Відбір

Глава 12

Камери ще раз зняли всю залу і дали нам спокій і можливість насолоджуватися сніданком, наостанок зробивши ще одну фотографію принца.

Раптове скорочення у наших лавах дещо мене спантеличило, але Максон, здавалося, зовсім не засмутився, а спокійно собі снідав. Аж я схаменулася, що коли і далі витріщатимуся навколо, моя страва зовсім охолоне. І знову вона мені видалася неймовірно смачною. Апельсиновий сік був таким густим і насиченим, що я мусила пити його маленькими ковтками. Яєчня з беконом була просто неперевершеною, а млинці — дуже товстими, на відміну від тих перепічок, які я випікала вдома.

Звідусіль вчувалися тихі зітхання: ймовірно, я була не єдиною, хто насолоджувався ароматами та смаком. Не забуваючи користуватися для цієї мети щипцями, я переклала полуничне тістечко з кошика у центрі столу собі на тарілку. Мені було цікаво, наскільки смачним був сніданок для інших двох П’ятірок, отже, я стала роздивлятися навколо. Ось тут я і зрозуміла, що з трьох П’ятірок залишили тільки мене.

Я не була впевнена, що Максон в курсі справи щодо таких дрібниць. Складалося враження, що він не знає імена дівчат, але те, що представниці низької касти поїхали додому, здалося дивним. Цікаво, якби не наше вчорашнє знайомство із принцом, мене б теж позбулися? З цими думками шматочок полуничного тістечка потрапив до мого рота. Воно було таким солодким, а тісто таким крихким, що я забула про все на світі. Я навіть несвідомо замуркотіла від насолоди: ніколи у житті мені не доводилося куштувати нічого смачнішого. Другий шматочок я відкусила, не проковтнувши перший.

«Леді Америко?» — почула я чийсь голос.

Всі у залі повернулися до принца Максона, адже голос належав саме йому. Я була неймовірно здивована тим, що він досить буденно звернувся саме до мене на очах у всіх присутніх.

Але найгірше було те, що у той момент, коли він озвався до мене, мій рот увесь був набитий тістечком. Я прикрила губи долонею і стала дуже швидко жувати. Хоча все це могло продовжуватися не більше кількох секунд, вони видалися мені вічністю під прискіпливими поглядами всіх присутніх. Я помітила нахабний погляд, яким дивилася на мене Селеста. Мабуть, я була для неї легкою суперницею.

«Так, Ваша світлосте?» — відізвалася я, поспіхом ковтнувши.

«Чи подобається вам страва?» — Здавалося, Максон ледь стримував регіт — або від мого розгубленого вигляду, або від спогадів про ту нашу найпершу, геть неприйнятну розмову.

Я щосили намагалася тримати себе у руках: «Ваша світлосте, вона чудова. Це полуничне тістечко... Знаєте, в мене є сестра, яка готова померти за солодощі. Так ось, гадаю, вона б розплакалася, коли б скуштувала його. Воно чарівне».

Максон прожував чергову порцію свого сніданку й відкинувся на спинку крісла: «Ви насправді так думаєте, що вона розплакалася б?» — Ця ідея, вочевидь, його веселила. Ні, у нього стовідсотково дивне ставлення до жіночих сліз.

Я трохи подумала: «Так, я насправді так думаю. Вона дуже безпосередньо виказує свої емоції».

«То ви готові закластися на це?» — швидко запитав він.

Я помітила, що решта дівчат переводять погляди з мене на нього, ніби дивляться тенісний турнір.

«Були б у мене гроші, я б на це поставила», — подумавши про те, що б поставити на сльози радості, я посміхнулася.

«Ну, можливо, ви поставите щось інше, якщо ви так гарно вмієте укладати угоди?»

Ця маленька гра без сумніву йому подобалася. Чудово. Чому б і мені в неї не погратися?

«І чого ви хочете?» — зробила я свій хід, водночас поставивши собі запитання, що саме я можу запропонувати людині, яка все має.

«А ви самі чого хочете?» — не зупинявся він.

Оце вже дуже цікаве запитання. Якщо подумати, те, що міг запропонувати Максон, знаходилося на одному важелі з тим, що могла запропонувати йому я. Він володіє світом. Тоді чого ж побажати мені?

Я не Одиниця, але зараз в мене таке життя, ніби я нею стала. В мене більше їжі, ніж я можу з’їсти. В мене таке ліжко, що ліпшого не можна собі уявити. Служниці не знають, що б його ще для мене зробити, навіть якщо мені це не потрібно. Будь-яке моє бажання виконувалося миттєво — варто лише попросити.

Єдине, чого б я насправді хотіла, це не усвідомлювати увесь час, що я перебуваю у палаці. Наприклад, якби мої рідні були десь поблизу. Або щоб мені не треба було весь час так наряджатися. Просити, щоб моя родина до мене завітала, було б негарно, адже я провела тут лише один день.

«Якщо вона заплаче, я хочу протягом тижня носити штани», — запропонувала я.

Всі розсміялися, але ввічливо та неголосно. Навіть королю з королевою, схоже, сподобалося моє бажання. Мені полестило, як королева на мене подивилася, ніби після цих слів я стала для неї не такою сторонньою.

«Гаразд, — погодився Максон. — А якщо вона не плакатиме, ви підете на прогулянку зі мною до саду завтра після обіду».

Прогулятися садом? І це все? У цьому бажанні не було нічого такого особливого. Потім я пригадала, що Максон казав минулої ночі про те, що його охороняють. Може, він просто не знав, як запросити дівчину провести з ним час наодинці? Можливо, такий чином він хоче зробити щось, чого раніше не робив.

Десь поряд я почула несхвальне зітхання. Ох! Тут я зрозуміла, що, програючи, стану однією з найперших дівчат, яка офіційно залишиться з принцом наодинці. Чесно кажучи, мені кортіло з ним ще поторгуватися, але якщо я намірялася бути для нього корисною, як обіцяла, не можна уникати першої його спроби запросити дівчину на побачення.

«Угода не зовсім рівноцінна, сер, але я згодна».

«Джастіне! — Лакей, з яким він уже розмовляв, вийшов наперед. — Йди-но збери коробку з полуничними тістечками та відправ її до рідних цієї дівчини. Нехай хтось зачекає, перш ніж її сестра спробує їх, та повідомить нам, заплакала вона чи ні. Мені дуже кортить дізнатися про це».

Джастін кивнув і пішов збирати коробку.

«Напишіть листівку, яку доставлять вашій родині разом із пакунком, та повідомте своїм близьким, що у вас все добре. Власне, те саме стосується і всіх інших. Після сніданку напишіть листи своїм рідним та будьте певні, що вже сьогодні вони отримають ваші послання».

Всі посміхнулися та зітхнули, раді від того, що принц нарешті звернув на них увагу. Ми закінчили снідати і розійшлися по своїх кімнатах, аби написати листи. Ен знайшла для мене папір та іншу канцелярію, і я швидко написала цидулку своїй родині. Хоча початок життя у палаці запам’ятався як не найкращий період життя, менш за все я хотіла, щоб вони були занепокоєні. Отже, я дуже намагалася надати своєму листу легковажного тону.

Любі мамо, тато, Мей та Джераде!

Я дуже сумую за вами! Принц звелів написати листа додому та повідомити рідним, що у нас все гаразд. Летіти було трохи моторошно, але мені сподобалося. Світ виглядає таким гарним з висоти пташиного польоту!

На мій погляд, я не написала нічого страшного. Але хто знає моїх рідних? Я уявила, як Мей знов і знов перечитує мого листа, шукаючи між рядками подробиці мого особистого життя. Цікаво, вона спочатку прочитає листа чи скуштує тістечко?

Ну ось. Тепер я зробила все, що могла.

Вочевидь, всього цього виявилося недостатньо. У той же вечір у двері моєї кімнати постукав лакей з листами від рідних і новинами.

«Вона не стала плакати, міс. Вона сказала, що тістечка такі смачні, що цілком могла б заплакати, на що ви й очікували, але все-таки вона цього не зробила. Його Світлість зайде до вас завтра приблизно о п’ятій годині вечора. Будь ласка, будьте готові».

Поразка сама по собі мене на занадто засмутила, але було б дуже приємно носити штани увесь тиждень. Що ж, прикро, що нічого з ними не вийшло, але в мене принаймні є листи. Я раптово усвідомила, що ніколи раніше на розлучалася зі своїми рідними більш ніж на декілька годин. Ми не такі заможні, щоб подорожувати, а оскільки у дитинстві в мене не було друзів, я жодної ночі не провела за межами свого будинку. Прикро, що не можна отримувати листи кожного дня. Врешті, це, певно, можна б організувати, але це надто дорого.

Спершу я прочитала листа від тата. Він розповідав, якою я була гарною на екрані телевізора та як він пишався мною. Також він додавав, що не варто було надсилати три коробки з тістечками, бо Мей взагалі розбалується. Три коробки! Нічого собі.

Далі у листі йшлося про те, що коли привезли тістечка, у нас в домі був Аспен, він допомагав з якимись паперами, тож одну коробку він відніс до своїх рідних. Я була збентежена. З одного боку, я зраділа, що вони можуть поласувати таким розкішним десертом. А з іншого — я уявила, як він пригощає ними свою нову подружку, з якою, на відміну від мене, він може панькатися. Цікаво, чи цей подарунок від Максона викликав у нього хоч трохи ревнощів? Чи він лише зітхнув з полегшенням, що позбувся моєї уваги?

Я затрималася на цих рядках трохи довше, ніж мала намір.

Тато завершував свій лист словами про те, який він щасливий, що у мене з’явилася подружка, адже я ніколи легко не заводила друзів. Я згорнула його послання, торкнулася до його підпису. Раніше я чомусь не помічала, як кумедно він підписується.

Лист від Джерада був по-діловому короткий. Він мене любить і сумує за мною, а також цікавиться, чи не могла б я ще надіслати чогось смачненького. Я розсміялася.

Мама була у своєму стилі. Крізь рядки так і віяло її командирським запалом. Вона вітала мене із тим, що я вже завоювала ласку принца. Їй повідомили, що я була єдиною, чиїм родичам було надіслано подарунок, та вона неодмінно вимагала, щоб я продовжувала поводитися таким же чином.

Так, мамусю, я обов’язково й надалі запевнятиму принца, що йому зі мною нічого не світить, а також казати йому всілякі прикрості за кожної можливості. Безсумнівно, чудовий план.

Я зраділа, що насамкінець залишила листа від Мей.

Він виявився геть безглуздим. Сестра зізнавалася, що заздрить тому, що мене так смачно годують. Також вона скаржилася, що мати тепер весь час нею командує. Мені стало за неї прикро. А далі Мей закидала мене запитаннями. Чи Максон у житті такий же гарнюній, як і по телевізору? У що я зараз одягнена? Чи можна їй приїхати подивитися на палац? Чи раптом Максон не має таємного брата, який би з часом забажав одружитися з нею?

Я розсміялася та притиснула листа до грудей. Треба докласти всіх зусиль, щоб якомога швидше відповісти. Безперечно, у палаці є телефон, але нам про нього ще не розповідали. Навіть якби у мене був особистий телефон, було б занадто телефонувати додому щодня. До того ж, мабуть, буде цікаво перечитувати ці листи потім на доказ того, що все це відбувалося у моєму житті насправді.

Я лягала спати з теплою думкою про те, що у моєї родини все гаразд. Тому я спала спокійно та міцно, не дивлячись на деяке занепокоєння через те, що завтра мені треба буде залишитися наодинці з Максоном. Мені ніяк не вдавалося зрозуміти причину цієї тривоги, але я дуже сподівалася, що моя знервованість не має сенсу.

«Заради конспірації, чи не могли б ви взяти мене під руку?» — попросив Максон, коли прийшов по мене наступного дня. Я трохи засумнівалася, але потім так і зробила.

На момент візиту принца служниці вже одягли мене у вечірню сукню, легке блакитне вбрання в імперському стилі з короткими рукавами-крильцями. Мої руки були повністю оголені і власного шкірою я відчувала дотик Максонового накрохмаленого костюма. Все це не додавало мені комфорту. Максон це помітив і спробував відволікти мене.

«Мені дуже шкода, що вона не розплакалася», — промовив він.

«Ні, вам не шкода», — мій жартівливий тон давав зрозуміти, що я зовсім не була засмучена своєю поразкою.

«Ніколи раніше я ні на що не сперечався. Мені сподобалося вигравати». — Я помітила у його голосі натяк на провину.

«Новачкам щастить».

«Мабуть, — посміхнувся він. — Наступного разу спробуємо її розсмішити».

Я одразу почала роздумувати, що саме у палаці могло б розсмішити Мей. Максон зрозумів, що я про неї думаю.

«Яка в тебе родина?» — запитав він.

«У якому сенсі?» — Я і не помітила, як ми перейшли на «ти».

«У найпростішому. Твоя родина, певно, дуже відрізняється від моєї».

«Напевно, — я розсміялася. — Ми, наприклад, не одягаємо тіари до сніданку».

Максон посміхнувся: «Вони більше підходять до вечері у родині Сінгерів?»

«Звісно».

Він стиха гигикнув. Мабуть, він не такий вже й сноб, як я про нього думала.

«Що тобі ще розповісти? Я середня з п’ятьох дітей».

«З п’ятьох? Нічого собі!»

«Так. У звичайних людей, як правило, багато дітей. Я теж би хотіла мати багато дітей, якби могла».

«Правда?» — здивувався Максон.

«Так», — стиха промовила я.

Не знаю чому, але ця подробиця здалася мені дуже інтимною. Крім мене, про це знала лише одна особа.

Мені стало сумно, але я силоміць відігнала від себе журбу.

«Моя старша сестра Кенна одружена з Четвіркою. Вона тапер працює на фабриці. Мама мріє, щоб я теж одружилася як мінімум з Четвіркою, але тоді б мені довелося кинути співи, а я цього не хочу — занадто це люблю. Хоча тепер же я Трійка. Так дивно про це думати. Напевно, я спробую і надалі займатися музикою, якщо вийде.

Далі йде Кота. Він скульптор. Останнім часом ми його майже не бачимо. Він прийшов проводжати мене, коли я їхала сюди, але цим все і обмежилося.

Я наступна».

Максон легко посміхнувся: «Америка Сінгер, — оголосив він, — мій найкращий друг».

«Все вірно», — я закотила очі. Розмовляти про дружбу просто смішно. Принаймні зараз. З іншого боку, не можна не зізнатися, що він єдиний, з ким я відверта, не враховуючи рідних та Аспена. Та ще Марлі. Можливо, з ним те саме?

Ми повільно пішли коридором до сходів. Схоже, він нікуди не поспішав.

«Після мене йде Мей. Та, яка мене зрадила і не заплакала. Ні, насправді, це якась несправедливість! Не можу повірити, що вона не заплакала! Але так, вона художниця. Я її обожнюю».

Максон уважно на мене подивився. Говорячи про Мей, я трохи розслабилася. Максон мені подобався, але я все ще не була впевнена, чи готова я впустити його до себе в душу.

«Ну а потім іде Джерад. Він ще зовсім малий, йому лише сім років. Він ще не визначився, чим хотів би займатися — музикою чи малюванням. Більш за все він любить грати у м’яч або спостерігати за жуками. Це, звісно, дуже цікаво, але цим на життя не заробиш. Отже, ми намагаємося налаштувати його на більшу активність у пошуках себе. Ну ось, власне, і все».

«А щодо твоїх батьків?» — поцікавився він.

«Щодо моїх батьків?» — уточнила я.

«Моїх батьків ти знаєш».

«Ні, не знаю. Я знаю лише той образ, які вони демонструють на публіці. А які вони насправді?» — я потягнула його за руку, хоча це було не так вже й легко. Руки у принца були дуже сильні. Навіть під костюмом можна було відчути міцні м’язи. Максон зітхнув, але у цьому зітханні не було й натяку на роздратованість. Схоже, йому подобалося, коли його про щось запитували. Вочевидь, дуже нудотно все життя провести одному у палаці, без братів та сестер.

Поки він думав над відповіддю, ми вийшли у сад. Побачивши нас, охоронці лукаво посміхнулися. У саду на нас вже чекала камера. Зрозуміло, журналісти бажали зафіксувати перше побачення принца. Максон лише похитав головою, і всі одразу ж сховалися у палаці. Хтось вилаявся. Мені зовсім не кортіло опинитися перед телекамерами, але вчинок принца мене здивував.

«З тобою все гаразд? Ти якась напружена», — помітив Максон.

«Тебе спантеличують жінки, які плачуть, а мене — прогулянки з принцами», — знизала я плечима.

Максон тихенько засміявся, але нічого не промовив. Ми пішли на захід. Сонце вже сховалося за лісом, хоча був лише початок вечора. Досить швидко сутеніло, темрява огортала нас ніби килимом. Коли позаминулої ночі я прагнула залишитися наодинці з собою, саме тут мені хотілося опинитися. Цього разу, схоже, ми насправді залишилися самі. Та йшли все далі і далі від палацу та вух охоронців.

«І що ж тебе в мені спантеличило?»

Я трохи повагалася, але вирішила відповісти чесно: «Твій характер. Твої наміри. Я й гадки не маю, на що очікувати від цієї маленької прогулянки».

«А-а, — він зупинився та повернувся до мене обличчям. Ми стояли дуже близько один від одного, та, незважаючи на теплий літній вечір, моєю спиною побігли мурашки. — Думаю, ти вже зрозуміла, що я не з тих, хто блукає туди-сюди. Зараз я скажу тобі, чого саме я від тебе хочу».

Максон зробив крок до мене.

В мене спинилося дихання. Я опинилася просто у тій ситуації, якої боялася. Ні охоронців, ні камер, нікого, хто міг би перешкодити йому вчинити те, що він задумав.

У мене спрацював колінний рефлекс. Я вдарила його Світлість у пах. Щосили.

Максон скрикнув і зігнувся: «За що?» — А я відскочила назад.

«Якщо ти хоч пальцем до мене доторкнешся, буде ще гірше», — пообіцяла я.

«Що?»

«Я сказала, якщо ти...»

«Та ні ж, божевільне дівчисько, я з першого разу тебе добре почув, — Максон скривився. — Я не зрозумів, що ти хотіла цим сказати?»

Я почала палати. Я одразу ж приписала йому найгірші наміри та кинулася захищати те, на що ніхто й не претендував.

Прибігли охоронці, занепокоєні нашою маленькою сутичкою. Максон, не розгинаючись, дав їм знак повертатися до палацу.

Деякий час ми стояли мовчки. Потім, коли біль трохи вщух, Максон повернувся до мене:

«Чого я, на твою думку, хотів?» — запитав він.

Я опустила голову і густо почервоніла.

«Америко, чого я, на твою думку, хотів? — В нього був засмучений голос. Більш ніж засмучений. Ображений. Вочевидь, він здогадався про мої думки, і вони йому не сподобалися. — Ти вирішла... О боже! Я джентльмен!»

Він почав повертатися назад, але обернувся.

«Навіщо ти взагалі запропонувала мені свою допомогу, якщо так думаєш про мене?»

Мені було неймовірно соромно дивитися йому в очі. Я не знала, як йому пояснити, що мене готували до найгіршого, що я ніяковію з ним у темряві, і що він єдиний хлопець, наодинці з котрим я досі залишалася, який поводився таким чином.

«Вечерю тобі принесуть до кімнати. Я вирішу, що з тобою робити завтра вранці».

Я залишилася сидіти у саду до тих пір, поки всі не пішли вечеряти. Проте я не одразу пішла до себе в кімнату, а ще походила туди-сюди коридором. Коли я увійшла, Ен, Мері та Люсі були дуже занепокоєні. У мене не вистачило сміливості розповісти їм, що я не весь цей час провела із принцом.

Вечерю вже принесли, і вона чекала на мене на столику біля балкону. Тепер, коли мені вдалося трохи відволіктися від думок про моє приниження, я відчула голод. Але причиною занепокоєння служниць була не моя довготривала відсутність, а величезна коробка, яка так і просилася, щоб її відкрили.

«Чи можна нам подивитися?» — запитала Люсі.

«Люсі, це нечемно!» — спинила її Ен.

«Її принесли одразу ж як ви пішли! Ми весь цей час ламали голову, що там усередині!» — вигукнула Мері.

«Мері! Як ти поводишся!» — обурилася Ен.

«Дівчата, не переймайтеся. В мене немає ніяких секретів».

Коли мене вранці відішлють додому, я розповім служницям, чому це трапилося.

Я ледь посміхнулася й заходилася розв’язувати широку червону стрічку, якою була перев’язана коробка. Всередині виявилося три пари штанів. Одні легкі лляні, інші — більш строгого крою, але дуже м’які на дотик. І абсолютно розкішні джинси. Зверху лежала картка з гербом Іллеа.