Відбір

Глава 14

Як я й передбачала, дівчата, які просилися додому, передумали, щойно все владналося. Жодна з нас не знала напевне, хто саме хотів поїхати, але дехто, зокрема Селеста, був сповнений рішучості дізнатися про це. Поки що нас залишалося двадцять семеро.

Якщо вірити королю, атака була настільки дріб’язковою, що навіть не заслуговувала на увагу преси. Однак, оскільки декілька знімальних груп того ранку вирушили до палацу, кадри потрапили у прямий ефір. Вочевидь, короля це не потішило. Це змусило мене замислитися над тим, про яку кількість атак, що траплялися у палаці, ми нічого не чули. Невже життя тут небезпечніше, ніж я собі уявляла?

Сильвія пояснила, що якби ситуація була серйозною, нам би всім дозволили зателефонувати рідним та повідомити, що нам нічого не загрожує. Але ми отримали дозвіл написати листи додому.

Я написала, що зі мною все гаразд, що по телевізору, мабуть, все виглядало страшніше, ніж було насправді, і що король особисто піклувався про нашу безпеку. Я попрохала рідних не турбуватися, додала, що я сумую за ними. І передала листа покоївці.

Наступний день після атаки минув без пригод. Я збиралася спуститися до Жіночої зали та зайнятися рятуванням репутації Максона в очах інших дівчат, але, заставши Люсі у такому тривожному стані, вирішила залишитися у своїй кімнаті.

Я не знала, чим займалися три мої покоївки, коли мене не було, але за моєї присутності ми грали в карти та трохи пліткували.

Таким чином я дізналася, що за кожною десяткою людей, які на очах у палаці, стоїть ще сотня, якщо не більше, інших, нікому не помітних. Про кухарів та праль я не знала, але існували люди, чиєю єдиною роботою було миття вікон. Щоб вилизати усі вікна у палаці, команді мийників потрібен був цілий тиждень, під кінець якого вікна, що їх вимили першими, вже встигали забруднитися, і їх потрібно було чистити знову. Крім того, у палаці були ювеліри, які виготовляли прикраси для королівської родини та подарунки для гостей, і цілі команди швачок та закупників, завдяки яким королівська родина, а тепер вже і ми, одягалися дуже вишукано.

Дізналася я і про інші речі. Про охоронців, яких мої служниці вважали найсимпатичнішими, та про гидотну нову форму, в яку економка змушує служниць вбиратися на свята. Що дехто з мешканців палацу робив ставки, яка з Обраних дівчат переможе, і що я входила у першу десятку. Про те, що малюк однієї з кухарок безнадійно хворий. Коли Ен розповідала про це, на її очах з’явилися сльози. Нещасна дівчина була її близькою подругою, а дитинка була для них із чоловіком довгоочікуваною.

Я слухала базікання служниць, часом беручи участь у розмові, та думала про те, що внизу навряд чи цікавіше, і я рада їхньому товариству. А також веселій та спокійній атмосфері у кімнаті.

День минув так приємно, що наступного я теж вирішила не виходити з кімнати. Ми відчинили двері у коридор та на балкон таким чином, щоб теплий вітерець пробирався досередини та обдував нас. Люсі він насправді підбадьорював, але я запитала себе, наскільки часто їй доводилося перебувати на свіжому повітрі.

Ен щось промовила про те, що мені пасує сидіти з ними, грати у карти, відчинивши всі двері, але майже одразу змінила тему. Вона швидко зрозуміла, що не варто намагатися робити з мене леді, якою, судячи з усього, мене очікували побачити.

Партія в карти була у самому розпалі, коли я випадково помітила у дверях чийсь силует. На порозі стояв Максон, а вигляд він мав по-справжньому здивований. Коли наші погляди зустрілися, в його очах можна було чітко прочитати запитання: чим я тут займаюся? Я посміхнулася, підвелася і підійшла до нього.

«О господи!» — пробурмотіла Ен, коли усвідомила, що у дверях стоїть принц.

Вона швидко кинула карти у кошик для шиття та схопилася.

«Леді», — промовив Максон.

«Ваша світлосте, — Ен зробила кніксен. — Така честь для нас, сер».

«І для мене також», — з усмішкою відповів він.

Дівчата перезирнулися вочевидь потішені. Якийсь час всі мовчали, не дуже розуміючи, що робити.

«Ми саме збиралися йти», — раптом вигукнула Мері.

«Так, так, — додала Люсі, — ми саме збиралися... е-е..», — вона подивилася на Ен, шукаючи в неї підтримки.

«Ми планували закінчити сукню, яку леді Америка одягне у п’ятницю», — закінчила Ен.

«Точно, — погодилася Мері. — Залишилося всього два дні».

Вони обійшли нас широким колом і рушили до виходу. На всіх трьох обличчях сяяли посмішки.

«Не можу відривати вас від роботи», — промовив Максон, проводжаючи служниць поглядом. Їхня поведінка його спантеличила.

Опинившись у коридорі, всі троє зробили такий-сякий кніксен і швиденько побігли геть. Ледь вони повернули за ріг, як з коридору почулося хихикання Люсі, а потім суворе шикання Ен.

«Ну й компанія», — похитав головою Максон, увійшов до кімнати і почав роздивлятися все навколо.

«Вони тримають мене в лещатах», — з посмішкою промовила я.

«Ти їм вочевидь подобаєшся. Так рідко трапляється. — Він припинив роздивлятися мою кімнату та сконцентрувався на мені. — А я по-іншому уявляв твоє мешкання».

Я розвела руками: «Це не зовсім моя кімната. Насправді вона належить тобі, а я лише тимчасово зайняла її».

Максон скривився: «Тобі ж, напевно, сказали, що ти можеш тут все змінити на власний смак. Поставити інше ліжко, перефарбувати стіни».

«Шар фарби на стінах не зробить все це моїм, — знизала я плечима. — Такі дівчата, як я, не мешкають в апартаментах з мармуровою підлогою», — пожартувала я.

Максон посміхнувся: «А як виглядає твоя кімната вдома?»

«Е-е... Слухай-но, а навіщо ти взагалі сюди пройшов?» — ухилилася я від відповіді.

«А! В мене виникла одна ідея».

«Яка?»

«Ну, — почав він, так само ходячи по кімнаті. — Я подумав, якщо так склалося, що в нас із тобою не такі стосунки, як з рештою дівчат, нам, мабуть, потрібен альтернативний спосіб зв’язку. — Він зупинився перед дзеркалом і став вивчати фотографії моїх рідних. — Твоя молодша сестра дуже на тебе схожа», — зауважив він здивовано.

Я підійшла ближче: «Нам увесь час про це говорять. Так що ти сказав про спосіб зв’язку?»

Максон залишив у спокої фотографії та попрямував до піаніно у дальньому кутку кімнати.

«Оскільки ти вирішила допомагати мені як друг, — він багатозначно подивився на мене, — мабуть, нам не варто покладатися на традиційні записки, які ми передаємо покоївками, та офіційні побачення. Я думав про щось більш неофіційне. — Він узяв з поверхні інструмента ноти. — Ти привезла їх з собою?»

«Ні, вони були тут. Все, що мені захочеться зіграти, я граю по пам’яті».

«Це вражає», — Максон повів бровами.

Він рушив до мене, очевидно, не збираючись продовжувати пояснення.

«Чи не міг би ти не втручатися не в свою справу та закінчити думку?»

«Гаразд, — зітхнув Максон. — Я дійшов висновку, що ми могли б використовувати якийсь умовний знак чи щось на кшталт такого, певний сигнал, який ми можемо дати один одному, коли нам треба буде поспілкуватися, але таким чином, щоб ніхто, крім нас, про це не здогадався. Ну, наприклад, як щодо потерти під носом?» — Він туди-сюди провів пальцем над верхньою губою.

«Це виглядає так, ніби в тебе нежить. Не дуже привабливо».

Він поглянув на мене дещо здивовано та кивнув.

«Чудово. Тоді, може, просто провести долонею по волоссю?»

Я одразу ж заперечливо похитала головою: «В моєму волоссі практично завжди чимало шпильок. У зачіску пальці аж ніяк не встромиш. До того ж, якщо раптом ти будеш у короні, ти просто скинеш її з голови».

«Так, це я не врахував. Хм. — Він знову рушив далі кімнатою, продовжуючи свої роздуми вголос, зупинився біля тумбочки біля узголів’я мого ліжка. — А як тобі ідея смикнути себе за вухо?»

Я швидко подумала: «Мені подобається. Це досить просто, щоб ніхто не звернув уваги, але не настільки звичайний жест, щоб сплутати його з іншим. Так, нехай це і буде нашим умовним знаком».

Максон був занурений у якісь роздуми, але повернувся до мене і посміхнувся:

«Дуже добре, що ти погодилася. Коли наступного разу тобі треба буде мене побачити, потягни себе за вухо, і я прийду як тільки зможу. Скоріше за все після вечері», — закінчив він, знизуючи плечима.

Перш ніж я встигла запитати, що ми будемо робити, якщо за вухо потягне він, Максон подивився на мою склянку.

«А це що за штука така?»

Я зітхнула: «Боюся, це неможливо пояснити».

Настала перша п’ятниця, а з нею і наш дебют у «Новинах Іллеа». Участь у програмі була обов’язковою, але цього тижня від нас вимагали лише бути присутніми у кадрі. Враховуючи різницю у часі, ми мали з’явитися о п’ятій вечора, відсидіти годину та піти на вечерю.

Ен, Мері та Люсі одягали мене особливо ретельно. Цього разу сукня була темно-синя з фіолетовим полиском. Вона обтягувала стегна та спадала плавними атласними хвилями позаду. Мені просто не вірилося, що я торкаюся до чогось настільки чудового. Одним за одним служниці застебнули всі ґудзики на спині, потім закололи волосся шпильками з перлинами. Вбрання доповнили малесенькі сережки з перлинками і намисто з дуже тонкої дротини і порозкидуваними по ньому перлинками, які, здавалося, літали у повітрі біля шиї. На цьому наші приготування було завершено.

Я подивилася у дзеркало. Це все ще була я. Такою гарною мені ще не доводилося себе бачити, але із дзеркала на мене дивилася саме я. Відтоді, як моє ім’я пролунало з екрана телевізора, мені не давав спокою острах, що з мене зроблять щось невпізнанне, обвішане коштовностями та замальоване товстим шаром гриму у такій мірі, що потім протягом тижнів треба буде змивати з себе все це. Але на даний момент я все ще залишалася Америкою.

І, як це завжди траплялося зі мною, я помітила, що спітніла, доки йшла з кімнати до приміщення, яке використовувалося для запису королівських звернень. Нам треба було з’явитися за десять хвилин. Для мене це означало бути через п’ятнадцять. А для дівчат на кшталт Селести — скоріш, за три. Отже, наше прибуття до студії дещо розтягнулося.

Всюди снувало багато людей, які були зайняті останніми приготуваннями до зйомок. На сцені у декілька ярусів встановили сидіння для Обраних. Члени ради, яких легко можна було впізнати через багаторічну появу їх в ефірі «Новин», були вже тут, вивчали свої записи та поправляли краватки. Декілька учасниць чепурилися біля дзеркал та обсмикували свої екстравагантні сукні. Всюди кипіла бурхлива діяльність.

Я подивилася навколо та стала свідком декількох миттєвостей з життя Максона. Його мати, прекрасна королева Емберлі, прибрала пасмо, яке впало йому на лоба. Принц обсмикнув піджак та щось сказав їй. Вона підбадьорливо йому кивнула, а він посміхнувся у відповідь. Я б спостерігала за ними і далі, якби не з’явилася Сильвія, щоб відвести мене на місце.

«Проходьте нагору, леді Америко, — сказала вона. — Можете сісти, де захочете. Перший ряд вже зайнятий». — Усе це вона промовила із співчуттям у голосі, ніби була впевнена, що для мене її слова — погана новина.

«Ой, дякую!» — зраділа я і задоволена пішла нагору.

Підніматися вузькими східцями у вузькій сукні та босоніжках на високих підборах, які складалися з одних лише ремінців, було не надто зручно. Невже обов’язково їх взувати? Все одно під довгою сукнею мої ноги ніхто не бачить. Однак я впоралася. У студію зайшла Марлі. Побачивши мене, вона помахала рукою і попрямувала до мене. Те що вона вирішила сісти поряд зі мною, а не зайняти місце у другому ряду, означало для мене дуже багато. Вона вміла бути вірною. З неї має вийти відмінна королева.

Вона була одягнена у жовту сукню. Разом з білявим волоссям та засмаглою шкірою здавалося, що Марлі вся сяє.

«Марлі, яка сукня! Ти виглядаєш фантастично!»

«О, дякую, — вона трохи почервоніла. — Я боялася, що буде занадто».

«Зовсім ні! Повір мені, вона пречудово виглядає».

«Я хотіла порозмовляти з тобою, але ти все не з’являлася. Можливо, завтра вийде?» — пошепки запитала вона.

«Звісно. У Жіночій залі, так? Завтра саме субота», — також ледь чутно відповіла я.

«Домовились».

Емі, яка сиділа перед нами, повернулася до нас: «Мені здається, що моя зачіска зараз розвалиться. Дівчата, ви не могли б подивитися?»

Без жодного слова Марлі запустила тонкі пальці у кучері Емі, перевіряючи, як тримаються шпильки.

«Так краще?»

«Так, дякую», — зітхнула Емі.

«Америко, в мене на зубах немає помади?» — запитала Зої.

Я повернулася ліворуч та побачила її широку посмішку, крізь яку виглядали усі тридцять два бездоганно білі зуба.

«Ні, все у повному порядку», — запевнила я її, краєчком ока помітивши, як Марлі закивала на підтвердження моїх слів.

«Дякую. Як йому вдається залишатися таким спокійним?» — Зої вказала на Максона, який про щось розмовляв із членом знімальної групи.

Вона нахилилася вперед таким чином, що голова опинилася між колінами, та почала глибоко дихати, намагаючись приборкати хвилювання.

Ми з Марлі подивилися одна на одну з широко відкритими від подиву очима, щосили стримуючись, щоб не засміятися. Дивитися на Зої було нелегко, то ми стали роздивлятися, у що були одягнені інші дівчата. На деяких дівчатах були сукні вишуканих червоних та яскравих зелених відтінків, а ось у синьому не було нікого, окрім мене. Зате Олівія вирядилася в помаранчеве. Я, звісно, не експерт у моді, але ми з Марлі погодилися: прикро, що ніхто не відрадив її від такого вбрання. Шкіра в неї мала вигляд дещо зеленкуватий.

За дві хвилини до того як увімкнули камери, до нас дійшло, що зелена вона не через сукню. Вона шумно вивергла вміст свого шлунка у найближчий сміттєвий бак і впала на підлогу. Поряд із нею миттєво з’явилася Сильвія. З чола Олівії витерли піт і пересадили її на останній ряд з невеликою ємністю біля ніг, на всякий випадок.

Прямо перед нею сиділа Баріель. Зі свого місця я не чула, що вона прошепотіла бідоласі, але, судячи з виразу обличчя, вона готова буде прибити Олівію, якщо тій знову стане зле.

Я подумала, що Максон обов’язково мусив звернути увагу на цю маленьку подію, і підвела голову, щоб подивитися, чи він відреагував якось, чи ні. Однак його погляд концентрувався не на Олівії, а на мені. Швидко, так швидко, що будь-яка стороння людина вирішила б, що принц просто почухався, Максон підняв руку та потягнув себе за мочку вуха. Я повторила його жест, і ми обидва відвернулися.

Я зраділа від думки, що сьогодні після вечері до мене зайде Максон.

Раптово заграв гімн, на невеликих екранах, які були розвішані по периметру кімнати, з’явився національний герб. Я трохи посовалася на місці та випрямила спину. Зараз я була у стані думати лише про те, що сьогодні ввечері моя родина побачить мене по телевізору, і мені дуже хотілося, щоб мої родичі мною пишалися.

Король Кларксон з трибуни почав говорити про нетривалу атаку на палац, яка повністю провалилася. Я, згодом, не сказала б, що вона не мала успіху. Більшість з нас були до смерті налякані. Одна заява йшла за іншою, та я щосили намагалася зрозуміти все, про що ішлося, але це було занадто складно. Я ж звикла сприймати новини, влаштувавшись на зручному дивані з мискою попкорну та коментарями рідних.

Тема повстанців проходила майже крізь усі виступи: їх обвинувачували то в одному, то в іншому. Будівництво доріг у Самнері йшло з відставанням у графіку через бунтівників, а брак місцевих урядовців в Етліні пояснювався тим, що їх відправили у Сент-Джордж, оскільки місцева влада не могла владнати безлад, спровокований тими ж злочинами. Я й гадки не мала ні про одне, ні про інше. Порівнюючи те, що я бачила та чула, доки росла, і те, про що встигла дізнатися за час перебування у палаці, в мене виникло запитання, що взагалі відомо про повстанців. Можливо, звісно, я чогось не розуміла, але мені здавалося, не можна обвинувачувати окремі угруповання у всьому, що відбувалося не так як треба в Іллеа.

Потім, начебто з’явившись з повітря після анонсу головного розпорядника, на сцені опинився Гаврил:

«Доброго усім вечора! Сьогодні я маю зробити важливе повідомлення. Отже, Відбір вже триває цілий тиждень, і вісім учасниць вже поїхали додому, тим самим зменшивши вибір принца Максона до двадцяти семи чудових дівчат. Наступного тижня більша частина „Новин Іллеа“ буде присвячена знайомству з цими прекрасними молодими леді».

Я відчула, як у мене на скронях з’явилися краплинки поту. Сидіти мовчки на місці та випромінювати красу мені не складно. Але відповідати на запитання? Я знала, що все одно не стану переможницею Відбору, отже, заковика не у цьому. Просто мені не дуже хотілося виглядати ідіоткою на очах у всієї країни.

«Перш ніж перейти до леді, давайте трохи уваги приділимо людині часу. Ваша Світлосте, як справи?» — поцікавився Гаврил, прямуючи до Максона.

Це запитання збентежило принца. У нього не було мікрофона, й він не готував відповіді на запитання заздалегідь.

За мить до того як Гаврил сунув свого мікрофона під ніс принцові, я упіймала його погляд та підмигнула йому. Цього нехитрого прийому виявилося достатньо, щоб викликати у Максона посмішку.

«Чудово, Гавриле, дякую».

«Чи подобається вам перебувати у товаристві цих дівчат?»

«О, так! Можливість познайомитися з кожною з них ближче мене дуже тішить».

«І як, чи всі вони милі та сором’язливі створіння, якими ми їх уявляємо?» — поцікавився Гаврил.

Я посміхнулася, передчуваючи відповідь Максона. Тому що здогадувалася, якою вона буде.

«Ну-у, — Максон поглянув на мене понад Гавриловим плечем. — Майже».

«Майже? — перепитав із подивом в голосі Гаврил та повернувся до нас. — Невже хтось із них виявився з характером?»

На щастя, всі дівчата гуртом захихотіли, тож ніхто не звернув на мене уваги. От маленький зрадник!

«Що саме зробили ці дівчата?» — не заспокоювався Гаврил.

«Ну гаразд, я розповім. — Максон закинув ногу на ногу та зручніше влаштувався у кріслі. Мабуть, я ніколи раніше на бачила його таким розкутим, як зараз, коли він сидів на сцені та глузував з мене. — В однієї з них вистачило зухвальства накричати на мене під час першої нашої зустрічі. Мене вибатькували як тільки можна».

Король з королевою позаду перезирнулися. Судячи зі всього, вони теж нічого про це не знали. Дівчата навколо почали спантеличено перезиратися. До мене нічого не доходило, поки я не почула запитання Марлі:

«Я не пригадую, щоб хтось кричав на нього у Головній залі. А ти?»

Схоже, Максон забув, що сам прохав мене зберегти нашу першу зустріч у таємниці.

«Думаю, він дещо перебільшує заради жарту. Якось я сказала йому у розмові декілька серйозних речей. Можливо, він має на увазі саме мене».

«Ви кажете, вибатькували? За що?» — допитувався Гаврил.

«Чесно кажучи, я і сам не зовсім зрозумів. Думаю, причиною всього був сум за рідною домівкою. Тому я, звісно, пробачив дівчині».

Максон поводився абсолютно невимушено, ведучи бесіду з Гаврилом так, ніби, крім них двох, у студії більше нікого не було. Подумки я пообіцяла собі не забути сказати йому, що він бездоганно тримався.

«Отже, вона все ще серед нас?» — Гаврил з широкою посмішкою подивився на всіх дівчат та повернувся до принца.

«О, так, вона досі тут, — відповів Максон, не зводячи очей з обличчя Гаврила. — І я маю намір надовго її тут затримати».