова була заприсягтися, що він з’явиться у нашому будинку раніше, ніж закінчиться програма, благаючи мене вийти за нього заміж. Звичайно, це буде занадто поквапливо, оскільки дівчатам ще ніхто нічого не обіцяв, але він може все покласти на загальну атмосферу дня, адже у такий день багато всього можна простити.

У моїй уяві все складалося просто чудово, всі були щасливі.

До початку новин залишалося ще десять хвилин, але всі вже влаштувалися біля телевізора. Вважаю, ми були не одні такі, кому кортіло скоріше дізнатися про результати.

«Я пам’ятаю, як обирали королеву Емберлі! Від самого початку я знала, що вона переможе!» — Мати готувала попкорн, ніби ми збиралися дивитися кіно.

«А ти сама брала участь у лотереї?» — запитав Джерад.

«Ні, сонечко, я була на два роки молодшою, ніж вимагалося. А взагалі мені теж пощастило: я зустріла вашого татка», — вона посміхнулася і підморгнула.

Отакої! Мати, схоже, була у чудовому настрої. Не можу пригадати, коли вона востаннє виявляла такі почуття до батька.

«Її величність Емберлі — найкраща королева у світі. Вона така розумна й красива. Кожного разу, коли я бачу її по телебаченню, хочу стати такою ж», — зітхнула Мей.

«Вона гарна королева», — додала я стиха.

Нарешті настала восьма, на екрані з’явився державний герб і заграв гімн. Я піймала себе на тому, що тремчу. Мені дуже хотілося, щоб все чимскоріше скінчилося.

Спочатку король коротко розповів новини з фронту. Наступні оголошення також були короткими. Схоже, всі перебували у гарному настрої. Мабуть, ними також володіло радісне хвилювання.

Врешті на екрані з’явився головний розпорядник і представив Гаврила. Той пішов прямісінько до королівської родини.

«Доброго вечора, Ваша величносте», — привітав він короля.

«Гавриле, радий тебе бачити», — майже легковажно одізвався той.

«Не можете дочекатися оголошення?»

«Так. Вчора я був присутній під час обрання деяких кандидатур. Всі дівчата дуже милі».

«Отже, Вам вже відомі імена учасниць?» — вигукнув Гаврил.

«Тільки декілька».

«Можливо, з Вами його Величність не поділився цією інформацією?» — поцікавився Гаврил у Максона.

«Ні. Я побачу учасниць разом з усіма», — відповів принц. Було помітно, що він нервував.

Раптово я відчула, що в мене спітніли долоні.

«Ваша величносте, — Гаврил підійшов до королеви, — що Ви могли б порадити нашим Обраницям?»

Вона невимушено посміхнулася. Я не знаю, який мали вигляд її суперниці по Відбору, але мені складно було уявити, щоб хто-небудь ще міг порівнятися з нею у вмінні гідно триматися і водночас бути такою красивою.

«Насолоджуйтеся своїм останнім днем у ролі звичайної дівчини. Завтра, яким би не був результат змагання, ваше життя зміниться. І ще одна стара, але дійова порада: будьте такими, якими ви є насправді».

«Мудрі слова, моя королево. І на цьому дозвольте розпочати оголошення імен тридцяти п’яти молодих дівчат, яким доведеться брати участь у Відборі. Пані та панове, долучайтеся до мене у привітанні Дочок Іллеа!»

На екрані знову з’явився державний герб. У верхньому правому кутку, у невеличкому квадратику продовжували показувати обличчя Максона, щоб глядачі могли бачити його реакцію на фотографії дівчат. Як і всі, він складатиме про них своє враження.

Гаврил тримав у руках картки, готуючись прочитати імена Обраних, чиї життя, якщо вірити королеві, повинні були от-от змінитися.

«Місс Елейн Стоулз з Ханспорту, Трійка» — на екрані з’явилася фотографія мініатюрної красуні з порцеляновою шкірою. Справжня леді. Максон заяснів.

«Місс Тьюзді Кіпер з Уеверлі, Четвірка» — на екрані — дівчина у ластовинні. Вона була старшою від першої і видавалася дорослішою. Максон щось прошепотів до короля.

«Місс Фіона Кастлі з Паломи, Трійка» — брюнетка з палким поглядом. Мабуть, моя ровесниця, тільки якась більш... досвідчена.

Я повернулася до батьків:

«Справді, вона здається жахливо...»

«Місс Америка Сінгер з Кароліни, П’ятірка».

Я миттю повернулася до телевізора й побачила її. Мою власну фотографію, яку зробили одразу після того як я дізналася, що Аспен заощаджує гроші, щоб одружитися зі мною. Дівчина на фото сяяла, вочевидь, була сповнена надій та виглядала чудово. Закоханою. І, напевно, якийсь ідіот вирішив, що я закохана у принца Максона.

За спиною захоплено заволала мати. Мей підскочила, розсипавши попкорн по всій кімнаті. Джерад був в ейфорії й кинувся танцювати. Тато... Не впевнена, але мені здалося, що він стиха посміхається до своєї книжки.

Вираз обличчя Максона я побачити не встигла.

Задзвонив телефон.

І він не вщухав ще протягом декількох днів.